www.chabad.odessa.ua | Блоги | Тижнева глава Тори — бесіди з рабином Авроомом Вольфом

МИЛІСТЬ ВСЕВИШНЬОГО

Wed, 5 Aug 2026 6:44:00 PM

Хасидська майса розповідає про хасида Алтер ребе – успішного купця. Згодом Святий, благословен Він, послав йому важкі випробування, і весь його чималий статок було втрачено. Хасид загруз у боргах, і кредитори не давали йому спокою, його родина терпіла голод і нужду, тож він не знаходив собі місця від переживань.

Зі зраненим серцем він вирушив до Ребе на йехідус (особисту аудієнцію), щоб попросити благословення на позбавлення від проблем. Увійшовши до кабінету, він розридався і почав детально розповідати Алтер ребе про низку страждань, труднощів і матеріальних лих, що обрушилися на нього.

Ребе уважно вислухав його, але замість того, щоб дати прохачу бажане благословення, він промовив слова, які вразили того до глибини душі: «Ти весь час говориш про те, що потрібно тобі і чого тобі бракує, але зовсім не замислюєшся про те, для чого потрібен ти там, Нагорі».

Почувши ці слова і зрозумівши, що він був зосереджений лише на зовнішній стороні випробувань, а не на їхній духовній меті, хасид знепритомнів. Коли він отямився, то відчув, що всередині нього стався глибокий переворот. Усвідомивши, що криза — не покарання, а випробування, призначене для того, щоб піднести його, він перестав скаржитися і тепер просив лише про те, щоб Всевишній дав йому сили служити Йому навіть серед випробувань.

І справді, завдяки цьому внутрішньому усвідомленню того, що все походить від Всевишнього — і все це на благо, — для нього розкрилися Небесні брами. Через короткий час до нього знову повернувся успіх, і він знову став багатим. Але головним було не саме повернення багатства, а те, що він навчився бачити світло, приховане всередині темряви.

На початку глави «Реє» Тора ставить людину перед фундаментальним і доленосним вибором, вираженим словами: «Дивись, Я пропоную вам сьогодні благословення і прокляття» (Дварим 11:26). При першому, буквальному прочитанні сенс цього вірша здається цілком зрозумілим. Перед нами постає проста й однозначна залежність: слухняність і слідування шляхами Всевишнього приведуть до достатку, добра і численних благословень, тоді як порушення Його наказів і ухилення від правильного шляху неминуче спричинять важкі наслідки, які називають прокляттями й суворими покараннями. Однак, щоб глибше зрозуміти сенс цих слів, варто звернутися до праці перекладачів Тори, мудреців попередніх поколінь. Дуже часто саме їхні переклади стають найважливішим тлумачним інструментом, що дозволяє розкрити внутрішні пласти біблійного тексту.

Коли ми порівнюємо арамейські переклади найбільших коментаторів — Таргум Онкелоса, Таргум Йонатана бен Узіеля та Єрусалимський таргум, — перед нами відкривається надзвичайно цікава і принципова відмінність у розумінні слова «прокляття».

Таргум Онкелоса, який завжди залишається вірним буквальному й точному сенсу тексту, перекладає слово «прокляття» найпрямішим чином: «лутін». Це арамейське слово повністю передає звичне негативне значення поняття прокляття, не намагаючись ані пом'якшити його сенс, ані запропонувати якесь інше тлумачення.

Цілком інший підхід обирає Таргум Йонатана бен Узіеля. Замість слова, що позначає пряме прокляття, він використовує слово «хілуфа», буквальне значення якого — «заміна», «те, що приходить замість іншого». Такий мовний вибір викликає серйозне здивування і потребує глибокого пояснення.

Чому перекладач відмовився передати слово в його найочевиднішому й найпростішому значенні? Більш того, саме поняття «заміна» на перший погляд здається тут неточним і навіть таким, що вводить в оману, адже процес заміни можливий лише тоді, коли між двома предметами чи поняттями існує певний зв'язок, схожість або спільна основа. Однак благословення і прокляття є повними протилежностями, між якими, здавалося б, немає жодної точки дотику.

Якщо це так, то яким чином можна назвати прокляття всього лише заміною благословення?

Щоб розв'язати цю трудність, необхідно зрозуміти принципову відмінність у самому підході двох перекладів.

Якщо Онкелос зосереджений головним чином на передачі зовнішнього, буквального сенсу вірша, то Таргум Йонатана (як і Єрусалимський таргум) включає в себе мідрашистські традиції, галахічні положення і глибокі ідеї, що сягають школи наших мудреців, благословенна їхня пам'ять. Його мета — розкрити не лише буквальний сенс слів, а й їхній внутрішній зміст.

Саме цей внутрішній погляд ґрунтується на твердженні Талмуда: «Кожен, хто дає, дає добрим оком» (Бава Батра 71-а).

Коли Тора вживає вираз «даю», відносячи його безпосередньо до Святого, благословен Він («Я даю»), то неможливо уявити собі, що дар, який походить від Творця, за своєю сутністю може бути злим чи згубним. Адже один із основоположних принципів єврейської віри проголошує, що зло не сходить із Небес, і «з уст Всевишнього не виходять лиха» (Ейха 3:38).

Тому Таргум Йонатана роз'яснює, що первісна сутність усього, що походить від Творця, — це завжди благословення і добрий достаток. Однак перетворення цього благословення на «хілуфа», тобто на реальність, яку людина сприймає як прокляття, відбувається зовсім не через Б-жественне джерело. Воно є прямим наслідком вчинків самої людини. Саме неправильна поведінка людини призводить до того, що духовний достаток змінює спосіб свого прояву, вбирається у суворі одежі й приходить у світ у вигляді випробувань, труднощів і приховування.

Це розуміння знаходить своє відображення і в тому, як ми сприймаємо саме поняття вигнання, а також необхідність перекладу Тори на інші мови.

Сам факт того, що святу Тору доводиться перекладати з лашон кодеш (святої мови) на інші мови, став прямим наслідком духовної віддаленості й мороку вигнання.

Однак і тут існує відмінність у сприйнятті.

Таргум Онкелоса був створений у Вавилоні — там, де темрява вигнання відчувалася особливо сильно і була найгустішою. Тому випробування сприймаються в ньому як справжнє й безумовне прокляття — «лутін».

Натомість Таргум Йонатана був створений у Землі Ізраїлю, де атмосфера святості цієї землі дозволяє бачити крізь зовнішні покрови дійсності. Там можна розрізнити, що навіть труднощі вигнання є лише «хілуфа» — зовнішньою оболонкою, за якою криється цілком інша внутрішня сутність, а ця зовнішня оболонка покликана очистити людину, піднести її і привести приховане добро до його остаточного розкриття.

Ця глибока ідея отримує ще більш переконливе підтвердження у словах царя Шломо, сказаних у книзі Приповістей (Мішлей): «Бо кого любить Г-сподь, того Він напучує» (3:12).

Докір, страждання і випробування зовсім не свідчать про те, що Всевишній віддалився від людини або залишив її. Навпаки, саме вони є виявом глибшого, міцнішого і внутрішнього зв'язку між людиною та її Творцем.

Зовнішні прояви доброти іноді можуть бути поверхневими і не вимагати справжньої душевної участі. Однак коли батько вирішує покарати сина або зробити йому зауваження за його поведінку, це народжується з глибокої турботи, справжньої любові й щирого бажання привести його до досконалості.

Саме тому «прокляття», про яке йдеться в нашій главі, не є самостійною силою зла. Воно є лише прихованим і замаскованим проявом Б-жественної любові, що прагне піднести народ Ізраїлю на вищий духовний щабель.

Коли людина вчиться дивитися далі зовнішньої оболонки випробувань і усвідомлює, що будь-яка криза — це не що інше, як добро, приховане під чужими одежами, їй вдається перетворити цю «хілуфа» назад на явне благословення.

Тим самим вона відкриває шлях до того, щоб побачити милість Всевишнього та Його благословення вже не в прихованні, а в явному вигляді — у радості, ясності й видимому добрі.

МИЛОСТЬ ВСЕВЫШНЕГО

Wed, 5 Aug 2026 6:41:00 PM

Хасидская майса рассказывает о хасиде Алтер ребе – преуспевающем купце. Со временем Святой, благословен Он, послал ему тяжелые испытания, и все его немалое состояние было утрачено. Хасид погряз в долгах и кредиторы не давали ему покоя, его семья терпела голод и нужду, так что он не находил себе места от переживаний.

С разбитым сердцем он отправился к Ребе на йехидус (личную аудиенцию), чтобы попросить благословения на избавление от проблем. Войдя в кабинет, он разрыдался и начал подробно рассказывать Алтер ребе о череде страданий, трудностей и материальных бедствий, обрушившихся на него.

Ребе внимательно выслушал его, но вместо того чтобы дать просителю желанное благословение, он произнес слова, потрясшие того до глубины души: «Ты все время говоришь о том, что нужно тебе и чего тебе недостает, но совсем не задумываешься о том, для чего ты нужен там, Наверху».

Услышав эти слова и поняв, что он был сосредоточен лишь на внешней стороне испытаний, а не на их духовной цели, хасид лишился чувств. Когда он пришел в себя, то ощутил, что внутри него произошел глубокий переворот. Осознав, что кризис — не наказание, а испытание, предназначенное для того, чтобы возвысить его, он перестал жаловаться и теперь просил лишь о том, чтобы Всевышний дал ему силы служить Ему даже среди испытаний.

И действительно, благодаря этому внутреннему осознанию того, что что все исходит от Всевышнего — и все это во благо, для него раскрылись Небесные врата. Спустя короткое время к нему вновь вернулся успех, и он снова стал богатым. Но главным было не само возвращение богатства, а то, что он научился видеть свет, скрытый внутри тьмы.

В начале главы «Реэ» Тора ставит человека перед фундаментальным и судьбоносным выбором, выраженным словами: «Смотри, Я предлагаю вам сегодня благословение и проклятие» (Дварим 11:26). При первом, буквальном прочтении смысл этого стиха кажется совершенно ясным. Перед нами предстает простая и однозначная зависимость: послушание и следование путями Всевышнего приведут к изобилию, добру и многочисленным благословениям, тогда как нарушение Его повелений и уклонение от правильного пути неизбежно повлекут за собой тяжелые последствия, называемые проклятиями и суровыми наказаниями. Однако, чтобы глубже понять смысл этих слов, следует обратиться к труду переводчиков Торы, мудрецов предыдущих поколений. Очень часто именно их переводы становятся важнейшим толковательным инструментом, позволяющим раскрыть внутренние пласты библейского текста.

Когда мы сравниваем арамейские переводы величайших комментаторов — Таргум Онкелоса, Таргум Йонатана бен Узиэля и Иерусалимский таргум, — перед нами открывается чрезвычайно интересное и принципиальное различие в понимании слова «проклятие».

Таргум Онкелоса, который всегда остается верен буквальному и точному смыслу текста, переводит слово «проклятие» самым прямым образом: «лутин». Это арамейское слово полностью передает привычное отрицательное значение понятия проклятия, не пытаясь ни смягчить его смысл, ни предложить какое-либо иное толкование.

Совершенно иной подход избирает Таргум Йонатана бен Узиэля. Вместо слова, обозначающего прямое проклятие, он использует слово «хилуфа», буквальное значение которого — «замена», «то, что приходит вместо другого». Такой языковой выбор вызывает серьезное недоумение и требует глубокого объяснения.

Почему переводчик отказался передать слово в его самом очевидном и простом значении? Более того, само понятие «замена» на первый взгляд кажется здесь неточным и даже вводящим в заблуждение, ведь процесс замены возможен только тогда, когда между двумя предметами или понятиями существует определенная связь, сходство или общая основа. Однако благословение и проклятие являются полными противоположностями, между которыми, казалось бы, нет ни одной точки соприкосновения.

Если это так, то каким образом можно назвать проклятие всего лишь заменой благословения?

Чтобы разрешить эту трудность, необходимо понять принципиальное различие в самом подходе двух переводов.

Если Онкелос сосредоточен главным образом на передаче внешнего, буквального смысла стиха, то Таргум Йонатана (как и Иерусалимский таргум) включает в себя мидрашистские традиции, галахические положения и глубокие идеи, восходящие к школе наших мудрецов, благословенна их память. Его цель — раскрыть не только буквальный смысл слов, но и их внутреннее содержание.

Именно этот внутренний взгляд основывается на утверждении Талмуда: «Всякий дающий дает добрым глазом» (Бава Батра 71-а).

Когда Тора употребляет выражение «даю», относя его непосредственно к Святому, благословен Он («Я даю»), то невозможно представить себе, что дар, исходящий от Творца, по своей сущности может быть злым или губительным. Ведь один из основополагающих принципов еврейской веры гласит, что зло не нисходит с Небес, и «из уст Всевышнего не исходят бедствия» (Эйха 3:38).

Поэтому Таргум Йонатана разъясняет, что первоначальная сущность всего, что исходит от Творца, — это всегда благословение и доброе изобилие. Однако превращение этого благословения в «хилуфа», то есть в реальность, воспринимаемую человеком как проклятие, происходит вовсе не по причине Б-жественного источника. Оно является прямым следствием поступков самого человека. Именно неправильное поведение человека приводит к тому, что духовное изобилие изменяет способ своего проявления, облачается в суровые одежды и приходит в мир в виде испытаний, трудностей и сокрытия.

Это понимание находит свое отражение и в том, как мы воспринимаем само понятие изгнания, а также необходимость перевода Торы на другие языки.

Сам факт того, что святую Тору приходится переводить с лашон кодеш (святого языка) на другие, стал прямым следствием духовной удаленности и мрака изгнания.

Однако и здесь существует различие в восприятии.

Таргум Онкелоса был создан в Вавилоне — там, где тьма изгнания ощущалась особенно сильно и была наиболее густой. Поэтому испытания воспринимаются в нем как настоящее и безусловное проклятие — «лутин».

Напротив, Таргум Йонатана был создан в Земле Израиля, где атмосфера святости этой земли позволяют видеть сквозь внешние покровы действительности. Там можно различить, что даже трудности изгнания являются всего лишь «хилуфа» — внешней оболочкой, за которой скрывается совершенно иная внутренняя сущность, а эта внешняя оболочка призвана очистить человека, возвысить его и привести скрытое добро к его окончательному раскрытию.

Эта глубокая идея получает еще более убедительное подтверждение в словах царя Шломо, сказанных в книге Притч (Мишлей): «Ибо кого любит Г-сподь, того Он наставляет» (3:12).

Увещевание, страдания и испытания вовсе не свидетельствуют о том, что Всевышний отдалился от человека или оставил его. Напротив, именно они являются выражением более глубокой, прочной и внутренней связи между человеком и его Творцом.

Внешние проявления доброты иногда могут быть поверхностными и не требовать настоящего душевного участия. Однако когда отец решает наказать сына или сделать ему замечание за его поведение, это рождается из глубокой заботы, подлинной любви и искреннего желания привести его к совершенству.

Именно поэтому «проклятие», о котором говорит наша глава, не представляет собой самостоятельную силу зла. Оно является лишь скрытым и замаскированным проявлением Б-жественной любви, стремящейся возвысить народ Израиля на более высокую духовную ступень.

