www.chabad.odessa.ua | Блоги | Тижнева глава Тори — бесіди з рабином Авроомом Вольфом

Готуємось до Гімель тамуз: частина 5

Thu, 18 Jun 2026 5:49:00 AM

Стаття рабина Аврагама Вольфа, присвячена 3 тамуза

У збірці хасидських оповідань «Шемуот ве-сипурім» наведено автентичну історію, що ілюструє глибину постійного зв’язку, якого сьомий Любавицький Ребе вимагав від своїх хасидів — зв’язку, не обмеженого ні часом, ні місцем. Одного разу, у перші роки керівництва Ребе, до нього на єхидут прийшов літній хасид. Пов’язаний серцем і душею з Фрідикер Ребе (попереднім Ребе), Ребе Раяцем, він із тугою згадував минуле. Із сльозами та тремтінням у голосі хасид описував духовне пробудження, яке переживав у особливі дні та свята, перебуваючи поруч із попереднім Ребе, і скаржився, що тепер, серед буднів і повсякденності, він почувається спустошеним і не може зберегти те саме святе полум’я і ту саму піднесеність духу, що в ті дні, дні світла.

Ребе поглянув на нього поглядом, сповненим доброти й водночас пронизливим, і відповів словами, які змінили всю його світоглядну картину: «Хасида не вимірюють хвилинами піднесення, коли світло відкрите. Новизна хасидизму — взяти те пробудження, яке переживають у дні світла та особливі часи, і силою ввести його в буденну, сіру повсякденність. Справжній зв’язок перевіряється саме тоді, коли світло приховане від очей, а робота стає важкою та щоденною».

Ця історія є ключем до розуміння суті святих днів загалом і дня 3 Тамуза зокрема.

Є дати в календарі, які торкаються найглибших струн душі. Для кожного, хто визначає себе як хасида Хабад, день 3 тамуза — це щорічна точка перелому, коли серце починає битися інакше, швидше й сильніше. У цей день у кожного відбувається внутрішня зміна. Один хасид збере всі сили й полетить до святого оѓелю Ребе, відчуваючи, що інакше вчинити неможливо. Інший заглибиться у вивчення багатющого вчення Ребе. Третій переведе свої почуття в дію й вийде на вулицю виконувати доручення Ребе: запропонувати єврею накласти тфілін, дати цдаку або навчити Торі. Стиль у кожного свій, але спільне одне — ніхто не може залишитися байдужим перед цим днем.

3 тамуза — день, наповнений протиріччями. У ньому поєднані глибока печаль, пекучий біль і безмежна туга, а також солодкі спогади, глибоке вивчення та зміцнення зв’язку з насі га‑дор (главою покоління). У цей особливий день кожен єврей на мить зупиняє виснажливий біг життя, підноситься над суєтою світу й присвячує себе Ребе. Це можливість для хасида струсити з себе пил буднів і заново відкрити свою справжню, сяючу сутність — сутність, яка за природою пов’язана з джерелом.

Але саме тут прихована велика небезпека. Обмежитися одноразовим духовним спалахом у цей день — недостатньо. Справжня мета 3 тамуза — бути духовною заправною станцією, звідки черпають сили та міць на всі інші буденні дні року. Наш обов’язок — перенести цей високий рівень зв’язку в повсякденність. Недостатньо раз на рік тужити за Ребе або згадувати минуле лише в цей день. Ми повинні зберегти величезну любов і душевну тугу 3 тамуза й пронести їх через хешван, тевет, ыяр та всі інші місяці, щоб хасид у нас ішов із гідністю весь рік.

Це дивовижно нагадує те, що наведено в молитовнику Йом Кіпура від імені Шла га‑Кадош (рабі Йешая Гурвіц). Там сказано, що в останні миті молитви «Неіла», коли народ вигукує «Шма Ісраель» із великим трепетом, кожен повинен у думці бути готовим віддати душу за освячення Імені. Це — вершина духовного піднесення, коли душа сяє після дня посту та піднесеної молитви. Але той, хто думає, що цим він виконав свій обов’язок, і обмежується цим раз на рік, стає «євреєм Йом Кіпура». Справжній виклик — узяти цей крик душі й ввести його в буденне життя, у постійну роботу служіння Б-гу — вранці й увечері, взимку й улітку, у будні й у свята.

Алтер Ребе чітко пояснює це в 25‑й главі «Танії». Він пояснює, чому Моше заповідав поколінню, що входить у Землю Ізраїлю, двічі на день читати «Шма» й приймати на себе ярмо Небесного Царства з готовністю віддати душу. Причина в тому, що тривале виконання Тори й заповідей можливе лише тоді, коли людина постійно, день і ніч, пам’ятає про самопожертву заради Б-га. Ця думка не повинна залишати її розум, бо тільки завдяки постійному спогаду людина може протистояти своєму єцеру й перемагати його завжди. Вершина «Неіли» — свята й прекрасна, але вона повинна розкластися на щоденні дії.

Інший приклад — поведінка святого рава Агарона з Карліна, як наведено в молитовниках Рош га‑Шана. Розповідають, що одного разу, промовляючи слово «га‑Мелех» у молитві Рош га‑Шана, він знепритомнів від потрясіння. Пізніше він пояснив, що в той момент згадав слова мудреців: «Якщо Я — Цар, чому ти досі не прийшов до Мене?» — і ця думка потрясла його. Звідси ми вчимо, що не можна прийти до синагоги раз на рік, вигукнути «Цар!» і забути про це. Царство Всевишнього — постійне, і воно зобов’язує нас пам’ятати про це щомиті й поводитися відповідно.

Так само й хасид не може бути пов’язаний із Ребе лише в моменти піднесення або лише в день 3 тамуза. Неможливо жити хасидом за інерцією. Піднесення цього дня має стати постійним у серці — удень і вночі. Тільки так ми збережемо справжній образ хасида, і тільки так кожна наша дія — особиста, у шліхуті чи в громадській діяльності — буде точно відповідати волі Ребе, який для нас — «Цар».

Якщо ми обмежимося тимчасовим зв’язком, відірваним від світу лише на двадцять чотири години з трьохсот шістдесяти п’яти, ми ризикуємо збитися з дороги й стати хасидами одного дня. Наш обов’язок — кричати крик зв’язку щодня наново. Як це робити на практиці? Кожен хасид повинен знайти свою особисту точку, яка підносить його над виснажливою буденністю. Один пробудиться, переглянувши відео з фарабренгену; інший — дивлячись на зображення святого обличчя Ребе під час читання щоденного псалма; третій — згадуючи, як бачив Ребе; четвертий — почувши автентичну історію про роздачу доларів або про отримання сидура з рук Ребе.

Головний принцип такий: не можна обмежувати свою хасидськість лише днем 3 тамуза. Оскільки Ребе прихований від наших фізичних очей увесь рік, ми повинні взяти це внутрішнє пробудження душі, міцно закріпити його «цвяхами» і перетворити кожен день року на день, повністю наповнений духом 3 тамуза.

=========================================================

Статья раввина Аврагама Вольфа, посвященная 3 тамуза

В сборнике хасидских рассказов «Шемуот ве‑сипурим» приводится подлинная история, иллюстрирующая глубину постоянной связи, которую седьмой Любавичский Ребе требовал от своих хасидов — связи, не ограниченной ни временем, ни местом. Однажды, в первые годы руководства Ребе, к нему на йехидус пришел пожилой хасид. Связанный сердцем и душой с фридикер Ребе (предыдущим Ребе), ребе Раяцем, он с тоской вспоминал прошлое. Со слезами и дрожью в голосе хасид описывал духовное пробуждение, которое он переживал в особые дни и праздники, находясь рядом с предыдущим Ребе, и жаловался, что теперь, посреди буден и повседневности, он чувствует себя опустошённым и не может сохранить то же святое пламя и ту же возвышенность духа, что в те дни, дни света.

Ребе посмотрел на него взглядом, полным доброты и одновременно проникающим в самую глубину, и ответил словами, которые изменили всю его мировоззренческую картину: «Хасида не измеряют по минутам подъёма, когда свет раскрыт. Новизна хасидизма — взять то пробуждение, которое переживают в дни света и особые времена, и силой ввести его в будничную, серую повседневность. Настоящая связь проверяется именно тогда, когда свет скрыт от глаз, а работа становится трудной и ежедневной».

Эта история является ключом к пониманию сути святых дней вообще и дня 3 тамуза в частности.

Есть даты в календаре, которые затрагивают самые глубокие струны души. Для каждого, кто определяет себя как хасида Хабад, день 3 тамуза — это ежегодная точка перелома, когда сердце начинает биться иначе, быстрее и сильнее. В этот день происходит внутренняя перемена в каждом. Один хасид соберёт все силы и полетит к святому оѓелю Ребе, чувствуя, что иначе поступить невозможно. Другой углубится в изучение богатейшего учения Ребе. Третий переведёт свои чувства в действие и выйдет на улицу выполнять поручения Ребе: предложить еврею надеть тфилин, дать цдаку или обучить Торе. Стиль у каждого свой, но общее одно — никто не может остаться равнодушным перед этим днём.

3 тамуза — день, наполненный противоречиями. В нём заключены глубокая печаль, жгучая боль и бесконечная тоска, но вместе с тем — сладкие воспоминания, глубокое изучение и укрепление связи с наси ѓа-дор (главой поколения). В этот особый день каждый еврей на мгновение останавливает изнуряющий бег жизни, поднимается над суетой мира и посвящает себя Ребе. Это возможность для хасида стряхнуть с себя пыль будней и заново раскрыть свою истинную, сияющую сущность — сущность, по природе своей связанную с источником.

Но именно здесь скрыта большая опасность. Ограничиться разовой духовной вспышкой в этот день — недостаточно. Истинная цель 3 тамуза — быть духовной заправочной станцией, откуда черпают силы и мощь на все остальные будничные дни года. Наша обязанность — перенести этот высокий уровень связи в повседневность. Недостаточно раз в год тосковать по Ребе или вспоминать прошлое только в этот день. Мы должны сохранить огромную любовь и душевную тягу 3 тамуза и пронести их через хешван, тевет, ияр и все остальные месяцы, чтобы хасид внутри нас ходил с гордостью весь год.

Это удивительно похоже на то, что приводится в молитвеннике Йом‑Кипура от имени Шла ѓа-кадош (рабби Йешая Гурвиц). Там сказано, что в последние мгновения молитвы «Неила», когда народ кричит «Шма Исраэль» с огромным трепетом, каждый должен мысленно быть готов отдать душу за освящение Имени. Это — вершина духовного подъёма, когда душа сияет после дня поста и возвышенной молитвы. Но тот, кто думает, что этим он выполнил свою обязанность, и ограничивается этим раз в год, становится «евреем Йом‑Кипура». Настоящий вызов — взять этот крик души и ввести его в будничную жизнь, в постоянную работу служения Б‑гу — утром и вечером, зимой и летом, в будни и праздники.

Алтер Ребе ясно объясняет это в 25‑й главе «Тании». Он объясняет, почему Моше заповедал поколению, входящему в Землю Израиля, дважды в день читать «Шма» и принимать на себя бремя Небесного Царства с готовностью отдать душу. Причина в том, что длительное соблюдение Торы и заповедей возможно, только если человек постоянно, день и ночь, помнит о самоотверженности ради Б-га. Эта мысль не должна покидать его разум, потому что только благодаря постоянному воспоминанию о ней человек может противостоять своему дурному началу и побеждать его всегда. Вершина «Неилы» — свята и прекрасна, но она должна разложиться на ежедневные действия.

Другой пример — поведение святого рава Аѓарона из Карлина, как приводится в молитвенниках Рош ѓa‑Шана. Рассказывают, что однажды, произнося слово «ѓа‑Мелех» в молитве Рош ѓa‑Шана, он упал в обморок от потрясения. Позже он объяснил, что в тот момент вспомнил слова мудрецов: «Если Я — Царь, почему ты до сих пор не пришёл ко Мне?» и эта мысль потрясла его. Отсюда мы учим, что нельзя прийти в синагогу раз в год, крикнуть «Царь!» и забыть об этом. Царство Всевышнего — постоянно, и оно обязывает нас помнить об этом каждую секунду и вести себя соответственно.

Так же и хасид не может быть связан с Ребе только в моменты подъёма или только в день 3 тамуза. Нельзя жить хасидом по инерции. Подъём этого дня должен стать постоянным в сердце — днём и ночью. Только так мы сохраним истинный облик хасида, и только так каждое наше действие — личное, в шлихуте или в общественной деятельности — будет точно соответствовать желанию Ребе, который для нас — «Царь».

Если мы ограничимся временной связью, оторванной от мира лишь на двадцать четыре часа из трёхсот шестидесяти пяти, мы рискуем сбиться с пути и стать хасидами одного дня. Наша обязанность — кричать крик связи каждый день заново. Как это делать на практике? Каждый хасид должен найти свою личную точку, которая поднимает его над изнуряющей повседневностью. Один пробудится, посмотрев видео с фарабренгена; другой — глядя на изображение святого лица Ребе во время чтения ежедневного псалма; третий — вспоминая, как видел Ребе; четвёртый — услышав подлинный рассказ о раздаче долларов или о получении сидура из рук Ребе.

Главный принцип таков – нельзя ограничивать свою хасидскость только 3 тамуза. Поскольку Ребе скрыт от наших физических глаз весь год, мы должны взять это внутреннее пробуждение души, крепко-накрепко закрепить его «гвоздями» и превратить каждый день года в день, полностью наполненный духом 3 тамуза.

«ОСЕЛ» СЛУЖІННЯ

Wed, 17 Jun 2026 1:15:00 PM

Розповідають, що одного разу багаті хасиди святого рабі Боруха з Меджибожа, онука святого Баал Шем Това, вирішили: недостойно, щоб керівник громади їздив у простому й старому возі, запряженому звичайними, простими кіньми, як він звик робити під час численних поїздок для потреб народу. Хасиди зібрали гроші й придбали для рабі Боруха розкішну карету, подібну до графської чи князівської, а також сильних, статних коней, здатних мчати з великою швидкістю.

Коли нову карету привезли до Меджибожа й показали її ребе, хасиди очікували отримати благословення й подяку. Проте рабі Борух подивився на розкішну карету, його святе обличчя посерйознішало, і він рішуче відмовився піднятися в неї. Він звернувся до своїх хасидів і докірливо сказав: «Невже ми залишимо прямі й прості шляхи, які проклали нам наші батьки? Адже прості коні й старий віз несуть у собі іскри святості смирення, і через них було здійснено багато спасінь для народу Ізраїлю. А ця розкішна карета лише привертає увагу й веде до гордині переможців».

Ребе наказав повернути розкішну карету продавцям і продовжив їздити лише у своєму старому й простому возі.

Коли ми звертаємося до сторінок історії та книг Танаха, ми виявляємо, що в біблійний період люди користувалися трьома основними видами тварин як засобом пересування: кіньми, верблюдами та ослами. Звісно, між ними існують значні відмінності у швидкості та можливостях. Усім зрозуміло, що осел не вирізняється швидкістю й рухається відносно повільно. З іншого боку, між конем і верблюдом існує цікава подібність: деякі види верблюдів здатні розвивати швидкість приблизно сорок миль на годину — майже як коні.

У давньому світі ті, кому потрібно було дістатися до місця призначення якомога швидше, або ті, хто хотів продемонструвати своє багатство, обирали для їзди коней або верблюдів, які вважалися престижними й швидкими засобами пересування. А ті, хто не поспішав або не мав грошей на купівлю дорогої тварини, такої як кінь, були змушені задовольнятися простою й повільною їздою на ослі.

Коли ми вивчаємо джерела Тори й намагаємося дізнатися, на яких тваринах їздили лідери народу та наші праотці, ми стикаємося з дивовижним явищем. У розповідях Тори надзвичайно важко знайти згадку про важливу єврейську особу, яка б обирала для їзди коня. Верблюди, навпаки, згадуються більш явно, але в специфічних контекстах. Найяскравіший приклад — подорож Еліезера, слуги Авраѓама, який вирушив шукати наречену для Іцхака. Писання прямо говорить, що Еліезер узяв із собою десять верблюдів. Це цілком зрозуміло: Еліезер перебував під сильним тиском часу — Іцхакові вже виповнилося сорок років, і потрібно було терміново знайти йому дружину. Тому він обрав найшвидший і найефективніший засіб пересування, доступний у ті дні.

Однак коли Тора описує способи пересування праотців і найбільших духовних лідерів, ми виявляємо трьох центральних особистостей, які свідомо, знову й знову, обирали саме простого осла.

Перша особистість — Авраѓам-авіну, у ключовій історії про «акедат Іцхак» (жертвоприношення Іцхака). Тора описує, як Авраѓам встає рано-вранці, щоб виконати Божественний наказ, і прямо сказано: «І встав Авраѓам рано вранці й осідлав свого осла» (Берешит 22:3).

Авраѓам був дуже багатим і міг дозволити собі розкішного коня. Більше того, він хотів поспішити виконати заповідь, як видно з його раннього підйому. І все ж він обрав вирушити в дорогу верхи на ослі.

Друга особистість — Моше-рабейну. Коли Всевишній явився йому в Мідіяні й наказав іти до Єгипту, щоб вивести Ізраїль із дому рабства, Писання описує його вихід у дорогу: «І взяв Моше свою дружину та своїх синів і посадив їх на осла» (Шмот 4:20).

Як бачимо, Моше також із певної причини віддав перевагу ослові перед більш почесними тваринами. Це було настільки дивно й незрозуміло для народів, що Талмуд у трактаті «Мегіла» (9а) згадує: коли цар Птолемей змусив 72 мудреців перекласти Тору грецькою мовою, вони свідомо змінили переклад цього вірша. Замість «осел» вони написали «носій людей». Раші пояснює, що це було зроблено, щоб Птолемей не насміхався: «Невже у вашого Моше не було грошей купити коня чи високого верблюда?»

Попри це, Моше пишався цим ослом, і навіть під час суперечки з Корахом він сказав Всевишньому: «Жодного осла від них я не взяв», маючи на увазі, що навіть осла, на якому він їхав із Мідіяна до Єгипту, він оплатив власними коштами.

Третя й найважливіша особистість — цар Мошіах, на якого народ Ізраїлю очікує тисячі років. Пророк Зхарья описує його прихід і прямо говорить: «Ось, цар твій прийде до тебе — праведний, спасенний, смиренний і їдучий на ослі» (9:9).

З цих прикладів випливає первинне розуміння: у духовному житті є особлива цінність у спокійному, розміреному русі — подібно до кроку осла — на відміну від стрімкого, галасливого галопу, характерного для коней.

Однак зрозуміло, що справа не лише у швидкості. Тут прихований набагато глибший духовний зміст.

Щоб зрозуміти його, повернімося до історичної події, що сталася у 1986 році у дворі Любавицького Ребе. У ті роки Ребе возили на машині, якою керував один із секретарів. Це був «Каділлак» 1973 року. Звісно, машина була вже дуже старою, часто ламалася й багато часу проводила в ремонті. Багато хасидів вважали, що недостойно, щоб Ребе їздив на такому старому автомобілі, і неодноразово пропонували купити йому новий і розкішний, але Ребе незмінно відмовлявся.

Того року кілька хасидів вирішили діяти. Вони купили новий, довгий і розкішний «Каділлак» і поставили його перед Севен Севенті — світовим центром Хабаду. Їхній план був такий: коли Ребе вийде з будівлі й побачить нову машину, готову й очікуючу його, він не відмовиться й погодиться сісти в неї. Того дня серед учнів і хасидів панувало велике хвилювання: вони оточили машину, розглядали її переваги й із нетерпінням чекали реакції Ребе.

Коли Ребе вийшов і підійшов до розкішного автомобіля, секретар пояснив, що це нова машина, і назвав ім’я хасида, який її пожертвував. Ребе не вразився, подякував дарувальнику, але одразу процитував відоме висловлювання мудреців: «Той, хто ненавидить подарунки, буде жити».

