www.chabad.odessa.ua | Блоги | Тижнева глава Тори — бесіди з рабином Авроомом Вольфом

БАТЬКО ЧИ ЦАР?

Wed, 16 Sep 2026 10:27:00 AM

Одного з Десяти днів покаяння Альтер Ребе (рабин Шнеур-Залман із Ляд) сидів в оточенні своїх хасидів. У молитовному домі панувала атмосфера трепету та молитовного настрою напередодні Дня Спокути. Раптом Альтер Ребе тихо затягнув мелодію «Авіну Малкейну», одну з десяти, складених ним особисто. Ця музична композиція складалася з трьох виразних частин: перша передавала палку тугу та молитовне благання, середня розкривала святі слова, а заключна являла собою найвищий духовний злет, що переходив у мовчання. Хасиди пояснювали, що в цій мелодійній структурі Альтер Ребе закарбував таємницю подвійного зв’язку єврейської душі зі своїм Творцем: це була пісня сина, який горнеться до люблячих обіймів свого батька, поєднана з трепетним смиренням вірного підданого, який схиляється перед своїм володарем.

Ця молитва посідає особливе місце в структурі Дня Спокути, який є кульмінацією днів милосердя та прощення. Протягом цього святого дня ми знову й знову повертаємося до віршів «Авіну Малкейну», промовляючи їх під час кожного молитовного богослужіння з дедалі більшою внутрішньою зосередженістю. Найвищої точки це благання досягає в молитві «Неїла», коли Ворота милосердя зачиняються, добовий піст добігає кінця, ось-ось пролунає останнє сурмління в шофар, що сповіщає про завершення Дня Спокути.

Земля Ізраїлю за своєю географічною та духовною природою завжди знала роки посухи та спраги. Виснажлива спека, безхмарне небо й тривала відсутність опадів були частими явищами, які піддавали мешканців країни найтяжчим випробуванням. Сторінки Талмуду сповнені описів того, як мудреці збиралися разом у періоди народних лих, звертаючись до Небес із молитвами та плачем. У трактаті «Тааніт» (аркуш 25-б) розповідається про оголошений суворий піст, під час якого вести громадську молитву вийшов великий мудрець рабин Еліезер. Він молився з великою зосередженістю, включивши до своєї молитви двадцять чотири докладні благословення, однак дощ так і не пролився. Одразу після нього піднявся рабин Аківа й промовив лише два прості рядки: «Отче наш, Владико наш! Немає в нас Владики, крім Тебе; Отче наш, Владико наш! Заради Себе змилуйся над нами». Тієї ж миті хмари розступилися, і на землю пролився дощ. Враження мудреців від духовної сили цих слів було настільки великим, що вони вважали за необхідне розширити цей текст і встановити його постійне читання як центральний елемент у дні прохань, на Новий рік (Рош га-Шана) та в День Спокути (Йом-Кіпур).

Загадка, що виникає під час осмислення цього переказу, стосується самої суті духовної сили цього звернення: що саме міститься в цих словах, завдяки яким небесні скарбниці відкрилися там, де довгі й докладні молитви не були почуті?

Відповідь криється в поєднанні двох фундаментальних понять: «Отче наш» і «Владико наш». Поняття «Батько» пробуджує образ природної близькості, душевного тепла та простоти. Людина, яка веде діалог зі своїм батьком, не потребує пишномовних фраз або суворого протоколу; вона щиро виливає своє серце, будучи впевненою, що батьківська любов прийме її з усіма її недоліками. Коли цей канал спілкування відкритий, молитва стає прямою та безпосередньою. Однак поряд із виміром милосердя та батьківської близькості існує не менш важливе усвідомлення того, що Всевишній є також і нашим «Владикою».

Для ілюстрації величі поняття Царственості в книгах наводиться історія про рабина Аѓарона Великого з Карліна. Розповідають, що в Рош га-Шана, коли він підійшов до амуду (місця для того, хто веде громадську молитву) і приготувався розпочати святкове богослужіння, він промовив лише перше слово — «Цар» — і тієї ж миті впав на землю, втративши свідомість. Коли він прийшов до тями, учні оточили його, дивуючись тому раптовому трепету, який привів його до такого стану.

Рабин Аарон поділився з ними думкою, що промайнула в його свідомості тієї миті: він згадав талмудичний опис епохи руйнування Другого Храму, коли єрусалимські стіни були оточені римською облогою. Місто розділилося на два непримиренні табори: радикалів, які вимагали битися до останнього подиху, і прихильників глави Санѓедрину, рабина Йоханана бен Заккая, який вважав, що мудріше підкоритися неминучому. Бунтівники замкнули міські ворота й припиняли будь-які спроби вийти. Щоб вирватися з обложеного міста, рабин Йоханан інсценував власну смерть, і згідно з давнім звичаєм, який забороняв поховання всередині міських стін, учні винесли його в труні за межі фортеці. Там він піднявся з труни й поспішив до командувача римських військ Веспасіана. Зустрівши його, мудрець звернувся до нього зі словами: «Мир тобі, о Царю!». На це Веспасіан холоднокровно заперечив: «Якщо я справді Цар, чому ж ти мовчав і не приходив до мене досі?».

Завершуючи свою розповідь, рабин Аѓарон із Карліна промовив: коли я вимовив слово «Цар», я відчув, що Творець дивиться на мене й ставить те саме запитання: якщо ти віриш, що Я твій Цар, де ж ти був і як поводився до цієї миті? Ця думка викликала в мені такий трепет, що я не зміг устояти на ногах.

Зв’язок із «Батьком» ґрунтується на почутті взаємної любові та внутрішньої єдності. Натомість ставлення до «Царя» формується на основі авторитету, повеління, трепету та беззастережної покори підданих. Всевишній присутній у нашому житті в обох цих вимірах одночасно: ми називаємося Його дітьми, але водночас у кожному благословенні проголошуємо Його Царем Всесвіту. Він — Повелитель і Законодавець, і, виконуючи Його волю, ми виражаємо визнання Його влади. «Отче наш» утілює сферу любові, тоді як «Владико наш» уособлює сферу трепету.

Цей образ духовної поведінки чітко простежується в тому, як починається головна молитва «Аміда». Той, хто молиться, робить три кроки назад, а потім повертається вперед, подібно до людини, яка входить до царського двору на аудієнцію. Він стоїть у смиренні, страху та священному трепеті, промовляючи свої слова тихо, без зухвалих вимог чи крику. Існують чіткі межі та суворо визначений протокол звернення, і лише в середині молитви дозволяється вплести особисті прохання. Це стояння перед величчю Царственості.

Для чого ж нам потрібне це поєднання? Чому недостатньо лише ставлення батьківської любові?

Любавицький Ребе пояснював у своїх бесідах, що заповіді Творця поділяються на дві основні категорії: логічні, легко зрозумілі людському розуму — такі як шанування батьків, благодійність і відвідування хворих; і, з іншого боку, надраціональні закони, що перебувають за межами людського розуміння — такі як обряд обрізання або заборона змішувати м’ясне та молочне. Син, який любить свого батька, із радістю виконає будь-які розумні прохання. Але того дня, коли батько вимагатиме виконання правила, яке не має раціонального пояснення, самої любові може виявитися недостатньо, і вона може засумніватися та відступити.

Саме тут набуває чинності усвідомлення Царственості. Коли повеліває Цар, немає місця сумнівам, дискусіям чи пошуку логіки — наказ виконується беззастережно. Щоб людина могла йти шляхом духовності в усій його повноті, самої любові недостатньо. У ті миті, коли людське розуміння зупиняється, потрібні священний трепет і пам’ять про те, що Всевишній — Цар, а сенс Його повеління криється в самому факті Його царської волі.

Таким чином, звернення «Авіну Малкейну» являє собою гармонійний і досконалий союз. Ми наближаємося до Творця з гарячою батьківською любов’ю, але зі священною пошаною перед Царем, молимося з найглибших глибин душі, але без гордовитих претензій, і проголошуємо: розуміємо ми Його шляхи чи ні, ми приймаємо Його владу, бо немає в нас Царя, крім Тебе.

ОТЕЦ ИЛИ ЦАРЬ?

Wed, 16 Sep 2026 10:25:00 AM

В один из Десяти дней раскаяния Алтер ребе (рабби Шнеур-Залман из Ляд) сидел в окружении своих хасидов. В доме молитвы царила атмосфера трепета и молитвенного настроя в преддверии Дня Искупления. Внезапно Алтер ребе тихо затянул мелодию «Авину Малкейну», одной из десяти, сложенных им лично. Эта музыкальная композиция состояла из трех выразительных частей: первая передавала страстную тоску и молитвенное моление, средняя раскрывала святые слова, а заключительная представляла собой высочайший духовный взлет, переходящий в молчание. Хасиды объясняли, что в этой напевной структуре Алтер ребе запечатлел тайну двоякой связи еврейской души со своим Творцом: это была песня сына, припадающего к любящим объятиям своего отца, соединенная с трепетным смирением верного подданного, склоняющегося перед своим владыкой.

Эта молитва занимает особое место в структуре Дня Искупления, являющегося кульминацией дней милосердия и прощения. На протяжении этого святого дня мы вновь и вновь возвращаемся к стихам «Авину Малкейну», произнося их во время каждой молитвенной службы с растущей внутренней сосредоточенностью. Высшей точки это моление достигает в молитве «Неила», когда Врата милосердия закрываются, суточный пост подходит к завершению, вот-вот прозвучит последнее трубление в шофар, возвещающее об окончании Дня Искупления.

Земля Израиля по своей географической и духовной природе всегда знала годы засухи и жажды. Изнуряющий зной, безоблачное небо и длительное отсутствие осадков были частыми явлениями, подвергавшими жителей страны тяжелейшим испытаниям. Страницы Талмуда наполнены описаниями того, как мудрецы собирались вместе в периоды народных бедствий, обращаясь к Небесам с молитвами и плачем. В трактате «Таанит» (лист 25-б) рассказывается об объявленном суровом посте, во время которого вести общественную молитву вышел великий мудрец рабби Элиэзер. Он молился с большой сосредоточенностью, включив в свое моление двадцать четыре подробных благословения, однако дождь так и не пролился. Сразу после него поднялся рабби Акива и произнес лишь две простые строки: «Отче наш, Владыка наш! Нет у нас Владыки, кроме Тебя; Отче наш, Владыка наш! Ради Себя помилуй нас». В тот же момент тучи расступились, и на землю пролился дождь. Впечатление мудрецов от духовной силы этих слов было настолько велико, что они сочли необходимым расширить этот текст и установить его постоянное чтение в качестве центрального элемента в дни прошений, в Новый год (Рош ѓа-Шана) и в День Искупления (Йом-Кипур).

Загадка, возникающая при осмыслении этого предания, касается самой сути духовной силы данного обращения: что именно заключено в этих словах, благодаря которым небесные сокровищницы открылись там, где длинные и подробные молитвы не были услышаны?

Ответ кроется в сочетании двух фундаментальных понятий: «Отец наш» и «Владыка наш». Понятие «Отец» пробуждает образ естественной близости, душевного тепла и простоты. Человек, ведущий диалог со своим родителем, не нуждается в пышных фразах или строгом протоколе; он изливает свое сердце искренне, будучи уверен, что родительская любовь примет его со всеми его недостатками. Когда этот канал общения открыт, молитва становится прямой и непосредственной. Однако наряду с измерением милосердия и отцовской близости существует столь же важное осознание того, что Всевышний является также и нашим «Владыкой».

Для иллюстрации величия понятия Царственности в книгах приводится история о рабби Аѓароне Великом из Карлина. Рассказывают, что в Рош ѓа-Шана, когда он приблизился к амуду (месту для ведущего общественную молитву) и приготовился начать праздничную службу, он произнес лишь первое слово — «Царь» — и тут же упал на землю, потеряв сознание. Когда он пришел в себя, ученики обступили его, удивляясь тому внезапному трепету, который поверг его в такое состояние.

Рабби Аарон поделился с ними мыслью, промелькнувшей в его сознании в тот момент: он вспомнил талмудическое описание эпохи разрушения Второго Храма, когда иерусалимские стены были окружены римской осадой. Город разделился на два непримиримых лагеря: радикалов, требовавших сражаться до последнего вздоха, и сторонников главы Санѓедрина, рабби Йоханана бен Заккая, полагавшего, что мудрее покориться неизбежному. Бунтари заперли городские ворота и пресекали любые попытки выхода. Чтобы вырваться из осажденного города, рабби Йоханан инсценировал собственную кончину, и согласно древнему обычаю, запрещавшему захоронения внутри городских стен, ученики вынесли его в гробу за пределы крепости. Там он поднялся из гроба и поспешил к командующему римскими войсками Веспасиану. Встретив его, мудрец обратился к нему со словами: «Мир тебе, о Царь!». На это Веспасиан хладнокровно возразил: «Если я действительно Царь, почему же ты молчал и не приходил ко мне до сих пор?».

Завершая свой рассказ, рабби Аѓарон из Карлина произнес: когда я выговорил слово «Царь», я ощутил, что Творец смотрит на меня и задает тот же вопрос: если ты веришь, что Я твой Царь, где же ты был и как вел себя до этого момента? Эта мысль вызвала во мне такой трепет, что я не смог устоять на ногах.

Связь с «Отцом» покоится на чувстве взаимной любви и внутреннего единения. Напротив, отношение к «Царю» формируется на основе авторитета, повеления, трепета и беспрекословного подчинения подданных. Всевышний присутствует в нашей жизни в обоих этих измерениях одновременно: мы называемся Его детьми, но одновременно в каждом благословении провозглашаем Его Царем Вселенной. Он — Повелитель и Законодатель, и, исполняя Его волю, мы выражаем признание Его владычества. «Отче наш» воплощает сферу любви, тогда как «Владыка наш» олицетворяет сферу трепета.

Этот рисунок духовного поведения отчетливо прослеживается в том, как начинается главная молитва «Амида». Молящийся делает три шага назад, а затем возвращается вперед, подобно человеку, входящему в царский двор на аудиенцию. Он стоит в смирении, страхе и священном трепете, произнося свои слова тихо, без дерзких требований или крика. Существуют четкие границы и строго определенный протокол обращения, и лишь в середине молитвы разрешается вплести личные прошения. Это предстояние перед величием Царственности.

Для чего же нам необходимо это сочетание? Почему недостаточно одного лишь отношения отцовской любви?