Когда человек учится смотреть дальше внешней оболочки испытаний и осознает, что любой кризис — это не что иное, как добро, скрытое под чуждыми одеждами, ему удается превратить эту «хилуфа» обратно в явное благословение.

Тем самым он открывает путь к тому, чтобы увидеть милость Всевышнего и Его благословения уже не в сокрытии, а в явном виде — в радости, ясности и зримом добре.

ВІД ГОЛОВИ ДО П'ЯТОК

Thu, 30 Jul 2026 9:51:00 AM

Хасидська майса розповідає, що одного разу, коли Бааль-Шем-Тов у Йом-Кіпур молився у своєму бейт-мідраші (домі вчення) в оточенні учнів — великих знавців Тори та видатних кабалістів, — серед численних молільників, які заповнили приміщення вщерть, стояв простий сільський юнак, який ніколи в житті не вмів ні читати, ні писати й не знав, як потрібно молитися. Але цей чистий душею юнак дивився на громаду, що зі сльозами виливала свої серця перед Творцем світу, і відчув палке бажання також узяти участь у молитві, хоча був цілковито необізнаний у питаннях Тори.

Та коли настав час останньої молитви — «Неіла», і духовне напруження в залі досягло найвищої точки, юний пастух відчув, що його серце ось-ось розірветься від туги за Б-гом. Тоді він дістав із кишені просту сопілку й засвистів у неї! Гучний, різкий, протяжний свист рознісся по всьому дому вчення. Приголомшені тим, що здалося їм наругою над святістю цього дня, присутні хотіли вигнати юнака, але Бааль-Шем-Тов із сяючим обличчям зупинив їх і проголосив: «Залиште його! Цим свистом, що вирвався з глибини його єврейської душі, без жодного інтелектуального розуміння, юнак прорвав усі завіси, які розділяють небеса, і підніс наші молитви до Престолу Слави!»

Глава «Екев» відкривається особливою Б-жественною обітницею, яка ставить перед народом Ізраїлю чітку умову: «І буде: якщо ви будете слухати ці закони, дотримуватися й виконувати їх, то Г-сподь, Б-г твій, збереже для тебе союз і милість, якими Він присягнувся твоїм прабатькам» (Дварім, 7:12). На перший погляд зміст цього уривка видається цілком зрозумілим: якщо ми будемо слухатися голосу Творця, берегти Його заповіді й виконувати Його закони належним чином, тоді Святий, благословенний Він, удостоїть нас усіх благословень, достатку й обітниць, даних прабатькам нашого народу.

Проте Тора є точною в кожному слові, і вибір особливого терміна «екев» — слова, яке нечасто вживається в такому контексті, — потребує глибокого осмислення. Наші мудреці, як пояснює Раші у своєму коментарі до цього місця, побачили в цьому слові прихований зміст: слово «екев» натякає на найнижчу частину людського тіла — п'яту. Звідси вони роблять висновок, що Тора говорить про ті заповіді, якими людина схильна нехтувати, — заповіді, які здаються їй легкими й незначними, які вона, образно кажучи, «топче п'ятами», ставлячись до них недбало, мимохідь, не приділяючи їм належної уваги. Саме ретельне виконання цих, на перший погляд, дрібних деталей, про які так легко забути, є умовою Б-жественної обітниці про збереження союзу.

Мідраш Танхума на підтвердження цього наводить слова Давида з Псалмів: «Чому в дні лиха оточує мене гріх моїх п'ят?» (49:5). Мідраш пояснює, що Давид боявся не тяжких гріхів, а саме тих легких заповідей, які порушував через недостатню уважність, адже в Мішні сказано: «Будь однаково обережний як із легкою заповіддю, так і з важкою, бо ти не знаєш винагороди за заповіді» (Піркей авот, 2:1).

Якщо розглянути вислів «заповіді, які людина топче своїми п'ятами» з раціонального погляду, виникає закономірне запитання. Справді, людина топче ногами, а нога — це лише те, що крокує й наступає на ці легкі заповіді. Проте саме нехтування походить не від ноги. Його корінь міститься в голові людини, у її системі раціонального мислення. Саме розум класифікує заповіді, вибудовує їхню ієрархію й приходить до хибного висновку, що легкими заповідями можна знехтувати або ставитися до них легковажно.

Навіть у матеріальному світі нога рухається механічно. Але її рухом керує голова. Саме вона розпізнає перешкоди й спрямовує ногу, вказуючи, куди можна ступати, а чого слід уникати. Якщо це так, виникає запитання: чому Тора пов'язує проблему саме з п'ятою, тоді як духовна й світоглядна помилка повністю належить до сфери людського розуму?

Як розповідається в бесідах Шостого Любавицького Ребе, Ребе Раяца, благословенна його пам'ять, прості й щирі євреї, які діють не через складні інтелектуальні міркування, не роблять жодної різниці між заповідями. Для них кожне Б-жественне веління виконується з однаковим натхненням і теплотою. Натомість саме в освічених людей із розвиненим інтелектом може виникнути ця проблема: розум починає аналізувати й створює хибну ієрархію, яка призводить до нехтування дрібними деталями.

Щоб проникнути в глибину цього питання, необхідно звернутися до духовної структури душі. Поняття «нога» або «п'ята» у служінні Б-гу символізує внутрішній стан прийняття ярма Небесного Царства. На відміну від голови, яка символізує розуміння й інтелект, і від серця, яке символізує почуття та переживання, нога не міркує й не відчуває — вона просто виконує волю Царя в повному бітулі (самозреченні). Людина, яка виконує заповіді з прийняття ярма, робить це виключно тому, що такою є воля Царя, незалежно від рівня свого інтелектуального розуміння чи емоційного ставлення до цієї дії.

Коли цей внутрішній стан прийняття ярма є досконалим, виконання всіх заповідей відбувається з однаковою точністю. Розумові не дозволено втручатися й установлювати відмінності між заповідями. Тому, якщо людина нехтує заповіддю, яка здається їй легкою, це свідчить не про недолік у її голові, а про ваду її «п'яти», тобто про дефект у самій основі прийняття ярма. Сам по собі розум не помиляється, коли розрізняє ступінь суворості заповідей. Але від людини вимагається, щоб сила прийняття ярма була настільки великою, що підпорядковувала й спрямовувала також і «голову». Потоптання п'ятою є наслідком духовної «ноги», яка ще не досягла досконалості, і тому джерело цієї вади міститься саме в п'яті.

Зв'язок поняття п'яти з історичною реальністю виявляється також у перебігу часу. Наше покоління мудреці називають «іквета де-Мешіха» — періодом завершення вигнання, який відповідає п'яті — найнижчій частині історичного тіла. Це непростий час, позначений духовною темрявою й великим сум'яттям. Тому форма духовної праці, якої він вимагає, повинна ґрунтуватися на простому й непохитному прийнятті ярма — яскраво вираженому внутрішньому русі ноги та п'яти.

Пророк Амос навчає: «Бо не чинить Г-сподь Б-г нічого, не відкривши Свого задуму Своїм рабам, пророкам» (3:7). У нашому поколінні Любавицькі Ребе навчали, що головне завдання покоління «п'яти» — поширювати джерела хасидизму назовні, до кожного єврея. Водночас розум освіченої людини може поставити запитання: чому я повинен витрачати стільки часу, навчаючи простих євреїв основ Тори, замість того щоб використати свої здібності для її поглибленого вивчення?

Такі думки походять із боку «голови», однак веління часу періоду «п'яти» вимагає діяти, виходячи з прийняття ярма й самозречення. Ми повинні виконувати це веління з вірою, розуміючи, що наше завдання — освітлювати зовнішній світ світлом Тори. Водночас не можна відкидати розум. Сучасне покоління прагне розуміння, тому внутрішню частину Тори потрібно відкривати ясно, послідовно й доступно, поєднуючи це зі справжньою працею відповідно до принципу: «Працював — і знайшов». Саме так, поєднавши прийняття ярма «ноги» з глибиною «голови», ми удостоїмося здійснення слів Рамбама про дні Мошіаха, коли «примножаться знання й мудрість», — із розкриттям праведного Мошіаха, негайно й у наші дні.

ОТ ГОЛОВЫ ДО ПЯТОК

Thu, 30 Jul 2026 9:48:00 AM

Хасидская майса рассказывает, что однажды, когда Бааль Шем-Тов в Йом-Кипур молился в своем бейт-мидраше (доме учения), в окружении учеников, великих знатоков Торы и выдающихся каббалистов, среди молящихся, заполнивших помещение от края до края, простой деревенский юноша, который никогда в жизни не умел читать и писать и не знал, как молиться. Но этот чистый душой юноша смотрел на общину, в слезах изливающую свои сердца перед Творцом мира, и почувствовал огромное желание тоже поучаствовать в молитве, хотя он был совершенно невежественен в вопросах Торы.

Но когда наступил час последней молитвы «Неила», и духовное напряжение в зале достигло своего пика, юный пастух почувствовал, что его сердце вот-вот разорвется от тоски по Б-гу. И тогда он, достав из кармана простую свирель, засвистел в нее! Сильный, резкий, продолжительный свист разнесся по всему дому учения. Потрясенные этим, как им показалось, оскорблением святого дня, присутствующие хотели выгнать юношу, но Бааль Шем-Тов, с сияющим лицом, остановил их и провозгласил: «Оставьте его! Этим свистом, который вышел из глубины его еврейской души, без всякого интеллектуального понимания, юноша прорвал все завесы, разделяющие небеса, и вознес наши молитвы к Престолу Славы!».

Глава «Экев» открывается особым Б-жественным обещанием, которое ставит ясное условие перед народом Израиля: «И будет, если вы будете слушать эти законы и соблюдать и исполнять их, то Г-сподь, Б-г твой, сохранит для тебя завет и милость, которые Он клялся твоим праотцам» (Дварим, 7:12). При первоначальном взгляде на простой смысл текста значение кажется понятным: если мы будем слушать голос Творца, хранить Его заповеди и исполнять Его законы как требуется — тогда, Святой, благословен Он, удостоит нас всеми благословениями, изобилием и обещаниями, данными праотцам народа.

Однако наша Тора точна в каждом слове, и выбор особого термина «экев» — слова, нечастого в подобном контексте — требует глубокого осмысления. Наши мудрецы, как сообщает Раши в своем комментарии на это место, нашли в этом выражении внутренний смысл: слово «экев» намекает на самую низкую часть тела — пятку ноги. Отсюда мудрецы учат, что Тора имеет в виду определенные заповеди, которыми человек склонен пренебрегать — заповеди, которые кажутся ему легкими и простыми, которые человек «топчет пятками», относясь к ним пренебрежительно, мимоходом, не уделяя им должного внимания. Б-жественное обещание сохранения завета обусловлено именно тщательным соблюдением этих мелких деталей, которые так легко забыть.

Мидраш Танхума приводит в подтверждение слова Давида в Псалмах: «Почему в дни бедствия окружает меня грех пят моих» (49:5). Мидраш объясняет, что Давид страшился не тяжелых грехов, а именно тех легких заповедей, которые он нарушал без должного внимания, поскольку в Мишне сказано: «Будь осторожен в легкой заповеди, как в тяжелой, ибо ты не знаешь награды за заповеди» (Пиркей авот, 2:1).

Когда мы анализируем выражение «заповеди, которые человек топчет своими пятками» с рациональной точки зрения, возникает естественный вопрос. Действительно, человек топчет ногами, а нога — это то, что шагает и наступает на эти легкие заповеди, однако это пренебрежение исходит не от самой ноги. Корень находится в голове человека, в его системе рационального мышления. Именно разум классифицирует заповеди, устанавливает их иерархию и приводит к ошибочному выводу, что легкими заповедями можно пренебречь или относиться к ним легкомысленно.

Даже в материальном плане нога движется механически. Однако движением ноги управляет голова. Именно она различает препятствия и направляет ногу, указывая, куда можно наступать, а чего следует избегать. Если это так, возникает вопрос: почему Тора приписывает проблему пятке, тогда как духовная и мировоззренческая ошибка полностью относится к голове человека?

Как рассказывается в беседах Шестого Любавичского ребе, Ребе Раяца, да будет память о нем благословенна, у простых и искренних евреев, которые действуют не через сложные интеллектуальные рассуждения, нет никакого различия между видами заповедей. Для них каждое Б-жественное повеление исполняется с одинаковым энтузиазмом и теплотой. Напротив, именно у образованных людей, обладающих развитым интеллектом, может возникнуть эта сложность: разум начинает анализировать и создает ошибочную иерархию, которая приводит к пренебрежению мелкими деталями.

Чтобы проникнуть в глубину этого вопроса, необходимо обратиться к духовной структуре души. Понятие «нога» или «пятка» в служении Б-гу представляет внутреннее состояние «принятия ярма Небесного Царства». В отличие от головы, символизирующей понимание и разум, и в отличие от сердца, символизирующего чувства и переживания, нога не рассуждает и не чувствует — она просто исполняет волю Царя в полном битуле (самоотречении). Человек, исполняющий заповеди из принятия ярма, делает это исключительно потому, что такова воля Царя, без какой-либо связи с уровнем его интеллектуального понимания или эмоциональной привязанности к действию.

Когда это внутреннее движение принятия ярма действует совершенно, исполнение всех заповедей происходит с одинаковой точностью. Разуму не позволено вмешиваться и устанавливать различия между заповедями. Поэтому, если человек пренебрегает заповедью, которая кажется ему легкой, это не свидетельствует о недостатке в его голове, а является признаком недостатка в его «пятке», то есть дефекта в основе принятия ярма. Сам по себе разум прав, когда различает степень тяжести заповедей, но требование к человеку состоит в том, чтобы сила принятия ярма была настолько велика, что она подчинит и направит также и «голову». Попирание пяткой является результатом духовной «ноги», которая несовершенна, и поэтому недостаток исходит именно от пятки.

Связь понятия пятки с реальностью проявляется также в исторической оси времени. Наше поколение называется в языке мудрецов «иквота де-мешиха» — период конца изгнания, соответствующий пятке, самой низкой части тела истории. Это сложное время, характеризующееся духовной тьмой и большим замешательством, и потому форма духовной работы, требуемая от нас, должна основываться на простом и устойчивом принятии ярма — ярко выраженном внутреннем движении ноги и пятки.

Пророк Амос учит: «Ибо не делает Г-сподь Б-г ничего, не открыв Своей тайны Своим рабам, пророкам» (3:7). В нашем поколении Любавичские Ребе учили нас, что главная задача поколения «пятки» — распространять источники хасидизма наружу, каждому еврею. При этом разум образованного человека может задаться вопросом: почему я должен тратить столько времени и обучать простых евреев азам Торы, вместо того чтобы использовать свои способности для ее углубленного изучения?

Эта мысль исходит со стороны «головы», однако повеление времени периода «пятки» требует действовать из принятия ярма и самоотмены. Мы должны следовать этому указанию с верой, понимая, что наша задача — освещать внешний мир светом Торы. Вместе с тем нельзя отвергать разум. Современное поколение жаждет понимания, поэтому внутреннюю часть Торы необходимо раскрывать ясно и последовательно, соединяя это с подлинным трудом в духе принципа «трудился — и нашел». Так, соединяя принятие ярма «ноги» с глубиной «головы», мы удостоимся исполнения слов Рамбама о днях Машиаха, когда «умножатся знание и мудрость», — с раскрытием праведного Машиаха, немедленно и в наши дни.