Ребе рішуче наказав повернути розкішний автомобіль і чітко дав зрозуміти, що хоче продовжувати користуватися лише старою машиною. Потрібен був час, щоб секретарі пригнали назад старий автомобіль, і було видно, що Ребе незадоволений усією цією метушнею.

Через два місяці, на одному з суботніх фарбренгенів, Ребе публічно звернувся до цього випадку. Він розповів хасидам, що були ті, хто намагався переконати його замінити машину, стверджуючи, що оббивка сидінь у старому автомобілі вже зношена й це не відповідає гідності лідера. Ребе усміхнувся й пояснив, що йому не потрібен зовнішній блиск, і що саме за допомогою цієї старої й простої машини він зміг здійснити багато важливих і святих справ, і тому він бачить особливу цінність у продовженні її використання.

Справжнє пояснення відмови Ребе прийняти нову машину, як і вибору Авраѓама, Моше та Мошіаха їздити на ослі, приховане в коментарі Раші до вірша в книзі пророка Зхар’ї. На слова «смиренний і їдучий на ослі» Раші пише: «Смиренний — означає скромний; їдучий на ослі — це ознака смирення».

Сам Ребе пояснював у своїх маамарах, що спільний вибір Моше й Мошіаха — осел — безпосередньо випливає з їхньої абсолютної скромності, далекої від будь-якого прояву гордині, влади чи зовнішнього блиску. З цієї ж причини Ребе відмовився від розкішного «Каділлаку».

Урок для нашого повсякденного життя ясний і глибокий: у служінні Богу й у підготовці світу до Геули нам не потрібні «коні» чи «верблюди» — тобто блискучі, престижні й гучні засоби. Ми здатні принести світло Мошіаха й змінити світ на краще і через «осла» — через прості, тихі, щоденні справи, наповнені смиренням і щирістю.

«ОСЕЛ» СЛУЖЕНИЯ

Wed, 17 Jun 2026 1:13:00 PM

Рассказывают, что однажды богатые хасиды святого рабби Боруха из Меджибожа, внука святого Баал Шем Това, решили – недостойно руководителю общины ездил в простой и старой повозке, запряженной обычными, простыми лошадьми, как он привык делать во время своих многочисленных поездок ради нужд народа. Хасиды собрали деньги и приобрели для рабби Боруха роскошную карету, подобную графской и княжеской, а также сильнымх, статных коней, способными мчаться с огромной скоростью.

Когда новую карету привезли в Меджибож и показали ее ребе, хасиды ожидали получить благословение и благодарность. Однако рабби Борух посмотрел на роскошную карету, его святое лицо посерьезнело, и он решительно отказался подняться в нее. Он обратился к своим хасидам и сказал им с упреком: «Разве мы оставим прямые и простые пути, которые проложили нам наши отцы? Ведь простые лошади и старая повозка несут в себе искры святости смирения, и через них были совершены многие спасения для народа Израиля. А эта роскошная карета лишь привлекает внимание и приводит к гордыне победителей». Ребе приказал вернуть роскошную карету продавцам и продолжил ездить только в своей старой и простой повозке.

Когда мы обращаемся к страницам истории и книгам Танаха, мы обнаруживаем, что в библейский период люди пользовались тремя основными видами животных как средством передвижения: лошадьми, верблюдами и ослами. Естественно, между ними существуют значительные различия в скорости и возможностях. Всем понятно, что осел не отличается быстротой и движется относительно медленно. С другой стороны, между лошадью и верблюдом существует интересное сходство: некоторые виды верблюдов способны развивать скорость примерно сорок миль в час, примерно как и лошади.

В древнем мире те, кому нужно было добраться до места назначения как можно быстрее, или те, кто хотел продемонстрировать свое богатство, выбирали для езды лошадей или верблюдов, считавшихся престижными и быстрыми средствами передвижения. А те, кто не спешил или не имел денег на покупку дорогого животного, такого как лошадь, вынуждены были довольствоваться простой и медленной ездой на осле.

Когда мы изучаем источники Торы и пытаемся узнать, на каких животных ездили лидеры народа и наши праотцы, мы сталкиваемся с удивительным явлением. В рассказах Торы крайне трудно найти упоминание о важной еврейской личности, которая выбирала бы для езды лошадь. Верблюды, напротив, упоминаются более явно, но в специфических контекстах. Самый яркий пример — путешествие Элиэзера, слуги Авраѓама, отправившегося искать невесту для Ицхака. Писание прямо говорит, что Элиэзер взял с собой десять верблюдов. Это вполне понятно: Элиэзер находился под сильным давлением времени — Ицхаку уже исполнилось сорок лет, и нужно было срочно найти ему жену. Поэтому он выбрал самое быстрое и эффективное средство передвижения, доступное в те дни.

Однако когда Тора описывает способы передвижения праотцов и величайших духовных лидеров, мы обнаруживаем трех центральных личностей, которые сознательно, снова и снова, выбирали именно простого осла.

Первая личность — Авраѓам-авину, в ключевой истории об акедат Ицхак (жертвоприношении Ицхака). Тора описывает, как Авраѓам встает рано утром, чтобы исполнить Б‑жественный приказ, и прямо сказано: «И встал Авраѓам рано утром и оседлал своего осла» (Брейшит 22:3). Авраѓама был очень богат и мог себе позволить роскошного коня. Более того, он хотел поспешить исполнить заповедь, как видно из его раннего подъема. И все же он выбрал отправиться в путь верхом на осле.

Вторая личность — Моше-рабейну. Когда Всевышний явился ему в Мидьяне и повелел идти в Египет, чтобы вывести Израиль из дома рабства, Писание описывает его выход в путь: «И взял Моше свою жену и своих сыновей и посадил их на осла» (Шмот 4:20). Как видим, Моше, по какой‑то причине, тоже предпочел осла более почетным животным. Это было настолько странно и непонятно для народов, что Талмуд в трактате «Мегила» (9а) упомянуто: когда царь Птолемей заставил 72 мудреца перевести Тору на греческий язык, они сознательно изменили перевод этого стиха. Вместо «осел» они написали «носитель людей». Раши объясняет, что это было сделано, чтобы Птолемей не стал насмехаться: «Разве у вашего Моше не было денег купить коня или рослого верблюда?» Тем не менее Моше гордился этим ослом, и даже во время спора с Корахом он сказал Всевышнему: «Ни одного осла от них я не взял», имея в виду, что даже осла, на котором он ехал из Мидьяна в Египет, он оплатил из собственных средств.

Третья и самая важная личность — царь‑Мошиах, которого народ Израиля ожидает тысячи лет. Пророк Зхарья описывает его приход и прямо говорит: «Вот, царь твой придет к тебе — праведный, спасенный, смиренный и едущий на осле» (9:9).

Из этих примеров вытекает первичное понимание: в духовной жизни есть особая ценность в спокойном, размеренном движении — подобно шагу осла — в отличие от стремительной, шумной скачки, характерной для лошадей.

Однако ясно, что дело не только в скорости. Здесь скрыт гораздо более глубокий духовный смысл.

Чтобы понять его, вернемся к историческому событию, произошедшему в 1986 году во дворе Любавичского Ребе. В те годы Ребе возили на машине, которой управлял один из секретарей. Это был «Кадиллак» 1973 года. Естественно, машина была уже очень старой, часто ломалась и проводила много времени в ремонте. Многие хасиды считали, что недостойно, чтобы Ребе ездил на таком старом автомобиле, и неоднократно предлагали купить ему новый и роскошный, но Ребе неизменно отказывался.

В том году несколько хасидов решили действовать. Они купили новый, длинный и роскошный «Кадиллак» и поставили его перед Севен севенти — мировым центром Хабада. Их план был таков: когда Ребе выйдет из здания и увидит новую машину, готовую и ожидающую его, он не откажется и согласится сесть в нее. В тот день среди учеников и хасидов, царило огромное волнение: они окружили машину, рассматривали ее достоинства и с нетерпением ждали реакции Ребе. Когда Ребе вышел и подошел к роскошному автомобилю, секретарь объяснил, что это новая машина, и назвал имя хасида, который ее пожертвовал. Ребе не впечатлился, поблагодарил дарителя, но сразу процитировал известное изречение мудрецов: «Тот, кто ненавидит подарки, будет жить». Ребе решительно приказал вернуть роскошный автомобиль и ясно дал понять, что хочет продолжать пользоваться только старой машиной. Потребовалось время, пока секретари пригнали обратно старый автомобиль, и было видно, что Ребе недоволен всей этой суетой.

Через два месяца, на одном из субботних фарбренгенов, Ребе публично обратился к этому случаю. Он рассказал хасидам, что были те, кто пытался убедить его заменить машину, утверждая, что обивка сидений в старом автомобиле уже изношена и это не соответствует достоинству лидера. Ребе улыбнулся и объяснил, что ему не нужен внешний блеск, и что именно с помощью этой старой и простой машины он смог осуществить множество важных и святых дел, и поэтому он видит особую ценность в продолжении ее использования.

Настоящее объяснение отказа Ребе принять новую машину, как и выбора Авраѓама, Моше и Мошиаха ездить на осле, скрыто в комментарии Раши к стиху в книге пророка Зхарьи. На слова «смиренный и едущий на осле» Раши пишет: «Смиренный — значит скромный; едущий на осле — это признак смирения». Сам Ребе объяснял в своих маамарах, что общий выбор Моше и Мошиаха — осел — напрямую вытекает из их абсолютной скромности, далекой от всякого проявления гордыни, власти и внешнего блеска. По этой же причине Ребе отказался от роскошного «Кадиллака».

Урок для нашей повседневной жизни ясен и глубок: в служении Б‑гу и в подготовке мира к Геуле нам не нужны «лошади» или «верблюды» — то есть блестящие, престижные и шумные средства. Мы способны принести свет Мошиаха и изменить мир к лучшему и через «осла» — через простые, тихие, ежедневные дела, наполненные смирением и искренностью.

Суботня драша

Wed, 17 Jun 2026 12:30:00 PM

Слуги чи соратники?

Наш рабин розповідав у суботу…

«І говорив Господь Моше, сказавши: пошли від себе людей, і нехай розвідають вони землю Кнаан».

Бемідбар 13:1–2

Рабин почав із несподіваного запитання, яке поставив Ребе в шабат тижневої глави «Шлах» у 5749 (1989) році. Всевишній говорить Моше: «Пішли від себе людей, нехай розвідають землю Кнаан». «Пішли від себе», тобто «пішли на власний розсуд». «Я не наказую тобі — якщо хочеш, пішли».

Ця відповідь виглядає як відмова. «Я в цьому не беру участі. Робиш як знаєш: хочеш — пішли, не хочеш — не посилай», — так тлумачить ці слова Талмуд.

Як після такої відповіді, запитує Ребе, Моше-рабейну все ж таки наважився відправити розвідників? Адже раніше кожен його крок спрямовувався явним Б-жественним наказом. Моше був «рабом Г-спода» у повному сенсі цього слова — вірним посланцем, який виконує виключно волю Того, Хто його послав. За будь-якого сумніву — як, наприклад, в історії з другим Песахом або з людиною, що збирала дрова в шабат, — Моше звертається за вказівкою до Г-спода і робить те, що Він велить.

Будь-хто з нас подумав би: якщо мій духовний наставник відмовляється благословити мої дії — значить, краще від них відмовитися. І тим більше, коли йдеться про Самого Всевишнього.

І ось пояснення, яке дав Любавицький Ребе. Є два рівні стосунків між людиною і Б-гом. Перший — стосунки господаря і раба: господар наказує — раб виконує. Це прекрасні, святі стосунки. «Скасуй свою волю перед Його волею», — говорить про це «Піркей Авот». Так ішли сини Ізраїлю за хмарами Слави в пустелі — цілковито покладаючись на волю Всевишнього.

Але є другий, глибший рівень — стосунки партнерства і дружби. Стосунки, за яких Той, Хто посилає, говорить тобі: «Я не вказую тобі, що робити. І не тому, що Мені байдуже, а тому що Я вірю в тебе. У Мене є впевненість у твоїх силах, у твоєму серці, у твоїй душі». І тоді твоя власна воля стає рівною волі Творця.

Пророк Гошеа так описує майбутнє: «І буде того дня — ти назвеш Мене “чоловік мій”, і не будеш більше називати Мене “господар мій”». «Господар» — це влада. «Чоловік» — це союз, народжений вільним вибором. Саме таких стосунків прагне Всевишній.

І саме це почув Моше у словах «на твій розсуд». Він зрозумів, що народ Ізраїлю переходить на етап духовного дорослішання. Б-г каже йому: «Я не наказую тобі. Моя заповідь у тому, щоб це було на твій розсуд, щоб ти знайшов себе, щоб повірив у сили, які Я дав тобі, щоб ти задіяв свій розум і серце і самостійно обрав добро».

Але саме тут криється і головна небезпека. Самостійність прекрасна — але за умови, що ти не відриваєш себе від свого Джерела.

Розвідники отримали право на самостійність — і використали це право на зло. Їх послали з’ясувати, як завоювати землю. Повернувшись, вони почали вирішувати, чи можна взагалі це зробити. «Не зможемо ми піднятися проти цього народу, бо він сильніший за нас», — сказали вони. Це вже не самостійність — це відрив від Джерела. Гілка, що відрізала себе від дерева, не здобуває самостійності. Вона засохне і помре.

Справжня самостійність можлива лише на фундаменті «скасуй свою волю перед Його волею». Ти вільний вирішувати, як діяти. Але з ясним розумінням: посланець не рівний Тому, Хто послав, і саме твоє життя — це лише іскра Божественності.

Кожен із нас подібний до розвідника, посланого сюди, у цей матеріальний світ, зі своїм індивідуальним завданням. Наша «земля Кнаан», яку ми маємо розвідати, — це наш дім, наше оточення, наш куточок світу. Всевишній вірить у нас і дає нам повну самостійність. Але потрібно пам’ятати своє Джерело, потрібно смиряти своє его перед волею Творця — і на цій основі розкривати всі свої таланти, свій розум і серце, якими Він нас наділив.

Будьмо ж щодня наново обирати добро, з радістю і за власною волею, і нехай удостоїмося ми перетворити весь світ на оселю для Нього, благословен Він, у справжньому і повному Визволенні — незабаром, у наші дні!

===============================================

Слуги или соратники?

Наш раввин рассказывал в субботу...

«И говорил Господь Моше, сказав: пошли от себя людей, и пусть разведают они землю Кнаан.»

Бемидбар 13:1-2

Раввин начал с неожиданного вопроса, который задал Ребе в шабат недельной главы «Шлах» в 5749 (1989) году. Всевышний говорит Моше: «Пошли от себя людей, пусть разведают землю Кнаан». «Пошли от себя», то есть, «пошли по своему усмотрению». «Я не повелеваю тебе — если хочешь, пошли» .

Этот ответ выглядит как отказ. «Я в этом не участвую. Делай как знаешь: хочешь — пошли, не хочешь — не посылай» — толкует эти слова Талмуд.

Как после такого ответа, спрашивает Ребе, Моше-рабейну все-таки решился отправить разведчиков? Ведь прежде каждый его шаг направлялся явным Б-жественным повелением. Моше был «рабом Г-спода» в полном смысле этого слова — верным посланником, исполняющим исключительно волю Того, Кто его послал. При любом сомнении — как, например, в истории со вторым Песахом или с человеком, собиравшим дрова в шабат, — Моше обращается за указанием к Господу и делает то, что Он велит.

Любой из нас подумал бы: если мой духовный наставник отказывается дать благословение моим действиям — значит, лучше от них отказаться. И уж тем более, когда речь идет о Самом Всевышнем.

И вот объяснение, которое дал Любавичский Ребе. Есть два уровня отношений между человеком и Б-гом. Первый — отношения господина и раба: господин повелевает — раб исполняет. Это прекрасные, святые отношения. «Отмени свою волю перед Его волей», — говорит об этом «Пиркей Авот». Так шли сыны Израиля за облаками Славы в пустыне — всецело полагаясь на волю Всевышнего.

Но есть второй, более глубокий уровень — отношения партнерства и дружбы. Отношения, при которых Тот, Кто посылает, говорит тебе: «Я не указываю тебе, что делать. И не потому, что мне все равно, а потому что Я верю в тебя. У Меня есть уверенность в твоих силах, в твоем сердце, в твоей душе». И тогда твоя собственная воля становится равной воле Творца.

Пророк Ѓошеа так описывает будущее: «И будет в тот день — ты назовёшь Меня “муж мой”, и не будешь больше называть Меня “господин мой”». «Господин» — это владычество. «муж» — это союз, рождённый свободным выбором. Именно таких отношений жаждет Всевышний.

И именно это услышал Моше в словах «по твоему усмотрению». Он понял, что народ Израиля переходит на этап духовного взросления. Б-г говорит ему: «Я не повелеваю тебе. Моя заповедь в том, чтобы это было по твоему усмотрению, чтобы ты нашел себя, чтобы поверил в силы, которые Я дал тебе, чтобы ты задействовал свой разум и сердце и выбрал добро самостоятельно.

Но именно здесь кроется и главная опасность. Самостоятельность прекрасна — но при условии, что ты не отрываешь себя от своего Источника.

Разведчики получили право на самостоятельность — и употребили это право во зло. Их послали выяснить, как завоевать землю. Вернувшись, они стали решать, можно ли вообще это сделать. «Не сможем мы подняться против этого народа, ибо он сильнее нас» — сказали они. Это уже не самостоятельность — это отрыв от Источника. Ветвь, отрезавшая себя от дерева, не обретает самостоятельность. Она засохнет и умрет.

Истинная самостоятельность возможна только на фундаменте «отмени свою волю перед Его волей». Ты свободен решать, как действовать. Но с ясным пониманием: посланец не равен Пославшему, и сама твоя жизнь — это лишь искра Божественности.

Каждый из нас подобен разведчику, посланному сюда, в этот материальный мир, со своим индивидуальным заданием. Наша «земля Кнаан», которую мы должны разведать — это наш дом, наше окружение, наш уголок мира. Всевышний верит в нас и даёт нам полную самостоятельность. Но нужно помнить свой Источник, нужно смирять свое эго перед волей Творца — и на этой основе раскрывать все свои таланты, свои ум и сердце, которыми Он нас наделил.

Будем же каждый день заново выбирать добро, с радостью и по свободной воле, и да удостоимся мы превратить весь мир в жилище для Него, благословен Он, в истинном и полном Освобождении — вскоре, в наши дни!

Готуємось до Гімель тамуз: частина 4

Wed, 17 Jun 2026 5:06:00 AM

Стаття рабина Авраама Вольфа для підготовки до 3 тамуза

Справжніх лідерів оцінюють не лише за їхніми формальними лідерськими здібностями чи за тим, як вони керують великими системами у звичайний час. Справжній іспит вони складають саме в моменти тяжких криз, коли здається, що всі надії вичерпані, і деякі люди безкомпромісно вирішують відвернутися від них. У поточному тижневому розділі «Корах» ми стикаємося з одним із найвідоміших і найскладніших конфліктів в єврейській історії: суперечкою Кораха та його спільників проти Моше-рабейну і первосвященика (коѓена) Агарона. Аналізуючи поведінку Моше в цей момент, ми зрозуміємо сутність поняття «вірний пастир» і те, чому ми — за жодних обставин — не відмовляємося ні від одного єврея.

Варто згадати метод аморая Рави, який починав свої уроки Тори з мімра д’бдихута — жарту або кумедної історії. Причина проста і пов’язана з людською природою: коли люди приходять слухати урок або проповідь, їхній розум сповнений повсякденних турбот — заробіток, новини, втома, накопичена за тиждень, або думки про сімейну трапезу, що чекає на них. Перше завдання лектора — відволікти слухачів від їхніх тривог і зосередити їх. Це можна зробити за допомогою драматичної історії, актуальної події, захопливої особистої розповіді або питання, що спонукає до роздумів. Мета — відкрити серце і вже звідти вести до основного послання.