Любавичский Ребе объяснял в своих беседах, что заповеди Творца разделяются на две основные категории: логические, легко понятные человеческому разуму — такие как почитание родителей, благотворительность и посещение больных; и, с другой стороны, надрациональные законы, находящиеся за пределами человеческого понимания — такие как обряд обрезания или запрет смешивания мясного и молочного. Сын, любящий своего отца, с радостью исполнит любые разумные просьбы. Но в тот день, когда отец потребует выполнения правила, не имеющего рационального объяснения, одна лишь любовь может усомниться и отступить.

Именно здесь вступает в силу сознание Царственности. Когда повелевает Царь, нет места сомнениям, дискуссиям или поиску логики — приказ выполняется беспрекословно. Чтобы человек мог идти путем духовности во всей его полноте, одной любви недостаточно. В те мгновения, когда человеческое понимание останавливается, требуется священный трепет и память о том, что Всевышний — Царь, а смысл Его повеления кроется в самом факте Его царственной воли.

Таким образом, обращение «Авину Малкейну» представляет собой гармоничный и совершенный союз. Мы приближаемся к Творцу с горячей отцовской любовью, но со священным почтением перед Царем, молим из самых глубин души, но без горделивых притязаний, и провозглашаем: понимаем ли мы Его пути или нет, мы принимаем Его власть, ибо нет у нас Царя, кроме Тебя.

ОПРАВДАТИ ДОВІРУ

Thu, 10 Sep 2026 7:41:00 AM

У самий розпал Рош га-Шана, великого Дня суду, рабин Леві-Іцхак із Бердичева, якого називали захисником Ізраїлю, перед початком сурмління в шофар став перед відкритим Ковчегом Завіту і зі сльозами звернувся до Владики Всесвіту: «Владико світу! Твій народ Ізраїлю навіть у годину потреби та лиха, коли не розуміє Твоїх шляхів управління світом, віддає душу за виконання Твоїх заповідей і у великій кількості приходить коронувати Тебе Царем над усією землею».

У дні Рош га-Шана безліч євреїв у всьому світі збирається в синагогах. Ця сповнена сили й хвилювання зустріч сприймається як своєрідний незвичайний діалог: Святий, благословенний Він, наче виголошує перед нами свою докладну промову про те, чому Його слід знову обрати Царем світу, а ми, зі свого боку, виголошуємо промову про свою вірність, пояснюючи, чому саме нас слід знову обрати Його обраним і улюбленим народом.

Як пояснює Любавицький Ребе, структура молитви в Рош га-Шана, як і кожної суботи та свята, складається з двох основних частин: читання Тори та молитви. Тора уподібнюється до води, що спускається згори, оскільки вона є Божественним словом, зверненим до нас із Небес, щоб ми зрозуміли, чого Творець вимагає від нас. Молитва ж уподібнюється до палаючого вогню, що спрямовується знизу вгору, і виражає прагнення людського серця наблизитися до свого Творця.

Б-жественна промова, яку ми чуємо в Рош га-Шана, починається з читання Тори, у якому до нас доноситься Боже слово, що відкривається нам зараз у синагозі. У центрі читання Тори — розповідь про народження Іцхака. Протягом цілих тридцяти років Авраѓам-авіну чекав на здійснення Божественної обітниці. Авраѓаму було сімдесят років, а Сарі — шістдесят, коли було дано цю обітницю. Минуло сімнадцять довгих років, але дітей у Сари не було, і тоді Сара запропонувала Авраѓаму взяти за дружину її служницю Агар. Авраѓам погодився на прохання своєї дружини, від Агарі народився Ішмаель, але минуло ще тринадцять років, перш ніж народився Іцхак.

Потім іде розповідь про вигнання Агарі та Ішмаеля в пустелю. Вони заблукали в безлюдній пустелі, вода в бурдюку закінчилася, і Ішмаель опинився на межі смерті від спраги. У цей момент Творець чинить явне диво: Агар знаходить джерело води, їхні життя врятовано, і Б-г обіцяє їй, що й від Ішмаеля походить великий і численний народ.

Головна ідея, яку Святий, благословенний Він, передає нам у цій історії, полягає у двох важливих принципах. По-перше, Б-жественна обітниця завжди здійснюється, навіть якщо для цього потрібні час і терпіння. По-друге, Б-жественного достатку не досягають за рахунок інших. Дарування Іцхака Сарі не означало позбавлення Агарі й не ущемило її; від Іцхака походить народ Ізраїлю, а від Ішмаеля походить великий народ. У Творця достатньо достатку для всіх, і турбота про одного не ущемляє іншого.

Друга частина Божественної промови розкривається в читанні гафтари — уривка з книг пророків, який читається в синагозі після читання Тори по суботах, у свята та пости. Ми читаємо про Хану, яка була заміжня за Елканою. У Пніни, другої його дружини, були діти, тоді як Хана була безплідною. Хана приходить до Шило, щоб молитися й просити про дітей. Б-г не являється їй безпосередньо, однак первосвященник Елі благословляє її, щоб бажання її серця здійснилося, і у Хани народжується пророк Шмуель.

Урок, який випливає з цих слів, полягає в тому, що на Творця можна цілком і беззастережно покладатися. Досвід минулого доводить, що Його обітниці здійснюються понад усякі очікування, навіть якщо іноді ми виявляємо нетерпіння й хочемо, щоб усе сталося ще вчора.

Після того як ми вислухали Божественну промову й переконалися в її істинності, ми сурмимо в шофар, тим самим проголошуючи Святого, благословенний Він, Царем над усією землею під час щорічної урочистої церемонії коронації.

Тепер настає черга народу Ізраїлю виголосити свою промову й переконати Творця знову обрати нас Своїм близьким народом. Ця відповідь утілена в молитві Мусаф свята Рош га-Шана.

У цій молитві ми представляємо історичне коріння нашої вірності. Ми згадуємо акедат Іцхак — жертвопринесення Іцхака, коли Авраѓам був готовий принести в жертву свого єдиного сина, тому що так наказав Б-г. Ми згадуємо Вихід з Єгипту, коли цілий народ пішов за Б-гом у безлюдну пустелю, до «землі, де не сіють». Народ не ставив запитань, звідки взяти пелюшки для немовлят, ліки для старих, їжу, воду чи дах над головою; Моше сказав: «За мною!» — і всі пішли за ним із вірою.

Коли Тору було запропоновано народам світу біля гори Синай, усі вони відмовилися її прийняти. Сини Ішмаеля, нащадки Агарі, відкинули заповідь «Не кради», оскільки не хотіли відмовлятися від хорошого життя та свого способу життя, а сини Есава відкинули «Не вбивай», оскільки вірили в гасло: «Мечем своїм житимеш». Ангели переходили від одного народу до іншого й пропонували їм свій товар, але всі відмовлялися. Єдиним народом, який одразу сказав: «Зробимо й почуємо» (Шмот, 24:7), — був народ Ізраїлю.

Відтоді й до сьогодні жоден народ не зберігав свою релігію та спадщину з такою дивовижною стійкістю. Народи змінювали свою віру відповідно до мінливої ситуації — римляни та греки стали християнами, а араби стали мусульманами. Лише народ Ізраїлю залишився вірним своїй релігії та своїй спадщині. Народ Ізраїлю цілком може потрапити до Книги рекордів! Де ще є народ, який зберігає одну й ту саму віру та ті самі заповіді протягом понад трьох тисяч трьохсот років? Де ще є народ, який уперто продовжує протягом майже чотирьох тисяч років виконувати заповідь про обрізання?

Євреї роблять обрізання не тому, що Американська академія педіатрії офіційно оголосила, що обрізання запобігає хворобам, покращує здоров’я і зрештою заощаджує кошти системі охорони здоров’я. Що б не говорили в Німеччині чи в Сан-Франциско, євреї роблять обрізання тому, що саме так Б-г заповідав нам чотири тисячі років тому.

Ми не соромимося демонструвати послужний список нашого народу. Щоправда, як окремі люди, ми іноді десь помиляємося й щось робимо не так, але, зрештою, коли йдеться про справді важливі речі, народ Ізраїлю не розчаровує.

Ми говоримо Тобі, Отче наш Небесний: обери нас і даруй нам добрий і солодкий рік, а ми обіцяємо довести, що гідні наданої Тобою довіри.

ОПРАВДАТЬ ДОВЕРИЕ

Thu, 10 Sep 2026 7:36:00 AM

В самый разгар Рош ѓа-Шана, великого Дня суда, рабби Леви-Ицхак из Бердичев, которого называли защитником Израиля, перед началом трубления в шофар, встал перед открытым Ковчегом Завета и со слезами обратился к Владыке Вселенной: «Владыка мира! Твой народ Израиля даже в час нужды и бедствия, когда не понимает Твоих путей управления миром, отдает душу за исполнение Твоих заповедей и в великом множестве приходит короновать Тебя Царем над всей землей».

В дни Рош ѓа-Шана множество евреев по всему миру собирается в синагогах. Эта исполненная силы и волнения встреча воспринимается как своего рода необычный диалог: Святой, благословен Он, словно представляет перед нами свою подробную речь о том, почему Его следует вновь избрать Царем мира, а мы, со своей стороны, произносим речь о своей верности, объясняя, почему именно нас следует вновь избрать Его избранным и любимым народом.

Как объясняет Любавичский Ребе, структура молитвы в Рош ѓа-Шана, как и в каждую субботу и праздник, состоит из двух основных частей: чтения Торы и молитвы. Тора уподобляется воде, нисходящей свыше, поскольку она представляет собой Б-жественное слово, обращенное к нам с Небес, дабы мы поняли, чего Творец требует от нас. Молитва же уподобляется пылающему огню, устремляющемуся снизу вверх, и выражает стремление человеческого сердца приблизиться к своему Создателю.

Б-жественная речь, которую мы слышим в Рош ѓа-Шана, начинается с чтения Торы, в котором до нас доносится слово Б-жье, открывающееся нам сейчас в синагоге. В центре чтения Торы находится рассказ о рождении Ицхака. В течение целых тридцати лет Авраѓам-авину ждал исполнения Б-жественного обещания. Авраѓаму было семьдесят лет, а Саре — шестьдесят, когда было дано это обещание. Прошло семнадцать долгих лет, но детей у Сары не было, и тогда Сара предложила Авраѓаму взять в жены ее служанку Агарь. Авраѓам согласился с просьбой своей жены, от Агари родился Ишмаэль, но прошло еще тринадцать лет, прежде чем родился Ицхак.

Затем следует рассказ об изгнании Агари и Ишмаэля в пустыню. Они заблудились в безлюдной пустыне, вода в мехе закончилась, и Ишмаэль оказался на грани смерти от жажды. В этот момент Творец совершает явное чудо: Агарь находит источник воды, их жизни спасены, и Б-г обещает ей, что и от Ишмаэля произойдет великий и многочисленный народ.

Главная идея, которую Святой, благословен Он, передает нам в этой истории, заключается в двух важных принципах. Во-первых, Б-жественное обещание всегда исполняется, даже если для этого требуются время и терпение. Во-вторых, Б-жественное изобилие не достигается за счет других. Дарование Ицхака Саре не означало лишения Агари и не ущемило ее; от Ицхака произошел народ Израиля, а от Ишмаэля произошел великий народ. У Творца достаточно изобилия для всех, и забота об одном не ущемляет другого.

Вторая часть Б-жественной речи раскрывается в чтении ѓафтары — отрывке из книг пророков, который читается в синагоге после чтения Торы по субботам, в праздники и посты. Мы читаем о Хане, которая была замужем за Эльканой. У Пнины, второй его жены, были дети, тогда как Хана была бесплодна. Хана приходит в Шило, чтобы молиться и просить о детях. Б-г не является ей непосредственно, однако первосвященник Эли благословляет ее, чтобы желание ее сердца исполнилось, и у Ханы рождается пророк Шмуэль.

Урок, который следует из этих слов, заключается в том, что на Творца можно полностью и безоговорочно полагаться. Опыт прошлого доказывает, что Его обещания исполняются сверх всяких ожиданий, даже если порой мы проявляем нетерпение и хотим, чтобы все произошло еще вчера.

После того как мы выслушали Б-жественную речь и убедились в ее истинности, мы трубим в шофар, тем самым провозглашая Святого, благословен Он, Царем над всей землей в ходе ежегодной торжественной церемонии коронации.

Теперь наступает очередь народа Израиля произнести свою речь и убедить Творца вновь избрать нас Своим близким народом. Эта ответная речь воплощена в молитве Мусаф праздника Рош га-Шана.

В этой молитве мы представляем исторические корни нашей верности. Мы вспоминаем акедат Ицхак — жертвоприношение Ицхака, когда Авраѓам был готов принести в жертву своего единственного сына, потому что так повелел Б-г. Мы вспоминаем Исход из Египта, когда целый народ последовал за Б-гом в безлюдную пустыню, в «землю, где не сеют». Народ не задавал вопросов, откуда взять пеленки для младенцев, лекарства для стариков, пищу, воду или крышу над головой; Моше сказал: «За мной!», — и все пошли за ним с верой.

Когда Тора была предложена народам мира у горы Синай, все они отказались ее принять. Сыны Ишмаэля, потомки Агари, отвергли заповедь «Не кради», поскольку не хотели отказываться от хорошей жизни и своего образа жизни, а сыны Эсава отвергли «Не убивай», поскольку верили в лозунг: «Мечом своим будешь жить». Ангелы переходили от одного народа к другому и предлагали им свой товар, но все отказывались. Единственным народом, кто сразу сказал: «Сделаем и услышим» (Шмот, 24:7), — был народ Израиля.

С тех пор и до сегодняшнего дня ни один народ не сохранял свою религию и наследие с такой удивительной стойкостью. Народы меняли свою веру в соответствии с меняющейся ситуацией — римляне и греки стали христианами, а арабы стали мусульманами. Только народ Израиля остался верен своей религии и своему наследию. Народ Израиля вполне может попасть в Книгу рекордов! Где еще есть народ, который сохраняет одну и ту же веру и те же заповеди на протяжении более трех тысяч трехсот лет? Где еще есть народ, который упорно продолжает на протяжении почти четырех тысяч лет исполнять заповедь об обрезании?

Евреи делают обрезание не потому, что Американская академия педиатрии официально объявила, что обрезание предотвращает болезни, улучшает здоровье и в конечном счете экономит средства системе здравоохранения. Что бы ни говорили в Германии или в Сан-Франциско, евреи делают обрезание потому, что именно так Б-г заповедал нам четыре тысячи лет назад.