Суботня драша (укр/рус)

Wed, 29 Jul 2026 2:56:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу...

Так сказав Господь Воїнств: «Ще сидітимуть старі та старенькі на площах Єрусалима ... і площі міста наповняться хлопчиками та дівчатками, які гратимуться на його площах».
Захарія 8:4–5

Минулої суботи, коли ми читаємо главу «Ваетханан», називається «Шабат Нахаму» — «шабат утішення». Його назва пов’язана з відомою історією з Талмуду про чотирьох мудреців, які йшли до Єрусалима після руйнування Храму. Рабан Гамліель, рабі Елазар бен Азарія, рабі Єгошуа та рабі Аківа підіймалися гірською стежкою, і на кожному кроці перед їхніми очима відкривалися картини руйнування. Побачивши з вершини гори Скопус спалену Храмову гору, вони на знак жалоби розірвали свій одяг. А підійшовши ще ближче, вони побачили лисицю, яка вибігала зі Святая Святих — з місця, куди дозволялося входити лише первосвященнику, та й то лише раз на рік. Троє мудреців вибухнули гірким плачем, а рабі Аківа почав сміятися.

— Аківа, чому ти смієшся? — із подивом запитали його товариші. — Яка радість наповнює твоє серце в таку жахливу мить?

— Є два пророцтва, про які говорив пророк Єшайя, — відповів їм рабі Аківа. — Урія-коген пророкував про це місце: «Сіон буде зораний, як поле, і Єрусалим перетвориться на купи руїн, а Храмова гора — на лісисті пагорби». І якщо здійснилося його пророцтво, то здійсняться й слова Захарії, який пророкував: «Ще сидітимуть старі та старенькі на вулицях Єрусалима». Буде Храм, буде повне визволення — ось чому я сміюся!

— Аківа, ти втішив нас! — відповіли йому товариші, і повторили: — Аківа, ти втішив нас!

Що ж такого сказав їм рабі Аківа, що принесло їм утіху — і не просту втіху, а подвійну? І чому саме рабі Аківа зміг побачити в руйнуванні джерело втіхи?

Річ у тім, що, на відміну від інших мудреців, які походили зі знатних, багатих і Б-гобоязливих родин, Рабі Аківа був сином прозелітів, до сорока років залишався неуком і навіть відчував ненависть до мудреців. Саме незвичайний, складний і дивовижний життєвий шлях рабі Аківи допоміг йому набути того унікального погляду, якого не мали його товариші.

У трактаті «Євамот» розповідається, як рабі Аківа врятувався після кораблетрощі. Чіпляючись за уламок корабля, він схиляв голову перед кожною хвилею, що набігала, дозволяючи їй пройти над ним, — так він вижив і дістався берега.

Святий Магід із Межирича, великий учень Бааль Шем Това, досліджуючи вислів рабі Аківи «перед кожною хвилею я схиляв голову», пояснював: «голова» (рош) — це Б-жественний корінь будь-якої події. Рабі Аківа розумів, що сутність хвилі (галь) — це не знищення, а розкриття (гілуй) внутрішніх сил.

Великий праведник і чудотворець Арізаль пояснював пророцтво Єшайї про той день, коли скорбота зникне зі світу: «І витре Господь Б-г сльозу з кожного обличчя». Сльоза — символ жалоби, болю та руйнування. Слово «сльоза» (дема) і слово «свято» (моед) майже рівні за числовим значенням: до повної рівності зі «сльозою» не вистачає лише однієї одиниці. Тим, хто знає таємну мудрість, відоме поняття, яке називається «з урахуванням цілого» (ім га-колель): до нашого розрахунку потрібно додати «цілісний погляд» — саме він і буде тією відсутньою одиницею.

Коли людина дивиться на випадковий елемент великого пазла, вона бачить лише кольоровий шматочок картону. Але якщо поглянути на всю картину цілком із Б-жественної висоти, стає видно, як кожна сльоза перетворюється на радість.

Рабі Аківа обрав саме образ оранки («Сіон буде зораний, як поле»), тому що оранка ззовні виглядає як жорстоке руйнування землі залізним плугом. Однак землероб розуміє: не зоравши землю, неможливо виростити новий урожай. Руйнування Храму — це не фінал, а підготовка ґрунту до ще величнішої споруди Третього Храму.

Мудра людина вміє розпізнати Б-жественну милість усередині кожного випробування, кожної «хвилі» та кожної «сльози». Нехай удостоїмося ми перейняти цей світлий погляд рабі Аківи й незабаром побачити повну втіху Сіону та відновлення Єрусалима з приходом нашого праведного Машіаха незабаром, у наші дні, омейн!

Слухав і переказав Яків Шапіро

=======================================================

Наш раввин рассказывал в субботу...

Так сказал Г-сподь Воинств: еще сидеть будут старики и старухи на площадях Иерусалима ... и площади города наполнятся мальчиками и девочками, играющими на площадях его.

Захария 8:4-5

Прошлый шабат, когда мы читаем главу «Ваэтханан», называется «Шабат Нахаму» — «шабат утешения». Его название связано с известной историей из Талмуда о четырёх мудрецах, которые шли в Иерусалим после разрушения Храма. Рабан Гамлиэль, раби Элазар бен Азарья, раби Йегошуа и раби Акива поднимались по горной тропе, и их взору на каждом шагу открывались картины разрушения. Увидев с вершины горы Скопус сожженную Храмовую гору, они в знак траура разорвали свои одежды. А подойдя еще ближе, они увидели лисицу, выбегающую из Святая Святых — из места, куда разрешалось входить лишь первосвященнику, да и то раз в году. Трое мудрецов разразились горьким плачем, а раби Акива начал смеяться.

— Акива, почему ты смеёшься? — с изумлением спросили его товарищи. — Что за радость наполняет твоё сердце в столь ужасный час?

— Есть два пророчества, о которых говорил пророк Йешаяѓу, — ответил им раби Акива. – Урия-коген пророчествовал об этом месте: «Сион будет вспахан, как поле, и Иерусалим превратится в груды развалин, а Храмовая гора — в лесистые холмы», — и раз сбылось его пророчество, то сбудутся и слова Захарии, который пророчествовал: «Ещё будут сидеть старики и старухи на улицах Иерусалима». Будет Храм, будет полное избавление — вот почему я смеюсь!

— Акива, ты утешил нас! — ответили его товарищи, и повторили: — Акива, ты утешил нас!

Что же такого сказал им раби Акива, что принесло им утешение — и не простое утешение, а двойное? И почему именно раби Акива смог увидеть в разрушении источник утешения?

Дело в том, что в отличие от остальных мудрецов, выходцев из знатных, богатых и Б-гобоязненных семей, раби Акива был сыном прозелитов, до сорока лет оставался невеждой и даже питал ненависть к мудрецам. Именно необычный, сложный и удивительный жизненный путь раби Акивы помог ему обрести тот уникальный взгляд, которого не было у его товарищей.

В трактате «Йевамот» рассказывается, как раби Акива спасся после кораблекрушения. Цепляясь за обломок корабля, он склонял голову перед каждой набегающей волной, давая ей пройти над собой, — так он выжил и добрался до берега.

Святой Магид из Межирича, великий ученик Бааль Шем Това, исследовав фразу раби Акивы «перед каждой волной я склонял голову», объяснял: «голова» (рош) — это Б-жественный корень любого события. Рабби Акива понимал, что суть волны (галь) — это не уничтожение, а раскрытие (гилуй) внутренних сил.

Великий праведник и чудотворец Аризаль объяснял пророчество Йешаяѓу о том дне, когда скорбь исчезнет из мира: «И отрёт Г-сподь Б-г слезу со всякого лица». Слеза — символ траура, боли и разрушения. Слово «слеза» (дема) и слово «праздник» (моэд) почти равны по численному значению: до полного равенства «слезе» не хватает одной единицы. Знающим сокровенную мудрость известно понятие, называемое «с учётом целого» (им га-колель): к нашему расчету нужно добавить «целостный взгляд» — он и будет недостающей единицей.

Когда человек смотрит на случайный элемент большого паззла, он видит лишь цветной кусочек картона. Но если взглянуть на всю картину целиком с Б-жественной высоты, становится видно, как каждая слеза превращается в радость.

Раби Акива выбрал именно образ пахоты («Сион будет вспахан, как поле»), потому что вспашка со стороны выглядит как жестокое разрушение земли железным плугом. Однако земледелец понимает: не вспахав землю, не вырастишь новый урожай. Разрушение Храма — это не финал, а подготовка почвы к еще более величественному зданию Третьего Храма.

Мудрый человек умеет распознать Божественную милость внутри каждого испытания, каждой «волны» и каждой «слезы». Да удостоимся мы перенять этот светлый взгляд раби Акивы и вскоре увидеть полное утешение Сиона и восстановление Иерусалима с приходом нашего праведного Машиаха в скором времени, в наши дни, омейн!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

Суботня драша (укр/рус)

Thu, 23 Jul 2026 11:20:00 AM

Наш рабин розповідав у Шабат...

Мистецтво повчання

На початку книги «Дварім», у розпал днів «Бейн га-мецарім» («між тіснин») та напередодні Дев'ятого ава ми торкнемося теми, яка сьогодні є як ніколи актуальною: як ми спілкуємося, робимо зауваження й намагаємося виправити одне одного.

Трактат «Арахін» розповідає про дивовижну суперечку мудреців Талмуду. Раббі Тарфон сумнівається, що в їхньому поколінні знайдеться людина, здатна прийняти повчання. Варто комусь сказати: «Вийми скалку зі свого ока», як той одразу відповідає: «А ти сам вийми зі свого ока колоду!». Проте раббі Елазар бен Азарія ставить протилежне запитання: а чи є в усьому поколінні людина, яка вміє правильно повчати? Можливо, ми просто не вміємо робити зауваження так, щоб вони приносили користь, а не викликали агресію?

Та що ж робити? З одного боку, зробити зауваження — це заповідь Тори («Повчай, повчай свого ближнього»), а з іншого — майже кожна така спроба закінчується образою і лише зводить стіну відчуження. Відповідь на це запитання дає нам Моше-рабейну на початку нашої глави.

За тридцять сім днів до своєї смерті Моше звертається до всього народу зі словами повчання й напучування. За його плечима — сорок років у пустелі, сповнених нарікань, бунтів, ремствування і навіть лихослів'я. І ось відбувається диво: увесь народ слухає його в цілковитій тиші, ніхто не намагається заперечувати чи виправдовуватися, а любов євреїв до Моше лише зростає.

У вчинках нашого вчителя Моше ми можемо побачити три золоті правила повчання.

По-перше, потрібно бачити в людині її внутрішнє світло і поважати її гідність.

Ми не читаємо в Торі прямої згадки про гріхи, скоєні народом Ізраїлю, а бачимо лише натяки на них — лише назви місць, де сталася та чи інша сумна подія («в пустелі, на рівнині, навпроти Суфу... і Ді-Заґав»). Раші пояснює: Моше зробив це з поваги до Ізраїлю. Завдання повчання — піднести людину, а не принизити її. Помилка людини подібна до плями на дорогому одязі: пляму можна вичистити, і одяг, як і раніше, залишиться цінним.

Бааль-Шем-Тов говорить, що гематрія слова «ор» («світло») дорівнює гематрії слова «раз» («таємниця») — 207. Щоб осяяти людину в темряві, потрібно знайти її внутрішню таємницю — святу іскру. Окрім самих слів, велике значення мають інтонація, мова тіла та вираз обличчя. Невербальні сигнали передають більше інформації, ніж слова. Якщо в глибині душі ми не поважаємо людину, вона відчує наше ставлення і замкнеться.

По-друге, потрібно обрати правильний час для розмови: не можна повчати в стані роздратування чи гніву.

Перш ніж повчати народ, Моше чекав сорок років — подібно до Яакова, який висловив свої зауваження Реувену лише перед смертю. До того він мовчав, щоб не відштовхнути сина й не допустити, аби той пішов до Есава.

Часто ми робимо зауваження лише тому, що більше не можемо мовчати — через гнів і образу. Але це не повчання, а лише спосіб виплеснути власне роздратування. Моше чекав тієї миті, коли для всіх стане очевидним, що ним керує винятково щира турбота. Якщо серце палає гнівом — це найважливіший знак того, що саме зараз слід мовчати.

По-третє, передусім мають бути тепло і любов.

Моше докоряє народові лише після перемоги над Сіхоном і Огом, подарувавши євреям перемогу та виявивши до них свою турботу.

Шостий Любавицький Ребе розповідав таку притчу. У лазні, добре розпарившись, людина сама просить, щоб її попарили віником. Але якщо вдарити її віником просто на вулиці, вона або кинеться в бійку, або викличе поліцію. Коли дитина, чоловік чи дружина, друг чи подруга оточені безумовним теплом, вони самі попросять нашої поради.

Висновок

У дні, коли ми сумуємо через руйнування Храму, спричинене безпідставною ненавистю, поставмо собі три запитання, перш ніж почнемо когось критикувати.

— Чи бачу я світло в цій людині? Чи звертаюся до неї з повагою?

— Чи говорю я для того, щоб вона стала кращою, чи просто хочу вихлюпнути власне роздратування та гнів?

— Чи вклав я у своє повчання достатньо тепла й любові?

Перетворивши слова гніву на слова повчання й турботи, ми зможемо розтопити відчуження, перетворити безпідставну ненависть на безпідставну любов і удостоїтися якнайшвидшого відновлення Храму!

Слухав і переказав Яків Шапіро.

============================

Наш раввин рассказывал в субботу...

Искусство увещевания

В начале книги «Дварим», в разгар дней «Бейн ѓа-мецарим» («меж теснин») и накануне Девятого Ава мы коснемся темы как никогда актуальной: как мы общаемся, делаем замечания и пытаемся исправить друг друга.

Трактат «Арахин» рассказывает о поразительном споре мудрецов Талмуда: рабби Тарфон сомневается, что в их поколении найдется человек, способный принять увещевание. Стоит кому-то сказать: «Вынь соринку из глаза», как тот сразу парирует: «А ты сам вынь из глаза бревно!». Но рабби Элазар бен Азария задает противоположный вопрос: а есть ли во всем поколении человек, который умеет правильным образом увещевать? Может быть, мы просто не умеем делать замечания таким образом, чтобы они шли на пользу, а не вызывали агрессию?

Но что же делать? С одной стороны, сделать замечание — это заповедь Торы («Увещевай, увещевай ближнего своего»), с другой — почти любая попытка заканчивается обидой и строит стену отчуждения. Ответ на этот вопрос дает нам Моше-рабейну в начале нашей главы.

Моше за тридцать семь дней до своей смерти обращается ко всему народу с наставлением и увещеванием. За его спиной — сорок лет в пустыне, наполненных жалобами, бунтами, ропотом и даже сплетнями. И вот происходит чудо: весь народ слушает его в абсолютной тишине, никто не пытается возражать и защищаться, и любовь евреев к Моше только растёт.