Щоб зрозуміти практичне застосування цього підходу в останніх поколіннях, згадаємо чудову історію, що демонструє турботу лідера про кожну людину. Це сталося під час візиту колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна до Любавицького Ребе. Вони сиділи в кабінеті Ребе і довго розмовляли про доленосні питання безпеки та політики, що стояли на вершині порядку денного єврейського та ізраїльського світу. І ось наприкінці офіційної зустрічі Ребе звернувся до прем’єр-міністра з особистим і зовсім несподіваним проханням.

Ребе поділився з Бегіним, що отримав болючого й тривожного листа від батьків у Франції. Їхня молода донька вирішила вийти заміж за неєврея, і всі спроби убитих горем батьків відмовити її від цього кроку виявилися марними. Ребе подивився на Менахема Бегіна і сказав йому: у мене немає сумнівів, що якщо така видатна й відома особистість, як ти, до того ж франкомовна, звернеться до цієї дівчини особисто, вона поставиться до слів із великою повагою, і це може викликати справжній внутрішній перелом.

Бегін негайно погодився на цей незвичний виклик. Ребе передав йому всі подробиці і навіть наполіг на тому, щоб покрити всі витрати, які виникнуть у прем’єр-міністра через незаплановану зупинку у Франції дорогою назад. Завдання завершилося блискучим успіхом. Особиста зустріч і теплі слова, що йшли від серця Бегіна, залишили незгладиме враження в душі дівчини. Вона розірвала стосунки з неєврейським юнаком, піднялася до Землі Ізраїлю, створила прекрасний кошерний єврейський дім у Єрусалимі, а рахунок за витрати був повністю оплачений Ребе. Ця історія наочно показує, хто такий вірний пастир: лідер, який відкладає убік усі свої піднесені справи, щоб урятувати одну єврейську душу.

Ця ідея не нова, і її можна знайти в нашому тижневому розділі та образі Моше-рабейну. На початку розділу описано, як Корах збирає велику групу — двісті п’ятдесят голів Сангедрину, щоб оскаржити керівництво Моше й Агарона. Моше-рабейну не діє з особистої образи; він намагається говорити їм слова, що йдуть до серця, заспокоїти пристрасті й переконати їх спуститися з високої гілки, на яку вони видерлися. Але його зусилля наштовхуються на стіну впертості.

На цьому етапі Всевишній втручається і велить Моше й Агарону відокремитися від цієї злої громади, оскільки їм винесено вирок — знищення. Але тут, попри ясне Божественне попередження і той факт, що двері каяття, здавалося б, зачинилися перед ними, Тора відзначає особливу дію: «І встав Моше і пішов до Датана й Авірама» (Бемідбар 16:25). Раші пояснює, що Моше встав і пішов до них, бо думав: можливо, коли вони побачать його і відчують його присутність, вони пом’якшаться, засоромляться своїх вчинків і припинять суперечку.

Вираз «і встав» несе глибокий зміст, означаючи піднесення і значущість. Ми зустрічаємо це слово й у Аврагама-авіну при купівлі печери Махпела, де сказано «і встало поле» (Брейшит 24:17) — тобто поле підвищило свій статус, перейшовши від простої людини до царя. Моше-рабейну знав, що Датан і Авирам рухомі жагою честі та влади. Тому він вирішив звернутися до них мовою, яку вони розуміють: він пішов до них, супроводжуваний старійшинами Ізраїлю, щоб дати їм відчуття пошани й важливості, таке значуще для них, і через це спробувати повернути їх на прямий шлях. Попри те, що ворота були зачинені, любов Моше до Ізраїлю спонукала його опуститися на їхній рівень і шукати будь-яку вузьку щілину, через яку він міг би врятувати їх від загибелі.

Ця дивовижна риса — самопожертва заради однієї людини — характеризувала Моше ще до того, як він був обраний керувати народом. Мідраш розповідає, що коли Моше пас овець свого тестя Ітро в пустелі, один козеня втік від стада. Моше не проігнорував пропажу; він побіг за ним і довго шукав, доки не знайшов його біля водойми, де той пив. Моше одразу зрозумів ситуацію і зі співчуттям сказав: «Я не знав, що ти втік через спрагу, тепер ти, звісно, втомився й ослаб». Він підняв маленьке козеня на плечі й дбайливо повернув його до стада. Побачивши це, Всевишній сказав: «Той, хто виявляє таку жалість і турботу до стада з плоті й крові, гідний і здатний пасти Моє стадо — народ Ізраїлю».

Наші мудреці вчать, що в кожному поколінні існує духовний лідер, який є подобою Моше-рабейну для цього покоління. Свята книга «Зоѓар» використовує вислів «ітпаштутa д’Моше бехоль дара вeдара» — поширення й іскра душі Моше, що проявляються в кожному поколінні через праведників. У нашому поколінні ми згадуємо й відзначаємо завтра день йорцайта Любавицького Ребе — 3 тамуза. Цей день — не лише час для прохань про благословення, але й піднесена можливість замислитися над образом того, хто в повній мірі втілив поняття «вірний пастир».

Ребе ніколи не ділив людей на групи і не розрізняв «кров і кров». Він піклувався про сефардів і ашкеназів, про хасидів і литваків, про тих, хто дотримується заповідей, і про тих, хто поки що далекий від них. Його турбота охоплювала весь світ — від холодної Аляски до Таїланду, від Марокко до Китаю, від Тель-Авіва до Одеси. Довгі години, день і ніч, він відповідав на тисячі звернень, роздавав долари на благодійність і давав благословення кожному, хто просив. Ребе відмовлявся використовувати вислів «наближення далеких», пояснюючи, що немає жодного єврея, який справді далекий, адже кожна душа за своєю суттю близька до Всевишнього, і тому слід говорити «наближення близьких». Він також відкидав твердження про «маленького єврея», кажучи, що кожен єврей великий і має безмежну цінність.

Ця абсолютна турбота про кожного єврея яскраво відображена в історії рабина Шабтая Каца, який служив рабином тюрем у Південній Африці. Напередодні Хануки рабин приїхав на зустріч із Ребе до Нью-Йорка. Під час бесіди Ребе поцікавився, чи дозволяють єврейським ув’язненим у Південній Африці запалювати ханукальні свічки в камерах. Рабин Кац із жалем відповів, що керівництво тюрем категорично забороняє це з міркувань безпеки. На обличчі Ребе відбився глибокий біль, і він запитав: чи замислювався ти, скільки надії й світла може дати іскра ханукального вогню єврею, який перебуває за ґратами?

Рабин Кац пообіцяв зайнятися цим питанням одразу після повернення до Південної Африки, але Ребе не погодився чекати. Він попросив його негайно зв’язатися телефоном із начальником Управління тюрем. Рабин Кац зніяковів і пояснив, що через різницю в часі зараз у Південній Африці четверта година ранку, і недоречно будити високопоставленого офіцера. Ребе рішуче відповів: навпаки, саме коли офіцер побачить, що ти наважився розбудити його серед ночі заради цієї справи, він одразу зрозуміє, наскільки це важливо й необхідно.

Рабин Кац виконав прохання, і офіцер, зворушений незвичним нічним дзвінком із Америки, дав довгоочікуваний дозвіл. Коли Ребе почув про це, він попросив діяти так само і в тюрмах Нью-Йорка, використовуючи прецедент Південної Африки, щоб вплинути на них. Завдання було успішно виконане, і на знак подяки Ребе подарував рабину Кацу книгу «Танія», а також книги англійською мовою для південноафриканського офіцера та його дружини. Коли рабин Кац повернувся до своєї країни й передав офіцеру подарунок, той поспішив прийти до нього. На запитання рабина, чому він так поспішав, офіцер відповів із захопленням: людина, яка сидить на одному кінці світу, у Нью-Йорку, і вночі думає про ув’язненого, якого зовсім не знає, на іншому кінці земної кулі — це справжній лідер, і від такого лідера я хочу отримати подарунок без зволікання.

Наші мудреці вчать, що Моше-рабейну не залишив своє стадо навіть після відходу з цього світу, і він продовжує стояти й служити на небесах заради народу Ізраїлю. Так само й пастирі Ізраїлю в усі покоління, і так само й Ребе, який продовжує проливати благословення і світло на безліч євреїв через своїх посланців і численні проекти, розкидані по всьому світу. Вірний пастир ніколи не відмовляється ні від одного єврея, і, як пообіцяв нам Ребе, у прийдешньому й близькому визволенні не залишиться жоден єврей позаду — усіх зберуть одного за одним, і ми разом увійдемо в повне й досконале Визволення, незабаром у наші дні, омейн!

====================================================

Статья раввина Авраама Вольфа для подготовки к 3 тамуза

Истинных лидеров оценивают не только по их формальным лидерским способностям или по тому, как они управляют большими системами в обычное время. Настоящий экзамен они держат как раз в моменты тяжёлых кризисов, когда кажется, что все надежды исчерпаны и некоторые люди выбирают бескомпромиссно отвернуться от них. В текущей недельной главе «Корах» мы сталкиваемся с одним из самых известных и сложных конфликтов в еврейской истории: спор Кораха и его сообщников против Моше-рабейну и первосвященника (коѓена) Аѓарона. Анализируя поведение Моше в этот момент, мы поймем сущность понятия «верный пастырь» и о том, почему мы — ни при каких обстоятельствах — не отказываемся ни от одного еврея.

Стоит вспомнить метод аморая Равы, который начинал свои уроки Торы с мимра д’бдихута — шутки или забавной истории. Причина проста и связана с человеческой природой: когда люди приходят слушать урок или проповедь, их ум полон повседневных забот: заработок, новости, усталость, накопившаяся за неделю, или мысли о семейной трапезе, которая их ждёт. Первая задача лектора — отвлечь слушателей от их тревог и сосредоточить их. Это можно сделать с помощью драматической истории, актуального события, увлекательного личного рассказа или вопроса, вызывающего размышление. Цель — открыть сердце и уже оттуда вести к основному посланию.

Чтобы понять практическое применение этого подхода в последних поколениях, вспомним замечательную историю, демонстрирующую заботу лидера о каждом человеке. Это произошло во время визита бывшего премьер-министра Израиля Менахема Бегина к Любавичскому Ребе. Они сидели в кабинете Ребе и долго беседовали о судьбоносных вопросах безопасности и политики, стоящих на вершине повестки еврейского и израильского мира. И вот, к концу официальной встречи Ребе обратился к премьер-министру с личной и совершенно неожиданной просьбой.

Ребе поделился с Бегиным, что получил болезненное и тревожное письмо от родителей во Франции. Их молодая дочь решила выйти замуж за нееврея, и все попытки убитых горем родителей отговорить её от этого шага оказались тщетными. Ребе посмотрел на Менахема Бегина и сказал ему: у меня нет сомнений, что если такая выдающаяся и известная личность, как ты, к тому же говорящая по-французски, обратится к этой девушке лично, она отнесётся к словам с большим уважением, и это может вызвать настоящий внутренний перелом.

Бегин немедленно согласился на этот необычный вызов. Ребе передал ему все подробности и даже настоял на том, чтобы покрыть все расходы, которые возникнут у премьер-министра из-за незапланированной остановки во Франции по пути обратно. Задание завершилось блестящим успехом. Личная встреча и тёплые слова, исходившие из сердца Бегина, оставили неизгладимое впечатление в душе девушки. Она разорвала отношения с нееврейским юношей, поднялась в Землю Израиля, создала прекрасный кошерный еврейский дом в Иерусалиме, а счёт за расходы был полностью оплачен Ребе. Эта история наглядно показывает, кто такой верный пастырь: лидер, который откладывает в сторону все свои возвышенные дела, чтобы спасти одну еврейскую душу.

Эта идея не нова, и её можно обнаружить в нашей недельной главы и образе Моше-рабейну. В начале главы описано, как Корах собирает большую группу – двухсот пятидесяти глав Санѓедрина, чтобы оспорить руководство Моше и Аѓарона. Моше-рабейну не действует из личной обиды; он пытается говорить им слова, идущие к сердцу, успокоить страсти и убедить их спуститься с высокой ветки, на которую они взобрались. Но его усилия натыкаются на стену упрямства.

На этом этапе Всевышний вмешивается и велит Моше и Аѓарону отделиться от этого злого сообщества, поскольку им вынесен приговор — уничтожение. Но тут, несмотря на ясное Б-жественное предупреждение и тот факт, что дверь раскаяния, казалось бы, закрылась перед ними, Тора отмечает особое действие: «И встал Моше и пошёл к Датану и Авираму» (Бемидбар 16:25). Раши объясняет, что Моше встал и пошёл к ним, потому что думал: возможно, когда они увидят его и почувствуют его присутствие, они смягчатся, устыдятся своих поступков и прекратят спор.

Выражение «и встал» несёт глубокий смысл, означая подъём и значимость. Мы встречаем это слово и у Авраѓама-авину при покупке пещеры Махпела, где сказано «и встал поле» (Брейшит 24:17) — то есть поле повысило свой статус, перейдя от простого человека к царю. Моше-рабейну знал, что Датан и Авирам движимы жаждой почёта и власти. Поэтому он решил обратиться к ним на языке, который они понимают: он пошёл к ним, сопровождаемый старейшинами Израиля, чтобы дать им ощущение почета и важности, столь значимое для них, и через это попытаться вернуть их на прямой путь. Несмотря на то, что ворота были закрыты, любовь Моше к Израилю побудила его опуститься на их уровень и искать любую узкую щель, через которую он мог бы спасти их от гибели.

Эта удивительная черта — самопожертвование ради одного человека — характеризовала Моше ещё до того, как он был избран руководить народом. Мидраш рассказывает, что когда Моше пас овец своего тестя Итро в пустыне, один козлёнок убежал от стада. Моше не проигнорировал пропажу; он побежал за ним и долго искал, пока не нашёл его у водоёма, где тот пил. Моше сразу осознал ситуацию и с состраданием сказал: «Я не знал, что ты убежал из-за жажды, теперь ты, конечно, устал и ослаб». Он поднял маленького козлёнка на плечи и бережно вернул его в стадо. Увидев это, Всевышний сказал: «Тот, кто проявляет такую жалость и заботу к стаду из плоти и крови, достоин и способен пасти Моё стадо — народ Израиля».

Наши мудрецы учат, что в каждом поколении существует духовный лидер, который является подобием Моше-рабейну для этого поколения. Святая книга «Зоѓар» использует выражение «итпаштутa д’Моше бехоль дaра вeдара» — распространение и искра души Моше, проявляющиеся в каждом поколении через праведников. В нашем поколении мы вспоминаем и отмечаем завтра день йорцайта Любавичского Ребе — 3 тамуза. Этот день — не только время для просьб о благословениях, но и возвышенная возможность задуматься об образе того, кто в полной мере воплотил понятие «верный пастырь».

Ребе никогда не делил людей на группы и не различал «кровь и кровь». Он заботился о сефардах и ашкеназах, о хасидах и литваках, о соблюдающих заповеди и о тех, кто пока далёк от них. Его забота охватывала весь мир — от холодной Аляски до Таиланда, от Марокко до Китая, от Тель-Авива до Одессы. Долгие часы, день и ночь, он отвечал на тысячи обращений, раздавал доллары на благотворительность и давал благословения каждому, кто просил. Ребе отказывался использовать выражение «приближение далёких», объясняя, что нет ни одного еврея, который действительно далёк, ведь каждая душа по сути близка к Всевышнему, и поэтому следует говорить «приближение близких». Он также отвергал утверждения о «маленьком еврее», говоря, что каждый еврей велик и обладает бесконечной ценностью.

Эта абсолютная забота о каждом еврее ярко отражена в истории раввина Шабтая Каца, который служил раввином тюрем в Южной Африке. Накануне Хануки раввин приехал на встречу с Ребе в Нью-Йорк. Во время беседы Ребе поинтересовался, разрешают ли еврейским заключённым в Южной Африке зажигать ханукальные свечи в камерах. Раввин Кац с сожалением ответил, что руководство тюрем категорически запрещает это по соображениям безопасности. На лице Ребе отразилась глубокая боль, и он спросил: задумывался ли ты, сколько надежды и света может дать искра ханукального огня еврею, находящемуся за решёткой?

Раввин Кац пообещал заняться этим вопросом сразу после возвращения в Южную Африку, но Ребе не согласился ждать. Он попросил его немедленно связаться по телефону с начальником Управления тюрем. Раввин Кац смутился и объяснил, что из-за разницы во времени сейчас в Южной Африке четыре часа утра, и неуместно будить высокопоставленного офицера. Ребе решительно ответил: напротив, именно когда офицер увидит, что ты осмелился разбудить его среди ночи ради этого дела, он сразу поймёт, насколько это важно и необходимо.

Раввин Кац выполнил просьбу, и офицер, тронутый необычным ночным звонком из Америки, дал долгожданное разрешение. Когда Ребе услышал об этом, он попросил действовать таким же образом и в тюрьмах Нью-Йорка, используя прецедент Южной Африки, чтобы повлиять на них. Задача была успешно выполнена, и в знак благодарности Ребе подарил раввину Кацу книгу «Тания», а также книги на английском языке для южноафриканского офицера и его супруги. Когда раввин Кац вернулся в свою страну и передал офицеру подарок, тот поспешил прийти к нему. На вопрос раввина, почему он так спешил, офицер ответил с восхищением: человек, который сидит на одном конце мира, в Нью-Йорке, и ночью думает о заключённом, которого он вовсе не знает, на другом конце земного шара — это настоящий лидер, и от такого лидера я хочу получить подарок без промедления.

Наши мудрецы учат, что Моше-рабейну не оставил своё стадо даже после ухода из этого мира, и он продолжает стоять и служить на небесах ради народа Израиля. Так обстоит дело и с пастырями Израиля во все поколения, и так обстоит дело с Ребе, который продолжает изливать благословение и свет на множество евреев через своих посланников и многочисленные проекты, рассеянные по всему миру. Верный пастырь никогда не отказывается ни от одного еврея, и, как обещал нам Ребе, в грядущем и близком избавлении не останется ни один еврей позади — всех соберут одного за другим, и мы вместе войдём в полное и совершенное Избавление, вскоре в наши дни, омейн!

Готуємось до Гімель тамуз: частина 3

Tue, 16 Jun 2026 4:48:00 AM

Стаття рабина Авраама Вольфа для підготовки до 3 тамуза

Один хасид прийшов до Ребе на єхидус і буквально зі сльозами поскаржився, що не може відчути духовну присутність Ребе серед повсякденних труднощів. Ребе поглянув на нього своїми святими очима, на обличчі його розквітла м’яка усмішка, і він благословенно сказав йому: «Коли хасид фізично перебуває в Севен Севенті й чує майморім, йому дуже легко відчувати зв’язок. Але справжня мета й сутність щирої прив’язаності перевіряється саме тоді, коли він виходить у шліхут, у своє посланництво в далекі місця світу, і там — із самої темряви та прихованості — він відкриває, що дух Ребе живе в ньому й спрямовує його кроки».

Коли Моше-рабейну посилає розвідників оглянути землю Кнаан, він дає їм точну географічну інструкцію: «Підніміться ось цим шляхом на південь і підніміться на гору». Раші, пояснюючи цей вірш, прагне зрозуміти, чому початок шляху вказано саме з південної частини країни. Він пояснює це притчею зі світу торгівлі: звичай купців — спершу показувати покупцеві товар менш якісний, відходи, а вже потім розкривати достоїнства й найкращі частини. Хеврон, розташований у цьому регіоні, описується далі в главі як найкаменистіше й найважче місце в Землі Ізраїлю, область, повна скель і непридатна для землеробства, і тому призначена для поховання померлих. Хеврон таким чином є точкою матеріальних «відходів».