Мы не стесняемся демонстрировать послужной список нашего народа. Правда, как отдельные люди, мы иногда где-то ошибаемся и что-то делаем не так, но, в конечном итоге, когда речь идет о действительно важных вещах, народ Израиля не разочаровывает.

Мы говорим Тебе, Отец наш Небесный: выбери нас и даруй нам добрый и сладкий год, а мы обещаем доказать, что достойны оказанного Тобой доверия.

Суботня драша (укр/рус)

Mon, 7 Sep 2026 5:32:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу...

ПОВЕРНУТИСЯ З ВНУТРІШНЬОГО ВИГНАННЯ

«... І поверне Господь, Бог твій, полонених твоїх, і змилосердиться над тобою, і збере тебе з усіх народів...» (Дварим 30:3, глава «Ніцавім-Ваелех»)

Одне з найважливіших питань, якими переймається людина, пов’язане з пошуком свого призначення. Як людина може зрозуміти, у чому її покликання?

Це питання торкається самої суті нашої душі. Адже найбільше ми прагнемо, щоб наше життя мало справжній, довговічний сенс.

Однак на цьому шляху нам часто заважають жаль, розчарування та досада через втрачені в минулому можливості. Іноді людина думає, що якби вона народилася в інших батьків, в іншій країні, у спокійніший час — то її життя склалося б набагато краще!

Часто друзі втішають нас, кажучи: «Нічого не вдієш, минулого не виправиш, треба рухатися далі». Ця порада, хоч і правильна, не зцілює глибокого внутрішнього болю. Як же звільнитися від цього почуття, що роз’їдає людину зсередини?

Відповідь на цю духовну проблему розкривається через таємницю галуту — вигнання, — і майбутнього повернення вигнанців.

Першою людиною, яка зазнала покарання вигнанням, був Каїн. Побачивши, що Бог прийняв жертву Авеля, а його жертви не прийняв, Каїн із досади повстав проти брата й убив його. За це йому було судилося все життя поневірятися з місця на місце. І Каїн кричить: «Моя провина тяжка, нестерпна!»

Чому він був покараний саме вигнанням? Каїн вважав, що його цінність вимірюється лише в порівнянні з іншим, тому сенс його життя звівся до заздрості та вбивства суперника. Вигнання — пряме відображення внутрішнього стану людини, яка не має «власного дому» в душі. Така людина вічно метається, заздрить і злиться.

Так само відбувається у вигнанні й з народом Ізраїлю. Людині здається, що вона нічого не варта, що в неї немає свого місця. Вона шукає себе в чужих культурах — у грецькій чи римській, російській чи українській, — і завжди дивиться назовні. Вона звинувачує обставини, батьків чи вчителів замість того, щоб запитати: «Чого особисто від мене вимагають там, де я перебуваю?».

І відповідь дає наша тижнева глава: «І звернешся до Г-спода, Б-га твого, і слухатимеш голосу Його... Г-сподь, Б-г твій, поверне полонених твоїх і змилосердиться над тобою, і знову збере тебе з усіх народів». Треба повернути сили своєї душі до себе, до свого особистого завдання.

Коли Моше-рабейну побачив кущ, що не згоряв, він сказав: «Піду й подивлюся». Раші дивовижним чином тлумачить ці слова: «Зверну зі свого шляху, щоб піти туди». Але Всевишній одразу зупинив його: «Зніми взуття твоє з ніг твоїх, бо місце, на якому ти стоїш, є землею святою».

Ось головне правило в пошуку призначення: твоє справжнє покликання розкривається не тоді, коли ти намагаєшся втекти від своєї реальності, а коли усвідомлюєш, що саме твоя сьогоднішня ситуація — з усіма її складнощами, твоєю сім’єю, твоїм бекґраундом і твоєю історією — і є твоєю святою землею.

«Грішники вічно сповнені жалю», — сказали наші мудреці. Бааль Шем Тов пояснив, що йдеться не про жаль через свої гріхи, а про звичку вічно сумніватися у своєму виборі та у своєму становищі. Це гірке почуття заважає побачити скарб, який уже знаходиться у твоїх руках.

— Хто найважливіша людина у світі? — запитали одного мудреця, — первосвященник чи Моше-рабейну?

— Найважливіша людина — це ти сам, — відповів мудрець.

Найважливіший час — не Рош га-Шана і не Йом-Кіпур; найважливіший час — це «зараз». Найсвятіше місце — те, на якому ти зараз стоїш.

Коли ми припиняємо сумувати за минулим, порівнювати себе з іншими та шкодувати про те, що не здійснилося, ми починаємо прислухатися до голосу Творця, який кличе нас усередині нашої власної реальності. Життєве призначення не вимагає від нас бути кимось іншим — воно вимагає діяти, усвідомлюючи, що те місце, де ми перебуваємо просто зараз, і є нашою святою землею. Тут ми будуємо внутрішній Храм, звідси нам буде сподоблено рушити до гори Синай і разом прийти до повного визволення у Третьому Храмі — невдовзі, в наші дні!

Слухав і переповів Яків Шапіро

=========================================

Наш раввин рассказывал в субботу...

ВЕРНУТЬСЯ ИЗ ВНУТРЕННЕГО ИЗГНАНИЯ

«... И возвратит Г-сподь, Б-г твой пленных твоих, и смилостивится над тобою, и соберёт тебя от всех народов...» (Дварим 30:3, глава «Ницавим-Вайелех»)

Один из самых важных вопросов, которыми задаётся человек, связан с поиском своего предназначения. Как человек может понять, в чём его призвание?

Этот вопрос затрагивает самую суть нашей души. Ведь больше всего мы жаждем, чтобы наша жизнь имела настоящий, долговечный смысл.

Однако на этом пути нам часто мешают сожаления, разочарование и досада от упущенных в прошлом возможностей. Иногда человек думает, что если бы он родился у других родителей, в другой стране, в более спокойное время — то жизнь его сложилось бы гораздо лучше!

Часто друзья утешают нас, говоря: «Ничего не поделаешь, прошлое не исправишь, нужно двигаться дальше». Этот совет, пусть он и верен, не исцеляет глубокую внутреннюю боль. Как же освободиться от этого чувства, разъедающего человека изнутри?

Ответ на эту духовную проблему раскрывается через тайну галута — изгнания, — и будущего возвращения изгнанников.

Первым человеком, получившим наказание изгнанием, был Каин. Увидев, что Б-г принял жертву Авеля, а его жертву не принял, Каин с досады восстал на брата и убил его. За это ему было суждено всю жизнь скитаться с места на место. И Каин кричит: «Моя вина тяжела, невыносима!»

Почему он был наказан именно изгнанием? Каин считал, что его ценность измеряется только в сравнении с другим, поэтому смысл его жизни свелся к зависти и убийству соперника. Изгнание — прямое отражение внутреннего состояния человека, у которого нет «своего дома» в душе. Такой человек вечно мечется, завидует и злится.

Так же происходит в изгнании и с народом Израиля. Человеку кажется, что он ничего из себя не представляет, что у него нет своего места. Он ищет себя в чужих культурах — в греческой или римской, русской или украинской, — и всегда смотрит вовне. Он винит обстоятельства, родителей или учителей вместо того, чтобы спросить: «Что требуется лично от меня там, где я нахожусь?».

И ответ дает наша недельная глава: «И обратишься к Г-споду Б-гу твоему и послушаешь гласа Его... Господь Бог твой возвратит пленных твоих и умилосердится над тобою, и опять соберёт тебя от всех народов». Нужно вернуть силы своей души к себе, к своей личной задаче.

Когда Моше-рабейну увидел не сгорающий куст, он сказал: «Пойду и посмотрю». Раши удивительным образом толкует эти слова: «Сверну со своего пути, чтобы пойти туда». Но Всевышний сразу остановил его: «Сними обувь твою с ног твоих, ибо место, на котором ты стоишь, есть земля святая».

Вот главное правило в поиске предназначения: твое истинное призвание раскрывается не тогда, когда ты пытаешься убежать от своей реальности, а когда осознаешь, что именно твоя сегодняшняя ситуация — со всеми ее сложностями, твоей семьей, твоим бэкграундом и твоей историей — и есть твоя святая земля.

«Грешники вечно полны сожалений», — сказали наши мудрецы. Бааль Шем Тов пояснил, что речь идет не о сожалении о своих грехах, а о привычке вечно сомневаться в своем выборе и в своём положении. Это горькое чувство мешает увидеть сокровище, которое уже находится в твоих руках.

— Кто самый важный человек в мире? — спросили одного мудреца, — первосвященник или Моше-рабейну?

— Самый важный человек — это ты сам, — ответил мудрец.

Самое важное время — не Рош га-Шана и не Йом Кипур; самое важное время — это «сейчас». Самое святое место — то, на котором ты сейчас стоишь.

Когда мы прекращаем горевать о прошлом, сравнивать себя с другими и сожалеть о том, что не сбылось, мы начинаем прислушиваться к голосу Творца, призывающему нас внутри нашей собственной реальности. Жизненное предназначение не требует от нас быть кем-то другим — оно требует действовать, осознавая, что то место, где мы находимся прямо сейчас, и есть наша святая земля. Здесь мы строим внутренний Храм, оттуда мы сподобимся двинуться к горе Синай и вместе прийти к полному избавлению в Третьем Храме — вскоре, в наши дни!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

ЛЮБОВ ЗА ВСІМА ДУМКАМИ

Wed, 2 Sep 2026 1:49:00 PM

Розповідають про хасида, який прийшов до святого Баал Шем Това із серцем, сповненим туги, і запитав: «Ребе, як простий єврей може дізнатися, який вчинок або який звичай є найбільш бажаним і правильним перед Престолом Слави, адже серед Ізраїлю існує безліч думок і звичаїв?»

Баал Шем Тов, усміхнувшись, відповів йому: «Із чим це можна порівняти? Із царським сином, який хотів порадувати свого батька в день його свята. Син побачив, що одні з царських сановників приносять цареві коштовне каміння та перли, а інші — пісні й вихваляння, і вони не можуть дійти згоди щодо того, що є для царя найбільшою честю. Що зробив відданий син, сповнений любові? Він приніс своєму батькові і коштовне каміння, і пісні, бо його любов до батька була настільки великою, що він не міг відмовитися від жодного способу порадувати його».

– Таке єврейське серце, – завершив свою відповідь Баал Шем Тов, – через велику любов до заповідей воно прагне дотримуватися кожного звичаю і кожної думки, щоб не пропустити нічого з того, що може принести задоволення нашому Небесному Отцеві.

Кожен, хто коли-небудь заходив до сефардської синагоги або стояв на площі біля Стіни плачу під час читання Тори, одразу помічав, що, на відміну від ашкеназьких сувоїв Тори, загорнутих у тканинне покривало та з'єднаних із двома дерев'яними валиками, сувої Тори східних громад поміщаються в круглий, твердий, оздоблений футляр. Однак відмінність полягає не лише у зовнішньому вигляді футляра чи покривала, а виявляється насамперед у самому порядку читання Тори. В ашкеназьких громадах прийнято під час читання повністю класти сувій Тори горизонтально на підвищення, тоді як у сефардів сувій залишається стояти вертикально у відкритому футлярі.

Витоки цих звичаїв пов'язані не лише з географічними відмінностями чи традиціями окремих громад, а й із давньою галахічною суперечкою між двома великими мудрецями Ашкеназу — Раші та рабейну Тамом. У «Тосафот» (доповненнях) до талмудичного трактату «Менахот» наводиться ця принципова суперечка про те, як слід розміщувати сувій Тори — як під час читання, так і тоді, коли він перебуває у Святому Ковчезі.

Згідно з думкою Раші, сувій Тори завжди має перебувати у вертикальному положенні: стояння виражає велич і пошану, тому саме так найгідніше його представляти. Рабейну Там, навпаки, вважає, що вертикальне положення сувою Тори не є виявом пошани. Навпаки, лежання та сидіння виражають спокій і пошану, тому сувій слід класти горизонтально.

Ставлення Галахи до сувою Тори завжди нагадувало ставлення до видатної людини. Ми вдягаємо його, увінчуємо царською короною, несемо його на руках, танцюємо з ним і встаємо на його честь. Суперечка між Раші та рабейну Тамом зводиться до питання про те, що більшою мірою виражає пошану, належну піднесеній особистості: стояти прямо чи сидіти й відпочивати? У звичайному світі, коли лідер або президент виступає з промовою, він стоїть, а його слухачі сидять. З іншого боку, у традиції Тори та хасидизму лідер сидить на своєму місці, тоді як хасиди й учні стоять перед ним у благоговінні. Так виникли два різні уявлення про те, яким чином слід виявляти пошану до Тори.

Ця суперечка не обмежується лише сувоями Тори, а поширюється й на інші священні предмети.

• Існує суперечка про те, як слід розміщувати пергаментні глави (паршіот) усередині футлярів тфілін — вертикально чи горизонтально. У наші дні поширений звичай розміщувати їх вертикально, згідно з думкою Раші (зокрема й у тфілін рабейну Тама), хоча під час археологічних розкопок було виявлено давні тфілін, виготовлені відповідно до думки рабейну Тама.

• Раші постановляє, що мезузу слід встановлювати прямо, вертикально, тоді як рабейну Там вважає, що її слід розташовувати горизонтально.

Як же чинять на практиці? Щоб примирити ці два підходи й виявити повагу до обох думок, в ашкеназьких громадах прийнято встановлювати мезузу під кутом. Таким чином, мезуза не стоїть цілком вертикально і не лежить цілком горизонтально, а поєднує в собі обидва підходи.

Цей принцип відображається і в устрої біми (підвищення для читання Тори), і у арон-койдеші (Святому Ковчезі). Біма в багатьох синагогах не є повністю пласкою, а має невеликий нахил. Цей нахил призначений не лише для зручності читця, а й для того, щоб створити положення, за якого сувій Тори лежить, водночас зберігаючи елементи стоячого положення. Саме тому і у Святому Ковчезі іноді прийнято встановлювати сувої з невеликим нахилом.

Відоме прислів'я говорить: «Неможливо танцювати на всіх весіллях», однак у єврейській традиції ми бачимо постійне прагнення охопити всі підходи й знайти для них єдине практичне вираження.