В действиях нашего учителя Моше мы можем увидеть три золотые правила увещевания:

Во-первых, видеть в человеке его внутренний свет и уважать его достоинство.

Мы не читаем в Торе прямого указания на грехи, совершенные народом Израиля, а видим лишь намеки на них, лишь названия мест, где произошло то или иное печальное событие («в пустыне, в степи, против Суфа, ... и Ди-Загав»). Раши объясняет: Моше сделал это из уважения к Израилю. Задача увещевания — возвысить человека, а не унизить его. Ошибка человека подобна пятну на дорогой одежде: пятно можно вычистить, и одежда по-прежнему останется ценной.

Бааль-Шем-Тов говорит: гематрия слова «свет» (ор) равна слову «тайна» (раз) — 207. Чтобы освятить человека в темноте, нужно найти его внутреннюю тайну — святую искру. Кроме самих слов, большое значение имеют тон, язык тела и выражение лица. Невербальные сообщения несут больше информации, чем слова. Если в глубине души мы не уважаем человека, он почувствует наше отношение и закроется.

Во-вторых, нужно выбрать правильное время для разговора: нельзя увещевать в раздражении или гневе.

Моше, прежде чем увещевать народ, ждал сорок лет — подобно Яакову, который высказал свои претензии Реувену только перед смертью, а прежде молчал, чтобы не оттолкнуть сына, чтобы тот не ушел к Эсаву.

Часто мы делаем замечания просто потому, что больше не можем молчать — из-за гнева и обиды. Но это не увещевание, это разрядка собственного гнева. Моше ждал момента, когда всем будет очевидно, что им движет только искренняя забота. Если сердце горит гневом — это главный сигнал, что сейчас нужно молчать.

В-третьих, обязательно и прежде всего должны быть тепло и любовь. Моше обличает народ только после победы над Сихоном и Огом, даровав евреям победу и выказав им свою заботу. Шестой Любавический Ребе рассказывал такую притчу: в бане, распарившись, человек сам просит отхлестать его веником, но если хлестнуть его веником на улице, он полезет в драку или вызовет полицию. Когда ребёнок, супруг или друг окружены безусловным теплом, они сами попросят нашего совета.

Заключение

В дни, когда мы скорбим о разрушении Храма из-за беспричинной ненависти, давайте, прежде чем начать критиковать, зададим себе три вопроса:

— Вижу ли я свет в человеке? Обращаюсь ли к нему с уважением?

— Говорю ли я ради того, чтобы он стал лучше, или просто хочу излить свое раздражение и гнев?

— Достаточно ли тепла и любви я вложил в свое увещевание?

Превратив слова гнева в слова увещевания и заботы, мы сможем растопить отчуждение, превратить беспричинную ненависть в беспричинную любовь и удостоиться скорейшего восстановления Храма!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

НЕ ПРОПУСТИТИ МОМЕНТ

Wed, 22 Jul 2026 6:07:00 AM

Відома історія про великого кабаліста, святого рабі Іцхака Лурію Ашкеназі (Арізаля) та його учнів розповідає, що одного разу напередодні шабату, коли кабалісти за своїм звичаєм вийшли у відкрите поле, символічно зустрічаючи Царицю-Суботу, Арізаль звернувся до своїх учнів із дивовижною пропозицією, яка виходила за межі природного:

— Чи бажаєте ви, щоб ми зараз вирушили до Єрусалима і там зустріли шабат?

Відстань між Цфатом, де вони перебували в той момент, і Єрусалимом була настільки великою, що фізично дістатися туди за лічені хвилини до заходу сонця було неможливо. Однак учні добре знали, що їхній учитель у своїх діях не обмежений законами цього світу.

Попри це, у декого з них виникло легке вагання. Вони подумали про свої сім'ї, які залишилися в місті, і сказали: «Ми хочемо, але спершу нам слід піти додому й повідомити дружинам, що цього шабату нас не буде вдома».

Та щойно пролунали ці слова, на обличчі Арізаля з'явився вираз глибокого смутку, і він із розчаруванням сказав їм: «Знайте, що саме цієї миті було втрачено величезну можливість. Якби ви одразу погодилися — з повним самозреченням і досконалою вірою, без жодних розрахунків, — ми зараз привели б Машіаха і здійснили б повне Визволення!»

Ребе, розповівши цю історію у своїй сіхі (бесіді), поставив запитання: як могло статися, що бажання учнів вчинити згідно із законом і правилами пристойності — повідомити своїх домашніх і не засмутити їх — вважається настільки серйозною помилкою, яка затримала Визволення?

Відповідь полягає в тому, що коли людина стоїть перед брамою великого спасіння та історичної Божественної місії, звичайні людські розрахунки — навіть ті, що здаються розумними й правильними з погляду закону, — можуть стати перешкодою і зупинити великий прорив. Визволення вимагає від нас абсолютної віри, самовідданості та прагнення, яке не зупиняється перед жодними ваганнями.

Близько п'ятисот років тому у святому місті Цфат почало розквітати потужне духовне життя, яке залишило незгладимий слід у світі юдаїзму аж до наших днів. У центрі цього руху стояв Б-жественний кабаліст раббі Іцхак Лурія Ашкеназі, відомий за акронімом «Арізаль». Більшу частину свого життя він провів у Єгипті і лише в останні роки, приблизно у віці тридцяти чотирьох років, переселився до Ерец-Ісраель і оселився в Цфаті.

Попри те, що він прожив там зовсім недовго, до свого відходу п'ятого числа місяця Менахем-Ав, йому вдалося згуртувати навколо себе видатну групу мудреців і діяльних людей, і разом із ними він змінив вигляд молитви та духовного служіння.

Одним із головних нововведень цфатських кабалістів стало впорядкування зустрічі шабату в тому вигляді, в якому вона відома нам сьогодні. До цього вечірня суботня молитва була дуже короткою. Наш учитель рабі Йосеф Каро, автор «Шулхан Арух», зазначає, що первісний звичай полягав у тому, щоб безпосередньо перед вечірньою молитвою промовляти лише один псалом — «Пісню-псалом на день суботній».

Саме Арізаль разом зі своїми учнями розширив цей порядок, додавши шість псалмів, що відповідають буднім дням, а також духовні гімни.

Один із членів цієї групи, кабаліст рабі Шломо Алкабец, написав всесвітньо відомий гімн «Леха Доді», який становить серцевину церемонії зустрічі шабату в усіх єврейських громадах. Щосуботи кабалісти вдягали святковий білий одяг і виходили за межі міських мурів — у бік заходу, на відкриті поля. Там, під променями призахідного сонця, вони зі співами та незвичайним духовним піднесенням зустрічали настання святого дня.

Звичай виходити в поле ґрунтується на ідеї, що шабат є духовною «нареченою», а народ Ізраїлю — «нареченим». Як під час весільної церемонії наречений виходить назустріч своїй нареченій, щоб привести її під хупу, так і сини Ізраїлю виходять назустріч шабату, що входить.

Джерело цього поняття вже міститься у Вавилонському Талмуді (трактат «Шабат», ст. 119-а), де розповідається про аморая рабі Яная, який напередодні шабату вдягав свій розкішний одяг і, стоячи, натхненно промовляв: «Прийди, наречена, прийди, наречена».

Поняття виходу «назустріч шабату» має як духовний, так і практичний зміст і тісно пов'язане зі структурою Десяти заповідей. У Торі вони наведені двічі: уперше — у розділі «Їтро» (Шмот 20:1–14), а вдруге — у розділі «Ваетханан» (Дварім 5:6–18), у промові Моше-рабейну перед входом народу до Ерец-Ісраель.

Порівняння цих текстів виявляє відмінності — як мовні, так і змістові. Найвідоміша з них стосується заповіді про шабат: у розділі «Їтро» сказано: «Пам'ятай день суботній…» (Шмот 20:8), а у «Ваетханан» — «Дотримуйся дня суботнього…» (Дварім 5:12).

Мудреці в «Мехільта де-раббі Ішмаель» звернули увагу на цю різницю й пояснили: «"Пам'ятай" — перед ним, а "дотримуйся" — після нього; звідси сказали, що необхідно додавати від буденного до святого» (параша «Баходеш», розділ 7).

Практичне втілення цього закону відоме кожній єврейській жінці, яка запалює свічки напередодні шабату. Прийнято запалювати їх за вісімнадцять хвилин до заходу сонця (а в деяких місцях, наприклад у Єрусалимі, — за сорок хвилин). Поширеною є помилка, ніби ці хвилини є лише технічною пересторогою, щоб уникнути порушення.

Насправді ж ця вимога ґрунтується на тому, що Тора зобов'язує нас додавати від буденного до святого, тобто взяти частину буденного часу, коли ще дозволено працювати, і з власної ініціативи перетворити її на святість.

Вихід назустріч шабату відбувається не лише в просторі (виходом у поле), а насамперед у часі — через завчасне прийняття шабату та введення його до нашого дому раніше встановленого часу.

Ми пам'ятаємо про шабат ще до його настання, додаючи до нього час наперед, і дотримуємося його також після завершення, продовжуючи святість і не дозволяючи їй швидко закінчитися.

Така поведінка показує, що шабат дорогий нашому серцю і нам важко з ним розлучатися.

Ми приймаємо шабат раніше і проводжаємо його пізніше, тим самим розширюючи його святість. Така поведінка показує, наскільки дорогий нам Шабат і як важко нам із ним розлучатися.

Якщо звернутися до новітньої історії єврейського народу, то після знищення європейського єврейства в роки Катастрофи світ опинився в стані глибокої кризи. Мільйони євреїв загинули, а ті, хто вижив, були зламані фізично й духовно. Навіть у громадах Сполучених Штатів, які не постраждали безпосередньо від Катастрофи, панували атмосфера пригніченості та песимізму.

У 1950 році, коли Любавицький Ребе очолив рух Хабад, він здійснив справжній ідейний переворот. Ребе відмовився від оборонної позиції та проголосив необхідність активного наступу — повернення єврейських душ. Він закликав «вийти в поле», вдихнути життя в єврейські громади по всьому світу й змінити перебіг асиміляції.

Для цього було потрібне нове покоління хасидів, сповнених абсолютної віри та самовідданості. Ребе виховував учнів, готових залишити особистий комфорт і вирушити до будь-якого куточка світу заради поширення юдаїзму. Він порівнював цю вимогу з учинком Нахшона бен Амінадава під час розсічення Чермного моря: Нахшон не робив жодних розрахунків і не оцінював ситуацію — він просто увійшов у воду з цілковитою вірою у Всевишнього та Моше-рабейну. І саме завдяки цій рішучості море розступилося.

Так само й від хасидів вимагається стрибнути в бурхливе море асиміляції, розсікти його та привести до духовного перевороту.

Коли Ребе згадував історію про Арізаля та його учнів у своїх бесідах, він прагнув підкреслити саме цю думку: особисті й сімейні розрахунки, хоч би якими розумними вони здавалися, можуть призвести до втрати миті Визволення та можливості змінити реальність.

І в наш час, коли єврейський світ стикається із серйозними духовними небезпеками та зростанням антисемітизму, єдиним засобом залишається безкомпромісна й енергійна діяльність із повною довірою до Творця світу. Саме це дає змогу долати перешкоди й виходити з випробувань ще сильнішими.

НЕ УПУСТИТЬ МОМЕНТ

Wed, 22 Jul 2026 6:00:00 AM

Известная история о великом каббалисте, святом рабби Ицхаке Лурии Ашкенази (Аризале) и его учениках, гласит, что в один из канунов субботы, когда каббалисты по своему обычаю вышли в открытое поле, символически встречая Царицу-Субботу, Аризаль обратился к своим ученикам с удивительным предложением, выходящим за грань естественного: «Хотите ли вы, чтобы мы сейчас отправились в Иерусалим и там встретили Субботу?»

Расстояние между Цфатом, где они находились в тот момент, и Иерусалимом настолько велико, что не было никакой физической возможности добраться туда за считанные минуты до захода солнца. Однако ученики прекрасно знали, что их учитель в своих действиях не ограничен законами этого мира. Тем не менее, у некоторых из них возникло легкое колебание. Они подумали о семьях, оставшихся в городе, и сказали: «Мы хотим, но нам следует сначала пойти домой и сообщить нашим женам, что в эту субботу нас не будет дома». Но как только прозвучали эти слова, на лице Аризаля появилось выражение глубокой печали, и он разочарованно сказал им: «Знайте, что в этот момент великая возможность была упущена. Если бы вы сразу согласились — с полным самоотречением и совершенной верой, без всяких расчетов, — мы бы сейчас привели Машиаха и совершили полное Избавление».

Ребе, рассказав эту историю в своей сихе (беседе), задал затем вопрос: как может быть, что желание учеников поступить по закону и по правилам приличия — уведомить своих домашних и не огорчить их — считается столь серьезной ошибкой, которая задержала Избавление? Ответ таков: когда человек стоит перед вратами великого спасения и исторической Б-жественной миссии, обычные человеческие расчеты — даже те, которые кажутся разумными и правильными с точки зрения закона, — могут стать преградой и остановить великий прорыв. Избавление требует от нас абсолютной веры, самоотверженности и устремления, не останавливающегося ни перед какими колебаниями.

Около пятисот лет назад в святом городе Цфате начала расцветать мощная духовная жизнь, оставившая неизгладимый след в мире иудаизма до наших дней. В центре этого движения стоял Б-жественный каббалист рабби Ицхак Лурия Ашкенази, известный по акрониму «Аризаль». Большую часть своей жизни он провел в Египте и лишь в последние годы, примерно в возрасте тридцати четырех лет, перебрался в Эрец-Исраэль и поселился в Цфате. Несмотря на то что он прожил там совсем недолго, до своего ухода пятого числа месяца менахем-ав, ему удалось собрать вокруг себя выдающуюся группу мудрецов и деятельных людей, и вместе с ними он изменил облик молитвы и духовного служения.

Одним из главных нововведений цфатских каббалистов стало оформление порядка встречи субботы в том виде, в каком он известен нам сегодня. До этого субботняя вечерняя молитва была очень краткой. Наш учитель рабби Йосеф Каро, автор «Шулхан Арух», отмечает, что первоначальный обычай состоял в том, чтобы произносить лишь один псалом — «Песнь-псалом на день субботний» — непосредственно перед вечерней молитвой. Именно Аризаль вместе со своими учениками расширил этот порядок и добавил шесть псалмов, соответствующих будним дням, а также духовные гимны.

Один из членов этой группы, каббалист рабби Шломо Алкабец, сочинил всемирно известный гимн «Леха доди», который составляет сердцевину церемонии встречи субботы во всех еврейских общинах. Каждую субботу каббалисты надевали праздничные белые одежды и выходили за пределы городских стен — в сторону запада, в открытые поля. Там, под лучами заходящего солнца, они с песнопениями и необыкновенным духовным подъемом встречали наступающий святой день.