Під час розвідки Калев бен Єфунé помічає, що його товариші по місії починають розвивати негативний погляд і прагнуть відмовити синів Ізраїлю від входу в землю. Побачивши цю духовну небезпеку, він вирішує відокремитися від групи й вирушає сам до Хеврона. Писання натякає на це яскравою зміною граматики: «І піднялися вони на південь, і прийшов він до Хеврона». Тора починає у множині, а завершує в однині. Наші мудреці благословенної пам’яті в Гмарі виводять звідси, що Калев пішов туди один, щоб поклонитися на могилах праотців у печері Махпела (Меарат га-Махпела), помолитися й попросити милосердя, щоб не піддатися поганій пораді інших розвідників. Він свідомо наражає себе на смертельну небезпеку, адже в той час у Хевроні жили Ахіман, Шешай і Талмай — грізні нащадки велетнів. Але попри фізичну загрозу, абсолютна вірність Калева Моше-рабейну веде його туди, щоб почерпнути духовні сили.

Коли розвідники повертаються в пустелю Паран, вони викликають паніку серед народу. Люди здіймають плач, а Моше й Аѓарон у безсиллі падають ниць. У цій відчайдушній порожнечі звучить єдиний голос — голос Калева бен Єфунé, який мужньо проголошує: «Піднімемося, піднімемося й успадкуємо її, бо зможемо, зможемо ми!» (Бемідбар 13:30). Це прояв подвійного самопожертву (месірус нефеш) — спершу перед велетнями Хеврона, а тепер перед бурхливою громадською думкою в рідному стані. За цю стійкість Всевишній дарує йому особливу нагороду: «А рабові Моєму Калеву, за те що був у ньому інший дух і він повністю слідував за Мною, Я приведу його в землю, куди він увійшов» (Бемідбар 14:24). І в книзі «Дварим» підкреслюється, що Калев успадкує ту землю, по якій ступала його нога (Дварим 1:36). Його нагородою стає Хеврон — та сама камениста земля, призначена для поховання. І виникає питання: невже це — гідна нагорода хасидові, який віддав свою душу?

Щоб зрозуміти це, потрібно вдивитися у взаємини покоління пустелі з Моше-рабейну. Народ живив до свого вождя величезну любов. Моше вивів їх із Єгипту, розсік море, спустив Тору, дбав про щоденну манну, про перепелів, про воду зі скелі, оточив їх хмарами слави. Він забезпечував їм досконалу оболонку духовності й матеріальності. Сини Ізраїлю відчували глибинний життєвий зв’язок із ним; вони вірили, що тільки він здатен вести їх і завоювати землю, і що без нього вони не мають самостійного існування. Але ця стійкість похитнулася, коли Ельдад і Мейдад почали пророкувати в стані: «Моше помре, і Єѓошуа введе Ізраїль у землю». Звістка про те, що Моше-рабейну, їхній матеріальний лідер, не перейде з ними через Йордан, приголомшила їх і викликала глибоку зневіру.

Розвідники вирушили в дорогу під враженням цього пророцтва. Їхнє світобачення полягало в тому, що без фізичної присутності насі ѓа-дор (глави покоління) неможливо виконати місію завоювання землі й створення оселі для Б-га в нижніх світах. Тому, повернувшись, вони використовують аргумент: «Амалек живе в землі півдня» (Бемідбар 14:20). Вони нагадують народові, що в попередній війні з Амалеком перемога була досягнута лише завдяки піднятим рукам Моше. Без Моше, який стоїть тілесно на передовій, вони вважали, що немає шансів проти Амалека й велетнів землі, і що завдання освятити землю Кнаан неможливе.

Калев бен Єфунé представив зовсім інший підхід. Він теж був хасидом, глибоко пов’язаним душею з Моше, і його серце також розривалося від звістки про близький відхід. Але Калев зрозумів глибоку таємницю: зв’язок із цадиком не припиняється зі завершенням його фізичного життя. Як пояснює «Танія», життя цадика — це не життя тілесне, а життя духовне, що складається з віри, трепету й любові. Після відходу з цього світу цадик присутній у всіх світах ще більше, ніж за життя, і кожен, хто пов’язаний із ним, може отримати частку його внутрішнього духу. Дух насі ѓа-дор продовжує супроводжувати хасидів як у духовних, так і в матеріальних справах.

Тому Калев удостоївся звання «інший дух був із ним». Він був пов’язаний не лише з тілесною оболонкою Моше, а з його вічним духом. Ось чому він пішов у Хеврон — місце поховання праотців — щоб з’єднатися з неперервністю духовного життя, що існує понад тілом. Він знав, що навіть коли Моше не буде видно очима плоті, його духовна сила продовжить текти й давати їм можливість завоювати світ. Розвідники ж, повністю залежні від фізичної присутності, впали в страх перед власними фантазіями. Вони зовсім не дійшли до Хеврона й не бачили велетнів, але внутрішній страх змусив їх заявити, що вони бачили там гігантів. Калев, наповнений силою духу Моше, зовсім не злякався реальних велетнів, які жили там.

Коли розвідники стверджували: «Ми не зможемо піднятися» (Бемідбар 13:31), Калев відповів їм подвійним висловом: «Піднімемося, піднімемося… бо зможемо, зможемо ми». Це означає: «Піднімемося» — коли Моше веде нас відкрито, але також «піднімемося» — коли він прихований від наших очей, і лише його дух перебуває серед нас. «Зможемо» — коли ми бачимо його підняті руки в битві, але також «зможемо» — коли фізичне тіло не видно, і ми повинні підкорити своє серце Небу через внутрішній зв’язок. Нагородою за це стало отримання Хеврона. Хеврон, попри свою матеріальну каменистість, — це місце, що виражає вічне поєднання духу й матерії, місце спокою праотців, звідки черпають силу неперервності.

Сьогодні ми всі перебуваємо в складний період прихованості. Уже тридцять два роки ми не бачимо насі ѓа-дор, Ребе, очима плоті. Замість того щоб чути його вчення безпосередньо, ми піднімаємося до його святого ціону (місця поховання), до нашого «Хеврона», надсилаємо туди листи з проханнями й молитвами, бачимо там матеріальний надгробний камінь. Але саме в цьому місці, яке зовні виражає найбільшу прихованість, ми відчуваємо, що духовний зв’язок досягає свого піку. Звідти кожен із нас черпає силу продовжувати свій шліхут у цьому світі, перетворювати весь світ на оселю для Всевишнього, навіть коли ми діємо в реальності важкій і повній «скель».

Кінець цієї історії з Писання вказує на майбутнє. У книзі Єѓошуа описано, що після того як Калев завоював Хеврон і знищив велетнів, він дав своїй дочці Ахсі «джерела вод — верхні джерела й нижні джерела» (Єгошуа 15:19). Це подвійне достаток: духовне благословення разом із явним матеріальним добром. Це й є обітниця, що супроводжує нас: що саме завдяки відданості духові цадика ми удостоїмося перетворити місце нашого шліхут на землю, що тече молоком і медом, дуже й дуже добру. Наше найглибше прагнення — виконати святе бажання Ребе, завершити завоювання світу й удостоїтися знову з’єднатися з ним тут, унизу, у фізичному тілі, з приходом праведного Машіаха в найближчий час.

=====================================================

Статья раввина Авраама Вольфа для подготовки к 3тамуза

Один хасид пришел к Ребе на йехидус и буквально со слезами пожаловался, что не может ощутить духовное присутствие Ребе среди повседневных трудностей. Ребе посмотрел на него своими святыми глазами, на лице его расцвела мягкая улыбка, и он сказал ему благословенно: «Когда хасид физически находится в Севен севенти и слышит майморим, ему очень легко чувствовать связь. Но истинная цель и сущность искренней привязанности проверяется именно тогда, когда он выходит шлихут, в свое посланничество в далёкие места мира, и там — из самой тьмы и сокрытия — он обнаруживает, что дух Ребе живёт в нём и направляет его шаги».

Когда Моше-рабейну посылает разведчиков осмотреть землю Кнаан, он даёт им точную географическую инструкцию: «Поднимитесь вот этим путём на юг и поднимитесь на гору». Раши, объясняя этот стих, стремится понять, почему начало пути указано именно с южной части страны. Он объясняет это притчей из мира торговли: обычай купцов — сначала показывать покупателю товар менее качественный, отходы, а уже затем раскрывать достоинства и лучшие части. Хеврон, расположенный в этом регионе, описывается далее в главе как самое каменистое и трудное место в Земле Израиля, область, полная скал и непригодная для земледелия, и потому предназначенная для погребения умерших. Хеврон, таким образом, представляет собой точку материальных «отходов».

Во время разведки Калев бен Йефунэ замечает, что его товарищи по миссии начинают развивать негативный взгляд и стремятся отговорить сынов Израиля от входа в землю. Увидев эту духовную опасность, он решает отделиться от группы и отправляется один в Хеврон. Писание намекает на это ярким изменением грамматики: «И поднялись они на юг, и пришёл он до Хеврона». Тора начинает во множественном числе, а заканчивает в единственном. Наши благословенной памяти мудрецы в Гмаре выводят отсюда, что Калев пошёл туда один, чтобы поклониться на могилах праотцев в пещере Махпела (Меарат ґа-Махпела), помолиться и попросить милосердия, чтобы не поддаться дурному совету остальных разведчиков. Он сознательно подвергает себя смертельной опасности, ведь в то время в Хевроне жили Ахиман, Шешай и Талмай, грозные потомки великанов. Но несмотря на физическую угрозу, абсолютная верность Калева Моше-рабейну ведёт его туда, чтобы почерпнуть духовные силы.

Когда разведчики возвращаются в пустыню Паран, они вызывают панику среди народа. Люди поднимают плач, а Моше и Аѓарон в бессилии падают ниц. В этой отчаянной пустоте звучит единственный голос — голос Калева бен Йефунэ, который мужественно провозглашает: «Поднимемся, поднимемся и унаследуем её, ибо можем, можем мы!» (Бемидбар 13:30). Это проявление двойного самопожертвования (месирус нефеш) — сначала перед великанами

Чтобы понять это, нужно всмотреться во взаимоотношения поколения пустыни с Моше-рабейну. Народ питал к своему вождю огромную любовь. Моше вывел их из Египта, рассёк море, спустил Тору, заботился о ежедневной манне, о перепелах, о воде из скалы, окружил их облаками славы. Он обеспечивал им совершенную оболочку духовности и материальности. Сыны Израиля ощущали глубинную жизненную связь с ним; они верили, что только он способен вести их и завоевать землю, и что без него у них нет самостоятельного существования. Но эта устойчивость поколебалась, когда Эльдад и Мейдад начали пророчествовали в стане: «Моше умрёт, и Йеѓошуа введёт Израиль в землю». Весть о том, что Моше-рабейну, их материальный лидер, не перейдёт с ними через Иордан, потрясла их и вызвала глубокое уныние.

Разведчики отправились в путь под впечатлением этого пророчества. Их мировоззрение заключалось в том, что без физического присутствия наси ѓа-дор (главыпоколения) невозможно выполнить миссию завоевания земли и создания жилища для Б‑га в нижних мирах. Поэтому, вернувшись, они используют аргумент: «Амалек живёт в земле юга» (Бемидбар 14:20). Они напоминают народу, что в предыдущей войне с Амалеком победа была достигнута только благодаря поднятым рукам Моше. Без Моше, стоящего телесно на передовой, они считали, что нет шансов против Амалека и великанов земли, и что задача освятить землю Кнаан невозможна.

Калев бен Йефунэ представил совершенно иной подход. Он тоже был хасидом, глубоко связанным душой с Моше, и его сердце тоже разрывалось от вести о скором уходе. Но Калев понял глубокую тайну: связь с цадиком не прекращается с окончанием его физической жизни. Как объясняет «Тания», жизнь цадика — это не жизнь плотская, а жизнь духовная, состоящая из веры, трепета и любви. После ухода из мира цадик присутствует во всех мирах ещё больше, чем при жизни, и каждый, кто связан с ним, может получить часть его внутреннего духа. Дух наси ѓа-дор продолжает сопровождать хасидов как в духовных, так и в материальных делах.

Поэтому Калев удостоился звания «иной дух был с ним». Он был связан не только с телесной оболочкой Моше, но с его вечным духом. Вот почему он пошёл в Хеврон — место погребения праотцев — чтобы соединиться с непрерывностью духовной жизни, существующей выше тела. Он знал, что даже когда Моше не будет виден глазами плоти, его духовная сила продолжит течь и давать им возможность завоевать мир. Разведчики же, полностью зависящие от физического присутствия, впали в страх перед собственными фантазиями. Они вовсе не дошли до Хеврона и не видели великанов, но внутренний страх заставил их заявить, что они видели там исполинов. Калев, напитавшийся силой духа Моше, вовсе не устрашился реальных великанов, живших там.

Когда разведчики утверждали: «Мы не сможем подняться» (Бемидбар 13:31), Калев ответил им двойным выражением: «Поднимемся, поднимемся… ибо можем, можем мы». Это означает: «Поднимемся» — когда Моше ведёт нас открыто, но также «поднимемся» — когда он скрыт от наших глаз, и лишь его дух пребывает среди нас. «Можем» — когда мы видим его поднятые руки в битве, но также «сможем» — когда физическое тело не видно, и мы должны подчинить своё сердце Небу через внутреннюю связь. Наградой за это стало получение Хеврона. Хеврон, несмотря на свою материальную каменистость, — это место, выражающее вечное соединение духа и материи, место покоя праотцев, откуда черпают силу непрерывности.

Сегодня мы все находимся в сложный период сокрытия. Уже тридцать две года мы не видим наси ѓа-дор, Ребе, глазами плоти. Вместо того чтобы слышать его учение напрямую, мы поднимаемся к его святому циону (месту погребения), к нашему «Хеврону», посылаем туда письма с просьбами и молитвами, видим там материальный надгробный камень. Но именно в этом месте, которое внешне выражает наибольшее сокрытие, мы ощущаем, что духовная связь достигает своего пика. Оттуда каждый из нас черпает силу продолжать свой шлихут в этом мире, превращать весь мир в жилище для Всевышнего, даже когда действуем в реальности трудной и полной «скал».

Конец истории из Писания указывает на грядущее. В книге «Йеѓошуа» описано, что после того как Калев завоевал Хеврон и уничтожил великанов, он дал своей дочери Ахсе «источники вод — верхние источники и нижние источники» (Йеѓошуа 15:19). Это двойное изобилие: духовное благословение вместе с явным материальным благом. Это и есть обещание, сопровождающее нас: что именно благодаря приверженности духу цадика мы удостоимся превратить место нашей шлихут в землю, текущую молоком и мёдом, очень и очень добрую. Наше глубочайшее стремление — исполнить святое желание Ребе, завершить завоевание мира и удостоиться вновь соединиться с ним здесь, внизу, в физическом теле, с приходом праведного Машиаха в самое ближайшее время.

Готуємось до Гімель тамуз: частина 2

Mon, 15 Jun 2026 7:02:00 AM

Стаття рабина Авраѓама Вольфа для підготовки до 3 тамуза

В один із пізніх літніх днів до кімнати Ребе увійшов хасид. Дуже зайнята людина, власник успішного бізнесу, він поскаржився Ребе на глибоку втому, яку відчуває у повсякденному житті. Робота та сімейні обов’язки перетворилися для нього на монотонну, виснажливу рутину. Усе здавалося таким, що робиться автоматично, без внутрішньої живості, і він відчував, що в нього більше немає сил оновлюватися й радіти — ні в справах, ні у навчанні, ні в молитві.

Ребе уважно вислухав його, з м’якою усмішкою на обличчі, а потім відповів лагідними словами: «Коли єврей встає вранці й робить ті самі речі, що й учора, він може подумати, що це рутина. Але він має пам’ятати, що Святий, благословен Він, щодня у Своїй доброті оновлює діло Творення. Якщо весь світ у кожну мить створюється наново, то й твоя робота, і твоя молитва, і твій бізнес — абсолютно нові. Немає дня, схожого на інший, і немає миті, подібної до попередньої. Коли ти берешся за щось знайоме, шукай у цьому ту нову точку, яку Всевишній поклав туди сьогодні саме для тебе».

Ребе дав йому долар для благодійності та благословив, щоб він удостоївся бачити оновлення в усьому. Хасид вийшов із кімнати з відчуттям внутрішнього перевороту, розуміючи, що у світі єврея немає місця слову «рутина».

Коли Моше-рабейну відчуває, що його дні полічені, він звертається до Святого, благословен Він, і просить призначити гідного лідера для народу Ізраїля: «Нехай призначить Г-осподь, Б-ог духів усякої плоті, людину над громадою, яка вийде перед ними і ввійде перед ними…» (Бемідбар 27:16). Відповідь Всевишнього на це прохання рішуча: «Візьми собі Єгошуа, сина Нуна» (Бемідбар 27:18).

У своєму коментарі на це місце Раші пояснює внутрішній мотив прохання Моше. Коли Моше побачив, що Всевишній наказав дати спадщину Цлофхада його дочкам, він подумав, що настав слушний час попросити про особисте — щоб його сини успадкували його становище та керівництво. Однак Всевишній відповідає йому категоричною відмовою: «Не так виникло в Моїй думці». Той, хто справді гідний отримати лідерство, — Єгошуа, завдяки своїй відданій службі та абсолютній прихильності до Моше, адже він «не відходив від намету» (Шмот 33:11). На підтвердження цього Раші наводить слова царя Шломо з книги Притч (Мішлей): «Той, хто береже смоківницю, їстиме її плоди» (27:18).

Якщо вдуматися, у Єгошуа, безперечно, були великі чесноти, високі якості та видатні здібності. Але коли настав час обрати наступника Моше, Всевишній не згадує жодної з цих якостей як причину вибору. Єдиний критерій, що вирішив усе, — те, що Єгошуа був «юнаком, який не відходив від намету». Його постійне перебування в наметі Тори та керівництва зробило його найгіднішим.

Виникає питання: у чому секрет вислову «не відходив від намету»? Чому саме ця риса затьмарює всі інші? Більше того, чому Раші не обмежується простим поясненням, а наводить доказ зі стиха в «Мішлей»? Хіба без цього стиха ми не розуміли б, що той, хто служить своєму вчителю вірно й віддано, отримує нагороду? Хіба в Танаху мало віршів про нагороду за працю?

Ще одна складність виникає, якщо подивитися на повний стих у «Мішлей»: «Той, хто береже смоківницю, їстиме її плоди, а той, хто береже свого господаря, буде вшанований». Раші наводить лише першу частину — про смоківницю. Другу частину, яка, здавалося б, ідеально підходить до Єгошуа, що беріг свого вчителя Моше, він повністю опускає. Це доводить, що головна глибина коментаря Раші — саме в притчі про смоківницю, і що головна чеснота Єгошуа — бути «тим, хто береже смоківницю». У чому ж особливість плодів смоківниці?

Щоб це зрозуміти, потрібно звернути увагу на продовження глави. Одразу після того, як Тора завершує опис призначення Єгошуа — «І зробив Моше, як наказав йому Г-сподь, і взяв Єгошуа… і поклав на нього руки…» (Бемідбар 27:22) — вона переходить до заповіді про щоденні жертви: «Накажи синам Ізраїля і скажи їм: приношення Моє, хліб Мій… два однорічні ягнята без вади — щодня, постійна жертва. Одне ягня принось вранці, а друге — між вечорами» (Бемідбар 28:2–8). Який зв’язок між призначенням нового лідера та щоденним принесенням ягнят?

В Єрусалимському Талмуді, у трактаті «Недарим» (9:4), наведено відомий спір про те, який стих є найважливішим принципом Тори. Рабі Аківа стверджує, що це стих: «Люби ближнього свого, як самого себе» — «великий принцип Тори». На його думку, любов до ближнього та турбота про іншого — серце всіх заповідей.