Ця тенденція проявляється й в інших галахічних прикладах:

1. Вимовляння «Барух Шем» під час читання «Шма»: перший вірш — «Шма Ісраель» — вимовляють уголос, а одразу після нього слова «Благословенне Ім'я Слави Царства Його навіки-віків» вимовляють пошепки. Джерело цього звичаю наводиться у «Шулхан аруху» Алтер Ребе: коли праотець Яаков хотів відкрити своїм синам кінець днів, Шхіна (Б-жественна еманація) віддалилася від нього. Тоді його сини сказали йому: «Слухай, Ізраїлю… так само, як у твоєму серці є лише Один, так і в наших серцях є лише Один». Яаков відкрив уста й сказав: «Благословенне Ім'я Слави Царства Його навіки-віків».

Мудреці встановили вимовляти цей вірш пошепки: з одного боку, тому що Моше-рабейну не записав його безпосередньо в Торі, а з іншого боку, тому що його вимовив праотець Яаков. Вимовляння його пошепки дозволяє одночасно врахувати обидві сторони.

2. Надрізання хали в п'ятницю ввечері: перед благословенням «…який виводить хліб із землі» той, хто промовляє благословення, проводить ножем по халі, роблячи лише невеликий надріз. З одного боку, Галаха вимагає, щоб той, хто переломлює хліб, промовляв благословення над цілою хлібиною. З іншого боку, існує вимога, щоб благословення було промовлене безпосередньо перед виконанням дії, тобто щоб розрізання хліба відбулося одразу після благословення, без перерви. Невеликий надріз є початком розрізання, але водночас зберігає халу цілою в момент промовляння благословення.

Звідки ж виникає це глибоке прагнення дотримуватися всіх підходів і не відмовлятися від жодної думки?

Це легко зрозуміти через аналогію зі сфери медицини. Коли людина стикається зі складним питанням, що стосується її здоров'я, вона ніколи не обмежується єдиним лікарським висновком. Вона звертається до кваліфікованого фахівця, консультується з іншим експертом, вивчає методи альтернативної медицини та випробовує найрізноманітніші способи лікування. Дослідження підтверджують, що готовність шукати й комбінувати різні медичні підходи істотно підвищує шанси на повне одужання. Причина такої поведінки проста: здоров'я дороге людині, і вона зробить усе можливе, щоб досягти найкращого результату.

Той самий механізм працює і в духовному світі. Для віруючого єврея Тора та її заповіді — це не формальний процедурний обов'язок, а головне джерело життя, натхнення та любові. Коли щось по-справжньому дороге серцю, людина не шукає легких шляхів або мінімальних вимог. Вона прагне виконати справу з максимальною красою й виконати обов'язок відповідно до абсолютно всіх думок. Бажання «танцювати на всіх весіллях» у ч — це не компроміс, а вияв найглибшої любові, прагнення охопити всі грані священного вчення.

ЛЮБОВЬ ПО ВСЕМ МНЕНИЯМ

Wed, 2 Sep 2026 1:44:00 PM

Рассказывают о хасиде, который пришел к святому Бааль Шем Тову с сердцем, полным тоски и спросил: «Ребе, как простой еврей может узнать, какой поступок или какой обычай наиболее желателен и правилен перед Престолом Славы, ведь среди Израиля существует множество мнений и обычаев?»

Бааль Шем Тов, улыбнувшись, ответил ему: «С чем это можно сравнить? С царским сыном, который хотел порадовать своего отца в день его праздника. Сын увидел, что одни из царских сановников приносят царю драгоценные камни и жемчуг, а другие — песни и восхваления, и они не могут прийти к согласию относительно того, что является для царя величайшей честью. Что сделал преданный сын, исполненный любви? Он принес своему отцу и драгоценные камни, и песни, потому что его любовь к отцу была настолько велика, что он не мог отказаться ни от одного способа порадовать его».

– Таково еврейское сердце — завершил свой ответ Бааль Шем Тов, – из-за великой любви к заповедям оно стремится придерживаться каждого обычая и каждого мнения, чтобы не упустить ничего из того, что может доставить удовольствие нашему Небесному Отцу.

Каждый, кто когда-либо входил в сефардскую синагогу или стоял на площади у Стены плача во время чтения Торы, сразу замечал, что в отличие от ашкеназских свитков Торы, обернутых в тканевое покрывало и соединенных с двумя деревянными валиками, свитки Торы восточных общин помещаются в круглый, твердый, украшенный футляр. Однако различие заключается не только во внешнем виде футляра или покрывала, но проявляется, прежде всего, в самом порядке чтения Торы. В ашкеназских общинах принято во время чтения полностью укладывать свиток Торы горизонтально на возвышении, тогда как у сефардов свиток остается стоять вертикально в раскрытом футляре.

Истоки этих обычаев связаны не только с географическими различиями или традициями отдельных общин, но и с древним галахическим спором между двумя великими мудрецами Ашкеназа — Раши и рабейну Тамом. В «Тосафот» (дополнениях) к талмудическому трактату «Менахот» приводится этот принципиальный спор о том, как следует размещать свиток Торы — как во время чтения, так и тогда, когда он находится в Священном ковчеге.

Согласно мнению Раши, свиток Торы всегда должен находиться в вертикальном положении: стояние выражает величие и почет, поэтому именно так наиболее достойно его представлять. Рабейну Там, напротив, считает, что вертикальное положение свитка Торы не является проявлением почета. Наоборот, лежание и сидение выражают покой и почет, поэтому свиток следует укладывать горизонтально.

Отношение Галахи к свитку Торы всегда напоминало отношение к выдающемуся человеку. Мы одеваем его, венчаем царской короной, несем его на руках, танцуем с ним и встаем в его честь. Спор между Раши и рабейну Тамом сводится к вопросу о том, что в большей степени выражает почет, подобающий возвышенной личности: стоять прямо или же сидеть и отдыхать? В обычном мире, когда лидер или президент выступает с речью, он стоит, а его слушатели сидят. С другой стороны, в традиции Торы и хасидизма лидер сидит на своем месте, тогда как хасиды и ученики стоят перед ним в благоговении. Так возникли два различных представления о том, каким образом следует выражать почет Торе.

Этот спор не ограничивается одними лишь свитками Торы, но распространяется и на другие священные предметы.

· существует спор о том, как следует помещать пергаментные паршийот внутрь футляров тфилин — вертикально или горизонтально. В наши дни распространен обычай помещать их вертикально, согласно мнению Раши (в том числе и в тфилин рабейну Тама), хотя во время археологических раскопок были обнаружены древние тфилин, изготовленные в соответствии с мнением рабейну Тама.

· Раши постановляет, что мезузу следует устанавливать прямо, вертикально, тогда как рабейну Там считает, что ее следует располагать горизонтально.

Как же поступают на практике? Чтобы примирить эти два подхода и оказать уважение обоим мнениям, в ашкеназских общинах принято устанавливать мезузу под углом. Таким образом, мезуза не стоит совершенно вертикально и не лежит совершенно горизонтально, а сочетает в себе оба подхода.

Этот принцип отражается и в устройстве бимы (возвышения для чтения Торы), и в врон-койдеше (Священном ковчеге). Бима во многих синагогах не является полностью плоской, а имеет небольшой наклон. Этот наклон предназначен не только для удобства чтеца, но и для того, чтобы создать положение, при котором свиток Торы лежит, одновременно сохраняет элементы стоячего положения. По этой причине и в Священном ковчеге иногда принято устанавливать свитки с небольшим наклоном.

Известная поговорка гласит: «Невозможно танцевать на всех свадьбах», однако в еврейской традиции мы видим постоянное стремление охватить все подходы и найти для них единое практическое выражение.

Эта тенденция проявляется и в других галахических примерах:

1. Произнесение «Барух Шем» во время чтения «Шма»: первый стих — «Шма Исраэль» — произносят громко, а сразу после него слова «Благословенно Имя Славы Царства Его во веки веков» произносят шепотом. Источник этого обычая приводится в «Шулхан арухе» Алтер ребе: когда праотец Яаков хотел открыть своим сыновьям конец дней, Шхина (Б-жественная эманация) удалилась от него. Тогда его сыновья сказали ему: «Слушай, Израиль… подобно тому, как в твоем сердце есть лишь Один, так и в наших сердцах есть лишь Один». Яаков открыл уста и сказал: «Благословенно Имя Славы Царства Его во веки веков».

Мудрецы установили произносить этот стих шепотом: с одной стороны, потому что Моше-рабейну не записал его непосредственно в Торе, а с другой стороны, потому что его произнес праотец Яаков. Произнесение его шепотом позволяет одновременно учесть обе стороны.

2. Надрезание халы в пятницу вечером: перед благословением «…извлекающий хлеб из земли» тот, кто произносит благословение, проводит ножом по хале, делая лишь небольшой надрез. С одной стороны, Галаха требует, чтобы тот, кто преломляет хлеб, произносил благословение над целой буханкой. С другой стороны, существует требование, чтобы благословение было произнесено непосредственно перед совершением действия, то есть чтобы разрезание хлеба произошло сразу после благословения, без перерыва. Небольшой надрез служит началом разрезания, но при этом сохраняет халу целой в момент произнесения благословения.

Откуда же возникает это глубокое стремление придерживаться всех подходов и не отказываться ни от одного мнения?

Это легко понять через аналогию из сферы медицины. Когда человек сталкивается со сложным вопросом, касающимся его здоровья, он никогда не ограничивается единственным врачебным заключением. Он обращается к квалифицированному специалисту, консультируется с другим экспертом, изучает методы альтернативной медицины и пробует самые разнообразные способы лечения. Исследования подтверждают, что готовность искать и комбинировать различные медицинские подходы существенно повышает шансы на полное выздоровление. Причина такого поведения проста: здоровье дорого человеку, и он сделает все возможное, чтобы достичь наилучшего результата.

Тот же самый механизм работает и в духовном мире. Для верующего еврея Тора и ее заповеди — это не формальная процедурная обязанность, а главный источник жизни, вдохновения и любви. Когда нечто по-настоящему дорого сердцу, человек не ищет легких путей или минимальных требований. Он стремится выполнить дело с максимальной красотой и исполнить долг согласно абсолютно всем мнениям. Желание «танцевать на всех свадьбах» в Галахе — это не компромисс, а проявление глубочайшей любви, стремления объять все грани священного учения.

Суботня драша (укр/рус)

Wed, 2 Sep 2026 1:26:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу...

НАВІЩО Б-ГУ ВСЕ ПЕРШЕ?

«...візьми від початку всякого плоду землі, який ти отримаєш із землі твоєї, яку Господь, Б-г твій, дає тобі, і поклади в кошик, та піди на місце, яке обере Господь, Б-г твій, щоб там перебувати Його Імені...» Дварім, глава «Кі таво», 26:2

Наша глава відкривається особливою заповіддю — заповіддю про принесення бікурім — первинок. Людина довгі роки терпляче чекає, поки дерево, яке вона посадила, виросте й почне плодоносити. І коли нарешті з'являються перші плоди, її серце сповнюється гордістю та радістю, а рука сама тягнеться зірвати їх і з'їсти. Але Писання наказує нам інше. Потрібно піти до саду, дочекатися першої зав'язі, обв'язати її тростиною, а коли плід достигне, покласти його в гарний плетений кошик, вирушити до Єрусалима і там, із піснеспівами та радістю, вручити його когену в Храмі.

Окрім заповіді про бікурім, є багато інших заповідей, якими Святий, благословенний Він, вимагає від нас освячувати початок, освячувати первинки, освячувати первістка. Це стосується неживої природи, рослинного й тваринного царств, людини і навіть часу.

Ось приклад заповіді, пов'язаної з неживою природою: господиня замішує тісто, щоб спекти халу до шабату. Тора велить їй: «Від першого вашого тіста відділяйте халу як дар Г-споду».

Про рослинний світ сказано в нашій главі: перший плід, що виріс на дереві, присвячується як бікурім Г-споду.

Щодо тваринного царства: первісток кошерних тварин присвячується Г-споду і належить коену.

Щодо людських істот: первісток-хлопчик, який народився в сім'ї, присвячується Г-споду, тож його потрібно викупити у когена.

Приклади, що стосуються часу: рош-ходеш — початок місяця, і Рош га-Шана — початок року.

Але чому Святому, благословенний Він, важливий саме початок? Адже все й так належить Йому! Чому ж саме перше має таку велику цінність і святість?

Тим більше, як нам відомо, ані первісток, ані перший плід не обов'язково є найякіснішими, найкращими — достатньо згадати Ішмаеля та Іцхака, Ейсава та Яакова, Реувена та Єгуду. То чому ж Б-г вимагає саме перше і перших?

Чудове пояснення наводить книга «Сефер га-хінух». Святий, благословенний Він, просить перше зовсім не тому, що Він Сам так сильно його любить, — а тому, що його любить людина! У першому плоді міститься серцевина «его» людини, її самосвідомість і гордість. У першому плоді людина бачить себе «творцем». Перша дитина робить чоловіка батьком, перший онук робить його дідом.

У чому ж тоді полягає суть принесення Б-гу першого і перших? Раші дає нам ключ до розуміння: коли людина приносить когену кошик перших плодів, вона промовляє довгий ритуальний текст, суть якого зводиться до трьох простих слів: «Я вдячний Тобі».

У цьому й полягала суперечка між Каїном та Гевелем (Авелем). Каїн приніс Б-гу дар із льону — дуже дорогий і цінний дар, але думав він при цьому так: «Б-г допоміг мені, тож Йому належить 30 %, але 70 % належать мені, адже я працював».

Авель же, навпаки, приніс дар із первістків своєї отари. Він віддав Б-гу перше, своє его, і тим самим визнав, що Творець — це Б-г, а не він сам.

Зараз, у дні місяця Елул, перед Рош га-Шана, ми шукаємо шляхи до каяття. Справжнє каяття народжується не зі страху перед покаранням, а з усвідомлення того, яку безліч дарів дав нам Г-сподь: розум, мову, тіло, сім'ю. Як могли б ми отримати ці дари всупереч Його волі? Це каяття з любові та вдячності.

Наші мудреці кажуть: тому, хто приносить перші плоди з радістю та вдячністю в серці, Бат Коль (Небесний голос) проголошує: «Удостоїшся принести їх і наступного року!».

Нехай усі ми удостоїмося бачити й цінувати дароване нам добро, дякувати за кожен подих, віддавати Всевишньому найкраще з наших справ і бути записаними до Книги праведників на добрий, солодкий і благословенний рік!

Слухав і переказав Яків Шапіро

========================================

Наш раввин рассказывал в субботу...

ЗАЧЕМ Б-ГУ ВСЁ ПЕРВОЕ?