Обычай выходить в поле основан на идее, что Суббота является духовной «невестой», а народ Израиля — «женихом». Как во время свадебной церемонии жених выходит навстречу своей невесте, чтобы привести ее под хупу, так и сыны Израиля выходят навстречу входящей Субботе. Источник этого понятия уже содержится в Вавилонский Талмуд (лист 119а), где рассказывается об аморае Рабби Янай, который в канун субботы надевал свои великолепные одежды и, стоя, с воодушевлением говорил: «Приди, невеста, приди, невеста».

Понятие выхода «навстречу Субботе» имеет как духовный, так и практический смысл и тесно связано со структурой Десяти заповедей. Они приводятся в Торе дважды: впервые в главе «Итро» (Шмот 20:1–14), а затем в главе «Ваэтханан» (Дварим 5:6–18), в речи Моше-рабейну перед входом народа в Эрец-Исраэль. При сравнении этих текстов обнаруживаются различия — как языковые, так и смысловые. Самое известное из них касается заповеди о Субботе: в «Итро» сказано «Помни день субботний…» (Шмот 20:8), а в «Ваэтханан» — «Соблюдай день субботний…» (Дварим 5:12).

Мудрецы в Мехильта де-рабби Ишмаэль обратили внимание на это различие и объяснили: «Помни — перед ним, и соблюдай — после него; отсюда сказали, что прибавляют от буднего к святому» (параша «Баходеш», раздел 7). Практическое выражение этого закона известно каждой еврейской женщине, зажигающей свечи в канун субботы. Принято зажигать свечи за 18 минут до захода солнца (а в некоторых местах, например в Иерусалиме, — за 40 минут). Распространено заблуждение, будто эти минуты — лишь техническая предосторожность, чтобы избежать нарушения.

Однако на самом деле это требование основано на том, что Тора обязывает нас прибавлять от буднего к святому, то есть взять часть буднего времени, разрешенного для работы, и по собственной инициативе превратить его в святость. Выход навстречу Субботе происходит не только в пространстве (выход ногами в поле(, но прежде всего во времени — посредством раннего принятия Субботы и введения ее в наш дом ранке установленного срока. Мы помним Субботу до ее наступления, добавляя время заранее, и соблюдаем ее при ее окончании, продлевая святость и не позволяя ей быстро завершиться. Такое поведение показывает, что Суббота дорога нашему сердцу и нам трудно с ней расставаться.

Мы принимаем Субботу раньше и провожаем ее позже, тем самым расширяя ее святость. Такое поведение показывает, насколько дорога нам Суббота и как трудно с ней расставаться.

Если обратиться к современной истории еврейского народа, то после разрушения европейского еврейства в годы Катастрофы мир оказался в состоянии глубокого кризиса. Миллионы евреев погибли, а выжившие были сломлены физически и духовно. Даже в общинах США, не пострадавших в Катастрофе, ощущалась атмосфера уныния и пессимизма.

В 1950 году, когда Любавичский Ребе принял на себя руководство движением «Хабад», он совершил идейный переворот. Ребе отказался от оборонительной позиции и провозгласил необходимость активного наступления — возвращения еврейских душ. Он призвал «выйти в поле», вдохнуть жизнь в общины по всему миру и изменить ход ассимиляции.

Для этого потребовалось новое поколение хасидов, обладающих полной верой и самоотверженностью. Ребе воспитывал учеников, готовых оставить личный комфорт и отправиться в любой уголок мира ради распространения иудаизма. Он сравнивал это требование с поступком Нахшона бен Аминадава во время рассечения Чермного моря: Нахшон не производил расчет и оценку ситуации, а просто прыгнул в воду с полной верой в Всевышнего и Моше-рабейну. И благодаря этой решимости море расступилось. Точно так же от хасидов требуется прыгнуть в бурное море ассимиляции, рассечь его и привести к духовному перевороту.

Когда Ребе упоминал историю об Аризале и его учениках в свои беседах, он стремился подчеркнуть именно эту мысль: личные и семейные расчеты, какими бы разумными они ни казались, могут упустить момент избавления и возможность изменить реальность. И в наше время, когда еврейский мир сталкивается с серьезными духовными опасностями и растущим антисемитизмом, единственным средством является бескомпромиссная и энергичная деятельность с полной уверенностью в Творце мира. Именно это позволяет преодолевать препятствия, и выходить из испытаний более сильными.

СПРАВЖНІ БАЖАННЯ

Thu, 16 Jul 2026 5:47:00 AM

Один із учнів Межеріцького Магіда був відомий своєю відданістю істині та тим, що ніколи не вимовляв жодного слова, яке не було б точним. Але одного разу до містечка, де він жив, прибув хасид, який перебував у глибокій печалі через важку й затяжну сварку з дружиною, що довела їхню сім’ю до межі розпаду.

Учень згадав про поведінку Агарона-коена і вирішив діяти. Він підійшов до чоловіка і сказав йому: «Знай, що твоя дружина в глибині серця кається у своїх образливих словах і хоче відновити колишні стосунки». Потім він поспішив до дружини і розповів їй, що її чоловік мучиться і просить у неї пробачення. Ці слова подіяли, і мир знову запанував у їхньому домі. Однак хасид почав відчувати докори сумління через побоювання, що він порушив заборону «Віддаляйся від неправди» (Шмот 23:7). Він вирушив до свого вчителя, Магіда з Межерича, і, тремтячи, розповів йому про те, що сталося: «Ребе, чи згрішив я, сказавши неправду, щоб врятувати дім?»

Магід усміхнувся і сказав йому: «Ти не сказав неправди, сину мій, а промовив чисту істину. У глибині душі обидва подружжя прагнули лише любові й миру, але гнів затьмарив їхнє справжнє бажання. У своїх словах ти не змінив реальність, а лише зняв оболонки і розкрив внутрішню істину їхніх душ».

Під час одного нещодавнього уроку Тори обговорювалася тема «Страждання тварин», яка, на думку більшості галахічних авторитетів, є забороною з Тори. Один із учасників, будучи вегетаріанцем, із іронією зауважив: «Тобто їх можна, а завдавати страждань — ні?!». Ця реакція відображає поширену в сучасному суспільстві тенденцію сприймати світ у крайнощах і дихотомії. Прийнято вважати, що якщо щось дозволено, то дозволено все, а якщо заборонено — то заборона має дотримуватися до крайності. Однак єврейський світогляд не будується за принципом чорного і білого. Тора являє собою складну систему, у якій обмеження й дозволи поєднуються у належних місцях.

Наприклад, вживання м’яса повністю дозволене згідно з волею Творця. Після Потопу Святий, благословенний Він, звернувся до Ноаха і сказав: «Усе, що рухається і живе, буде вам у їжу; як зелень трав’яну Я дав вам усе» (Брейшит 9:3). Ребе пояснює у своїх бесідах, що після Потопу покоління ослабли, і тому людині необхідно вживати м’ясо для підтримання фізичного здоров’я. З тієї ж причини Галаха дозволяє проводити медичні експерименти на тваринах для розвитку медицини і порятунку людей, адже тварина була створена для того, щоб служити життєво важливим потребам людини. Водночас Тора повністю забороняє завдавати страждання тварині заради розваги і забави, як ми бачимо в історії з Біламом, коли ангел дорікнув йому: «За що ти бив свою ослицю?» (Бамідбар 22:32).

Цей тонкий баланс і складність існують і в багатьох інших суспільних галахічних питаннях. Наприклад, щодо абортів. У більшості демократичних країн світу триває суспільна дискусія на цю тему. Люди схильні займати крайні позиції: консерватори стверджують, що аборти не дозволені за жодних обставин, тоді як ліберали вважають, що кожна жінка має повне право на своє тіло і може приймати рішення про аборт у будь-якій ситуації без зовнішнього втручання. Позиція Галахи полягає в тому, що аборти в принципі заборонені. Однак юдаїзм не ігнорує реальність, і існують рідкісні й виняткові випадки, у яких, за прямою вказівкою та постановою рабина, дозволяється зробити аборт. Тут немає крайньої позиції однієї зі сторін, а є ретельний розгляд кожного конкретного випадку.

Ця складна структура яскраво проявляється в жалобних днях місяця менахем-ав. Дев’ятого ава ми відзначаємо цілу добу посту, читаємо жалобні плачі — кінот, сидимо на землі й сумуємо через руйнування Храму та тривале вигнання, яке триває вже дві тисячі років. Це, безумовно, сумний день для єврейського народу. З іншого боку, у книзі Тегілім, у 79-му псалмі, що описує руйнування, текст відкривається несподіваними словами: «Псалом Асафа: Б-же, прийшли народи у Твою спадщину, осквернили Твій святий Храм, перетворили Єрусалим на руїни». Мудреці в мідраші одразу ставлять запитання: як можна починати опис руйнування словом «псалом», тобто «пісня»? Слід було б почати словами «плач Асафа»!

Відповідь, яку дає мідраш, розкриває глибину: всередині великого руйнування ми радіємо тому, що Святий, благословенний Він, вилив Свій гнів на дерево і каміння будівлі, а не знищив сам народ Ізраїлю. Людина, яка любить чітке визначення — ось чорне, а ось біле — запитає в замішанні: то що ж нам робити Дев’ятого ава — оплакувати руйнування чи радіти спасінню? Єврейська відповідь полягає в тому, що обидва почуття існують одночасно. Ми оплакуємо руйнування Храму і водночас радіємо та дякуємо за те, що народ Ізраїлю вижив і існує вічно.

Мідраш розповідає, що коли Агарон дізнавався про подружжя, яке перебуває в сварці, він ішов до чоловіка і казав йому, що його дружина кається і дуже хоче примиритися з ним. Потім він ішов до дружини і розповідав, що її чоловік кається у своїй ганебній поведінці і просить, щоб вона його пробачила, обіцяючи намагатися бути максимально розуміючим чоловіком. Коли вони зустрічалися, мир повертався між ними. Коли ця тема одного разу була піднята на уроці, який я проводив, один із учасників запитав: як можна говорити неправду, та ще й Агарону-коену? Адже Тора прямо застерігає: «Віддаляйся від неправди», і це єдина заборона з усіх 613 заповідей, про яку сказано у формі віддалення. Відповідь полягає в тому, що мудреці встановили: «дозволено людині змінити (тобто сказати не зовсім точно) заради миру» (Вавилонський Талмуд, трактат «Євамот», аркуш 65-б). Джерело цього встановлення знаходиться в книзі «Брейшит»: коли ангели сповістили про народження сина, Сара засміялася і сказала: «і пан мій старий» (Брейшіт 18:12–13). Коли ж Святий, благословенний Він, звернувся до Авраама, Він змінив її слова і передав: «і я постаріла» (Брейшіт 18:14). Раші пояснює, що Писання змінило ці слова заради миру, і звідси ми вчимо, що дозволено змінювати заради миру.

Ребе приходить і розкриває тут дивовижну новизну: коли Агарон говорив, що чоловік розкаявся, він зовсім не брехав. Щоб зрозуміти це, слід розглянути цікавий закон, пов’язаний із розвідним листом (гет). Галаха встановлює, що чоловік, який розлучається зі своєю дружиною, повинен зробити це за власною вільною волею, і якщо його змусили незаконно, розлучення недійсне. Однак якщо рабинський суд доходить висновку, що чоловік зобов’язаний розлучитися, дозволяється застосувати до нього серйозні санкції і навіть бити його, доки він не скаже: «хочу». Виникає питання: якщо він насправді не хоче і його змушують, то в чому ж сенс такого висловлювання? Рамбам пояснює, що примушеним вважається той, кого змушують робити те, до чого він не зобов’язаний за Торою. Але той, чиє йецер гара (зле начало) змушує його ухилятися від заповіді, і його б’ють, доки він її не виконає, не вважається примушеним, тому що він хоче бути частиною Ізраїлю і виконувати всі заповіді, просто його йецер гара здолало його. Тож коли його зле начало слабшає і він каже «хочу», у цей момент він розлучається вже за власною волею. Рамбам навчає нас важливого уроку про сутність єврея: у глибині серця кожен єврей хоче виконувати волю Всевишнього, але зле начало збиває його з пантелику різними спокусами. Тому, коли його змушують виконати заповідь, насправді йому допомагають розкрити те, чого він справді хоче.

Це схоже на людину, яка за приписом лікаря повинна утримуватися від вживання тортів. Коли він приходить на свято і бачить торт, його серце бажає, і він збирається скуштувати, але дружина дорікає йому і не дозволяє йому торкнутися його. Хоча в той момент вона його примушує, через пів години він буде вдячний їй за те, що вона допомогла йому зберегти здоров’я.

Ребе говорить: коли Агарон-коен розповідав жінці, що її чоловік кається, він не брехав, а розкривав його справжнє внутрішнє бажання — виконувати волю Всевишнього. А яка воля Всевишнього? Щоб людина шанувала свою дружину більше, ніж саму себе. Агарон сказав правду, навіть якщо сам чоловік у той момент ще не усвідомлював її через гнів.

Цей закон лежить в основі всього підходу Ребе до єврея. Коли єврею пропонують одягнути тфілін, а він рішуче відмовляється, не варто цього лякатися. У глибині серця він справді хоче одягнути тфілін і поєднатися з Всевишнім, але зле начало переконує його, що він втомився або не має бажання. У той момент, коли його звільнять від влади злого начала, він сам дійде висновку, що насправді дуже хоче виконувати заповіді.

ПОДЛИННЫЕ ЖЕЛАНИЯ

Thu, 16 Jul 2026 5:46:00 AM

Один из учеников Межеричского Магида был известен своей приверженностью истине и тем, что никогда не произносил ни одного слова, которое не было бы точным. Но однажды в местечко, где он жил, прибыл хасид, бывший в глубокой печали из-за доведшей их семью до грани распада тяжёлой и затяжной ссоры с женой.

Ученик вспомнил о поведении Агарона-когена и решил действовать. Он подошёл к мужу и сказал ему: «Знай, что твоя жена в глубине сердца раскаивается в своих обидных словах и хочет восстановить прежние отношения». Затем он поспешил к жене и рассказал ей, что ее муж мучается и просит у нее прощения. Эти слова подействовали, и мир вновь воцарился в их доме. Однако хасида начал испытывать муки совести из-за опасения, что он нарушил запрет «Удаляйся от лжи» (Шмот 23:7). Он отправился к своему учителю, Магиду из Межерича, и трепеща рассказал ему о случившемся: «Ребе, согрешил ли я, сказав неправду, чтобы спасти дом?»

Магид улыбнулся и сказал ему: «Ты не сказал неправды, сын мой, а произнёс чистую истину. В глубине души оба супруга хотели только любви и мира, но гнев затмил их истинное желание. В своих словах ты не изменил реальность, а лишь снял оболочки и раскрыл внутреннюю истину их душ».

Во время одного недавнего урока Торы обсуждалась тема «Страдание животных», которая, по мнению большинства галахических авторитетов, является запретом из Торы. Один из участников, будучи вегетарианцем, с иронией заметил: «То есть их можно, а причинять страдания — нельзя?!». Эта реакция отражает распространенную в современном обществе тенденцию воспринимать мир в крайностях и дихотомии. Принято считать, что если что-то разрешено, то дозволено все, а если запрещено — то запрет должен соблюдаться до крайности. Однако еврейское мировоззрение не строится по принципу черного и белого. Тора представляет собой сложную систему, в которой ограничения и разрешения сочетаются в надлежащих местах.