Але Бен Азай пропонує інший погляд: є принцип ще більший — стих із книги «Берейшіт»: «Це книга породжень людини… за образом Б-га Він створив його». Бен Азай вважає, що потрібно дивитися на все людство як на створене за образом Б-жим — це принцип, що охоплює все.

Однак у передмові до книги «Ейн Яаків» автор, рабин Яаков бен Хавив, наводить менш відомий мідраш, який пропонує третю, несподівану думку. Згідно з цим мідрашем, рабі Шимон бен Пазі стверджує, що найбільший принцип Тори — зовсім не любов до ближнього і не образ Б-жий у людині, а стих із нашої глави: «Одне ягня приноси вранці, а друге — між вечорами». На перший погляд це здається дивним. Як може щоденна, майже механічна служба в Храмі — ранкове ягня і вечірнє ягня — бути центром усієї Тори?

Пояснення містить найважливіший принцип служіння Б гу. Рабі Шимон бен Пазі навчає, що в істинному служінні Б гу немає поняття «рутина». Навіть якщо дія повторюється день у день, рік у рік — як жертва «тамід», що приносилася сотні років — кожного ранку й кожного вечора потрібно підходити до неї з відчуттям повної новизни, з внутрішнім вогнем і живістю, ніби це перший раз в історії. Кожного ранку — це «одне ягня», унікальне, не схоже на вчорашнє.

Тепер ми повертаємося до притчі про смоківницю. Смоківниця відрізняється від інших плодових дерев особливою властивістю: її плоди не достигають одночасно. На відміну від виноградника чи яблуневого саду, де збір урожаю відбувається разом, смокви достигають поступово. Одна — рано-вранці, інша — опівдні, третя — лише наступного дня. Тому той, хто хоче їсти її плоди, не може прийти один раз і піти. Він має бути «тим, хто береже смоківницю» — постійно спостерігати за деревом, бути поруч, стежити за кожною гілкою, щоб зірвати плід у ту саму мить, коли він достиг.

Як пояснює Мальбім у коментарі до «Мішлей», «береження» смоківниці означає постійну, безперервну турботу, набагато глибшу, ніж звичайна охорона, саме тому, що плоди достигають по одному. У духовному сенсі «той, хто береже свого господаря» — учень, хасид — має бути поруч зі своїм учителем завжди, щоб не пропустити жодного плоду мудрості, який достигає щомиті. Це була чеснота Єгошуа, який не відходив від намету, і завдяки цьому він удостоївся найбільшої честі — стати наступником Моше.

У смоковниці, як і в служінні Б-гу, немає рутини: у кожну мить є нова достигла смоква, нове розкриття.

Ця необхідність постійності та оновлення стосується не лише минулого. Вона актуальна й сьогодні, коли ми стоїмо на порозі 3-го Тамуза 5786 року, тридцять другої річниці. Кожен, хто хоче продовжувати жити в близькості до Ребе, відчувати силу фарабренгенів, чути його слова й переживати піднесені моменти, не може задовольнятися спогадами. Ми повинні сидіти й глибоко вивчати його вчення, слухати записи, активно дивитися відео.

Навіть якщо нам здається, що ми вже багато разів чули той чи інший маамар або сіху, ми повинні підходити до них як до «одного ягняти вранці». Якщо ми поглянемо наново й вкладемо в це серце, ми обов’язково відкриємо нову глибину, нову думку, новий «варт», який раніше вислизав. Це і є сенс слів рабі Шимона бен Пазі: навіть у тому, що здається звичним, завжди є нове, що може запалити душу.

Нещодавно я дивився відеозапис, де Ребе проходить перед амудом у дні йорцайта. Здавалося б, я бачив ці кадри незліченну кількість разів, коли мав щастя молитися поруч із ним. Але раптом я помітив ледь вловимий новий рух, особливу манеру, на яку ніколи раніше не звертав уваги. В одну мить ця «нова смоква» наповнила серце величезною радістю, як людина, що знайшла велике скарб.

Отримувати від Ребе й сьогодні — залежить тільки від нас. Якщо ми будемо «тими, хто береже смоківницю», будемо занурюватися у вчення, знову й знову переглядати знайомі матеріали, зберігаючи безперервний зв’язок, як «той, хто не відходить від намету», — ми удостоїмося побачити достиглі плоди, і здійсниться в нас: «їстиме її плоди».

Раші опустив слова «а той, хто береже свого господаря, буде вшанований», тому що зовнішня честь — не головне. Ми шукаємо внутрішній плід — нові розкриття, які відкриваються нам. Якщо ми будемо берегти велике дерево, то в кожну мить знаходитимемо нові смокви, що достигли лише зараз, і житимемо життям постійного хасидського оновлення.

=======================================

Статья раввина Авраѓама Вольфа для подготовки к 3 тамуза

В один из поздних летних дней в комнату Ребе вошёл хасид. Человек очень занятой, владелец успешного бизнеса, он пожаловался Ребе на глубокую усталость, которую он ощущает в повседневной жизни! Работа и семейные обязанности превратились для него в монотонную, изматывающую рутину. Всё казалось ему делающимся автоматически, без внутренней живости и он чувствовал, что у него больше нет сил обновляться и радоваться — ни в делах, ни в учёбе, ни в молитве.

Ребе внимательно выслушал его, с мягкой улыбкой на лице, а затем ответил ему ласковыми словами: «Когда еврей встаёт утром и делает те же вещи, что и вчера, он может подумать, что это рутина. Но он должен помнить, что Святой, благословен Он, ежедневно обновляет в Своей доброте дело Творения. Если весь мир в каждый миг создаётся заново, то и твоя работа, и твоя молитва, и твой бизнес — совершенно новые. Нет дня, похожего на другой, и нет мгновения, подобного предыдущему. Когда ты приступаешь к чему‑то знакомому, ищи в этом ту новую точку, которую Всевышний вложил туда для тебя сегодня».

Ребе дал ему доллар для благотворительности и благословил, чтобы он удостоился видеть обновление во всём. Хасид вышел из комнаты с чувством внутреннего переворота, понимая, что в мире еврея нет места слову «рутина».

Когда Моше-рабейну чувствует, что его дни сочтены, он обращается к Святому, благословен Он, и просит назначить достойного лидера для народа Израиля: «Да назначит Г‑сподь, Б‑г духа всякой плоти, человека над общиной, который выйдет перед ними и войдёт перед ними…» (Бемидбар 27:16). Ответ Всевышнего на эту просьбу решителен: «Возьми себе Йеѓошуа, сына Нуна» (Бемидбар 27:18).

В своём комментарии на это место Раши объясняет внутренний мотив просьбы Моше. Когда Моше увидел, что Всевышний повелел дать наследство Цлофхада его дочерям, он подумал, что настало подходящее время попросить о своём личном — чтобы его сыновья унаследовали его положение и руководство. Однако Всевышний отвечает ему категорическим отказом: «Не так возникло в Моей мысли». Тот, кто действительно достоин получить лидерство, — Йеѓошуа, благодаря своей преданной службе и абсолютной приверженности Моше, ведь он «не отходил от шатра» (Шмот 33:11). В подтверждение этого Раши приводит слова царя Шломо из книги Притч (Мишлей): «Тот, кто хранит смоковницу, будет есть её плоды» (27:18).

Если вдуматься, у Йеѓошуа, безусловно, были великие достоинства, возвышенные качества и выдающиеся способности. Но когда пришло время выбрать преемника Моше, Всевышний не упоминает ни одно из этих качеств как причину выбора. Единственный критерий, решивший всё, — то, что Йеѓошуа был «юношей, не отходившим от шатра». Его постоянное пребывание в шатре Торы и руководства сделало его достойнее всех.

Возникает вопрос: в чём секрет выражения «не отходил от шатра»? Почему именно это качество затмевает все остальные? Более того, почему Раши не ограничивается простым объяснением, а приводит доказательство из стиха в «Мишлей»? Разве без этого стиха мы не понимали бы, что тот, кто служит своему учителю верно и преданно, получает награду? Разве в Танахе мало стихов о награде за труд?

Ещё одна трудность возникает, если посмотреть на полный стих в Мишлей: «Тот, кто хранит смоковницу, будет есть её плоды, а тот, кто хранит своего господина, будет почитаем». Раши приводит только первую часть стиха — о смоковнице. Вторую часть, «а тот, кто хранит своего господина, будет почитаем», — которая, казалось бы, идеально подходит к Йеѓошуа, хранившему своего учителя Моше, — он полностью опускает, даже не намекая на неё. Это доказывает, что главная глубина комментария Раши — именно в притче о смоковнице, и что главное достоинство Йеѓошуа — быть «хранящим смоковницу». В чём же особенность плодов смоковницы?

Чтобы понять это, нужно обратить внимание на продолжение главы. Сразу после того, как Тора завершает описание назначения Йеѓошуа — «И сделал Моше, как повелел ему Г-сподь, и взял Йеѓошуа… и возложил на него руки…» (Бемидбар 27:22) — она переходит к заповеди о ежедневных жертвах: «Повели сынам Израиля и скажи им: приношение Моё, хлеб Мой… два однолетних ягнёнка без порока — ежедневно, постоянная жертва. Одного ягнёнка приноси утром, а второго — между вечерами» (Бемидбар 28:2-8). Какова связь между назначением нового лидера и ежедневным принесением ягнят?

В Иерусалимском Талмуде, в трактат «Недарим» (9:4), приводится известный спор о том, какой стих является самым важным принципом Торы. Рабби Акива утверждает, что это стих: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя» — «великий принцип Торы». По его мнению, любовь к ближнему и забота о другом — сердце всех заповедей.

Но Бен Азай предлагает иной взгляд: есть принцип ещё более великий — стих из книги «Берейшит»: «Это книга порождений человека… по образу Б‑га Он создал его». Бен Азай считает, что нужно смотреть на всё человечество как на созданное по образу Б‑жьему — это принцип, охватывающий всё.

Однако в предисловии к книге «Эйн Яаков» автор, раввин Яаков бен Хавив, приводит менее известный мидраш, который предлагает третье, неожиданное мнение. Согласно этому мидрашу, рабби Шимон бен Пази утверждает, что самый великий принцип Торы — вовсе не любовь к ближнему и не образ Б‑жий в человеке, а стих из нашей главы: «Одного ягнёнка приноси утром, а второго — между вечерами». На первый взгляд это кажется странным. Как может ежедневная, почти механическая служба в Храме — утренний ягнёнок и вечерний ягнёнок — быть центром всей Торы?

Объяснение содержит важнейший принцип служения Б‑гу. Рабби Шимон бен Пази учит, что в истинном служении Б‑гу нет понятия «рутина». Даже если действие повторяется день за днём, год за годом — как жертва «тамид», приносившаяся сотни лет — каждое утро и каждый вечер нужно подходить к ней с чувством полной новизны, с внутренним огнём и живостью, как будто это первый раз в истории. Каждое утро — это «один ягнёнок», уникальный, не похожий на вчерашний.

Теперь мы возвращаемся к притче о смоковнице. Смоковница отличается от всех других плодовых деревьев особым свойством: её плоды не созревают одновременно. В отличие от виноградника или яблоневого сада, где сбор урожая происходит разом, смоквы созревают постепенно. Одна — ранним утром, другая — в полдень, третья — только на следующий день. Поэтому тот, кто хочет есть её плоды, не может прийти один раз и уйти. Он должен быть «хранящим смоковницу» — наблюдать за деревом постоянно, быть рядом, следить за каждой веткой, чтобы сорвать плод в тот самый момент, когда он созрел.

Как объясняет Мальбим в комментарии к «Мишлей», «хранение» смоковницы означает постоянную, непрерывную заботу, гораздо более глубокую, чем обычная охрана, именно потому, что плоды созревают по одному. В духовном смысле «хранящий своего господина» — ученик, хасид — должен быть рядом со своим учителем всегда, чтобы не пропустить ни одного плода мудрости, созревающего в каждый миг. Это было достоинство Йеѓошуа, который не отходил от шатра, и благодаря этому он удостоился величайшей чести — стать преемником Моше.

В смоковнице, как и в служении Б-гу, нет рутины: в каждый момент есть новая зрелая смоква, новое раскрытие.

Эта необходимость постоянства и обновления относится не только к прошлому. Она актуальна и сегодня, когда мы стоим на пороге 3‑го Тамуза 5786 года, тридцать второй годовщины. Каждый, кто хочет продолжать жить в близости к Ребе, ощущать силу фарабренгенов, слышать его слова и переживать возвышенные моменты, не может довольствоваться воспоминаниями. Мы должны сидеть и учить его учение глубоко, слушать записи, смотреть видео активно.

Даже если нам кажется, что мы уже много раз слышали тот или иной маамар или сиху, мы должны подходить к ним как к «одному ягнёнку утром». Если мы посмотрим заново и вложим в это сердце, мы обязательно обнаружим новую глубину, новую мысль, новый «варт», который раньше ускользал. Это и есть смысл слов рабби Шимона бен Пази: даже в том, что кажется привычным, всегда есть новое, что может зажечь душу.

Недавно я смотрел видеозапись, где Ребе проходит перед амудом в дни йорцайта. Казалось бы, я видел эти кадры бесчисленное количество раз, когда имел счастье молиться рядом с ним. Но вдруг я заметил едва уловимое новое движение, особую манеру, на которую никогда раньше не обращал внимания. В одно мгновение эта «новая смоква» наполнила сердце огромной радостью, как человек, нашедший великое сокровище.

Получать от Ребе и сегодня — зависит только от нас. Если мы будем «хранящими смоковницу», будем погружаться в учение, снова и снова смотреть знакомые материалы, сохраняя непрерывную связь, как «не отходящий от шатра», — мы удостоимся увидеть созревающие плоды, и исполнится в нас: «будет есть её плоды».

Раши опустил слова «а тот, кто хранит своего господина, будет почитаем», потому что внешний почёт — не главное. Мы ищем внутренний плод — новые раскрытия, которые открываются нам. Если мы будем хранить великое дерево, то в каждый момент обнаружим новые смоквы, созревшие только сейчас, и будем жить жизнью постоянного хасидского обновления.

Готуємось до Гімель тамуз: частина 1

Sun, 14 Jun 2026 7:27:00 AM

Стаття рабина Авраама Вольфа присвячена підготовці до 3 тамуза

В один із ясних літніх днів хасид увійшов до до кімнати Ребе, Його Святості адмора Менахема Мендла Шнеєрсона. Хасид, який був зламаний серцем через величезні труднощі з заробітком і вихованням дітей, стояв перед Ребе і плакав гіркими сльозами. Він відчував, що його сили вичерпалися і що він більше не може нести важкий тягар матеріального життя. Ребе подивився на нього своїми святими очима — глибоким, проникливим і сповненим любові поглядом — і сказав кілька слів, які стрясли його душу: «Хасид вимірюється не тим, що в нього немає труднощів, а тим, що труднощі не гасять його внутрішню вологість і хасидську життєвість. Коли ти пам’ятатимеш, що Пастир перебуває з тобою кожної миті, ти побачиш, що твої сили ніколи не слабшають». Ця автентична історія точно відображає глибоку сутність зв’язку з праведником і навчає нас, що сила справжнього лідера не підпорядковується обмеженням часу, місця чи слабкості плоті.

Коли ми підходимо до завершення п’яти книг Тори, у зворушливі моменти прощання з вірним пастирем Ізраїлю в розділі «Везот а-Браха», Писання обирає описати фізичний і духовний стан Моше-рабейну особливими словами: «І Моше, сто двадцяти років, при смерті своїй — не притупилося його око і не зникла його вологість». Тора хоче підкреслити, що попри довгі роки і тяжкий шлях випробувань у керівництві народом у пустелі, в Моше-рабейну не відбулося жодних змін, ослаблення чи занепаду, не дай Боже. Навіть досягнувши похилого віку — ста двадцяти років — він зберіг повну життєвість і фізичні та духовні сили, ніби перебував у розквіті юності.

Коли ми вдумуємося у вислів «не зникла його вологість», що означає свіжість і життєвість тіла, одразу видно чудесність цього явища. Адже відомі слова рабейну Бах’ї у його тлумаченні до розділу «Берешит», згідно з якими природа людини така, що немовля від моменту народження починає постійний процес висихання і втрати життєвої сили. Натомість у Моше-рабейну діяв зовсім інший природний закон — його внутрішня вологість не зменшувалася анітрохи, і він зберіг абсолютну свіжість до останнього дня на землі, до дня відходу — 7 адара.

Проте варто глибше запитати: чому Тора спеціально підкреслює, що «не притупилося його око»? Який внутрішній зміст цього вислову? Чи йдеться лише про те, що його фізичний зір залишався гострим попри вік? Можливо, це просте значення, але виникає складне питання: чому Тора зосереджується саме на органі зору? Що з іншими органами? Чи ослабли його вуха, чи, можливо, інші системи тіла зазнали змін, які зазвичай приносить старість?

Щоб зрозуміти це у простому значенні, можна скористатися правилами вивчення Тори, наведеними наприкінці трактату «Брахот». Там Гмара детально пояснює принципи мішни і барайт, серед яких — тринадцять правил тлумачення Тори. Одне з основних — «часткове і загальне». Галахічний принцип говорить, що коли Тора наводить конкретну деталь, а після неї — загальне правило, то це правило включає всі подібні випадки без винятку. Роль попередньої деталі — надати силу і підкреслення всьому загальному.

Якби Тора обмежилася лише загальним правилом, ми могли б подумати, спираючись на інші методи тлумачення, що деякі органи не входять до цього захисту. Тому, коли текст починає з конкретної деталі, він підсилює всі інші частини тіла і показує, що жоден орган не ослаб. Згідно з цим принципом, поєднання «не притупилося його око» (конкретна сила зору) і «не зникла його вологість» (загальна життєвість тіла) означає, що всі органи Моше залишилися досконалими. Але все ж залишається питання: чому обрано саме око?

Тут приходить глибоке пояснення Раші, який не обмежується фізичним значенням. Раші пише коротко, але дуже сильно: «не притупилося його око — навіть після смерті». Раші відкриває величезну таємницю: вплив очей Моше не належить лише минулому — він вічний і продовжує діяти після його відходу, у кожному поколінні, навіть сьогодні.

Кожен, хто хоч раз стояв перед Ребе або навіть відчув цей погляд через фото чи відео, знає, що погляд праведника — це не щось звичайне. Це погляд, що пронизує серце і нирки, проходить крізь усі оболонки і дивиться прямо в душу. Той, хто стояв «очі в очі» перед святими очима Ребе, несе це відчуття в серці назавжди. У ті миті серце завмирало, тіло тремтіло, а думки переходили від збентеження до щирого каяття і великого рішення на майбутнє.

Ми повинні прийняти слова Раші і жити з ними щодня. Ми маємо пам’ятати, що «не притупилося його око» — Ребе дивиться на кожного з нас тим самим проникливим, люблячим і вимогливим поглядом. Хасидизм навчає, що після відходу праведник присутній у цьому світі навіть більше, ніж за життя, як пише Адмор ГаЗакен у «Ігерет а-Кодеш» у книзі Танія, тому що його життя — це не матеріальне існування, обмежене часом і місцем, а духовне життя віри, страху і любові.

Ми, однак, матеріальні люди, і нам важко осягнути духовні поняття. Але коли ми згадуємо той реальний погляд, у якому ми відчували себе повністю відкритими перед праведником, ми розуміємо, що так є і зараз. Нічого не змінилося. «Не притупилося його око» означає, що зв’язок живий і актуальний.

Більше того, можна запропонувати ще одне тлумачення. Слово «око» може означати не лише орган зору, а й вигляд, образ, як сказано: «його вигляд — як вигляд кришталю». Тобто Тора повідомляє, що образ Моше, його духовна форма не змінилися. Раші натякає на це, коли пов’язує «не зникла його вологість» із тим, що «не змінився його вигляд».