«...возьми от начатка всякого плода земли, что получишь от земли твоей, которую Г-сподь, Б-г твой, дает тебе, и положи в корзину, и пойди на место, которое изберет Г-сподь, Б-г твой, чтобы там пребывать Его Имени...» Дварим, глава «Ки таво» 26:2

Наша глава открывается особенной заповедью — заповедью о приношении бикурим — первинок. Человек долгие годы терпеливо ждет, пока дерево, которое он посадил, вырастет и начнет плодоносить. И когда наконец появляются первые плоды, сердце его наполняется гордостью и радостью, и рука сама тянется сорвать их и съесть. Но Писание повелевает нам иное. Нужно пойти в сад, дождаться первой завязи, обвязать ее тростинкой, а когда плод созреет, положить его в красивую плетеную корзину, отправиться в Иерусалим и там, с песнопениями и радостью, вручить его коѓену в Храме.

Кроме заповеди о бикурим, есть много других заповедей, которыми Святой, благословен Он, требует от нас освящать начало, освящать первинки, освящать первенца. Это относится к неживой природе, к растительному и животному царствам, к человеку и даже ко времени.

Вот пример заповеди, связанной с неживым: хозяйка вымешивает тесто, чтобы испечь халу к шабату. Тора велит ей: «От первого вашего теста возносите халу в приношение Г-споду».

О растительном говорится в нашей главе: первый плод, выросший на дереве, посвящается как бикурим Г-споду.

О животном царстве: первенец кошерных животных посвящается Г-споду и принадлежит коѓену.

В отношении человеческих существ: первенец-мальчик, родившийся в семье, посвящается Г-споду, так что его нужно выкупить у коѓена.

Примеры, относящиеся ко времени: рош-ходеш — начало месяца, и Рош га-Шана – начало года.

Но зачем Святому, благословен Он, важно именно начало? Ведь все и так принадлежит Ему! Почему же именно первое имеет такую большую ценность и святость?

Тем более, как нам известно, ни первенец, ни первый плод не обязательно являются самыми качественными, самыми лучшими — вспомнить хотя бы Ишмаэля и Ицхака, Эйсава и Яакова, Реувена и Йегуду. Так почему же Б-г требует именно первое и первых?

Прекрасное объяснение приводит книга «Сефер га-хинух». Святой, благословен Он, просит первое вовсе не потому, что Он сам так сильно любит его, — а потому, что его любит человек! В первом плоде заключена сердцевина «эго» человека, его самосознание и гордость. В первом плоде человек видит себя «создателем». Первый ребенок делает мужчину отцом, первый внук делает его дедушкой.

В чём же тогда заключается суть приношения Б-гу первого и первых? Раши даёт нам ключ к пониманию: когда человек приносит коѓену корзину первых плодов, он произносит длинный ритуальный текст, суть которого сводится к трём простым словам: «Я благодарен Тебе».

В этом и заключался спор между Каином и Ѓевелем (Авелем). Каин принес Б-гу приношение из льна — очень дорогое и ценное приношение, но думал он при этом так: «Б-г помог мне, так что Ему полагается 30%, но 70% полагаются мне, ведь я трудился».

Авель же, напротив, принес подношение из первенцев своего стада. Он отдал Б-гу первое, свое эго, и тем самым признал, что Творец – это Б-г, а не он сам.

Сейчас, в дни месяца элул, перед Рош га-Шана, мы ищем пути к раскаянию. Настоящее раскаяние рождается не из страха перед наказанием, а из осознания того, какое множество подарков дал нам Г-сподь: разум, речь, тело, семью. Как бы мы могли получить эти дары вопреки Его воле? Это раскаяние из любви и благодарности.

Наши мудрецы говорят: тому, кто приносит первые плоды с радостью и благодарностью в сердце, Бат Коль (Небесный голос) провозглашает: «Удостоишься принести их и в следующем году!».

Пусть все мы удостоимся видеть и ценить оказанное нам добро, благодарить за каждый вдох, отдавать Всевышнему лучшее из наших дел и быть записанными в Книгу праведников на добрый, сладкий и благословенный год!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

З РОКУ В РІК

Wed, 26 Aug 2026 11:01:00 PM

До одного з великих хасидів, який самовіддано виконував заповідь гостинності, одного разу прийшов бідний мандрівник, чиє змучене обличчя свідчило про безліч тяжких випробувань, що випали на його долю. Хасид зустрів його з доброзичливою усмішкою, запропонував йому їжу та питво, а також дав притулок на ніч, щоб той міг відпочити.

Коли гість захотів подякувати йому, хасид м’яко зупинив його, сказавши: «Я побоююся, що за твоїми словами криється бажання скинути із себе тягар дружби, що виникла між нами. Мені не потрібні поверхові знаки ввічливості, які звільняють від будь-якого зв’язку зі мною. Я волію, щоб ми обоє відчували міцну нитку, яка пов’язує нас, і зберігали в серцях зроблене добро. Нехай воно стане не скороминущим епізодом, а союзом любові та близькості на все життя».

Ця історія торкається самої суті й глибини мовної культури та духу єврейського народу. Єврейська мова дуже багата й сповнена висловів, яким немає точних відповідників у мовах інших народів. Візьмімо, наприклад, звичне благословення: «До ста двадцяти». Коли зустрічають убіленого сивиною старця, який розмовляє їдишем, і запитують, як він почувається та скільки йому років, неможливо уявити, щоб він відповів, не вставивши попередньо у свою фразу ці благословенні слова. Так само поширене побажання батькам, щоб вони удостоїлися відчувати «нахат» від своїх дітей — духовне й глибоке поняття, яке кожен єврей чудово відчуває та розуміє, незалежно від мови, якою він розмовляє. А що сказати про поширене побажання «Ішар коах», або, як його вимовляють у народі, «яшкоях»? Кожен із цих висловів несе в собі багатий і унікальний ціннісний зміст, надзвичайно характерний для єврейського способу життя.

У тижневому розділі «Кі таво» ми знайомимося ще з одним єврейським висловом, у якому прихований глибочезний внутрішній зміст. Розділ починається із заповіді про первинки: коли єврей приходить на своє поле, оглядає свою землю й бачить, як достигають перші плоди, він не поспішає насолоджуватися ними наодинці. Він позначає перші плоди, дбайливо складає їх у кошик і вирушає разом із ними до Храму, щоб піднести їх священникові-коену. Свято Шавуот, як відомо, також називається святом бікурім (первинок, перших плодів), оскільки саме в цей час сини Ізраїлю здійснювали паломництво й приносили свій сповнений святості дар.

Мішна в трактаті «Бікурім» (3:2–4) описує цю подію як грандіозну й надихаючу подію для всієї громади. Жителі невеликих міст збиралися разом у головному місті округу. Рано-вранці лунав заклик: «Вставайте й піднімімося до Ціону, до Дому Г-спода, Б-га нашого» (Єрміягу 31:5), і в дорогу вирушала барвиста процесія. На чолі її йшов бик, роги якого були вкриті золотом, а на голові в нього був оливковий вінок. Коли паломники наближалися до околиць Єрусалима, вони посилали гінців повідомити про своє прибуття, а знатні єрусалимці виходили їм назустріч. На Храмовій горі кожен піднімав кошик на плече, входив до подвір’я Храму й із трепетом дякував Творцеві за даровану землю та за благословенний урожай, зібраний працею власних рук.

Описуючи цю церемонію, Раші додає несподіваний коментар. Він зазначає: коли людина завершує виконання заповіді про первинки, Небесний голос промовляє зворушливе благословення: «Ти приніс первинки сьогодні — принесеш і наступного року». Всевишній обіцяє людині: завдяки тому, що вона удостоїлася виконати заповідь цього року, вона удостоїться повторити її й у майбутньому.

Ребе ставить у зв’язку з цим фундаментальне запитання: в усіх інших місцях Святої Тори, де йдеться про винагороду за виконання заповідей, Тора обіцяє певну відплату. Іноді винагорода призначена окремій людині, як у заповіді шанування батьків, про яку сказано: «Щоб продовжилися твої дні» (Шмот 20:12), а іноді винагорода стосується всього народу, як сказано: «І дам дощ вашій землі свого часу» (Дварім 11:14). Однак благословення у формі «наступного року повториш це знову» не зустрічається в жодній іншій заповіді Тори. Це унікальне формулювання й цілком особливе побажання. Чому ж Тора вирішила дарувати саме тому, хто приносить перші плоди, це незвичайне благословення?

Щоб зрозуміти це, нам необхідно вдивитися в глибоку сутність заповіді про перші плоди. На перший погляд, це вираження вдячності за врожай і благо, якими Творець обдарував нас. Але хіба єврея не вчать дякувати Всевишньому в будь-який час і будь-якої миті? Благословення після їжі — наша неперервна вдячність за їжу, яку ми споживаємо, а слова «Моде ані», які ми промовляємо щоранку, — подяка за душу, яку нам було повернуто. Ми дякуємо за кожен подих. Якщо так, то що ж робить подяку за перші плоди настільки особливою та унікальною?

Відповідь криється у принциповій відмінності між одноразовим вираженням вдячності та внутрішнім почуттям глибокої вдячності. Звичайна подяка, якою б ввічливою вона не була, іноді може бути лише способом виконати вимоги пристойності. Людина каже «дякую» і тим самим відчуває, що питання вичерпане, а борг сплачений. Справжня ж вдячність, навпаки, являє собою неперервне відчуття внутрішнього боргу, яке з плином днів дедалі міцніше вкорінюється в серці. Коли людина рятує дитину з бурхливого моря, батьки не обмежуються скороминущою подякою: під час кожної нової зустрічі, коли бачать радість дитини й присутні на її весіллі, їхнє почуття вдячності до рятівника лише зростає.

Приклад цього можна побачити у ставленні Ребе до хасида рабі Йосефа Немойтіна. Цей хасид самовіддано допомагав батькові Ребе, коли той перебував у вигнанні. Через роки, коли рабі Йосеф приїхав до Сполучених Штатів, Ребе за кожної нагоди оточував його особливою любов’ю та увагою, кажучи, що не хоче «віддавати» цей борг і звільнятися від нього, а, навпаки, хоче завжди залишатися зобов’язаним йому за виявлену доброту.

Саме в цьому полягає сутність заповіді про перші плоди. Це не просто скороминущий вияв вдячності, а прояв вічної та неперервної вдячності, на який Святий, благословенний Він, відповідає вічним благословенням: «Наступного року повториш це знову».

Подібне ми знаходимо й у свято Сімхат-Тора, коли люди благословляють одне одного: «Удостоїшся дожити до наступного року». Цього дня єврей не обмежується проголошенням звичайного благословення, а виходить за межі звичного й із величезним натхненням танцює та веселиться зі сувоєм Тори. Тим самим він виражає безмежну вдячність за дарування Тори й удостоюється благословення на наступний рік.

А що є нашими першими плодами сьогодні? Найдорожче надбання людини — її діти. Коли ми виховуємо своїх дітей, приводимо їх до синагоги та школи й вкладаємо сили в їхнє духовне майбутнє, ми приносимо Творцеві світу найдорожчі первинки й із радістю удостоюємося отримати прекрасне благословення: «Наступного року повториш це знову».

ИЗ ГОДА В ГОД

Wed, 26 Aug 2026 11:00:00 PM

К одному из великих хасидов, самоотверженно исполнявшему заповедь гостеприимства, однажды пришел бедный путник, чье измученное лицо свидетельствовало о множестве выпавших ему тяжелых испытаний. Хасид встретил его с доброжелательной улыбкой, предложил ему еду и питье, а предложил ночлег, дабы тот мог отдохнуть.

Когда гость захотел поблагодарить его, хасид мягко остановил, сказав: «Я опасаюсь, что за твоими словами кроется желание сбросить с себя бремя возникшей между нами дружбы. Мне не нужны поверхностные знаки вежливости, освобождающие от всякой связи со мной. Я предпочитаю, чтобы мы оба ощущали прочную нить, связывающую нас, и хранили в сердцах сделанное добро. Пусть оно станет не мимолетным эпизодом, а союзом любви и близости на всю жизнь».

Эта история затрагивает самую суть и глубину речевой культуры и духа еврейского народа. Еврейский язык очень богат и полон выражений, которым нет точных соответствий в языках других народов. Возьмем, например, привычное благословение: «До ста двадцати». Когда встречают убеленного сединами старца, говорящего на идише, и спрашивают, как он себя чувствует и сколько ему лет, невозможно представить, чтобы он ответил, не вставив предварительно в свою фразу эти благословляющие слова. Точно так же распространено пожелание родителям, чтобы они удостоились испытывать «нахат» от своих детей — духовное и глубокое понятие, которое каждый еврей прекрасно ощущает и понимает, независимо от языка, на котором он говорит. А что сказать о распространенном пожелании «Ишар коах», или, как оно произносится в народе, «яшкоях»? Каждое из этих выражений несет в себе богатый и уникальный ценностный смысл, весьма характерный для еврейского образа жизни.

В недельной главе «Ки таво» мы знакомимся с еще одним еврейским выражением, таящим в себе глубочайший внутренний смысл. Глава начинается с заповеди о первых плодах: когда еврей приходит на свое поле, осматривает свою землю и видит созревающие первые плоды, он не спешит наслаждаться ими в одиночку. Он помечает первые плоды, бережно укладывает их в корзину и отправляется вместе с ними в Храм, чтобы преподнести их священнику-коѓену. Праздник Шавуот, как известно, также называется праздником бикурим (первинок, первых плодов), поскольку именно в это время сыны Израиля совершали паломничество и приносили свой исполненный святости дар.

Мишна в трактате «Бикурим» (3: 2-4) описывает это событие как грандиозное и вдохновляющее событие для всей общины. Жители небольших городов собирались вместе в главном городе округа. Ранним утром раздавался призыв: «Вставайте и поднимемся в Цион, в Дом Г-спода, Б-га нашего» (Йермияѓу 31:5) и в путь отправлялась красочная процессия. Во главе ее шел бык, рога которого были покрыты золотом, а на голове его находилась оливковый венец. Когда паломники приближались к окраинам Иерусалима, они посылали гонцов сообщить об их прибытии, а знатные иерусалимцы выходили им навстречу. На Храмовой горе каждый поднимал корзину на плечо, входил во двор Храма и с трепетом благодарил Создателя за дарованную землю и за благословенный урожай, собранный трудом собственных рук.

Описывая эту церемонию, Раши добавляет неожиданный комментарий. Он отмечает: когда человек завершает исполнение заповеди о первинках, Небесный голос произносит трогательное благословение: «Ты принес первинки сегодня — принесешь и в следующем году». Всевышний обещает человеку: благодаря тому, что он удостоился исполнить заповедь в этом году, он удостоится повторить её и в будущем.