Например, употребление мяса полностью разрешено согласно воле Творца. После потопа Святой, благословен Он, обратился к Ноаху и сказал: «Все движущееся, что живет, будет вам в пищу; как зелень травную Я дал вам все» (Брейшит 9:3). Ребе объясняет в своих беседах, что после Потопа поколения ослабли, и поэтому человеку необходимо употреблять мясо для поддержания физического здоровья. По той же причине Галаха разрешает проводить медицинские эксперименты на животных для развития медицины и спасения людей, ведь животное было создано для того, чтобы служить жизненно важным нуждам человека. Вместе с тем Тора полностью запрещает причинять страдания животному ради развлечения и забавы, как мы видим в истории с Биламом, когда ангел упрекнул его: «За что ты бил свою ослицу?» (Бамидбар 22:32).

Этот тонкий баланс и сложность существует и во многих других общественных галахических вопросах. Например, по поводу абортов. В большинстве демократических стран мира ведётся общественная дискуссия на эту тему. Люди склонны занимать крайние позиции: консерваторы утверждают, что аборты не разрешены ни при каких обстоятельствах, тогда как либералы считают, что у каждой женщины есть полное право на своее тело, и она может принимать решение об аборте в любой ситуации без внешнего вмешательства. Позиция Галахи заключается в том, что аборты в принципе запрещены. Однако иудаизм не игнорирует реальность, и существуют редкие и исключительные случаи, в которых, по прямому указанию и постановлению раввина, разрешается сделать аборт. Здесь нет крайней позиции одной из сторон, а есть тщательное рассмотрение каждого конкретного случая.

Эта сложная структура ярко проявляется в траурных днях месяца менахем-ав. Девятого ава мы отмечаем целые сутки поста, читаем траурные плачи-кинот, сидим на земле и скорбим о разрушении Храма и длительном изгнании, продолжающемся уже две тысячи лет. Это безусловно печальный день для еврейского народа. С другой стороны, в книге Тегилим, в 79-м псалме, описывающем разрушение, текст открывается неожиданными словами: «Псалом Асафа: Б-же, пришли народы в Твое наследие, осквернили Твой святой Храм, превратили Иерусалим в руины». Мудрецы в мидраше сразу задают вопрос: как можно начинать описание разрушения словом «псалом», то есть «песнопение»? Следовало бы начать словами «плач Асафа»!

Ответ, который дает мидраш, раскрывает глубину: внутри великого разрушения мы радуемся тому, что Святой, благословен Он, излил Свой гнев на дерево и камни здания, а не уничтожил сам народ Израиля. Человек, любящий четкое определение — вот черное, а вот белое — спросит в замешательстве: так что же нам делать Девятого ава — оплакивать разрушение или радоваться спасению? Еврейский ответ состоит в том, что оба чувства существуют одновременно. Мы оплакиваем разрушение Храма и вместе с тем радуемся и благодарим за то, что народ Израиля выжил и существует вечно.

Мидраш рассказывает, что когда Агарон узнавал о супружеской паре, находящейся в ссоре, он шел к мужу и говорил ему, что его жена раскаивается и очень хочет примириться с ним. Затем он шел к жене и рассказывал, что ее муж раскаивается в своем постыдном поведении и просит, чтобы она его простила, обещая стараться быть максимально понимающим мужем. Когда они встречались, мир возвращался между ними. Когда эта тема однажды была поднята на уроке, который я проводил, один из участников спросил: как можно говорить неправду, да еще Агарону-когену? Ведь Тора прямо предостерегает: «Удаляйся от лжи», и это единственный запрет из всех 613 заповедей, о котором сказано в форме отдаления. Ответ заключается в том, что мудрецы установили: «разрешено человеку изменить (то есть сказать не совсем точно) ради мира» (Вавилонский Талмуд, трактат «Йевамот», лист 65-б). Источник этого установления находится в книге «Брейшит»: когда ангелы возвестили о рождении сына, Сара засмеялась и сказала: «и господин мой стар» (Брейшит 18:12-13). Когда же Святой, благословен Он, обратился к Аврагаму, Он изменил ее слова и передал: «и я состарилась» (Брейшит 18:14). Раши объясняет, что Писание изменило эти слова ради мира, и отсюда мы учим, что разрешено изменять ради мира.

Ребе приходит и раскрывает здесь удивительную новизну: когда Агарон говорил, что муж раскаялся, он вовсе не лгал. Чтобы понять это, следует рассмотреть интересный закон, связанный с разводным письмом (гет). Галаха устанавливает, что муж, который разводится со своей женой, должен сделать это по собственной свободной воле, и если его принудили незаконно, развод недействителен. Однако если раввинский суд приходит к выводу, что муж обязан развестись, разрешается применить к нему серьезные санкции и даже бить его, пока он не скажет: «хочу». Возникает вопрос: если он на самом деле не хочет и его заставляют, то в чем же смысл такого заявления? Рамбам объясняет, что принужденным считается тот, кого заставляют делать то, к чему он не обязан по Торе. Но тот, чье йецер горо (злое начало) заставляет его уклоняться от заповеди, и его бьют, пока он ее не исполнит, не считается принужденным, потому что он хочет быть частью Израиля и исполнять все заповеди, просто его йецер горо одолело его. Так что, когда его злое начало ослабевает и он говорит «хочу», в этот момент он разводится уже по собственной воле. Рамбам учит нас важному уроку о сущности еврея: в глубине сердца каждый еврей хочет исполнять волю Всевышнего, но злое начало сбивает его с толку различными соблазнами. Поэтому, когда его принуждают выполнить заповедь, на самом деле ему помогают раскрыть то, чего он действительно хочет.

Это похоже на человека, который по предписанию врача обязан воздерживаться от употребления тортов. Когда он приходит на праздник и видит торт, его сердце желает, и он собирается попробовать, но жена отчитывает его и не позволяет ему прикоснуться к нему. Хотя в тот момент она его принуждает, через полчаса он будет благодарен ей за то, что она помогла ему сохранить здоровье.

Ребе говорит: когда Агарон-коген рассказывал женщине, что ее муж раскаивается, он не лгал, а раскрывал его истинное внутреннее желание — исполнять волю Всевышнего. А какова воля Всевышнего? Чтобы человек почитал свою жену больше самого себя. Агарон сказал правду, даже если сам муж в тот момент еще не осознавал её из-за гнева.

Этот закон лежит в основе всего подхода Ребе к еврею. Когда еврею предлагают надеть тфилин, а он решительно отказывается, не стоит этого пугаться. В глубине сердца он действительно хочет надеть тфилин и соединиться со Всевышним, но злое начало убеждает его, что он устал или у него нет желания. В тот момент, когда его освободят от власти злого начала, он сам придет к выводу, что на самом деле очень хочет исполнять заповеди.

Суботня драша (укр/рус)

Wed, 15 Jul 2026 5:07:00 PM

Свідомо і підсвідомо

Наш рабин розповідав у суботу...

Розділ «Матот — Масей»

Сучасний світ надає величезного значення людському підсвідомому. Фрейд описав захисні механізми психіки: інколи ми ховаємо глибоко всередині важкі переживання і травми, щоб не зруйнувати свій ідеальний образ. Через це виникає суперечність: людина повністю впевнена у своїй правоті, хоча насправді нею можуть керувати приховані мотиви і страхи.

Коли ми не усвідомлюємо, що нами рухає зсередини, ми стаємо рабами шрамів нашого минулого. Ми ранимо людей, яких любимо найбільше, ведемо непотрібні війни і руйнуємо сім’ї та соціальні зв’язки — лише тому, що наша психіка витіснила справжню проблему в темряву.

Іноді це призводить до того, що називається саморуйнуванням. Людина хоче досягти успіху, побудувати хороші стосунки, хоче творити — але власними руками все руйнує і зазнає невдачі. Вона впевнена, що причина її невдач знаходиться зовні, що проти неї повстав увесь світ, — але її найбільший ворог ховається всередині її власного підсвідомого.

Мідраш Танхума наводить дивовижний мідраш про Моше-рабейну і його наступника Єгошуа бін Нуна. У розділі «Матот» Всевишній наказує Моше піти війною на мідьянитян, які втягнули євреїв в ідолопоклонство і розпусту. Одразу після завершення війни, оголошує Б-г, Моше помре. І Моше без жодних вагань збирає військо і посилає його на мідьянитян. Мідраш із похвалою відгукується про дії Моше: щоб продовжити собі життя, він міг би затягнути війну з Мідьяном на роки, але він повністю анулював своє «я» заради святої місії.

Про дії Єгошуа бін Нуна під час завоювання Кнаана сказано: «Багато днів вів Єгошуа війну з усіма цими царями». Мудреці говорять: Єгошуа знав, що як тільки завершиться завоювання землі, його життя обірветься, і тому підсвідомо затягував війну. За це Б-г розгнівався на нього і скоротив його життя на десять років.

Але як таке може бути?! Невже праведний Єгошуа, вірний учень Моше, свідомо жертвував життями євреїв, щоб прожити трохи довше? Звичайно, ні! У книзі третього гурського Ребе «Сфат Емет» сказано, що на свідомому рівні Єгошуа щиро хотів виконати волю Б-га, — але на рівні підсвідомості спрацювало природне людське бажання жити. Коли серце не віддане меті повністю, немає повного душевного прагнення, і саме це призвело до того, що війна затягнулася на «багато днів».

У цьому і полягала найбільша різниця: Моше-рабейну звільнився від особистої зацікавленості не лише на рівні свідомості, але й до самих глибин свого підсвідомого.

Хасидизм і етичне вчення (мусар) постійно говорять про роботу підсвідомого. Прийнято вважати, що підсвідоме і психоаналіз відкрив світові Зигмунд Фрейд у минулому столітті, але наші мудреці випередили його на сотні років, навіть якщо їхні терміни і формулювання були іншими.

Наведемо ще два приклади з Тори.

Тора пише: «І побачив Господь, що Лея ненависна [Яакову]... і зачала Лея і народила сина». Книга «Ор а-Хаїм» пояснює, що на свідомому рівні Яаков сам цього не розумів — його психіка блокувала це знання, і лише Б-г бачив, що вона нелюбима.

У Еліезера, раба Авраама, було підсвідоме бажання видати за Іцхака свою доньку, тому він запитував, що робити, якщо майбутня дружина Іцхака відмовиться з ним іти. І лише коли він усвідомив і усунув своє приховане бажання, його місія увінчалася успіхом.

Що з цього ми можемо використати в нашому повсякденному житті, у стосунках у сім’ї, у вихованні дітей? Мішна каже: «Усі вади бачить людина, крім власних». Ми легко помічаємо помилки наших дітей і подружжя. Нам здається, що в суперечках ми цілком праві і діємо виключно з добрих намірів. Але часто наш гнів породжений старими, захованими в підсвідомості травмами і образами.

Спробуймо під час сварки зупинитися і запитати себе: «Що зараз насправді рухає мною? Істина чи прихована травма з підсвідомості?» Нам потрібно, подібно до Моше, навчитися долати свій егоїзм, щоб стати чистими провідниками миру і любові в наших домівках.

Слухав і переказав Яків Шапіро

===================================================================

Сознательно и подсознательно

Наш раввин рассказывал в субботу...

Глава «Матот — Масей»

Современный мир наделяет огромной значимостью человеческое подсознание. Фрейд описал защитные механизмы психики: порой мы прячем глубоко внутри тяжелые переживания и травмы, чтобы не разрушить свой идеальный образ. Из-за этого возникает противорчие: человек полностью уверен в своей правоте, хотя на самом деле им могут управлять скрытые мотивы и страхи.

Когда мы не осознаём, что нами движет изнутри, мы становимся рабами шрамов нашего прошлого. Мы раним людей, которых любим больше всего, ведем ненужные войны и разрушаем семьи и социальные связи — только потому, что наша психика вытеснила истинную проблему во тьму.

Иногда это приводит к тому, что называется саморазрушением. Человек хочет добиться успеха, построить хорошие отношения, хочет творить — но собственными руками всё разрушает и терпит неудачу. Он уверен, что причина его неудач находится вовне, что против него ополчился весь мир, — но самый большой его враг таится внутри его собственного подсознания.

Мидраш Танхума приводит удивительный мидраш о Моше-рабейну и его преемнике Йеѓошуа бин Нуне. В главе «Матот» Всевышний велит Моше пойти войной на мидьянитян, которые вовлекли евреев в идолопоклонство и разврат. Сразу по окончании войны, объявляет Б-г, Моше умрет. И Моше без малейших колебаний собирает войско и посылает его на мидьянитян. Мидраш с похвалой отзывается о действиях Моше: чтобы продлить себе жизнь, он мог бы затянуть войну с Мидьяном на годы, но он полностью аннулировал свое «я» ради святой миссии.

О действиях Йеѓошуа бин Нуна во время завоевания Кнаана сказано: «Многие дни вел Йеѓошуа войну со всеми этими царями» . Мудрецы говорят: Йеошуа знал, что как только закончится завоевание земли, его жизнь оборвется, и поэтому подсознательно затягивал войну. За это Б-г разгневался на него и сократил его жизнь на десять лет.

Но как такое может быть?! Неужели праведный Йеѓошуа, верный ученик Моше, сознательно жертвовал жизнями евреев, чтобы прожить немножко дольше? Конечно, нет! В книге третьего гурского Ребе «Сфат Эмет» говорится, что на сознательном уровне Йеѓошуа искренне хотел исполнить волю Б-га, — но на уровне подсознания сработало естественное человеческое желание жить. Когда сердце не отдано цели целиком, нет полного душевного устремления, и именно это привело к тому, что война затянулась на «многие дни».

В этом и была величайшая разница: Моше-рабейну освободился от личной заинтересованности не только на уровне сознания, но и до самых глубин своего подсознания.

Хасидизм и этическое учение (мусар) постоянно говорят о работе подсознания. Принято считать, что подсознание и психоанализ открыл миру Зигмунд Фрейд в минувшем столетии, но наши мудрецы опередили его на сотни лет, пусть даже их термины и формулировки были другими.

Приведем еще два примера из Торы.

Тора пишет: «И увидел Господь, что Лея ненавистна [Яакову]... и зачала Лея и родила сына». Книга «Ор а-Хаим» объясняет, что на сознательном уровне Яаков сам этого не понимал — его психика блокировала это знание, и только Б-г видел, что она нелюбима.

У Элиэзера, раба Авраама, было подсознательное желание выдать за Ицхака свою дочь, поэтому он спрашивал, что делать, если будущая жена Ицхака откажется с ним идти. И только когда он осознал и устранил свое скрытое желание, его миссия увенчалась успехом.

Что из этого мы можем использовать в нашей повседневной жизни, в отношениях в семье, в воспитании детей? Мишна говорит: «Все язвы видит человек, кроме собственных». Мы легко замечаем ошибки наших детей и супругов. Нам кажется, что в спорах мы совершенно правы и действуем исключительно из благих побуждений. Но часто наш гнев порожден старыми, спрятанными в подсознании травмами и обидами.

Давайте во время ссоры попробуем остановиться и спросить себя: «Что сейчас по-настоящему движет мною? Истина или скрытая травма из подсознания?» Нам нужно, подобно Моше, научиться преодолевать свой эгоизм, чтобы стать чистыми проводниками мира и любви в наших домах.