Тора не просто описує органи, а встановлює вічний принцип: образ праведника стоїть перед нами завжди. Коли ми хочемо по-справжньому жити з усвідомленням, що праведники не зникають у духовному сенсі, ми повинні зберігати цей погляд — і той, що спонукає до дії, і той, що освітлює шлях. Якщо ми збережемо цю живу пам’ять, ми ніколи не впадемо у стан духовної сухості чи втрати життєвості.

============================

Статья раввина Авраама Вольфа, посвященная подготовке к 3 тамуза

В один из ясных летних дней хасид вошёл в комнату Ребе, Его Святейшества адмора Менахема Мендла Шнеерсона. Хасид, чьё сердце было разбито из-за огромных трудностей с заработком и воспитанием детей, стоял перед Ребе и плакал горькими слезами. Он чувствовал, что его силы исчерпаны и что он больше не может нести тяжёлое бремя материальной жизни. Ребе посмотрел на него своими святыми глазами — глубоким, проникающим и исполненным любви взглядом — и сказал несколько слов, которые потрясли его душу: «Хасид измеряется не тем, что у него нет трудностей, а тем, что трудности не гасят его внутреннюю “влагу” и хасидскую жизненность. Когда ты будешь помнить, что Пастырь находится с тобой каждое мгновение, ты увидишь, что твои силы никогда не ослабевают». Эта подлинная история точно отражает глубокую сущность связи с праведником и учит нас, что сила истинного лидера не подчиняется ограничениям времени, места или слабости плоти.

Когда мы подходим к завершению пяти книг Торы, в трогательные моменты прощания с верным пастырем Израиля в разделе «Везот а-Браха», Писание выбирает описать физическое и духовное состояние Моше-рабейну особыми словами: «И Моше, ста двадцати лет, при смерти своей — не притупилось его око и не исчезла его влага». Тора хочет подчеркнуть, что несмотря на долгие годы и тяжёлый путь испытаний в руководстве народом в пустыне, в Моше-рабейну не произошло никаких изменений, ослабления или, не дай Бог, упадка. Даже достигнув преклонного возраста — ста двадцати лет — он сохранил полную жизненность и физические и духовные силы, как будто находился в расцвете юности.

Когда мы вдумываемся в выражение «не исчезла его влага», означающее свежесть и жизненность тела, сразу становится очевидной чудесность этого явления. Ведь известны слова рабейну Бахьи в его комментарии к главе «Берешит», согласно которым природа человека такова, что младенец с момента рождения начинает постоянный процесс высыхания и утраты жизненной силы. В противоположность этому, у Моше-рабейну действовал совершенно иной природный закон — его внутренняя «влага» не уменьшалась ни на йоту, и он сохранял абсолютную свежесть до последнего дня на земле, до дня ухода — 7 адара.

Однако стоит задать более глубокий вопрос: почему Тора специально подчёркивает, что «не притупилось его око»? Каков внутренний смысл этого выражения? Идёт ли речь лишь о том, что его физическое зрение оставалось острым, несмотря на возраст? Возможно, это простой смысл, но возникает сложный вопрос: почему Тора сосредотачивается именно на органе зрения? Что с другими органами? Ослабли ли его уши или, возможно, другие системы тела подверглись изменениям, которые обычно приносит старость?

Чтобы понять это в простом смысле, можно воспользоваться правилами изучения Торы, приведёнными в конце трактата «Брахот». Там Гмара подробно объясняет принципы мишны и барайт, среди которых — тринадцать правил толкования Торы. Одно из основных — «частное и общее». Ѓалахический принцип говорит, что когда Тора приводит конкретную деталь, а затем общее правило, это правило включает все подобные случаи без исключения. Роль предварительной детали — придать силу и подчеркнуть всё общее.

Если бы Тора ограничилась лишь общим правилом, мы могли бы подумать, опираясь на другие методы толкования, что некоторые органы не входят в это правило. Поэтому, когда текст начинается с конкретной детали, он усиливает все остальные части тела и показывает, что ни один орган не ослаб. Согласно этому принципу, сочетание «не притупилось его око» (конкретная сила зрения) и «не исчезла его влага» (общая жизненность тела) означает, что все органы Моше остались совершенными. Но всё же остаётся вопрос: почему выбрано именно око?

Здесь приходит глубокое объяснение Раши, который не ограничивается физическим значением. Раши пишет кратко, но очень сильно: «не притупилось его око — даже после смерти». Раши открывает великую тайну: влияние глаз Моше не принадлежит только прошлому — оно вечно и продолжает действовать после его ухода, в каждом поколении, даже сегодня.

Каждый, кто хоть раз стоял перед Ребе или даже почувствовал этот взгляд через фотографию или видео, знает, что взгляд праведника — это нечто необычное. Это взгляд, который пронизывает сердце и внутренности, проходит сквозь все оболочки и смотрит прямо в душу. Тот, кто стоял «глаза в глаза» перед святыми глазами Ребе, несёт это ощущение в сердце навсегда. В те мгновения сердце замирает, тело охватывает трепет, а мысли переходят от смущения к искреннему раскаянию и великому решению на будущее.

Мы должны принять слова Раши и жить с ними каждый день. Мы должны помнить, что «не притупилось его око» — Ребе смотрит на каждого из нас тем же проникающим, любящим и требовательным взглядом. Хасидизм учит, что после ухода праведник присутствует в этом мире даже больше, чем при жизни, как пишет Алтер ребе в «Игерет а-Кодеш» в книге «Тания», потому что его жизнь — это не материальное существование, ограниченное временем и местом, а духовная жизнь веры, трепета и любви.

Мы, однако, люди материальные, и нам трудно постичь духовные понятия. Но когда мы вспоминаем тот реальный взгляд, в котором чувствовали себя полностью открытыми перед праведником, мы понимаем, что так есть и сейчас. Ничего не изменилось. «Не притупилось его око» означает, что связь жива и актуальна.

Более того, можно предложить ещё одно толкование. Слово «око» может означать не только орган зрения, но и облик, образ, как сказано: «его вид — как вид кристалла». То есть Тора сообщает, что образ Моше, его духовная форма не изменились. Раши намекает на это, когда связывает «не исчезла его влага» с тем, что «не изменился его облик».

Тора не просто описывает органы, а устанавливает вечный принцип: образ праведника стоит перед нами всегда. Когда мы хотим по-настоящему жить с осознанием, что праведники не исчезают в духовном смысле, мы должны сохранять этот взгляд — и тот, что побуждает к действию, и тот, что освещает путь. Если мы сохраним эту живую память, мы никогда не впадём в состояние духовной сухости или утраты жизненности.

НАЙКРАЩА ГАРАНТІЯ

Thu, 11 Jun 2026 5:37:00 AM

Багато батьків звертаються до мене з тривогою, запитуючи: «Яку професію варто зараз вивчати нашому синові?» І це, мабуть, одне з головних питань, що хвилюють сьогодні суспільство, адже ми бачимо вибуховий розвиток штучного інтелекту (ШІ), який загрожує повністю змінити ринок праці. Професії, що вважалися раніше стабільними і прибутковими, поступово зникають або змінюються до невпізнанності, і батьки розмірковують над тим, яка професія залишиться актуальною і затребуваною на момент, коли діти закінчать навчання в університеті і вийдуть у реальний світ.

Мідраш у трактаті «Коґелет Раба» (розділ 7:28) представляє цікаве і унікальне розуміння процесу навчання і людського зростання: коли тисяча учнів розпочинає свій шлях і вперше знайомиться з вивченням П'ятикнижжя, лише сто з них зможуть піднятися на наступний щабель духовного і навчального розвитку і дійти до рівня вивчення Мішни. З цих ста лише десятеро зможуть заглибитися і досягти успіху у вивченні Ґмари і Талмуду. І зрештою з цих десяти вчених лише один, єдиний і особливий, досягне вершини — стане авторитетним учителем, отримає право виносити ґалахічні рішення і стане великим рабином, здатним постановляти закони для всього народу Ізраїлю.

Людина, що розглядає цей процес з суто економічної або утилітарної точки зору, може висунути логічне заперечення: якщо моя кінцева мета — виростити рабинів і вчителів, навіщо мені витрачати дорогоцінний час, сили і фінансові ресурси на всю тисячу учнів, які зрештою залишаться лише на рівні П'ятикнижжя? Здавалося б, краще вже на ранньому етапі виявити ту саму дитину з видатним потенціалом і вкласти всі сили виключно в неї, заздалегідь відмовившись від інших.

Ребе пояснює глибокий зміст слів мідрашу. Він підкреслює, що необхідна і незаперечна умова того, щоб «один вийшов до постановлення закону», полягає саме в тому, що спочатку «тисяча входить у вивчення Письма».

Цю ідею ми ясно бачимо в поточній недільній главі «Шлах». Історія розвідників відома кожному. Тора розповідає, що народ Ізраїлю звернувся до Моше-рабейну з проханням: «Пошлемо людей попереду нас» (Дварим 1:22), щоб вони оглянули і розвідали землю Кнаан перед входом до неї. Моше звернувся до Всевишнього за порадою, і Г-сподь відповів йому: «Пішли від себе — на твій розсуд; Я не наказую тобі, якщо хочеш — пішли» (так це місце пояснює Раші). Моше вирішив прислухатися до прохання і послав розвідників. Він обрав не простих людей, а глав колін — піднесених лідерів кожного коліна, про яких сама Тора свідчить: «всі вони — мужі, глави синів Ізраїлю» (Бемідбар 13:4).

Моше-рабейну в глибині душі сподівався, що ці лідери оглянуть країну, повернуться, сповнені позитивних вражень, і розкажуть народові про дивовижну красу Ерец-Ісраель. Тим самим вони мали запалити в народі ентузіазм і бажання піднятися і завоювати обітовану землю. З цієї причини Моше навіть прямо наказав їм: «І зміцніться, і візьміть від плодів землі» (Бемідбар 13:20). Це ускладнювало їхню місію, але Моше хотів, щоб вони зробили це, аби народ Ізраїлю на власні очі побачив плоди землі і забажав потрапити туди.

Однак події розвивалися не так, як планував Моше. Розвідники повернулися через сорок днів, несучи плоди землі, але разом із похвалою принесли і глибокий відчай. Вони сказали: земля, до якої ти нас послав, справді тече молоком і медом, але є одна проблема — її неможливо завоювати, тому що народи, що живуть там, надто сильні і жорстокі, а міста укріплені до небес.

Калев, син Єфуне, спробував врятувати ситуацію. Він звернувся до народу і голосно сказав: «Ми неодмінно піднімемося і заволодіємо нею» (Бемідбар 13:30), підкреслюючи, що під керівництвом Моше-рабейну це можливо. Як зазначає Раші, Калев нагадав їм про чудеса минулого: адже Моше розтяв для нас море, дав нам ман і перепілок. До цих пір Моше жодного разу нас не розчарував — то дайте йому шанс і повірте йому і зараз.

Але сини Ізраїлю відмовилися слухати підбадьорливі слова Калева і Єгошуа бін Нуна, а вважали за краще слухати відчайдушні слова решти десяти розвідників. Результат був тяжким: «і плакав народ тієї ночі» (Бемідбар 14:1), а потім сказали: «призначимо голову і повернемося до Єгипту» (Бемідбар 14:4). Важко повірити — минуло зовсім небагато часу відтоді, як Моше вивів їх з Єгипту великими чудесами, а вони вже хочуть повернутися в єгипетське рабство! Внаслідок цього страшного гріха було винесено вирок: вони мали залишатися сорок років у пустелі, доки не помре все це покоління! І лише наступне покоління удостоїлося увійти до землі.

Тут доречне запитання: як стало можливим, що Моше-рабейну, великий лідер, послав дванадцятьох людей, людей високого духовного рівня, глав колін, але з цього нічого не вийшло?

Ребе (у маамарі «Шлах Леха» 5738 року) пояснює найважливішу річ: ця місія не була марною. Сам факт того, що глави колін пройшли всією землею Ізраїлю протягом сорока днів і виконали вказівку «і зміцніться, і візьміть від плодів землі» (Бемідбар 13:20), духовно і практично проклав шлях для майбутнього завоювання країни. Так що навіть ті, хто зазнав невдачі, насправді привнесли святість до Землі Ізраїлю і зробили завдання наступного покоління набагато легшим у здійсненні.

Тепер повернемося до питання стурбованих батьків про те, яку галузь варто обрати дітям у світі штучного інтелекту. Відповідь, що випливає з усього сказаного, ясна: «тисяча входить у Письмо».

Передусім необхідно вкладатися в глибоку і ґрунтовну єврейську освіту. У світі, де професії змінюються щодня і ніхто не знає, що принесе завтрашній день, є одна річ, яка залишається стабільною і завжди актуальною — це свята Тора. Вона дає людині моральний компас, внутрішню силу і стійкість мислення, які жодна машина або штучний інтелект ніколи не зможуть замінити.

Багато батьків прагнуть спрямувати своїх дітей у медичні або наукові професії, вважаючи їх гарантією від безробіття, адже лікарі потрібні навіть під час криз. Однак історична і духовна реальність показує, що єдина «професія», яка довела свою стійкість, затребуваність і актуальність у всі часи і в усіх місцях протягом тисячоліть — це юдаїзм. Інвестуйте в цей духовний актив для своїх дітей. Він доступний кожному і є гарантією їхнього майбутнього — в усіх сенсах.

НАИЛУЧШАЯ ГАРАНТИЯ

Thu, 11 Jun 2026 5:35:00 AM

Многие родители обращаются ко мне с тревогой, спрашивая: «Какую профессию стоит сейчас изучать нашему сыну?» И это, пожалуй, один из главных вопросов, волнующих сегодня общество, ведь мы видим взрывное развитие искусственного интеллекта (ИИ), который угрожает полностью изменить рынок труда. Профессии, считавшиеся ранее стабильными и прибыльными, постепенно исчезают или меняются до неузнаваемости, и родители размышляют над тем, какая профессия останется актуальной и востребованной к моменту, когда дети закончат учебу в университете и выйдут в реальный мир.

Мидраш в трактате «Коѓелет Раба» (глава 7:28) представляет интересное и уникальное понимание процесса обучения и человеческого роста: когда тысяча учеников начинает свой путь и впервые знакомятся с изучением Пятикнижия, только сто из них смогут подняться на следующую ступень духовного и учебного развития и дойти до уровня изучения Мишны. Из этих ста только десять смогут углубиться и преуспеть в изучении Гмары и Талмуда. И в конечном итоге из этих десяти ученых только один, единственный и особенный, достигнет вершины — станет авторитетным учителем, получит право выносить ѓалахические решения и станет великим раввином, способным постановлять законы для всего народа Израиля.

Человек, рассматривающий этот процесс с чисто экономической или утилитарной точки зрения, может выдвинуть логичное возражение: если моя конечная цель — вырастить раввинов и учителей, зачем мне тратить драгоценное время, силы и финансовые ресурсы на всю тысячу учеников, которые в итоге останутся только на уровне Пятикнижия? Казалось бы, лучше уже на раннем этапе выявить того самого ребенка с выдающимся потенциалом и вложить все силы исключительно в него, заранее отказавшись от остальных.

Ребе объясняет глубокий смысл слов мидраша. Он подчеркивает, что необходимое и неоспоримое условие того, чтобы «один вышел к постановлению закона», заключается именно в том, что сначала «тысяча входят в изучение Писания».

Эту идею мы ясно видим в текущей недельной главе «Шлах». История разведчиков известна каждому. Тора рассказывает, что народ Израиля обратился к Моше-рабейну с просьбой: «Пошлем людей впереди нас» (Дварим 1:22), чтобы они осмотрели и разведали землю Кнаан перед входом в нее. Моше обратился к Всевышнему за советом, и Г-сподь ответил ему: «Пошли от себя — по твоему разумению; Я не приказываю тебе, если хочешь — пошли» (так это место объясняет Раши). Моше решил прислушаться к просьбе и послал разведчиков. Он выбрал не простых людей, а глав колен — возвышенных лидеров каждого колена, о которых сама Тора свидетельствует: «все они — мужи, главы сынов Израиля» (Бемидбар 13:4).

Моше-рабейну в глубине души надеялся, что эти лидеры осмотрят страну, вернутся, полные положительных впечатлений и расскажут народу об удивительной красоте Эрец-Исраэль. Тем самым они должны были зажечь в народе энтузиазм и желание подняться и завоевать обетованную землю. По этой причине Моше даже прямо приказал им: «И укрепитесь, и возьмите от плодов земли» (Бемидбар 13:20). Это заьрудняло их миссию, но Моше хотел, чтобы они сделали это, дабы народ Израиля своими глазами увидел плоды земли и возжелал попасть туда.

Однако события развивались не так, как планировал Моше. Разведчики вернулись через сорок дней, неся плоды земли, но вместе с похвалой принесли и глубокое отчаяние. Они сказали: земля, в которую ты нас послал, действительно течет молоком и медом, но есть одна проблема – ее невозможно завоевать, потому что народы, живущие там, слишком сильны и жестоки, а города укреплены до небес.

Калев, сын Йефуне, попытался спасти ситуацию. Он обратился к народу и громко сказал: «Мы непременно поднимемся и овладеем ею» (Бемидбар 13:30), подчеркивая, что под руководством Моше-рабейну это возможно. Как отмечает Раши, Калев напомнил им о чудесах прошлого: ведь Моше рассек для нас море, дал нам ман и перепелов. До сих пор Моше ни разу нас не разочаровал — так дайте ему шанс и поверьте ему и сейчас.

Но сыны Израиля отказались слушать ободряющие слова Калева и Йеѓошуа бин Нуна, а предпочли слушать отчаянные слова остальных десяти разведчиков. Результат был тяжелым: «и плакал народ в ту ночь» (Бемидбар 14:1), а затем сказали: «назначим главу и вернемся в Египет» (Бемидбар 14:4). Трудно поверить — прошло совсем немного времени с тех пор, как Моше вывел их из Египта великими чудесами, а они уже хотят вернуться в египетское рабство! Вследствие этого страшного греха был вынесен приговор: они должны были оставаться сорок лет в пустыне, пока не умрет все это поколение! И только следующее поколение удостоилось войти в землю.

Здесь уместен вопрос: как стало возможным, что Моше-рабейну, великий лидер, послал двенадцать человек, людей высокого духовного уровня, глав колен, но из этого ничего не вышло?

Ребе (в маамаре «Шлах Леха» 5738 года) объясняет важнейшую вещь: эта миссия не была напрасной. Сам факт того, что главы колен прошли по всей земле Израиля в течение сорока дней и выполнили указание «и укрепитесь, и возьмите от плодов земли» (Бемидбар 13:20), духовно и практически проложил путь для будущего завоевания страны. Так что даже те, кто потерпел неудачу, на самом деле привнесли святость в Землю Израиля и сделали задачу следующего поколения намного легче в осуществлении.

Теперь вернемся к вопросу обеспокоенных родителей о том, какую область стоит выбрать детям в мире искусственного интеллекта. Ответ, вытекающий из всего сказанного, ясен: «тысяча входят в Писание».

Прежде всего, необходимо вкладываться в глубокое и основательное еврейское образование. В мире, где профессии меняются каждый день, и никто не знает, что принесет завтрашний день, есть одна вещь, которая остается стабильной и всегда актуальной — это святая Тора. Она дает человеку моральный компас, внутреннюю силу и устойчивость мышления, которые никакая машина или искусственный интеллект никогда не смогут заменить.

Многие родители стремятся направить своих детей в медицинские или научные профессии, считая их гарантией от безработицы, ведь врачи нужны даже во время кризисов. Однако историческая и духовная реальность показывает, что единственная «профессия», доказавшая свою устойчивость, востребованность и актуальность во все времена и во всех местах на протяжении тысячелетий — это иудаизм. Инвестируйте в этот духовный актив для своих детей. Он доступен каждому и является гарантией их будущего — во всех смыслах.

Суботня драша

Wed, 10 Jun 2026 2:43:00 PM

Наш раввин рассказывал в субботу...