Ребе задает в связи с этим фундаментальный вопрос: во всех других местах Святой Торы, где говорится о награде за исполнение заповедей, Тора обещает определенное воздаяние. Иногда награда предназначена отдельному человеку, как в заповеди почитания родителей, о которой сказано: «Дабы продлились дни твои» (Шмот 20:12), а иногда награда относится ко всему народу, как сказано: «И дам дождь земле вашей в свое время» (Дварим 11:14). Однако благословение в форме «в следующем году повторишь это снова» не встречается ни в одной другой заповеди Торы. Это уникальная формулировка и совершенно особое пожелание. Почему же Тора решила даровать именно тому, кто приносит первые плоды, это необычное благословение?

Чтобы понять это, нам необходимо вглядеться в глубокую сущность заповеди о первых плодах. На первый взгляд, это выражение благодарности за урожай и благо, которыми Творец одарил нас. Но разве еврея не учат благодарить Всевышнего в любое время и в любой час? Благословение после еды — наша непреходящая благодарность за пищу, которую мы едим, а произносимое каждое утро «Моде ани» — благодарность за душу, которая была возвращена нам. Мы благодарим за каждый вдох. Если так, что же делает благодарность за первые плоды настолько особенной и уникальной?

Ответ кроется в принципиальном различии между единичным выражением благодарности и внутренним чувством глубокой признательности. Обычная благодарность, какой бы вежливой она ни была, иногда может служить лишь способом выполнить требование приличий. Человек говорит «спасибо» и тем самым чувствует, что вопрос исчерпан и долг уплачен. Настоящая же признательность, напротив, представляет собой непреходящее ощущение внутреннего долга, которое с течением дней все крепче укореняется в сердце. Когда человек спасает ребенка из бушующего моря, родители не ограничиваются мимолетной благодарностью: при каждой новой встрече, когда видят радость ребенка и присутствуют на его свадьбе, их чувство благодарности к спасителю лишь возрастает.

Пример этого можно увидеть в отношении Ребе к хасиду рабби Йосефу Немойтину. Этот хасид самоотверженно помогал отцу Ребе, когда тот находился в ссылке. Спустя годы, когда рабби Йосеф приехал в Соединенные Штаты, Ребе при каждом удобном случае окружал его особой любовью и вниманием, говоря, что не хочет «отдавать» этот долг и освобождаться от него, а, напротив, хочет всегда оставаться обязанным ему за оказанную доброту.

Именно в этом заключается сущность заповеди о первых плодах. Это не просто мимолетное выражение благодарности, а проявление вечной и непреходящей признательности, на которое Святой, благословен Он, отвечает вечным благословением: «В следующем году повторишь это снова».

Подобное мы находим и в праздник Симхат-Тора, когда люди благословляют друг друга: «Удостоишься дожить до следующего года». В этот день еврей не ограничивается произнесением обычного благословения, а выходит за рамки привычного и с огромным воодушевлением танцует и пляшет со свитком Торы. Тем самым он выражает безграничную благодарность за дарование Торы и удостаивается благословения на следующий год.

А что является нашими первыми плодами сегодня? Самое дорогое достояние человека — его дети. Когда мы воспитываем своих детей, приводим их в синагогу и школу и вкладываем силы в их духовное будущее, мы приносим Творцу мира самые дорогие первинки и с радостью удостаиваемся получить прекрасное благословение: «В следующем году повторишь это снова».

Суботня драша (укр/рус)

Wed, 26 Aug 2026 3:21:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу…

ІСТИННА ЛЮБОВ І «ДУХОВНЕ РОЗЛУЧЕННЯ»

«Якщо чоловік візьме жінку

і ввійде до неї, то, якщо вона

не знайде в ньому прихильності,

бо він знайшов у ній щось ганебне,

нехай напише їй розвідного листа…»

Дварім, розділ «Кі теце»(24:1)

Один великий бізнесмен поставив мені запитання: «Якщо в мене є працівник, який плете інтриги, допомагає моїм конкурентам і навмисно шкодить мені, то з моральної точки зору я можу і навіть зобов’язаний його звільнити. Але що мені робити, якщо працівник докладає всіх зусиль, але просто не здатний добре працювати й завдає мені збитків? Чи буде морально звільнити його? Більше того: чи можу я позбутися хорошого працівника, якщо знайшов на його місце ще кращого?»

Ця етична проблема обговорюється в Мішні, — відповів я йому, — але в іншому, значно важливішому й болючішому контексті.

Мудреці Талмуду розглядають питання, за яких умов чоловік має право розлучитися з дружиною. Школа Шамая, спираючись на вірш із нашого розділу, вважає, що розлучення допустиме лише в тому разі, якщо мало місце щось ганебне, аморальне (в оригіналі — «ерват давар», дослівно «оголеність речі»), — іншими словами, зрада тієї вірності, на якій тримається інститут шлюбу. Поки подружжя зберігає вірність одне одному, розлучатися не можна.

Школа Гілеля виходить із того самого вірша Тори, але розділяє словосполучення «ерват давар» на дві частини — «наготу» («ерва») і «річ» («давар»): розлучення виправдане, якщо чоловіка засмучує й пригнічує якась річ або якийсь вчинок дружини — наприклад, «якщо вона зіпсувала йому їжу».

Рабі Аківа каже: «Навіть якщо знайшов іншу, красивішу за неї», як сказано: «якщо вона не знайде прихильності в його очах». Тобто чоловік побачив іншу жінку, красивішу й миловиднішу, — і це вже дає йому підставу для розлучення.

Як же так?! Невже через підгорілий обід або зустріч із красивішою жінкою можна зруйнувати сім’ю? Особливо дивує позиція рабі Аківи, адже його дружина Рахель пожертвувала всім заради його навчання, а сам він учив, що найбільше багатство — це «дружина, прекрасна своїми вчинками».

Пояснити це протиріччя допомагає ідея рабі Йосефа-Дова Соловейчика з його книги «Людина і її дім», присвяченої подружньому життю та миру в домі.

Коли йдеться про розлучення, маємо справу з двома цілком різними рівнями: галахічним і духовним. Юридичне розлучення та написання розвідного листа (гета) — не початок процесу, а його кінець. Справжнє розлучення починається з внутрішнього розпаду. Воно починається у вітальні, на кухні, у спальні та в серці. Коли більше немає любові, поваги й зв’язку — розлучення фактично вже відбулося на духовному рівні.

Мішна вчить нас не лише формальних законів, а й психології шлюбу. Вона показує, у який момент відбувається внутрішній розрив: на думку школи Шамая, поки немає зради, внутрішній зв’язок живий, а що стосується суперечок і побутових негараздів, то їх можна подолати. Тому немає виправдання ані духовному, ані фізичному розлученню.

На думку школи Гілеля, якщо чоловік куштує їжу й думає лише про те, що вона «підгоріла або пересолена», проблема не в кулінарії. Здатність звинувачувати й зневажати дружину через побутову помилку свідчить про те, що їхній духовний зв’язок уже зруйнований. У цьому шлюбі є «підгоріла страва» на духовному рівні.

Рабі Аківа встановлює планку найвищого рівня. Він каже: якщо чоловік дивиться на іншу жінку й думає, що вона красивіша за його дружину, то в його душі розлучення вже відбулося. Якби ти був пов’язаний зі своєю дружиною тим справжнім зв’язком, у якому «моє і ваше — її», тобі було б достатньо власної дружини, вона була б усім твоїм світом. Дивитися на всі боки — означає вже втратити цей зв’язок.

Рабі Аківа зовсім не закликає розлучатися через найменший привід — навпаки, він дає нам духовний барометр. Якщо ти помічаєш, що починаєш порівнювати свою дружину з іншими або дратуватися через дрібниці, це не привід бігти розлучатися — це яскравий сигнал небезпеки, це знак того, що внутрішній контакт порушений. Потрібно зупинитися, провести глибоку роботу над собою, зцілити стосунки й заново побудувати дім, наповнений любов’ю, святістю та присутністю Всевишнього.

Записав Яків Шапіро

===========================================================

Наш раввин рассказывал в субботу…

ИСТИННАЯ ЛЮБОВЬ И «ДУХОВНЫЙ РАЗВОД»

«Если человек возьмет жену

и войдет к ней, то, если она ему не понравится,

поскольку он нашел в ней нечто постыдное,

пусть напишет ей разводное письмо…»

Дварим, глава «Ки теце» (24:1)

Один крупный бизнесмен задал мне вопрос: «Если у меня есть работник, который интригует, помогает моим конкурентам и намеренно вредит мне, то я с моральной точки зрения могу и даже обязан его уволить. Но что мне делать, если работник старается изо всех сил, но просто не в состоянии хорошо работать и приносит мне убытки? Морально ли будет его уволить? Более того: могу ли я избавиться от хорошего работника, если нашел на его место еще лучшего?»

Эта этическая проблема обсуждается в Мишне, – ответил я ему, – но в другом, гораздо более важном и болезненном контексте.

Мудрецы Талмуда разбирают вопрос, при каких условиях муж имеет право развестись с женой. Школа Шамая, опираясь на стих из нашей главы, считает, что развод допустим только в том случае, если имело место нечто постыдное, аморальное (в оригинале – «эрват давар», дословно «нагота вещи»), – иными словами, измена той верности, на которой держится институт брака. Пока супруги сохраняют верность, разводиться нельзя.

Школа Гилеля исходит из того же стиха Торы, но разделяет словосочетание «эрват давар» надвое, на «наготу» («эрва») и «вещь» («давар»): развод оправдан, если мужа огорчает и угнетает некая вещь или некий поступок жены — например, «если она испортила ему еду».

Рабби Акива говорит: «Даже если нашел другую, красивее ее», как сказано: “если не найдет она милости в глазах его”». То есть, муж увидел другую женщину, более красивую и миловидную — и это уже дает ему основание для развода.

Как же так?! Неужели из-за подгоревшего обеда или встречи с более красивой женщиной можно разрушить семью? Особенно удивительна позиция рабби Акивы, ведь его жена Рахель пожертвовала всем ради его учебы, а сам он учил, что главное богатство — это «жена, прекрасная своими делами».

Объяснить это противоречие позволяет идея рабби Йосеф-Дова Соловейчика из его книги «Человек и его дом», посвященной супружеству и миру в доме.

Когда говорят о разводе, речь идет о двух совершенно разных уровнях: галахическом и духовном. Юридический развод и подписание разводного письма (гет) —не начало процесса, а его конец. Настоящий развод начинается с внутреннего распада. Он начинается в гостиной, на кухне, в спальне и в сердце. Когда больше нет любви, уважения и связи — развод фактически уже произошел на духовном уровне.

Мишна учит нас не только формальным законам, но и психологии брака. Она показывает, в какой момент происходит внутренний разрыв: по мнению школы Шамая, пока нет предательства, внутренняя связь жива, а что касается споров и бытовых неурядиц, то их можно преодолеть. Поэтому нет оправдания ни духовному разводу, ни физическому.

По мнению школы Гилеля, если муж пробует еду и думает только о том, что она «подгорела или пересолена», проблема не в кулинарии. Способность винить и презирать жену за бытовую ошибку показывает, что их духовная связь уже разрушена. В этом браке есть «подгоревшее блюдо» на духовном уровне.

Рабби Акива устанавливает планку высочайшего уровня. Он говорит: если муж смотрит на другую женщину и думает, что она красивее его жены, то в его душе развод уже состоялся. Если бы ты был связан со своей женой той настоящей связью, в которой «мое и ваше — ее», тебе было бы достаточно собственной жены, она — весь твой мир. Смотреть по сторонам — значит уже потерять эту связь.

Рабби Акива вовсе не призывает разводиться из-за малейшего повода - напротив, он дает нам духовный барометр. Если ты замечаешь, что начинаешь сравнивать свою жену с другими или раздражаться по мелочам, это не повод бежать за разводом - это яркий сигнал опасности, это знак, что внутренний контакт нарушен. Нужно остановиться, провести глубокую работу над собой, исцелить отношения и заново построить дом, наполненный любовью, святостью и присутствием Всевышнего.

Записал Яков Шапиро

ВІЧНИЙ СОЮЗ

Wed, 19 Aug 2026 4:44:00 PM

Розповідають про великого рабина рабі Леві-Іцхака з Бердичева, якого всі називали «Захисником Ізраїлю» за те, що він завжди всією душею намагався знайти виправдання своєму народу. Якось увечері, проходячи вулицею, він побачив чоловіка, який грубо й зневажливо розмовляв зі своєю дружиною. Захисник Ізраїлю був приголомшений, підійшов до цього чоловіка й лагідно сказав йому: «Знай, що єврейський дім — це не просто земне житло, а маленьке відображення глибокого зв'язку між Святим, благословенний Він, та єврейським народом. Подібно до того, як Творець світу ставиться до Свого народу з великою милістю, з любов'ю, яка ні від чого не залежить, і з безмежним терпінням, так і кожен єврей зобов'язаний ставитися до своєї дружини. Принижувати дружину — це наче завдавати удару по святому заповіту, укладеному між Небом і землею».

Слова, сказані від усього серця, проникли в серце чоловіка. Він розплакався, попросив у дружини пробачення й узяв на себе зобов'язання встановити у своєму домі повагу, любов і дружбу. Ця історія показує святість подружнього зв'язку.

Якщо звернутися до історії єврейських діаспор, своєю унікальністю вирізняється чудова єврейська громада Ємену, яка зберігає безперервну й давню традицію. Ця громада існує ще від часів Першого Храму й вважається найдавнішою громадою, що збереглася у вигнанні. Хоча існує історична суперечка щодо того, чи почалося поселення євреїв у Ємені ще за часів царя Шломо, чи пізніше, ніхто не сперечається з тим, що йдеться про глибоко вкорінену й вельми шановану гілку родовідного дерева єврейського народу. Протягом усіх років свого вигнання єменські євреї з великою тугою дивилися в бік Святої землі, прагнучи перебратися до Ерец-Ісраель. Протягом останніх кількох століть відбулося кілька великих хвиль алії, однак найбільша й наймасштабніша алія відбулася у п'ятдесятих роках двадцятого століття. У той час держава Ізраїль залучила авіакомпанію «Аляска Ейрлайнз», щоб перевезти євреїв Ємену до Ерец-Ісраель. У рамках цієї операції до Ізраїлю було перевезено близько п'ятдесяти тисяч євреїв, які становили більшу частину громади.