Слушал и пересказал Яков Шапиро

ШЛЯХ АГАРОНА

Wed, 8 Jul 2026 4:54:00 PM

В одній із відомих хасидських майс розповідається про святого раббі Зушу з Аніполя, який був відомий своєю великою скромністю і величезною любов’ю до кожного єврея. Одного разу в Аніполь прийшов чоловік, відомий своїм запальним характером і схильністю гніватися на всіх навколо. Звісно ж, там почав сперечатися з одним із мешканців містечка, а потім почав кричати й кидатися тяжкими образами, так що всі, хто перебував у бейт-мідраші (домі навчання), прийшли в сум’яття, не знаючи, як вгамувати його лють і роздратування.

Раббі Зуша, побачивши те, що відбувається, не став ні дорікати йому, ні втручатися в суперечку безпосередньо. Натомість він відійшов у куток, тихо заплакав і сказав уголос, так щоб усі могли почути: «Зуша, ой Зуша! Як же тобі бракує любові й терпіння. Якби ти по-справжньому вмів дивитися добрим оком на кожного єврея, якби ти розумів, якої великої шкоди завдає гнів, то свята Шхіна не страждала б, і мир панував би серед усіх синів Ізраїлю».

Коли гість почув проникливі слова раббі Зуші, сказані з глибини по-справжньому сокрушеного серця, без тіні зарозумілості чи прямого докору, він злякався, і його гнів миттєво вщух. Він зрозумів, що буря емоцій позбавила його розсудку й змусила забути про свій елементарний обов’язок перед ближнім, і тому, підійшовши до раббі Зуші, він зі сльозами попросив пробачення й негайно примирився зі своїм опонентом.

У тижневих главах «Матот» і «Масей» ми знаходимо ясне свідчення руйнівного впливу гніву навіть на найвеличнішого лідера єврейського народу, Моше-рабейну. У главі «Матот» з’являється вислів «і розгнівався Моше», і це не єдиний випадок, коли ми зустрічаємо подібне у вірного пастиря Ізраїлю. Насправді, у П’ятикнижжі згадані три різні епізоди, коли в серці Моше спалахнув святий гнів, і щоразу Писання показує одну й ту саму духовну закономірність, яка супроводжує такі моменти.

Перший епізод стався на початку мандрів пустелею, ще до дарування Тори на Синаї. Після тридцяти днів, упродовж яких сини Ізраїлю їли мацу, винесену з Єгипту, хліб закінчився, і народ почав гірко скаржитися. Всевишній почув їх і пообіцяв посилати ман з небес, встановивши чіткі правила: збирати рівно денну порцію, а в шостий день — подвійну, для суботи. Моше підкреслив, що не можна залишати ман до ранку, адже це означатиме відсутність повної віри в щоденне Боже забезпечення.

Попри застереження, знайшлися ті, хто ослухався. Датан і Авірам залишили ман, і Писання розповідає, що він протух і вкрився хробаками. Тоді «розгнівався на них Моше». Одразу після цього, у шостий день, голови громади виявили подвійну порцію й прийшли запитати Моше про причину. Лише тоді Моше повідомив їм про заповідь суботи й про святий день відпочинку.

Мудреці в мідраші запитують: чому Моше не розповів їм заздалегідь про цю чудесну суботню нагороду? Відповідь розкриває важливий психологічний принцип: оскільки Моше розгнівався на тих, хто залишив ман, від нього приховалася частина закону, і він забув вчасно передати деталі суботніх приписів. Гнів створив духовну перешкоду, порушивши потік святої Тори.

Це явище — втрата закону через емоційний сплеск — не випадкове й повторюється в інших епізодах. Ми бачимо це в главі «Хукат», коли народ скаржився на відсутність води біля «вод Меріви». Моше звернувся до народу суворими словами: «Послухайте, бунтівники!», і через внутрішнє роздратування, замість того щоб, як було велено, звернутися до скелі словами, двічі вдарив по ній. Наслідком цієї помилки стало суворе постановлення — він не введе народ у Землю Обітовану.

Також під час гріха золотого тельця, коли Моше спустився з гори й побачив танці навколо ідола, його гнів спалахнув, і він розбив перші скрижалі. Але найбільш показовий випадок, що завершує цей повторюваний мотив, з’являється в нашій главі, у «Матот», у зв’язку зі складною війною проти Мід’яну.

Всевишній наказав Моше виступити у війну помсти проти Мід’яну за те, що їхні жінки ввели Ізраїль у гріх, спричинивши страшну епідемію, яка забрала двадцять чотири тисячі життів. Воїни вийшли на битву, здобули чудесну перемогу без жодної втрати й повернулися до табору. Коли Моше та Елазар-коен вийшли їм назустріч, Моше побачив, що воїни привели з собою мід’янських жінок — тих самих, що стали причиною гріха й духовного падіння.

У цей момент гнів Моше знову спалахнув, і він дорікнув їм: «Ось вони — ті, хто ввели синів Ізраїлю в гріх Пеора» (Бемідбар 31:16). Одразу після цього Тора повідомляє, що саме Елазар-коен навчив народ законам очищення посуду й кашерування трофеїв, кажучи: «Ось закон Тори, який заповідав Г-сподь Моше» (Бемідбар 31:21). Моше стоїть поруч, чує, як учень навчає закону в його присутності, і мовчить.

Раші пояснює ситуацію ясно й прямо: оскільки Моше впав у гнів на воїнів, він помилився, і закони очищення посуду, отримані на Синаї, сховалися від нього. Ребе підкреслює у своїх бесідах, що Тора зовсім не прагне вказати на недолік у досконалій особистості Моше-рабейну, а хоче дати вічний урок: коли людина діє або говорить із роздратування, її погляд затьмарюється, і вона схильна помилятися — незалежно від свого духовного рівня.

На противагу Моше-рабейну Тора показує нам зовсім інший образ — людину, яка була найближчою до Моше і про яку ми не знаходимо жодного прояву гніву чи докору, — Агарона-коена. Агарон уособлює протилежний полюс: полюс доброти, любові та повного прийняття кожного члена народу.

Є дивовижна деталь у главі «Масей», яка виділяє Агарона серед усіх постатей Танаха. Агарон — єдина людина, про яку Тора прямо вказує точну дату смерті. Ребе зазначає, що це безпрецедентно: ми не знаходимо подібного ні у праотців — Авраама, Іцхака та Яакова, ні в Адама, Ноаха, Мір’ям чи навіть у самого Моше.

Чому ж Агарон удостоївся такої винятковості? Пояснення криється в сутності його життя. Агарон був «тим, хто любить мир і прагне миру», людиною, яка присвятила свої дні примиренню тих, хто сперечається, і з’єднанню розбитих сердець. Він не гнівався на грішників, а м’яко наближав їх. Оскільки вся його сутність була єдністю і миром, Тора надала особливого значення дню його відходу, щоб увічнити його вплив.

Тора пише, що Агарон помер у сороковий рік після виходу з Єгипту, «у п’ятий місяць, у перший день місяця» (Бемідбар 33:38). П’ятий місяць — це місяць ав, і слід розуміти, що рош ходеш ав — день його йорцайту. Цей момент, який припадає саме на дні між тіснинами, коли ми сумуємо за зруйнованим Храмом, зруйнованим через безпричинну ненависть, закликає нас діяти шляхом Агарона.

Коли ми прагнемо подолати природні спалахи гніву й зміцнити в собі любов до ближнього, нашим зразком стає Агарон-коен. Навіть Моше-рабейну бажав, щоб ми вчилися у свого брата правильного шляху керування серцем. Нам слід прийняти підхід «любити творіння і наближати їх до Тори» — наближати кожного єврея з добрим обличчям, займатися справжньою єдністю та поширенням джерел святості. Адже лише примноженням безкорисливої любові ми зможемо усунути причину вигнання й наблизити прихід нашого праведного Машиаха найближчим часом.

ПУТЬ АГАРОНА

Wed, 8 Jul 2026 4:37:00 PM

В одной из известных хасидских майс рассказывается о святом рабби Зуше из Аниполя, который был известен своей великой скромностью и огромной любовью к каждому еврею. Однажды в Аниполь пришёл человек, известный своим вспыльчивым характером и склонностью гневаться на всех вокруг. Конечно же, там начал спорить с одним из жителей местечка, а затем начал кричать и бросаться тяжёлыми оскорблениями, так что все находившиеся в бейт-мидраше (доме учения( пришли в смятение, не зная, как унять его ярость и раздражение.

Рабби Зуша, увидев происходящее, не стал ни отчитывать его, ни вмешиваться в спор напрямую. Вместо этого он отошёл в угол, тихо заплакал и сказал вслух, так чтобы все могли слышать: «Зуша, ой Зуша! Как же тебе не хватает любви и терпения. Если бы ты по‑настоящему умел смотреть добрым глазом на каждого еврея, если бы ты понимал, какой огромный вред приносит гнев, то святая Шхина не страдала бы, и мир царил бы среди всех сынов Израиля».

Когда гость услышал проникновенные слова рабби Зуши, сказанные из глубины по.настоящему сокрушенного сердца, без тени высокомерия или прямого упрека, он испугался и его гнев мгновенно улегся. Он понял, что буря эмоций лишила его рассудка и заставила забыть о своей элементарной обязанности перед ближним м потому, подойдя к рабби Зуше, он слезно попросил прощения и немедленно примирился со своим оппонентом.

В недельных главах «Матот» и «Масей» мы находим ясное свидетельство разрушительного влияние гнева даже на величайшего лидера еврейского народа, Моше-рабейну. В главе «Матот» появляется выражение «и разгневался Моше», и это не единственный случай, когда мы встречаем подобное у верного пастыря Израиля. На самом деле, в Пятикнижии упомянуты три разных эпизода, когда в сердце Моше вспыхнул святой гнев, и каждый раз Писание показывает одну и ту же духовную закономерность, сопровождающую такие моменты.

Первый эпизод произошёл в начале странствий по пустыне, ещё до дарования Торы на Синае. После тридцати дней, в течение которых сыны Израиля ели мацу, вынесенную из Египта, хлеб закончился, и народ начал горько жаловаться. Всевышний услышал их и пообещал посылать ман с небес, установив четкие правила: собирать ровно дневную порцию, а в шестой день — двойную, для субботы. Моше подчеркнул, что нельзя оставлять ман до утра, так как это будет означать отсутствие полной веры в ежедневное Б-жественное обеспечение.

Несмотря на предупреждение, нашлись те, кто ослушался. Датан и Авирам оставили ман, и Писание рассказывает, что он протух и покрылся червями. Тогда «разгневался на них Моше». Сразу после этого, в шестой день, главы общины обнаружили двойную порцию и пришли спросить Моше о причине. Только тогда Моше сообщил им о заповеди субботы и о святом дне отдыха.

Мудрецы в мидраше спрашивают: почему Моше не рассказал им заранее об этой чудесной субботней награде? Ответ раскрывает важный психологический принцип: поскольку Моше разгневался на тех, кто оставил ман, от него скрылась часть закона, и он забыл вовремя передать детали субботних предписаний. Гнев создал духовную преграду, нарушив поток святой Торы.

Это явление — утрата закона из‑за эмоционального всплеска — не случайно и повторяется в других эпизодах. Мы видим это в главе «Хукат», когда народ жаловался на отсутствие воды у «вод Меривы». Моше обратился к народу суровыми словами: «Послушайте, мятежники!», и из‑за внутреннего раздражения вместо того, чтобы, как было велено, обратиться к скале со словами, дважды ударил по ней. Последствием этой ошибки стало суровое постановление - он не введёт народ в Землю Обетованную.

Также при грехе золотого тельца, когда Моше спустился с горы и увидел пляски вокруг идола, его гнев вспыхнул, и он разбил первые скрижали. Но наиболее показательный случай, завершающий этот повторяющийся мотив, появляется в нашей главе, в «Матот», в связи со сложной войной против Мидьяна.

Всевышний повелел Моше выступить в войну мести против Мидьяна за то, что их женщины ввели Израиль в грех, вызвав страшную эпидемию, унёсшую двадцать четыре тысячи жизней. Воины вышли на битву, одержали чудесную победу без единой потери и вернулись в лагерь. Когда Моше и Элазар-коген вышли им навстречу, Моше увидел, что воины привели с собой мидьянских женщин — тех самых, что стали причиной греха и духовного падения.

В этот момент гнев Моше снова вспыхнул, и он упрекнул их: «Вот они — те, кто ввели сынов Израиля в грех Пеора» (Бемидбар 31:16). Сразу после этого Тора сообщает, что именно Элазар-коген обучил народ законам очищения сосудов и кашерования трофеев, говоря: «Вот закон Торы, который заповедал Г-сподь Моше» (Бемидбар 31:21). Моше стоит рядом, слышит, как ученик учит закон в его присутствии, и молчит.

Раши объясняет ситуацию ясно и прямо: поскольку Моше впал в гнев на воинов, он ошибся, и законы очищения сосудов, полученные на Синае, скрылись от него. Ребе подчеркивает в своих беседах, что Тора вовсе не желает указать на недостаток в совершенной личности Моше-рабейну, а стремится дать вечный урок: когда человек действует или говорит из раздражения, его взгляд затуманивается, и он склонен ошибаться — независимо от его духовного уровня.

В противоположность Моше-рабейну Тора показывает нам совершенно иной образ — человека, который был ближе всех к Моше и о котором мы не находим ни одного проявления гнева или упрёка, — Агарона-когена. Агарон представляет собой противоположный полюс: полюс доброты, любви и полного принятия каждого члена народа.

Есть удивительная деталь в главе «Масей», выделяющая Агарона среди всех фигур Танаха. Агарон — единственный человек, о котором Тора прямо указывает точную дату смерти. Ребе отмечает, что это беспрецедентно: мы не находим подобного ни у праотцов — Аврагама, Ицхака и Яакова, ни у Адама, Ноаха, Мирьям или даже у самого Моше.

Почему же Агарон удостоился такой исключительности? Объяснение кроется в сущности его жизни. Аарон был «любящим мир и стремящимся к миру», человеком, посвятившим свои дни примирению спорящих и соединению разбитых сердец. Он не гневался на грешников, а мягко приближал их. Поскольку вся его сущность была единством и миром, Тора придала особое значение дню его ухода, чтобы увековечить его влияние.

Тора пишет, что Агарон умер в сороковой год после исхода из Египта, «в пятый месяц, в первый день месяца» (Бемидбар 33:38). Пятый месяц — это месяц ав, и следует понимать, что рош‑ходеш ав — день его йорцайта. Этот момент, приходящийся как раз на дни между теснин, когда мы скорбим о разрушении Храма, разрушенного из‑за беспричинной ненависти, призывает нас действовать путем Агарона.

Когда мы стремимся преодолеть естественные вспышки гнева и укрепить в себе любовь к ближнему, нашим образцом становится Агарон-коген. Даже Моше-рабейну желал, чтобы мы учились у своего брата правильному пути управления сердцем. Нам следует принять подход «любить творения и приближать их к Торе» — приближать каждого еврея с добрым лицом, заниматься истинным единством и распространением источников святости. Ведь только умножением бескорыстной любви мы сможем устранить причину изгнания и приблизить приход нашего праведного Машиаха в скором времени.