Cкажи Аарону и возвести ему: когда будешь зажигать светильники — семь светильников должны освещать пространство перед менорой».

Бемидбар 8:2»

Слово «беѓаалотха», по которому названа глава Торы, упрощенно переводят «когда будешь зажигать», но на самом деле это довольно редкое слово означает «поднимать», «воздымать». Раши, опираясь на Талмуд, объясняет смысл такого выбора: тот, кто зажигает светильник, должен держать огонь у фитиля до тех пор, пока пламя не начнёт подниматься само по себе.

Тора открывает нам великую тайну: зажигание меноры — это не просто сжигания масла. Перед нами самое очищенное, Б-жественное определение сути воспитания.

«Душа человека — светильник Г-сподень», — говорит царь Шломо. Когда мы приступаем к делу воспитания, нельзя ограничиться тем, чтобы просто держать огонь у фитиля. Задача воспитателя – разжигать пламя до тех пор, пока оно не будет подниматься самостоятельно. Тора не говорит: «зажги». Она говорит: «сделай так, чтобы пламя горело само». Разница колоссальная: в одном случае ты постоянно поддерживаешь горение, в другом — создаёшь внутренний огонь, который уже горит сам, не нуждаясь в твоей опеке.

Талмудический трактат «Эдуйот» рассказывает про последние часы жизни великого мудреца рабби Акавьи бен Маѓалальэля. Его сын попросил замолвить за него словечко перед его товарищами, мудрецами Торы. Казалось бы, что может быть более естественным, чем такая понятная человеческая просьба? Но отец смотрит на него и говорит всего лишь два слова: «Не буду».

- Но почему? – пораженно спрашивает сын. — Ты считаешь меня недостойным своей рекомендации?

И отец отвечает фразой, которая вошла в вечность: «Нет, — но пусть твои собственные поступки приближают тебя (к людям) или отдаляют от них».

Нам хочется возмутиться: разве помочь сыну — это не долг любящего отца? Но Акавья бен Маѓалальэль действовал именно из самой глубокой любви. Он понимал: открой он сыну двери своим именем, и тот всю жизнь будет чувствовать, что горит не своим огнём, что его пламя — одолженное, что без отцовской спички он — ничто. И он сказал сыну: «Я верю в тебя. Твое пламя должно подниматься само».

Здесь рав Авроом вспомнил своего учителя — главу ешивы, педагога с двадцатипятилетним стажем. «Мне неважно, как ведут себя мои студенты внутри этих стен, — однажды сказал он. — Придёт день, когда мой ученик выйдет за пределы этих стен и закроет за собой дверь. И вот тогда станет ясно, вложил ли я в него то, что останется с ним навсегда. Вложил ли я в него подлинную богобоязненность — или просто держал его в рамках с помощью кнута и пряника?

Это и есть то пламя, которое поднимается само. Или не поднимается...

В завершение раввин рассказал историю Авраама Петера — инженера, который участвовал в создании ВВС Израиля, а потом работал в НАСА. В 1970 году, во время аварии на корабле «Аполлон-13», он находился в командном центре и помог спасти экипаж космического корабля.

В годы войны семья Авраама Петера оказалась в лодзинском гетто. Однажды ему, в то время еще подростку, с риском для жизни — за такое расстреливали на месте, — удалось раздобыть яблоко. Он принёс яблоко больному, умирающему отцу. Нам трудно представить, какой голод царил в гетто. И все же отец медленно поднял яблоко, произнёс благословение на фрукты — «борей при а-эц», а затем благословение «шеѓехеяну»: то, которое произносят в знак благодарности Всевышнему за то, что человек дожил до радостного события. Потом отец откусил кусочек от яблока, а оставшееся разделил между всеми членами семьи.

«И это сделало меня евреем по-настоящему, — говорит доктор Петер. — Я увидел, что инстинкты не властны над нами. Отец победил голод, страх, унижение — одним благословением.»

Отец Авраама умер в гетто. Но то, что он вложил в сына тем утром, осталось в нем до конца жизни и помогло спасти троих астронавтов. Вот что значит — пламя, которое поднимается само.

============================

Наш рабин розповідав у суботу...

«Скажи Ааронові і звісти йому: коли будеш запалювати світильники — сім світильників мають освітлювати простір перед менорою».

Бемідбар 8:2

Слово «беѓаалотха», за яким названа глава Тори, спрощено перекладають як «коли будеш запалювати», але насправді це доволі рідкісне слово означає «піднімати», «возносити». Раші, спираючись на Талмуд, пояснює сенс такого вибору: той, хто запалює світильник, має тримати вогонь біля ґнота доти, доки полум’я не почне підніматися саме по собі.

Тора відкриває нам велику таємницю: запалювання менори — це не просто спалювання олії. Перед нами найочищеніше, Б-жественне визначення суті виховання.

«Душа людини — світильник Г-сподній», — говорить цар Шломо. Коли ми приступаємо до справи виховання, не можна обмежитися тим, щоб просто тримати вогонь біля ґнота. Завдання вихователя — розпалювати полум’я доти, доки воно не почне підніматися самостійно. Тора не говорить: «запали». Вона говорить: «зроби так, щоб полум’я горіло саме». Різниця колосальна: в одному випадку ти постійно підтримуєш горіння, в іншому — створюєш внутрішній вогонь, який уже горить сам, не потребуючи твоєї опіки.

Талмудичний трактат «Едуйот» розповідає про останні години життя великого мудреця раббі Акав’ї бен Маѓалалеля. Його син попросив замовити за нього слово перед його товаришами, мудрецями Тори. Здавалося б, що може бути природнішим, ніж таке зрозуміле людське прохання? Але батько дивиться на нього і говорить лише два слова: «Не буду».

— Але чому? — вражено запитує син. — Ти вважаєш мене недостойним своєї рекомендації?

І батько відповідає фразою, яка увійшла у вічність: «Ні, — але нехай твої власні вчинки наближають тебе (до людей) або віддаляють від них».

Нам хочеться обуритися: хіба допомогти синові — це не обов’язок люблячого батька? Але Акав’я бен Маѓалалель діяв саме з найглибшої любові. Він розумів: відкрий він синові двері своїм ім’ям — і той усе життя відчуватиме, що горить не своїм вогнем, що його полум’я — позичене, що без батькової сірника він — ніщо. І він сказав синові: «Я вірю в тебе. Твоє полум’я має підніматися саме».

Тут рав Авроом згадав свого вчителя — голову єшиви, педагога з двадцятип’ятирічним стажем. «Мені неважливо, як поводяться мої студенти всередині цих стін, — якось сказав він. — Прийде день, коли мій учень вийде за межі цих стін і зачинить за собою двері. І тоді стане зрозуміло, чи вклав я в нього те, що залишиться з ним назавжди. Чи вклав я в нього справжню богобоязненність — чи просто тримав його в рамках за допомогою батога і пряника?»

Це і є те полум’я, яке піднімається саме. Або не піднімається...

На завершення рабин розповів історію Авраама Петера — інженера, який брав участь у створенні ВПС Ізраїлю, а потім працював у НАСА. У 1970 році, під час аварії на кораблі «Аполлон-13», він перебував у командному центрі і допоміг врятувати екіпаж космічного корабля.

У роки війни родина Авраама Петера опинилася в лодзинському гетто. Одного разу йому, тоді ще підлітку, ризикуючи життям — за таке розстрілювали на місці, — вдалося дістати яблуко. Він приніс яблуко хворому, вмираючому батькові. Нам важко уявити, який голод панував у гетто. І все ж батько повільно підняв яблуко, промовив благословення на фрукти — «борей при а-ец», а потім благословення «шеѓехеяну»: те, яке промовляють на знак подяки Всевишньому за те, що людина дожила до радісної події. Потім батько відкусив шматочок від яблука, а решту поділив між усіма членами родини.

«І це зробило мене євреєм по-справжньому, — говорить доктор Петер. — Я побачив, що інстинкти не владні над нами. Батько переміг голод, страх, приниження — одним благословенням.»

Батько Авраама помер у гетто. Але те, що він вклав у сина того ранку, залишилося в ньому до кінця життя і допомогло врятувати трьох астронавтів. Ось що означає — полум’я, яке піднімається саме.

ЩО ВІДЧУВАЄ ЛІДЕР?

Thu, 4 Jun 2026 6:31:00 AM

Одного разу до святого праведника рабі Елімелеха з Ліженська, благословенна його пам'ять, прийшов єврей і розповів про проблеми із заробітком і здоров'ям. Рабі Елімелех не лише уважно слухав — у його очах стояли сльози співчуття до страждань цього єврея. Після того як відвідувач пішов, один з учнів сказав: «Ребе, адже ми знаємо, що "все, що робить Милосердний — на добро Він робить", то чому ж ребе так сильно страждав?»

Рабі Елімелех відповів йому: «Невже тому, що я знаю, що все на добро, я не повинен відчувати біль мого брата? Адже в цьому і полягає вся суть служіння Всевишньому — не бути байдужим до страждання іншого єврея! Співчуття — це посудина, через яку приходить спасіння».

Глава «Беаалотха» характеризується низкою тем, які на перший погляд здаються не пов'язаними між собою, однак глибший розгляд показує, що всі вони стосуються самого серця єврейського лідерства. Глава починається з заповіді Агарону-когену запалювати світильники в Меноре. Тут виникає очевидне запитання: чому ця заповідь повторюється втретє, після того як вже була записана в главах «Тецаве» і «Емор»? Раші розкриває перед нами драму, що відбувалася в душі Агарона. Наприкінці попередньої глави, при освяченні Мішкана, всі князі колін приносили святкові жертви, тоді як Агарон і коліно Леві залишилися поза цією подією.

Мудреці описують, що «ослаб дух його» (буквально — він упав духом). Йдеться тут не про дріб'язкову заздрість, а про глибоку духовну залученість. Агарон прагнув бути частиною служіння Всевишньому і громаді, і коли він побачив, що інші удостоюються цього, а він — ні, це завдало йому болю до глибини душі. Святий, благословен Він, втішає його і каже: «Твоє — більше за їхнє». Запалювання Менори — це не одноразова подія, як жертви князів, а щоденне служіння з вічним корінням. Ребе пояснює, що це ослаблення духу Аґарона вчить нас важливому уроку: коли єврей бачить, що виконується заповідь, і відчуває себе «поза тим, що відбувається», це позитивний знак — це означає, що йому не все одно. Байдужість — найбільший ворог духовності.

Звідси глава переходить до постаті Моше-рабейну, який демонструє найвищий ступінь самопожертви, що виходить зі співчуття. Коли народ скаржиться на ман і вимагає м'яса з плачем і ремствуванням, Моше звертається до Всевишнього з різкою і незвичайною молитвою: «Чому Ти зробив зло рабу Твоєму... чому поклав на мене тягар усього цього народу?» (Бемідбар 11:11). Він навіть доходить до крайнього прохання: «Вбий мене, прошу... щоб не бачити мені мого лиха» (Бемідбар 11:15). На перший погляд реакція Моше здається дивною. Невже через скаргу на їжу лідер просить про смерть?

Раші пояснює, що Моше в пророцтві побачив лихо, яке мало спіткати народ внаслідок їхнього гріха. Моше, як вірний пастир, не міг витерпіти думки про те, що його стадо буде страждати. Його співчуття було настільки повним, що він волів би піти зі світу, аби тільки не бачити страждань Ізраїлю. Істинний лідер не «керує» народом зверху, а відчуває кожний біль і кожне страждання як свої власні. Для Моше м'ясо — лише привід; моральні та фізичні страждання народу — ось що спонукає його просити про смерть.

Також у пророчиці Мір'ям, у заключній частині глави, ми знаходимо той самий принцип чутливості до іншого. Після того як Моше призначає сімдесят старійшин для допомоги в керівництві, Мір'ям чує, як Ціпора, дружина Моше, висловлює смуток з приводу дружин нових старійшин, адже тепер вони відокремляться від них заради пророцтва, як Моше відокремився від неї. Мір'ям, із щирого співчуття до страждань своєї невістки та її самотності, звертається до Агарона і говорить про це. Хоча Мір'ям була покарана за свої слова (оскільки не зрозуміла унікального рівня Моше), Тора свідчить, що її мотив був чистим — неспроможність стояти осторонь перед болем іншої жінки.

Зв'язок між цими трьома подіями — прагнення Агарона до служіння, самопожертва Моше, який прагне запобігти лиху, і турбота Мір'ям про Ціпору — вказує на одну ідею: єврей має бути «залученим». Ребе йде далі і застосовує цю ідею навіть до складності нашого покоління. Він пояснює, чому в Пасхальній агаді нечестивий син стоїть поруч із мудрим. Здавалося б, його місце в кінці. Однак Ребе зауважує, що у нечестивого, попри його гріхи, є знання і залученість. Він ставить запитання, сперечається, присутній. Є шанс змінити його, тому що він «всередині процесу». На відміну від нього, син, який не вміє питати, перебуває у більшій небезпеці, оскільки йому бракує базової залученості до знання і традиції.

Несподіваним чином ця ідея стосується і атеїстів. Я нещодавно бачив відео одного захопленого атеїста — такого, який присвячує свій час спростуванню віри і спробам переконати інших також не вірити. І я подумав, що насправді цей атеїст зайнятий Всевишнім цілий день. Його залученість (навіть якщо вона виглядає негативною) — це можливість для змін. Справжня проблема — це байдужість, стан, при якому людині просто все одно.

І це важливий урок, який можна витягти з недільної глави «Беаалотха». Глава вчить нас, що спільним знаменником усіх частин Тори і життя є серце. Лідерство трьох пастирів вказує нам шлях: не будьте байдужими. Чи то ваша власна проблема в служінні Всевишньому, чи страждання іншого єврея, чи особиста біда сусіда — співчуття є ключем. Наше завдання в цьому світі — пробудити цю іскру чутливості і залученості. Щойно єврей починає «відчувати» юдаїзм і іншу людину, шлях додому знайдеться сам. Ми завжди маємо пам'ятати, що співчуття — це посудина, через яку світло тече у світ, і саме воно запалює сім світильників у меноре душі кожного з нас.

ЧТО ЧУВСТВУЕТ ЛИДЕР?

Thu, 4 Jun 2026 6:21:00 AM

Однажды к святому праведнику рабби Элимелехуе из Лиженска, благословенна его память, пришел еврей и рассказал о проблемах с заработком и здоровьем. Рабби Элимелех не только внимательно слушал, в его глазах стояли слезы сочувствия к страданиям этого еврея. После того как посетитель ушел, один из учеников сказал: «Ребе, ведь мы знаем, что “все, что делает Милосердный — к добру Он делает”, так почему же ребе так сильно страдал?»

Рабби Элимелех ответил ему: «Неужели потому, что я знаю, что все к добру, я не должен чувствовать боль моего брата? Ведь в этом и заключается вся суть служения Всевышнему — не быть равнодушным к страданию другого еврея! Сострадание — это сосуд, через который приходит спасение».

Глава «Беаалотха» характеризуется рядом тем, которые на первый взгляд кажутся не связанными между собой, однако более глубокое рассмотрение показывает, что все они касаются самого сердца еврейского лидерства. Глава начинается с заповеди Аѓарону-коѓену зажигать светильники в Меноре. Здесь возникает очевидный вопрос: почему эта заповедь повторяется в третий раз, после того как уже была записана в главах «Тецаве» и «Эмор»? Раши раскрывает перед нами драму, происходившую в душе Аѓарона. В конце предыдущей главы, при освящении Мишкана, все князья колен приносили праздничные жертвы, тогда как Аѓарон и колено Леви остались вне этого события.

Мудрецы описывают, что «ослаб дух его» (буквально — он пал духом). Речь здесь идет не о мелочной зависти, а о глубокой духовной вовлеченности. Аѓарон стремился быть частью служения Всевышнему и общине, и когда он увидел, что другие удостаиваются этого, а он — нет, это причинило ему боль до глубины души. Святой, благословен Он, утешает его и говорит: «Твое — больше их». Зажигание Меноры — это не разовое событие, как жертвы князей, а ежедневное служение с вечными корнями. Ребе объясняет, что это ослабление духа Аѓарона учит нас важному уроку: когда еврей видит, что исполняется заповедь, и чувствует себя «вне происходящего», это положительный знак — это значит, что ему не все равно. Равнодушие — величайший враг духовности.

Отсюда глава переходит к фигуре Моше-рабейну, который демонстрирует высшую степень самоотверженности, исходящей из сострадания. Когда народ жалуется на ман и требует мяса с плачем и ропотом, Моше обращается к Всевышнему с резкой и необычной молитвой: «Почему Ты сделал зло рабу Твоему... почему возложил на меня бремя всего этого народа?» (Бемидбар 11:11). Он даже доходит до крайней просьбы: «Убей меня, прошу... чтобы не видеть мне моего бедствия» (Бемидбар 11:15). На первый взгляд реакция Моше кажется странной. Неужели из-за жалобы на еду лидер просит о смерти?

Раши объясняет, что Моше в пророчестве увидел бедствие, которое должно постигнуть народ вследствие их греха. Моше, как верный пастырь, не мог вынести мысли о том, что его стадо будет страдать. Его сострадание было настолько полным, что он предпочел бы уйти из мира, лишь бы не видеть страданий Израиля. Истинный лидер не «управляет» народом сверху, а чувствует каждую боль и каждое страдание, как свои собственные. Для Моше мясо — лишь повод; моральные и физические страдания народа — вот что побуждает его просить о смерти.

Также у пророчицы Мирьям, в заключительной части главы, мы находим тот же принцип чувствительности к другому. После того как Моше назначает семьдесят старейшин для помощи в руководстве, Мирьям слышит, как Ципора, жена Моше, выражает печаль по поводу жен новых старейшин, ведь теперь они отделятся от них ради пророчества, как Моше отделился от нее. Мирьям, из искреннего сочувствия к страданиям своей невестки и ее одиночеству, обращается к Аѓарону и говорит об этом. Хотя Мирьям была наказана за свои слова (поскольку не поняла уникального уровня Моше), Тора свидетельствует, что ее мотив был чист — неспособность стоять в стороне перед болью другой женщины.

Связь между этими тремя событиями — стремление Аѓарона к служению, самоотверженность Моше, стремящегося предотвратить бедствие, и забота Мирьям о Ципоре — указывает на одну идею: еврей должен быть «вовлеченным». Ребе идет дальше и применяет эту идею даже к сложности нашего поколения. Он объясняет, почему в Пасхальной агаде нечестивый сын стоит рядом с мудрым. Казалось бы, его место в конце. Однако Ребе отмечает, что у нечестивого, несмотря на его грехи, есть знание и вовлеченность. Он задает вопросы, спорит, присутствует. Есть шанс изменить его, потому что он «внутри процесса». В отличие от него, сын, который не умеет спрашивать, находится в большей опасности, поскольку ему недостает базовой вовлеченности в знание и традицию.

Неожиданным образом эта идея касается и атеистов. Я недавно видел видео одного увлеченного атеиста — такого, который посвящает свое время опровержению веры и попыткам убедить других тоже не верить. И я подумал, что на самом деле этот атеист занят Всевышним целый день. Его вовлеченность (даже если она выглядит отрицательной) — это возможность для перемен. Настоящая проблема — это равнодушие, состояние, при котором человеку просто все равно.

И это важный урок, который можно извлечь из недельной главы «Беаалотха». Глава учит нас, что общим знаменателем всех частей Торы и жизни является сердце. Лидерство трех пастырей указывает нам путь: не будьте равнодушными. Будь то ваша собственная проблема в служении Всевышнему, страдание другого еврея или личная беда соседа — сострадание является ключом. Наша задача в этом мире — пробудить эту искру чувствительности и вовлеченности. Как только еврей начинает «чувствовать» иудаизм и другого человека, путь обратно домой уже найдется сам. Мы всегда должны помнить, что сострадание — это сосуд, через который свет течет в мир, и именно оно зажигает семь светильников в меноре души каждого из нас.