Однак, як завжди, були й ті, хто вирішив залишитися. У дев'яностих роках із Ємену емігрувало близько тисячі євреїв: частина — до Ізраїлю, а частина — до Сполучених Штатів, а у двотисячних роках емігрувала ще одна група. Ці євреї стверджували, що Ізраїль і Сполучені Штати не підходять для збереження їхньої культури та виховання дітей. Ці євреї хотіли переселитися саме до арабської країни, де вони почувалися б ближчими до середовища й культури, в яких виросли та до яких звикли в Ємені. Ця громада зберегла унікальні звичаї, що зникли у більшості єврейських діаспор, зокрема давні весільні звичаї.

Щоб зрозуміти це, необхідно познайомитися з діяльністю рабейну Гершома, якого називали «Меор ѓа-Гола» (Світоч вигнання), який жив близько тисячі років тому в Німеччині. Кожна дитина, яка навчалася в єврейській школі, знає його ім'я — не тому, що він написав знаменитий коментар, як Раші, а тому, що прославився двома найважливішими таканот (постановами) у сфері сімейного життя.

Згідно із законом Тори, чоловікові дозволено одружуватися більш ніж з однією жінкою. Тора не обов'язково заохочує це, але дозволяє. Якщо звернутися до розповідей Танаху про тих, хто одружувався більш ніж з однією жінкою, ми побачимо, що це відбувалося з певної причини. Авраѓам багато років був одружений із Сарою, і коли вона не могла мати дітей, то запропонувала йому одружитися з Агар, від якої народився Ішмаель. Наш праотець Яаков планував одружитися з однією жінкою — Рахеллю, однак Лаван обманув його, і в результаті він одружився з Леєю та Рахеллю. А оскільки Рахель не могла мати дітей, він також одружився з Більгою та Зілпою. Але в більшості випадків герої Танаху були одружені лише з однією жінкою. На початку творіння, коли Святий, благословенний Він, створив Адама та Хаву, Він створив одного чоловіка й одну жінку, як сказано: «І приліпиться до своєї дружини, і будуть вони одним тілом». Таким був початковий задум творіння.

Навіть у Талмуді ми не знаходимо законовчителів-танаїв, які одночасно були одружені більш ніж з однією жінкою, однак Тора дозволяла це у виняткових випадках, наприклад у разі безпліддя. Рабейну Гершом, який користувався найбільшим авторитетом серед ашкеназького єврейства, видав постанову, що забороняла будь-якому єврею одружуватися більш ніж з однією жінкою, і наклав херем (відлучення) на того, хто її порушить.

Існує кілька пояснень цієї постанови. По-перше, багато євреїв були торговцями й виїжджали на тривалі періоди до далеких країн, де брали другу дружину й створювали сім'ю. За відсутності доступної інформації могло статися так, що брат одружився б зі своєю сестрою. По-друге, дехто стверджує, що дві дружини рабейну Гершома сварилися в його домі, і одна з них бажала йому смерті, а його син прийняв християнство. Виходячи з власного досвіду, він постановив заборонити багатоженство. По-третє, християнське оточення в Європі вважало це неприпустимим, і для євреїв було правильним поводитися відповідно до прийнятих норм.

Ашкеназькі євреї прийняли цю такану. Сефардські євреї, хоча офіційно й не прийняли херем, запровадили звичай брати з нареченого клятву, що він не візьме іншої жінки на додаток до своєї дружини, і таким чином гарантували шлюб з однією жінкою. Єменські євреї були єдиною громадою, яка взагалі не прийняла херем де-рабейну Гершом і продовжувала одружуватися більш ніж з однією жінкою. Багато євреїв, які приїхали з Ємену, були одружені з кількома жінками й залишилися з ними, однак сьогодні законодавство Ізраїлю та Сполучених Штатів це забороняє.

Друга такана рабейну Гершома стосується розлучення. У Торі сказано, що якщо жінка не знаходить прихильності в очах свого чоловіка, він пише їй розвідний документ і розлучається з нею проти її волі.

Нововведення рабейну Гершома встановило, що не можна розлучатися з жінкою без її згоди. У розділі «Хаей Сара» ми вчили, що жінку не можна видавати заміж без її згоди, і рабейну Гершом встановив, що так само не можна розлучатися з жінкою без її згоди. Це встановлення на кілька століть випередило появу організацій із захисту прав жінок.

Крім того, рабейну Гершом удостоївся унікального титулу, якого не отримав жоден інший мудрець: «Меор ѓа-Гола», і Ребе ставить запитання, у чому полягає особливість, завдяки якій він отримав цей титул.

У місяці елул нам нагадується натяк: «Ані ле-доді ве-доді лі», який уподібнює зв'язок між Святим, благословенний Він, і народом Ізраїлю до любовного зв'язку між чоловіком і дружиною.

Оскільки Святий, благословенний Він, дотримується постанов, які взяв на себе народ Ізраїлю, після того як рабейну Гершом встановив, що не можна розлучатися з жінкою проти її волі, виходить, що й Творець наче зобов'язаний дотримуватися цього закону. Оскільки кожен єврей у глибині душі хоче бути пов'язаним із Б-гом і тому противиться розлученню, Святий, благословенний Він, не може дати розлучення народу Ізраїлю й розірвати зв'язок із ним.

Крім того, оскільки було встановлено, що заборонено брати другу дружину, Творець не може обрати інший народ замість Ізраїлю.

За допомогою цих двох таканот рабейну Гершом освітив темряву вигнання й гарантував, що зв'язок між Ізраїлем і Б-гом триватиме вічно. Тому він і удостоївся піднесеного титулу «Меор ѓа-Гола».

Його таканот дарують безмежну надію та втіху кожній єврейській душі, яка перебуває в тіснинах вигнання. Цей вічний зв'язок і далі освітлює шлях єврейського народу, який кожної миті очікує повного Визволення, усвідомлюючи, що існує заповіт, який неможливо порушити ніколи.

ВЕЧНЫЙ СОЮЗ

Wed, 19 Aug 2026 4:43:00 PM

Рассказывают о великом раввине рабби Леви-Ицхаке из Бердичева, которого все называли «Защитник Израиля» за то, что он всегда всей душой старался находить оправдание своему народу, что однажды вечером, проходя по улице, он увидел человека, который грубо и презрительно говорил со своей женой. Защитник Израиля был потрясен, подошел к этому человеку и мягко сказал ему: «Знай, что еврейский дом — это не просто земное жилище, но маленькое отражение глубокой связи между Святым, Благословен Он и еврейским народом. Подобно тому как Творец мира относится к Своему народу с великой милостью, с любовью, не зависящей ни от чего, и с бесконечным терпением, так и каждый еврей обязан относиться к своей жене. Унижать жену — это как будто наносить удар по святому завету, заключенному между Небом и землей».

Слова, сказанные от всего сердца, проникли в сердце мужа. Он разрыдался, попросил у своей жены прощения и принял на себя обязательство установить в своем доме уважение, любовь и дружбу. Эта история показывает святость супружеской связи.

Если обратиться к истории еврейских диаспор, своей уникальностью выделяется великолепная еврейская община Йемена, сохраняющая непрерывную и древнюю традицию. Эта община существует еще со времен Первого Храма и считается древнейшей общиной, сохранившейся в изгнании. Хотя существует исторический спор о том, началось ли поселение евреев в Йемене еще во времена царя Шломо или позднее, никто не спорит с тем, что речь идет о глубоко укорененной и весьма почтенной ветви родословного древа еврейского народа. На протяжении всех лет своего изгнания йеменские евреи с сильной тоской взирали в сторону Святой земли, стремясь перебраться в Эрец Исраэль. В течение последних нескольких столетий произошло несколько больших волн алии, однако самая большая и масштабная алия произошла в пятидесятые годы двадцатого века. В то время государство Израиль привлекло авиакомпанию «Аляска Эйрлайнз», чтобы перевезти евреев Йемена в Эрец Исраэль. В рамках этой операции в Израиль поднялись около пятидесяти тысяч евреев, составлявших большую часть общины.

Однако, как всегда, были и те, кто решил остаться. В девяностые годы из Йемена эмигрировало около тысячи евреев: часть — в Израиль, а часть — в Соединенные Штаты, а в двухтысячные годы эмигрировала еще одна группа. Эти оставшиеся евреи утверждали, что Израиль и Соединенные Штаты не подходят для сохранения их культуры и воспитания. Эти евреи хотели переселиться именно в арабскую страну, где они чувствовали бы себя ближе к окружающей среде и культуре, в которых они выросли и к которым привыкли в Йемене. Эта община сохранила уникальные обычаи, исчезнувшие в большинстве еврейских диаспор, в том числе древние свадебные обычаи.

Чтобы понять это, необходимо познакомиться с деятельностью рабейну Гершома, которого называли «Меор ѓа-Гола» (Светоч изгнания), жившего около тысячи лет назад в Германии. Каждый ребенок, учившийся в еврейской школе, знает его имя — не потому, что он написал знаменитый комментарий, как Раши, а потому, что прославился двумя важнейшими таканот (постановлениями) в области семейной жизни.

Согласно закону Торы, мужчине разрешено жениться более чем на одной женщине. Тора не обязательно поощряет это, но разрешает. Если обратиться к рассказам Танаха о тех, кто женился более чем на одной женщине, мы увидим, что это происходило по определенной причине. Авраѓам много лет был женат на Саре, и когда она не могла иметь детей, она предложила ему жениться на Агарь, от которой родился Ишмаэль. Наш праотец Яаков планировал жениться на одной женщине — Рахели, однако Лаван обманул его, и в результате он женился на Лее и Рахели. А поскольку Рахель не могла иметь детей, он женился также на Бильге и Зильпе. Но в большинстве случаев герои Танаха были женаты только на одной женщине. В начале творения, когда Святой Благословен Он создал Адама и Хаву, Он создал одного мужчину и одну женщину, как сказано: «И прилепится к жене своей, и будут они одной плотью». Таков был первоначальный замысел творения.

Даже в Талмуде мы не находим законоучителей-танаев, которые одновременно были женаты более чем на одной женщине, однако Тора разрешала это в исключительных случаях, например при бесплодии. Рабейну Гершом, который пользовался наибольшим авторитетом среди ашкеназского еврейства, издал постановление, запрещающее любому еврею жениться более чем на одной женщине, и наложил херем (отлучение) на того, кто ее нарушит.

Существует несколько объяснений этого постановления. Во-первых, многие евреи были торговцами и уезжали на длительные периоды в далекие страны, где брали вторую жену и создавали семью. При отсутствии доступной информации могло случиться так, что брат женился бы на своей сестре. Во-вторых, некоторые утверждают, что две жены рабейну Гершома ссорились в его доме, и одна из них желала его смерти, а его сын принял христианство. Исходя из собственного опыта, он постановил запретить многоженство. В-третьих, христианское окружение в Европе считало это недопустимым, и евреям было правильно вести себя в соответствии с принятыми нормами.

Ашкеназские евреи приняли эту такану. Сефардские евреи, хотя официально и не приняли херем, ввели обычай брать с жениха клятву, что он не возьмет другую женщину в дополнение к своей жене, и таким образом гарантировали брак с одной женщиной. Йеменские евреи были единственной общиной, которая вообще не приняла херем де-рабейну Гершом и продолжала вступать в брак более чем с одной женщиной. Многие из евреев, приехавших из Йемена, были женаты на нескольких женщинах и остались с ними, однако сегодня законодательство Израиля и Соединенных Штатов это запрещает.

Вторая такана рабейну Гершома касается развода. В Торе сказано, что если женщина не находит благоволения в глазах своего мужа, он пишет ей разводной документ и разводится с ней против ее воли.

Нововведение рабейну Гершома установило, что нельзя разводиться с женщиной без ее согласия. В разделе «Хаей Сара» мы учили, что женщину нельзя выдавать замуж без ее согласия, и рабейну Гершом установил, что точно так же нельзя разводиться с женщиной без ее согласия. Это установление на несколько столетий опередило появление организаций по защите прав женщин.

Кроме того, рабейну Гершом удостоился уникального титула, которого не получил ни один другой мудрец: «Меор ѓа-Гола» и Ребе задается вопросом, в чем заключается особенность, благодаря которой он получил этот титул.

В месяце элул упоминается намек: «Ани ле-доди ве-доди ли», который уподобляет связь между Святым, Благословен Он и народом Израиля любовной связи между мужем и женой.

Поскольку Святой, Благословен Он соблюдает постановление, которые принял на себя народ Израиля, после того как рабейну Гершом установил, что нельзя разводиться с женщиной против ее воли, получается, что и Творец как будто обязан соблюдать этот закон. Поскольку каждый еврей в глубине души хочет быть связанным с Б-гом и поэтому противится разводам, Святой, Благословен Он не может дать развод народу Израиля и разорвать связь с ним.

Кроме того, поскольку было установлено, что запрещено брать вторую жену, Творец не может выбрать другой народ вместо Израиля.

Посредством этих двух таканот рабейну Гершом осветил тьму изгнания и гарантировал, что связь между Израилем и Б-гом будет длиться вечно. Поэтому он и удостоился возвышенного титула «Меор ѓа-Гола».

Его таканот бесконечную надежду и утешение каждой еврейской душе, находящейся в теснинах изгнания. Эта вечная связь продолжает освещать путь еврейского народа, который в каждый момент ожидает полного Избавления, осознавая, что существует завет, который невозможно нарушить никогда.

БУТИ НА СТОРОЖІ

Wed, 12 Aug 2026 3:23:00 PM

Одного разу з рабі Леві-Іцхаком з Бердичева, захисником Ізраїлю, стався такий випадок. Ідучи вранці вулицею, він побачив простого єврея, який стояв біля своєї підводи. Той був одягнений у таліт і увінчаний тфілін, але водночас тримав у руках робочий інструмент і змащував брудні колеса підводи жиром. Кожен перехожий, глянувши на цю картину, неминуче відчув би обурення через таке, здавалося б, осквернення святості — через немислиме поєднання святої молитви й грубої земної роботи.

Але рабі Леві-Іцхак своїм чистим поглядом подивився на небеса і схвильовано сказав: «Владико світу! Поглянь і побач, наскільки святі й прекрасні Твої діти! Навіть у ту мить, коли вони займаються земною працею і змащують жиром колеса підводи, вони не відволікаються від Тебе, продовжують молитися Тобі й освячувати Твоє Ім'я».