Суботня драша

Wed, 8 Jul 2026 3:57:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу...

ДБАЙЛИВИЙ ПАСТУХ

Розділ «Пінхас»

Буває, що дитина вірить фразам, які збивають її з ніг. Ми, дорослі, намагаємося виховати в ній цілеспрямованість, логічне мислення та самодисципліну. Але все це марно, доки в голові дитини крутиться «платівка» зі словами «я не зможу» або «я нікому не потрібен». Поки ця саморуйнівна «внутрішня мелодія» не зміниться на творчу, усі наші педагогічні таланти безсилі.

У тижневому розділі «Пінхас» Моше-рабейну перед відходом із життя звертається до Всевишнього з несподіваним проханням: «Нехай поставить Г-сподь ... чоловіка над громадою... і нехай не буде громада Г-сподня, як вівці, у яких немає пастуха».

Це дуже дивне прохання. Як можна подумати, що Творець залишить Свій народ без керівника? І чому використовується метафора «як вівці без пастуха»? Залишити народ без вождя набагато небезпечніше, ніж стадо без пастуха. Логічніше було б сказати: «як народ без провідника». І навіщо додаткові слова «як вівці, у яких немає пастуха», адже можна було сказати просто: «вівці без пастуха»?

Відповідь прихована у різниці між «керівником» (менеджером) і «лідером» (духовним вождем). Моше просив не просто про керівника, який приведе народ до бажаної мети. Він благав дати євреям пастиря, який буде належати їм, буде жити заради них. Звичайний пастух піклується про стадо заради вовни, молока та м’яса. Він робить усе необхідне, але доля кожної овечки його не хвилює. «Ти обрав мене, тому що я побіг за одним маленьким ягням, яке заблукало, — нагадав Моше Б-гу. — Я не думав про користь для стада, мені було шкода саме його». Моше просив про такого керівника, який буде дбати про потреби кожного єврея.

У трактаті «Тааніт» є вражаюча історія про раббі Елазара, сина знаменитого раббі Шимона бар Йохая. Якось він повертався від свого вчителя, пишаючись своїми успіхами у пізнанні Тори. Дуже потворна людина привітала його: «Мир тобі, раббі!»

«Порожня людино, яка ж ти потворна! — зарозуміло відповів раббі Елазар. — Чи всі мешканці твого міста такі ж потворні?»

Мудрець, побачивши не зовнішню, а внутрішню, духовну потворність і порожнечу цієї людини, хотів вразити її, зламати її «шкаралупу» жорстокими словами, щоб змусити її змінитися.

«Звернися до Майстра, який створив мене, і скажи Йому: “Який потворний цей посуд, який Ти створив!”» — відповіла та людина. Раббі Елазар зрозумів, що згрішив, зійшов з осла, простягся ниць і благав про прощення. І лише коли мешканці його міста стали просити за мудреця, та людина пробачила, сказавши: «...але нехай він більше ніколи так не робить». Після цього раббі Елазар вивів відоме правило: «Нехай людина завжди буде гнучкою, як очерет, а не твердою, як кедр».

Не можна підняти людину з дна, якщо бачити в ній лише зовнішню потворну «шкаралупу». Всевишній — це Майстер, який створив кожну людину як унікальний «посуд» зі своїм призначенням. Якщо просто кричати грішнику або дитині, яка оступилася, який він поганий, то він таким і залишиться, тому що не знає альтернативи. Умова «ніколи так не робити» означає, що шокова терапія та суворість не повинні ставати системою.

Коли дитина зазнала невдачі, справжній вихователь не бреше їй, кажучи, що все добре. Він говорить їй: «Не мирись із падінням, тобі дані талант і унікальна мета». Саме це відчуття власної неповторності дає людині сили вистояти у будь-якій кризі.

Не будемо ж сприймати своїх дітей як засіб для досягнення якихось цілей — чи то статус, престиж або наш батьківський спокій. Станьмо тими, хто помічає потребу іншого, спускається зі свого «віслюка зарозумілості» і йде поруч, щедро ділячись своїм теплом і визнанням.

Коли ми змінимо «внутрішній наспів» наших дітей, коли покажемо їм, що вони мають цінність самі по собі, що нам радісно бути разом із ними, — вони проявлять те, що заклав у них Вс-вишній, і змінять цей світ на краще. І тоді Вс-вишній наповнить наше життя добром і пошле нам швидке та повне визволення з приходом Машіаха в наші дні. Амен!

============================================================

Наш раввин рассказывал в субботу...

ЗАБОТЛИВЫЙ ПАСТУХ

Глава «Пинхас»

Бывает, ребёнок верит фразам, которые сбивают его с ног. Мы, взрослые, пытаемся воспитать в нем целеустремленность, логическое мышление и самодисциплину. Но всё это бесполезно, пока в голове ребёнка крутится «пластинка» со словами «я не смогу» или «я никому не нужен». Пока эта саморазрушительная «внутренняя мелодия» не сменится созидательной, все наши педагогические таланты бессильны.

В недельной главе «Пинхас» Моше-рабейну перед уходом из жизни обращается ко Всевышнему с неожиданной просьбой: «Да поставит Г-сподь ... мужа над общиной... и да не будет община Г-сподня, как овцы, у которых нет пастуха».

Это очень странная просьба. Как можно подумать, что Творец оставит Свой народ без руководителя? И почему используется метафора «как овцы без пастуха»? Оставить народ без вождя гораздо опаснее, чем стадо без пастуха. Логичнее было бы сказать: «как народ без предводителя». И зачем дополнительные слова «как овцы, у которых нет пастуха», ведь можно было сказать просто: «овцы без пастуха»?

Ответ кроется в разнице между «управляющим» (менеджером) и «лидером» (духовным вождём). Моше просил не просто о руководителе, который приведет народ к желанной цели. Он умолял дать евреям пастыря, который будет принадлежать им, будет жить ради них. Обычный пастух заботится о стаде ради шерсти, молока и мяса. Он делает все необходимое, но судьба каждой овечки его не волнует. «Ты выбрал меня, потому что я побежал за одним маленьким заблудившимся ягнёнком, — напомнил Б-гу Моше. — Я не думал о пользе для стада, мне было жаль именно его». Моше просил о таком руководителе, который будет радеть о нуждах каждого еврея.

В трактате «Таанит» есть поразительная история о рабби Элазаре, сыне знаменитого рабби Шимона бар Йохай. Как-то он возвращался от своего учителя, гордый своими успехами в познании Торе. Очень уродливый человек поприветствовал его: «Мир тебе, рабби!»

«Пустой человек, как ты безобразен! — высокомерно ответил рабби Элазар. — Все ли жители твоего города так же уродливы?».

Мудрец, увидев не внешнее, а внутреннее, духовное уродство и пустоту этого человека, хотел потрясти его, сломать его «скорлупу» жестокими словами, чтобы заставить его измениться.

«Обратись к Мастеру, создавшему меня, и скажи Ему: “Сколь уродлив этот сосуд, который Ты сотворил!”» — ответил тот человек. Рабби Элазар понял, что согрешил, сошёл с осла, простёрся ниц и умолял о прощении. И лишь когда жители его города стали просить за мудреца, тот человек простил, сказав: «...но пусть он больше никогда так не поступает». После этого рабби Элазар вывел знаменитое правило: «Пусть человек всегда будет гибким как тростник, а не твердым как кедр».

Нельзя поднять человека со дна, если видеть в нём только внешнюю уродливую «скорлупу». Всевышний — это Мастер, сотворивший каждого человека как уникальный «сосуд» со своим предназначением. Если просто кричать грешнику или оступившемуся ребёнку, какой он плохой, то он таким и останется, потому что не знает альтернативы. Условие «никогда так не поступать» означает, что шоковая терапия и жёсткость не должны становиться системой.

Когда ребёнок потерпел неудачу, настоящий воспитатель не лжёт ему, говоря, что все хорошо. Он говорит ему: «Не смиряйся с падением, тебе даны талант и уникальная цель». Именно это ощущение собственной неповторимости даёт человеку силы выстоять в любом кризисе.

Давайте же не будем воспринимать своих детей, как средство для достижения каких-то целей — будь то статус, престиж или наше родительское спокойствие. Давайте станем теми, кто замечает нужду другого, спускается со своего «осла высокомерия» и идет рядом, щедро оделяя своим теплом и признанием.

Когда мы изменим «внутренний напев» наших детей, когда мы покажем им, что они имеют ценность сами по себе, что нам радостно быть с ними, — они проявят заложенное в них Вс-вышним и изменят этот мир к лучшему. И тогда Вс-вышний наполнит нашу жизнь добром и пошлёт нам скорейшее и полное освобождение с приходом Машиаха в наши дни. Амен!

СПІРАЛЬ НАДІЇ

Wed, 1 Jul 2026 4:21:00 PM

Розповідають, що один із перших хасидів Алтер Ребе — автора «Танії» та засновника хасидизму Хабад — прийшов до нього в дні бейн мецарім («між тіснин», тритижневий період між 17 тамуза і 9 ава), зламаний і пригнічений. Хасид гірко плакав і скаржився на те, що його гріхи й провини повторюються знову і знову, і що, попри всі його зусилля та молитви, він знову й знову опиняється в тих самих духовних кризах і тих самих падіннях, знайомих йому з минулого. Він відчував себе безпорадним перед своєю особистою історичною петлею.

Алтер Ребе подивився на нього і сказав: «Знай, що не існує двох однакових падінь, і другий гріх не подібний до першого. Коли людина грішить уперше, це відбувається через силу кліпи й повне віддалення від святості. Але після того як вона вже розкаялася і плакала, друге падіння — це лише “решімо”, зовнішній слід і тимчасова слабкість. Сама душа вже перебуває на вищому рівні, і тому виправлення тепер значно легше й ближче». Ці слова оживили душу хасида, який зрозумів, що повторюваність — це не покарання, а тонший етап на шляху до повного очищення.

Коли ми глибше занурюємося в читання Хумаша (П’ятикнижжя), особливо в останні тижневі глави, що описують завершення сорокарічної мандрівки пустелею, перед нами відкривається вражаюче історичне явище. Існує дивовижна й майже лякаюча подібність між подіями Виходу з Єгипту і подіями, що сталися через сорок років — безпосередньо перед входом до Землі Ізраїлю. Майже кожна криза, гріх або ключова подія, що відбулися з поколінням пустелі, повторилися з вражаючою точністю у покоління синів, які стояли на порозі входу до Святої Землі.

Перший і найяскравіший приклад — криза з водою. Одразу після розсічення Червоного моря, у главі «Бешалах», сини Ізраїлю приходять до Рефідима й стикаються з нестачею води. Реакція народу різка: «І сперечався народ із Моше» (Шмот 17:3). Ситуація доходить до межі, і Моше вигукує: «Ще трохи — і поб’ють мене камінням» (Шмот 17:4). Божественна відповідь — вдарити по скелі, щоб із неї пішла вода. І ось, через сорок років, у главі «Хукат», історія повторюється: народ приходить у пустелю Цін, знову немає води, і знову звучить знайоме формулювання: «І сперечався народ із Моше» (Бемідбар 20:4). Моше отримує вказівку взяти посох і говорити до скелі, але зрештою б’є по ній і дає воду громаді.

Ці паралелі продовжуються і в сфері релігійних та національних гріхів. Жахливий гріх золотого тельця, що стався лише через сорок днів після дарування Тори, знаходить своє відображення через сорок років — у гріху Баал-Пеора в главі «Балак». В обох випадках йдеться про тяжке ідолопоклонство, яке викликало сильний Божественний гнів. Мідраш навіть підкреслює цей зв’язок і зазначає, що другий гріх є продовженням першого.

Так само і з відкиненням Землі Ізраїлю. У гріху розвідників у главі «Шлах» увесь народ плаче й відмовляється йти в землю, стверджуючи, що не зможе перемогти, що призвело до вироку сорока років блукань. Наприкінці шляху, у главі «Матот», коліна Гада і Реувена просять залишитися на східному березі Йордану й не входити в землю. Реакція Моше різка й викривальна: він прямо порівнює їх із їхніми батьками: «І ось ви стали замість батьків ваших — породження грішників» (Бемідбар 32:14).

Перший погляд на цю повторюваність може викликати глибоку тривогу й відчай. Якщо історія завжди повторюється, значить, ми замкнені в нескінченному колі помилок і страждань. Однак уважніше вивчення деталей виявляє принципову різницю: вдруге все завжди значно легше, ніж уперше.

У другій водній кризі Моше вже не боїться за своє життя і не говорить: «Ще трохи — і поб’ють мене камінням». Гнів народу помітно зменшився, і саме Моше дорікає їм. У гріху Баал-Пеора не було ідеологічної кризи повної втрати віри, як у гріху тельця, коли було сказано: «Ось бог твій, Ізраїлю» (Шмот 32:4). Цього разу це було захоплення пристрастю до дочок Моава, при тому що внутрішня віра в Бога залишалася.

Так само і в колін Гада та Реувена різниця величезна. Не весь народ відкинув землю — лише два коліна. Ба більше, їхній мотив був не страх, а суто економічне міркування — пасовища для їхньої худоби. Вони любили землю і навіть добровільно погодилися йти попереду війська, щоб брати участь у її завоюванні.

Висновок із цього величезний: історія справді повторюється, але накопичений досвід і навчання на минулому призводять до того, що шкода зменшується, а тяжкість слабшає. Виправлення стає легшим із плином часу та розвитком свідомості.

Цей принцип яскраво проявляється і в наші дні — у дні «між тіснин» і трьох тижнів, коли народ Ізраїлю сумує за зруйнуванням двох Храмів.

Перший Храм був зруйнований Навухаднецаром (Навуходоносором), царем Вавилона. Через сімдесят років було збудовано Другий Храм, який згодом також був зруйнований римлянами. На перший погляд — знову болісне повторення історії. Однак при уважному розгляді видно, що друге руйнування було менш тяжким. Перший Храм простояв 410 років, а Другий — 420 років.

Більше того, Ребе підкреслював важливу відмінність: руйнування Першого Храму було тотальним — «до основи», тобто вороги знищили навіть фундамент. Натомість під час руйнування Другого Храму залишилися основи і Західна стіна, від якої ніколи не відходила Божественна присутність. Фізична й духовна шкода вдруге була більш обмеженою.

Ребе часто цитував слова Талмуду: «Міра добра більша за міру покарання» (трактат «Сота», арк. 11-а). Якщо навіть у негативних подіях видно, що повторення стає м’якшим, то в добрі й святості це проявляється ще більше.

Історія народу Ізраїлю — це не замкнене коло страждань, а спіраль, що піднімається вгору. Кожна повторювана криза приходить у м’якшій формі, бо народ уже пройшов очищення. Звідси виникає тверда впевненість і велика надія: перше визволення з Єгипту було тимчасовим, але майбутнє визволення буде вічним. Третій Храм, який буде збудований невдовзі в наші дні, стане вічним і вже не буде підвладний руйнуванню, і після нього більше не буде вигнання.