Суботня драша

Wed, 3 Jun 2026 4:13:00 PM

Наш раввин рассказывал в субботу...

«Сынов Мрари по их семействам, по дому отцов их, исчисли их.»

Бемидбар 4:29

Когда мы читаем перепись сынов Израиля в книге Бемидбар — «В пустыне» — нам кажется, что перед нами сухая статистика. Но под ней скрывается удивительная глубина.

На три семьи колена Леви — семейства Кеѓата, Гершона и Мрари — была возложена миссия переносить Мишкан во время странствий по пустыне. Перед тем как отправиться в путь, Тора повелевает Моше пересчитать мужчин в возрасте от тридцати до пятидесяти лет из этих семей.

Вглядевшись в то, что сказано о каждой семье, мы видим странное изменение в стиле. О семействе Кеѓата сказано: «Исчисли сынов Кеѓата — вознеси их главу». О семействе Гершона выражение немножко иное: «Вознеси также главу сынов Гершона». А в отношении Мрари написано только: «Сынов Мрари по их семействам, по дому отцов их, исчисли их».

Торжественное выражение «вознести главу» означает «поднять», «возвысить». Почему же Тора опускает это выражение у сынов Мрари? В чем смысл этой дискриминации? Вот как это объясняет Хатам Софер, один из величайших мудрецов Европы XIX века.

Три семейства, говорит он, символизируют три периода в истории еврейского народа. Имя «Кеѓат» связано со словом «собрание, сплочение» — это народ, живущий на своей земле, объединённый, духовно цельный. О том же говорят и имена сыновей Кеѓата: имя Амрам происходит от «ам рам» — народ возвышенный, исполненный достоинства; Ицѓар — от «цохар», свет и ясность; Хеврон — от «хибур», связь и единство; Узиэль — ощущение силы, идущей от Бога.

Затем приходит второй этап в истории нашего народа. Имя Гершон происходит от слова «гирушин», которое означает изгнание, развод, отторжение. Это период галута — рассеяния. Народ лишился родины, был оторван от своего духовного центра, потерял Храм — но именно в тот период возникли синагога и дом учения. Поэт Генрих Гейне назвал Тору «переносной родиной»: еврей, сидя в захолустном местечке, открывал Талмуд и мысленно переносился в Иерусалиме. Поэтому и о семействе Гершоне сказано «и они также» — народ, сохраняя верность Торе, даже в изгнании способен держать голову высоко поднятой.

И вот третья семья, Мрари. Само имя означает марор — горечь. Хатам Софер, писавший эти слова в 1839 году, ровно за сто лет до начала Катастрофы, называет Мрари «поколением уничтожения». Это период, когда враги стремились не просто изгнать — истребить наш народ. Имена сыновей Мрари говорят сами за себя: Махли — «болезнь, слабость»; Муши — «устранить, удалить».

Почему же Тора не говорит о Мрари «вознеси главу»? Потому, отвечает Хатам Софер, что их невозможно «возвысить» словами. Жизнь сынов Мрари отравили горечью, тяжелыми страданиями, — говорит он, — «это поколение уничтожения, и ни одно создание не может стоять в их чертоге». Им нельзя «прибавить» достоинства, потому что они уже находятся на самой высокой ступени — выше всех предшествующих поколений.

Раввин говорил о поколении выживших в Катастрофе — о тех, кто прошёл через бездну, а потом поднялся, создал семьи, построил Израиль, возродил общины и продолжал любить жизнь. Он вспомнил историю о Сатмарском ребе, который сказал одному еврею: «Если ты ищешь праведников — ищи тех, у кого на руке вытатуирован лагерный номер».

Наш раввин рассказывал, что ему довелось услышать слова Любавичского Ребе на субботнем итваадуте главы «Ваикра» в 1990 году. Говоря о стихе из ѓафтары «Народ этот Я создал для Себя, славу Мою они будут возвещать», Ребе сказал, что этот стих в особенности относится к нашему поколению. Само то, что еврейский народ жив после тысяч лет горечи изгнания, само то, что он действует, созидает и защищает себя, — это чудесное знамение с небес, знамение бесконечной святости.

Дай Б-г, чтобы мы удостоились вернуться от горечи изгнания Мрари к состоянию Кеѓата — стать народом возвышенным, единым, полным света, удостоимся увидеть полное избавление, когда «Господь благословит народ Свой миром» — вскоре, в наши дни, омейн ве омейн!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

====================================

Наш рабин розповідав у суботу...

«Синів Мрарі за їхніми сім'ями, за домом батьків їхніх, полічи їх.» Бемідбар 4:29

Коли ми читаємо перепис синів Ізраїлю в книзі Бемідбар — «У пустелі» — нам здається, що перед нами суха статистика. Але під нею криється дивовижна глибина.

На три сім'ї коліна Леві — родини Кеґата, Гершона і Мрарі — було покладено місію переносити Мішкан під час мандрів пустелею. Перед тим як вирушити в дорогу, Тора наказує Моше перерахувати чоловіків віком від тридцяти до п'ятдесяти років із цих родин.

Вдивившись у те, що сказано про кожну сім'ю, ми бачимо дивну зміну в стилі. Про родину Кеґата сказано: «Полічи синів Кеґата — возвись їхню голову». Про родину Гершона вираз дещо інший: «Возвись також голову синів Гершона». А щодо Мрарі написано лише: «Синів Мрарі за їхніми сім'ями, за домом батьків їхніх, полічи їх».

Урочистий вираз «возвисити голову» означає «підняти», «звеличити». Чому ж Тора опускає цей вираз у синів Мрарі? У чому сенс цієї дискримінації? Ось як це пояснює Хатам Софер, один із найвеличніших мудреців Європи XIX століття.

Три родини, каже він, символізують три періоди в історії єврейського народу. Ім'я «Кеґат» пов'язане зі словом «зібрання, згуртованість» — це народ, який живе на своїй землі, об'єднаний, духовно цілісний. Про те саме говорять і імена синів Кеґата: ім'я Амрам походить від «ам рам» — народ піднесений, сповнений гідності; Іцґар — від «цоґар», світло і ясність; Хеврон — від «хібур», зв'язок і єдність; Узіель — відчуття сили, що йде від Бога.

Потім настає другий етап в історії нашого народу. Ім'я Гершон походить від слова «гірушін», що означає вигнання, розлучення, відторгнення. Це період галуту — розсіяння. Народ втратив батьківщину, був відірваний від свого духовного центру, втратив Храм — але саме в той період виникли синагога і дім навчання. Поет Генріх Гейне назвав Тору «переносною батьківщиною»: єврей, сидячи в захолустному містечку, відкривав Талмуд і подумки переносився до Єрусалима. Тому і про родину Гершона сказано «і вони також» — народ, зберігаючи вірність Торі, навіть у вигнанні здатний тримати голову високо піднятою.

І ось третя сім'я, Мрарі. Саме ім'я означає марор — гіркота. Хатам Софер, який писав ці слова в 1839 році, рівно за сто років до початку Катастрофи, називає Мрарі «поколінням знищення». Це період, коли вороги прагнули не просто вигнати — винищити наш народ. Імена синів Мрарі говорять самі за себе: Махлі — «хвороба, слабкість»; Муші — «усунути, видалити».

Чому ж Тора не говорить про Мрарі «возвись голову»? Тому, відповідає Хатам Софер, що їх неможливо «звеличити» словами. Життя синів Мрарі отруїли гіркотою, тяжкими стражданнями, — каже він, — «це покоління знищення, і жодне створіння не може стояти в їхніх чертогах». Їм не можна «додати» гідності, тому що вони вже перебувають на найвищому щаблі — вище за всі попередні покоління.

Рабин говорив про покоління тих, хто вижив у Катастрофі — про тих, хто пройшов крізь безодню, а потім піднявся, створив сім'ї, побудував Ізраїль, відродив громади і продовжував любити життя. Він згадав історію про Сатмарського ребе, який сказав одному єврею: «Якщо ти шукаєш праведників — шукай тих, у кого на руці витатуйований табірний номер».

Наш рабин розповідав, що йому довелося почути слова Любавицького Ребе на суботньому ітваадуті глави «Ваїкра» 1990 року. Говорячи про вірш із ґафтари «Народ цей Я створив для Себе, славу Мою вони будуть звіщати», Ребе сказав, що цей вірш особливою мірою стосується нашого покоління. Сам факт того, що єврейський народ живий після тисяч років гіркоти вигнання, сам факт того, що він діє, творить і захищає себе, — це чудесний знак із небес, знак безкінечної святості.

Дай Б-г, щоб ми удостоїлися повернутися від гіркоти вигнання Мрарі до стану Кеґата — стати народом піднесеним, єдиним, сповненим світла, удостоїмося побачити повне спасіння, коли «Господь благословить народ Свій миром» — незабаром, у наші дні, омейн ве омейн!

Слухав і переказав Яків Шапіро

Суботня драша

Thu, 28 May 2026 3:55:00 PM

Наш раввин рассказывал в праздник Шавуот

«Вот Тора, которую Моше передал сынам Израиля!» Дварим 4:44

В праздник Шавуот мы читаем в главе «Итро» Десять заповедей, которые наши предки услышали от Всевышнего на горе Синай. Это, бесспорно, самый важный и самый известный еврейский текст. В нашей синагоге тоже можно увидеть начальные слова Десяти заповедей, вырезанные на Арон ѓа-Койдеш (шкафе для свитков Торы).

В книге Дварим — пятой, последней книге Торы, своеобразном завещании и наставлении Моше еврейскому народу, — он повторяет ключевые послания, полученные нами от Б-га. В главе «Ваэтханан» Моше снова произносит Десять заповедей, полученных на Синае, — но, что поразительно, вносит в них изменения!

Эти изменения касаются очень важных вещей. Вот заповедь о Шаббате: в главе «Итро» сказано «Помни (“Захор”) день субботний», а в главе «Ваэтханан» — «Соблюдай (“Шамор”) день субботний».

В главе «Итро» сказано, что цель субботнего покоя — помнить о покое Всевышнего в седьмой день: «Ибо в шесть дней создал Господь небо и землю... а в день седьмой покоился». В главе «Ваэтханан» смысл Шабата совершенно иной — память об Исходе из Египта: «И помни, что рабом был ты в земле Египетской, и вывел тебя Господь, Б-г твой, оттуда рукою крепкою».

О награде за почитание родителей в «первых» десяти заповедях сказано: «Чтобы продлились дни твои на земле», а во «вторых» Моше добавляет: «И чтобы хорошо было тебе».

В «первых» заповедях запрещено домогаться имущества ближнего своего, Моше же добавляет еще два слова: «И не возжелай (“Вэ-ло титваве”)».

Встает огромный вопрос: почему Моше осмелился вносить изменения в слова Самого Вс-вышнего?

Автор комментария «Кли Якар», раби Эфраим из Луншица, живший в Польше около четырехсот лет назад, утверждает, что Моше ничего не придумывал от себя: Сам Всевышний дал две разные версии Десяти заповедей – одну для всего человечества, другую — для народа Израиля.

Известный мидраш рассказывает, что Всевышний предлагал Десять заповедей всем народам мира. Однако все отказались: потомки Эсава не захотели взять заповедь «Не убивай», потомки Ишмаэля — «Не кради», и так далее. Только народ Израиля безоговорочно согласился, сказав: «Наасе вэ-нишма» (“Сделаем и услышим!”).

Но даже после этого Всевышний надеялся, что народы мира тоже примут требования Торы. Поэтому на горе Синай Он дал Десять заповедей в более общем виде.

Прошло сорок лет странствований евреев в пустыне, и стало ясно, что народы не намерены учиться у евреев и идти по их пути. Поэтому Моше от имени Б-га дал Десять заповедей с более высокими моральными требованиями.

Теперь все изменения становятся понятны

«Помни (“Захор”) день субботний» в первых заповедях говорит лишь о семейном празднике, с кидушем и трапезой — это нечто приятное и прекрасное, что доступно и нееврею. Во вторых же заповедях, предназначенных именно для Израиля, сказано «Соблюдай» (“Шамор”), что означает абсолютное воздержание от работы — это повышенное требование Бога к евреям, избранному Им народу.

В первых заповедях есть лишь обещание долголетия в этом мире — «чтобы продлились дни твои». Во вторых же заповедях добавляется обещание награды в Мире Грядущем: «и чтобы хорошо было тебе».

В первых заповедях сказано только «Не желай (“Ло тахмод”)», поскольку от нееврея требуется лишь не завладевать чужим имуществом. Во вторых заповедях повеление гораздо более жесткое, «Не возжелай (“Ло титваве”)» — то есть еврею запрещено даже желать чужое.

Выводы «Кли Якар» вполне логичны, но Любавичский Ребе в беседе по главе Итро 5752 / 1992 г. раскрыл гораздо более глубокую идею: вторые заповеди отражают переход Моше с позиции слушающего Всевышнего к позиции партнера в деле творения.

Первые заповеди — это слова Самого Бога, вторые заповеди — это те же слова, но уже переосмысленные разумом Моше. Ведь вся история Торы — это переход еврея от позиции ребенка, получателя благ — к позиции взрослеющего человека, который меняет мир своими руками.

Тора начинается с того, что Всевышний творит мир для человека. Но затем человек заново обустраивает и как бы «творит» этот мир для Всевышнего. После того как Б-г выводит их из Египта с великими чудесами, евреи вкладывают все свои силы, средства, талант и энергию в построить Мишкана – Святилища, в котором Он будет обитать. А когда Всевышний приведет их к дверям Обетованной земли, им предстоит завоевать ее своими силами, а затем освящать будничную жизнь естественным путем.

Еврей должен каждое утро вставать и находить в себе силы освящать свой дом, семью, окружение и работу, освящать материальность во Имя Б-га. И силы для этого мы берем из самой Торы.

Каждый из нас должен подумать, как сделать этот дополнительный шаг и перейти из позиции слушателя в позицию созидателя и лидера, когда человек не просто молится и учит Тору, но помогает окружающим в их духовном развитии. Когда человек побеждает вожделение или слабость и заново выковывает свой характер. Когда человек привносит духовный смысл в свою семью. Когда человек становится представителем Бога, показывая окружающим пример верной и честной жизни.

Все эти поступки приближают приход Машиаха, который озарит нас светом подлинного Освобождения в самом скором времени, омейн!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

=======================================

Наш рабин розповідав у свято Шавуот

«Ось Тора, яку Моше передав синам Ізраїлю!» Дварім 4:44

У свято Шавуот ми читаємо в главі «Ітро» Десять заповідей, які наші предки почули від Всевишнього на горі Синай. Це, безперечно, найважливіший і найвідоміший єврейський текст. У нашій синагозі також можна побачити початкові слова Десяти заповідей, вирізані на Арон ѓа-Койдеш (шафі для сувоїв Тори).

У книзі Дварім — п’ятій, останній книзі Тори, своєрідному заповіті й настанові Моше єврейському народові, — він повторює ключові послання, отримані нами від Б-га. У главі «Ваэтханан» Моше знову промовляє Десять заповідей, отримані на Синаї, — але, що вражає, вносить до них зміни!

Ці зміни стосуються дуже важливих речей. Ось заповідь про Шабат: у главі «Ітро» сказано «Пам’ятай (“Захор”) день суботній», а в главі «Ваэтханан» — «Дотримуйся (“Шамор”) дня суботнього».

У главі «Ітро» сказано, що мета суботнього спокою — пам’ятати про спокій Всевишнього в сьомий день: «Бо за шість днів створив Господь небо і землю... а в день сьомий спочив». У главі «Ваэтханан» зміст Шабату зовсім інший — пам’ять про Вихід з Єгипту: «І пам’ятай, що рабом був ти в землі Єгипетській, і вивів тебе Господь, Б-г твій, звідти рукою сильною».

Про нагороду за шанування батьків у «перших» десяти заповідях сказано: «Щоб продовжилися дні твої на землі», а у «других» Моше додає: «І щоб добре було тобі».

У «перших» заповідях заборонено зазіхати на майно ближнього свого, Моше ж додає ще два слова: «І не пожадай (“Ве-ло титваве”)».

Постає велике питання: чому Моше наважився вносити зміни в слова Самого Всевишнього?

Автор коментаря «Клі Якар», рабі Ефраїм із Луншица, який жив у Польщі близько чотирьохсот років тому, стверджує, що Моше нічого не вигадував від себе: Сам Всевишній дав дві різні версії Десяти заповідей — одну для всього людства, іншу — для народу Ізраїлю.

Відомий мідраш розповідає, що Всевишній пропонував Десять заповідей усім народам світу. Однак усі відмовилися: нащадки Есава не захотіли прийняти заповідь «Не вбивай», нащадки Ішмаеля — «Не кради», і так далі. Лише народ Ізраїлю беззастережно погодився, сказавши: «Наасе ве-нішма» («Зробимо і почуємо!»).

Але навіть після цього Всевишній сподівався, що народи світу також приймуть вимоги Тори. Тому на горі Синай Він дав Десять заповідей у більш загальному вигляді.

Минуло сорок років мандрів євреїв пустелею, і стало зрозуміло, що народи не мають наміру вчитися у євреїв і йти їхнім шляхом. Тому Моше від імені Б-га дав Десять заповідей із вищими моральними вимогами.

Тепер усі зміни стають зрозумілими:

«Пам’ятай (“Захор”) день суботній» у перших заповідях говорить лише про сімейне свято, з кідушем і трапезою — це щось приємне і прекрасне, доступне і неєврею. У других же заповідях, призначених саме для Ізраїлю, сказано «Дотримуйся» (“Шамор”), що означає абсолютне утримання від роботи — це підвищена вимога Бога до євреїв, обраного Ним народу.

У перших заповідях є лише обіцянка довголіття в цьому світі — «щоб продовжилися дні твої». У других же заповідях додається обіцянка нагороди у Майбутньому світі: «і щоб добре було тобі».

У перших заповідях сказано лише «Не бажай (“Ло тахмод”)», оскільки від неєврея вимагається лише не заволодівати чужим майном. У других заповідях веління значно суворіше: «Не пожадай (“Ло титваве”)» — тобто єврею заборонено навіть бажати чужого.

Висновки «Клі Якар» цілком логічні, але Любавицький Ребе в бесіді за главою «Ітро» 5752 / 1992 р. розкрив значно глибшу ідею: другі заповіді відображають перехід Моше з позиції слухача Всевишнього до позиції партнера у справі творіння.

Перші заповіді — це слова Самого Бога, другі заповіді — це ті самі слова, але вже переосмислені розумом Моше. Адже вся історія Тори — це перехід єврея від позиції дитини, отримувача благ, — до позиції дорослої людини, яка змінює світ своїми руками.

Тора починається з того, що Всевишній творить світ для людини. Але потім людина заново впорядковує і ніби «творить» цей світ для Всевишнього. Після того як Б-г виводить їх з Єгипту великими чудесами, євреї вкладають усі свої сили, засоби, талант і енергію в побудову Мішкана — Святилища, в якому Він буде перебувати. А коли Всевишній приведе їх до дверей Обіцяної землі, їм належить завоювати її власними силами, а потім освячувати буденне життя природним шляхом.

Єврей має щоранку вставати і знаходити в собі сили освячувати свій дім, сім’ю, оточення і працю, освячувати матеріальність в Ім’я Б-га. І сили для цього ми беремо із самої Тори.

Кожен із нас повинен замислитися, як зробити цей додатковий крок і перейти з позиції слухача в позицію творця і лідера, коли людина не просто молиться і вивчає Тору, але допомагає іншим у їхньому духовному розвитку. Коли людина перемагає хіть або слабкість і наново кує свій характер. Коли людина привносить духовний зміст у свою сім’ю. Коли людина стає представником Бога, показуючи оточенню приклад вірного і чесного життя.

Усі ці вчинки наближають прихід Машіаха, який осяє нас світлом справжнього Визволення у найближчий час, амейн!

Слухав і переказав Яків Шапіро