Тижнева глава «Шофтім» відкриває перед нами широку систему заповідей і законів, що спрямовують життя народу. Коли ми заглиблюємося в деталі, наведені в цій главі, ми виявляємо дві центральні заповіді, які на перший погляд здаються цілком незалежними одна від одної. Однак глибший розгляд розкриває, що їхня внутрішня мета однакова. Разом із тим між ними існує глибока і значуща відмінність, яка навчає нас дивовижного уроку в служінні Всевишньому.

Перша заповідь з'являється на самому початку глави в наказі: «Суддів і наглядачів постав собі в усіх брамах твоїх» (Дварим, 16:18). Тора покладає обов'язок створити судову систему, що включає суддів, відповідальних за винесення рішень, а поряд із ними — наглядачів, завдання яких полягає у виконанні цих рішень і забезпеченні того, щоб народ дотримувався законів. В особливих випадках наглядачі зобов'язані застосовувати покарання до тих, хто відмовляється прийняти владу суддів.

Далі в главі Тора говорить про виділення міст-сховищ: «Три міста віддели собі всередині землі твоєї» (Дварим, 19:2). Писання наказує виділити міста, які слугуватимуть сховищем для того, хто скоїв ненавмисне вбивство. Коли людина вбиває іншу без злочинного умислу, без попередньої ненависті й не бажаючи завдати шкоди, вона змушена покинути своє оточення і втекти, рятуючись від кровного месника, який прагне помститися за пролиту кров. У місті-сховищі вона отримує захист і може жити.

Як уже було сказано, ці дві системи — призначення суддів і наглядачів, з одного боку, та створення міст-сховищ, з іншого, — мають одну спільну мету: очищення, виправлення й спокутування людини, яка скоїла гріх. Покарання, яке застосовують наглядачі, іноді включаючи примус і суворість, не є результатом бажання помститися чи проявити жорстокість. Його найвища мета — привести людину до усвідомлення своєї помилки, спокутувати скоєне порушення і повернути її на шлях прямоти й добра.

Подібним чином і вигнання того, хто скоїв ненавмисне вбивство, до міста-сховища є не просто технічним покаранням чи фізичним захистом. Наші благословенної пам'яті мудреці в талмудичному трактаті «Макот» (Макот 2-б і 11-б) підкреслюють, що саме вигнання і віддалення від дому здійснюють духовне спокутування за скоєний гріх і очищають душу людини від плями, яка до неї пристала.

Однак, попри спільну мету — очищення душі, — Тора встановлює між цими двома заповідями чітку й принципову галахічну відмінність. У той час як заповідь призначення суддів і наглядачів обов'язкова для народу Ізраїлю в будь-якому місці, де він перебуває — як в Ерец-Ісраель, так і за її межами, — закон про міста-сховища обмежений і діє лише на території Ерец-Ісраель. Рамбам у «Сефер ѓа-Міцвот» наводить слова збірника «Сіфрі», які прямо підкреслюють цю відмінність: судді діють повсюди, тоді як міста-сховища існують лише в Землі Ізраїлю.

Щоб зрозуміти духовну глибину цієї відмінності, необхідно проаналізувати внутрішній сенс цих географічних понять. Поняття «хуц ла-арец» (поза землею) визначається самою своєю назвою — воно означає місце, що перебуває за межами кордонів Ерец Ісраель. Мідраш пояснює, що слово «ерец» походить від слова «рацон» — «бажання», оскільки Ерец-Ісраель є місцем, де сама земля побажала виконувати волю свого Творця. Ерец-Ісраель являє собою духовний простір, у якому бажання Святого, благословен Він, проявляється повністю і відкрито. Тому поняття «хуц ла-арец» символізує духовний стан, у якому людина перебуває поза Б-жественною волею, у місці віддалення й розриву з вищим призначенням.

Коли єврей чинить гріх і бажає повернутися через тшуву (каяття), цей процес складається з двох нерозривних етапів. Перший етап — глибокий жаль щодо минулих вчинків. Другий етап — повне прийняття рішення щодо майбутнього: змінити свою поведінку і йти шляхом Тори. Жаль щодо минулого без прийняття зобов'язання на майбутнє не може вважатися справжньою тшувою, оскільки в ньому немає сенсу і користі, якщо людина продовжує йти тим самим неправильним шляхом.

Коли людина чинить порушення, вона фактично завдає шкоди своїй Б-жественній душі — подібно до того, як сказано про «того, хто занапастив душу помилково». У такому стані вона перебуває в духовному «хуц ла-арец» — поза волею Всевишнього. Щоб виправити це, вона повинна негайно втекти до «ір міклат» — міста-сховища, яке символізує Ерец-Ісраель, місце найвищої волі. Тшува вимагає від людини повністю залишити попередній спосіб життя, покинути свій низький стан і увійти до простору виконання волі Всевишнього. Саме тому міста-сховища існують лише в Ерец-Ісраель: сама ідея виправлення гріха вимагає входу всередину Б-жественного бажання і не може здійснюватися при збереженні стану «хуц ла-арец».

На противагу цьому система суддів і наглядачів зобов'язана діяти саме так само і за межами Ерец-Ісраель. Щоб судді могли підняти людину, яка згрішила, знайти приховані в ній точки заслуги і привести її до спокутування, вони не можуть залишатися захищеними в святій та очищеній Ерец-Ісраель — місці, де «очі Всевишнього завжди звернені до неї» (Дварим 11:12). Суддя, що перебуває в такому піднесеному місці, не зможе зрозуміти всю силу випробувань, труднощів і складних обставин єврея, який живе за межами Землі Ізраїлю.

Наші благословенної пам'яті мудреці навчали нас у трактаті «Пірке Авот»: «Не суди свого товариша, поки не опинишся на його місці» (2:5). Щоб розкрити внутрішнє добро і допомогти тому, хто перебуває в падінні, суддя повинен бути поруч із ним, знати його реальність зсередини і володіти глибоким розумінням становища людини, яка скоїла гріх.

Яскравий приклад цього ми знаходимо в Моше-рабейну. Коли він перебував на вершині гори, відірваний від матеріального світу, сини Ізраїлю скоїли гріх із золотим тельцем. Щоб Моше зміг виправдати їх і просити про милосердя, Святий, благословен Він, сказав йому: «Іди, зійди, бо розбестився твій народ». Слово «твій» — «амха» — створило зв'язок і близькість між піднесеним лідером і народом, який перебував у стані гріха. Завдяки цьому Моше зміг знайти в них точки світла.

Місяць елул, місяць милосердя і сліхот (молитов про прощення), — це час, коли ми покликані втілити у своєму житті обидві ці якості. З одного боку, на нас покладено обов'язок спуститися до наших братів, які перебувають у духовному «хуц ла-арец», проявити до них чутливість і розуміння, знайти в кожному з них точки світла й добра і наблизити їх. З іншого боку, ми повинні пам'ятати, що самі зобов'язані втекти до «ір міклат», прийняти тверді рішення перед прийдешнім новим роком і повністю увійти до простору «ерец» — місця, де вся сутність людини полягає в тому, щоб із радістю і всім серцем виконувати волю свого Творця.

БЫТЬ НА СТРАЖЕ

Wed, 12 Aug 2026 3:21:00 PM

Однажды с рабби Леви-Ицхаком из Бердичева, защитником Израиля, произошел следующий случай. Идя утром по улице, он увидел простого еврея, стоявшего возле своей телеги. Тот был облачен в талит и увенчан тфилин, но в то же самое время держал в руках рабочий инструмент и смазывал грязные колеса телеги жиром. Каждый прохожий, взглянувший на эту картину, неизбежно испытывал бы негодование из-за такого, казалось бы, осквернения святости — из-за немыслимого сочетания святой молитвы и грубой земной работы.

Но рабби Леви-Ицхак своим чистым взглядом посмотрел в небеса и с волнением сказал: «Владыка мира! Посмотри и увидь, насколько святы и прекрасны Твои дети! Даже в тот момент, когда они занимаются земным трудом и смазывают жиром колеса телеги, они не отвлекаются от Тебя, продолжают молиться Тебе и освящать Твое Имя».

Недельная глава «Шофтим» открывает перед нами широкую систему заповедей и законов, направляющих жизнь народа. Когда мы углубляемся в детали, приведенные в этой главе, мы обнаруживаем две центральные заповеди, которые на первый взгляд кажутся совершенно независимыми друг от друга. Однако более глубокое рассмотрение раскрывает, что их внутренняя цель одинакова. Вместе с тем между ними существует глубокое и значимое различие, которое преподает нам удивительный урок в служении Всевышнему.

Первая заповедь появляется в самом начале главы в повелении: «Судей и надзирателей поставь себе во всех вратах твоих» (Дварим, 16:18). Тора возлагает обязанность создать судебную систему, включающую судей, отвечающих за вынесение решений, а рядом с ними — надзирателей, задача которых состоит в исполнении этих решений и обеспечении того, чтобы народ соблюдал законы. В особых случаях надзиратели обязаны применять наказание к тем, кто отказывается принять власть судей.

Далее в главе Тора говорит о выделении городов-убежищ: «Три города отдели себе внутри земли твоей» (Дварим, 19:2). Писание повелевает выделить города, которые будут служить убежищем для совершившего непреднамеренное убийство. Когда человек убивает другого без преступного умысла, без прежней ненависти и не желая причинить вреда, он вынужден покинуть свое окружение и бежать, спасаясь от кровного мстителя, желающего отомстить за пролитую кровь. В городе-убежище он получает защиту и может жить.

Как уже было сказано, эти две системы — назначение судей и надзирателей, с одной стороны, и создание городов-убежищ, с другой, — имеют одну общую цель: очищение, исправление и искупление человека, совершившего грех. Наказание, которое применяют надзиратели, иногда включающее принуждение и строгость, не является результатом желания отомстить или проявить жестокость. Его высшая цель — привести человека к осознанию своей ошибки, искупить совершенное нарушение и вернуть его на путь прямоты и добра.

Подобным образом и изгнание совершившего непреднамеренное убийство в город-убежище является не просто техническим наказанием или физической защитой. Наши благословенной памяти мудрецы в талмудическом трактате «Макот» (Макот 2-б и 11-б) подчеркивают, что само изгнание и удаление от дома производят духовное искупление за совершенный грех и очищают душу человека от пятна, которое к ней пристало.

Однако, несмотря на общую цель — очищение души, — Тора устанавливает между этими двумя заповедями четкое и принципиальное галахическое различие. В то время как заповедь назначения судей и надзирателей обязательна для народа Израиля в любом месте, где он находится — как в Эрец-Исраэль, так и за ее пределами, — закон о городах-убежищах ограничен и действует только на территории Эрец-Исраэль. Рамбам в «Сефер ѓа-Мицвот» приводит слова сборника «Сифри», прямо подчеркивающие это различие: судьи действуют повсюду, тогда как города-убежища существуют только в Земле Израиля.

Чтобы понять духовную глубину этого различия, необходимо проанализировать внутренний смысл этих географических понятий. Понятие «хуц ла-арец» (вне земли) определяется самим своим названием — оно означает место, находящееся за пределами границ Эрец Исраэль. Мидраш объясняет, что слово «эрец» происходит от слова «рацон» — «желание», поскольку Эрец-Исраэль является местом, где сама земля пожелала исполнять волю своего Создателя. Эрец-Исраэль представляет собой духовное пространство, в котором желание Святого, благословен Он, проявляется полностью и открыто. Поэтому понятие «хуц ла-арец» символизирует духовное состояние, в котором человек находится вне Б-жественной воли, в месте отдаления и разрыва с высшим предназначением.

Когда еврей совершает грех и желает вернуться через тшуву (раскаяние), этот процесс состоит из двух неразделимых этапов. Первый этап — глубокое сожаление о прошлых поступках. Второй этап — полное принятие решения относительно будущего: изменить свое поведение и идти путем Торы. Сожаление о прошлом без принятия обязательства на будущее не может считаться настоящей тшувой, поскольку в нем нет смысла и пользы, если человек продолжает идти тем же неправильным путем.

Когда человек совершает нарушение, он фактически наносит ущерб своей Б-жественной душе — подобно тому, как сказано о «погубившем душу по ошибке». В таком состоянии он находится в духовном «хуц ла-арец» — вне воли Всевышнего. Чтобы исправить это, он должен немедленно бежать в «ир миклат» — город-убежище, который символизирует Эрец-Исраэль, место высшей воли. Тшува требует от человека полностью оставить прежний образ жизни, покинуть свое низкое состояние и войти в пространство исполнения воли Всевышнего. Именно поэтому города-убежища существуют только в Эрец-Исраэль: сама идея исправления греха требует входа внутрь Б-жественного желания и не может осуществляться при сохранении состояния «хуц ла-арец».

В противоположность этому система судей и надзирателей обязана действовать именно так же и за пределами Эрец-Исраэль. Чтобы судьи могли возвысить согрешившего человека, найти скрытые в нем точки заслуги и привести его к искуплению, они не могут оставаться защищенными в святой и очищенной Эрец-Исраэль — месте, где «очи Всевышнего всегда обращены к ней» (Дварим 11:12). Судья, находящийся в столь возвышенном месте, не сможет понять всю силу испытаний, трудностей и сложных обстоятельств еврея, живущего за пределами Земли Израиля.

Наши благословенной памяти мудрецы учили нас в трактате «Пиркей Авот»: «Не суди своего товарища, пока не окажешься на его месте» (2:5). Чтобы раскрыть внутреннее добро и помочь тому, кто находится в падении, судья должен быть рядом с ним, знать его реальность изнутри и обладать глубоким пониманием положения человека, совершившего грех.

Яркий пример этого мы находим у Моше-рабейну. Когда он находился на вершине горы, оторванный от материального мира, сыны Израиля совершили грех с золотым тельцом. Чтобы Моше смог оправдать их и просить о милосердии, Святой, благословен Он, сказал ему: «Иди, спустись, ибо растлился твой народ». Слово «твой» — «амха» — создало связь и близость между возвышенным лидером и народом, находящимся в состоянии греха. Благодаря этому Моше смог найти в них точки света.

Месяц элуль, месяц милосердия и слихот (молитв о прощении), — это время, когда мы призваны воплотить в своей жизни оба этих качества. С одной стороны, на нас возложена обязанность спуститься к нашим братьям, которые находятся в духовном «хуц ла-арец», проявить к ним чувствительность и понимание, найти в каждом из них точки света и добра и приблизить их. С другой стороны, мы должны помнить, что сами обязаны бежать в «ир миклат», принять твердые решения перед наступающим новым годом и полностью войти в пространство «эрец» — место, где вся сущность человека заключается в том, чтобы с радостью и всем сердцем исполнять волю своего Создателя.