www.chabad.odessa.ua | Блоги | Тижнева глава Тори — бесіди з рабином Авроомом Вольфом

Суботня драша

Wed, 6 May 2026 4:57:00 PM

Наш раввин рассказывал в Субботу...

«Кто опередил Меня, чтобы Я воздал ему? Под всеми небесами — всё Моё.» Иов 41:3

У человека бывают мечты, которые он носит в сердце и чувствует, что истинная цель его жизни — именно в них. Но годы идут, а мечта остается мечтою, и он не видит, как её достичь. И в нём разрастается жгучая боль: «Почему Вс-вышний не дал мне возможность осуществить цель своей жизни?»

Глава «Эмор» и Песах-Шейни открывают нам секрет: мечты, связанные с миссией нашей жизни, осуществимы — даже когда мы не видим к тому никакой возможности.

Мы связываем желание с возможностью его осуществить. Мы смотрим, есть ли возможность осуществить свою мечту: если есть – наше желание разгорается ещё больше и мы действуем, если нет – смиряемся и усмиряем свои желания. В этом и кроется наша главная ошибка. Нужно ориентироваться на желание, а не на возможность.

К стиху «Когда родится телёнок, или ягнёнок, или козлёнок» из главы «Эмор» мидраш приводит стих из книги Иова: «Кто опередил Меня, чтобы Я воздал ему? Под всеми небесами — всё Моё».

Говорит рабби Танхума: это не риторический вопрос — это обещание! Вс-вышний готов воздать тому, кто «опередит» Его, — и такие люди есть!

Человек может начать действовать, ещё не имея нужных инструментов — и тем самым создаёт себе эти инструменты.

Бездетный холостяк приходит в ешиву и вносит плату за обучение: у него ещё нет детей, но он уже может совершить действие — оплатить обучение Торе своим ещё не родившимся детям.

Говорит Святой, благословен Он: «Этот человек опередил Меня — и Я воздам ему! Я обязан дать ему жену и сына».

Есть тот, кто пишет мезузу, ещё не имея дома. Есть тот, кто изучает законы обрезания, не дожидаясь рождения сына.

Говорит Святой, благословен Он: этот человек исполнил Мои заповеди прежде чем Я дал ему то, чем он может их исполнить, — и Я обязан вознаградить его.

Вот главный секрет: когда реальность не позволяет — нужно создать новую реальность. Не желание зависит от возможности, а возможность появляется согласно желанию.

Механизм, стоящий за этим правилом, объясняет Талмуд в трактате Макот:

«По пути, которым человек хочет идти, — его ведут». Человек желал, жаждал, настаивал и действовал, несмотря на то, что не было возможности, — и своими поступками создал новые возможности.

Злой колдун Бильам дважды просил у Всевышнего разрешения пойти проклинать Израиль. В первый раз ему было отказано. Во второй — Всевышний согласился.

Что изменилось? Продолжая желать и просить, он создал для себя новые возможности. Тем более это верно для желаний, направленных к добру.

«Растворите Мне вход размером с игольное ушко, и Я открою вам вход размером с храмовые врата».

Когда наш праотец Яаков пришел в Харан, у него не было ни семьи, ни имущества; он бежал от Эйсава, который жаждал его убить. И он воздвиг памятный камень и дал обет:

«И этот камень, который я поставил памятником, будет домом Божьим, и из всего, что Ты дашь мне, я отдам Тебе десятую часть».

Вспомним, как появился Песах-Шейни. Люди, которые были ритуально нечисты и поэтому не могли принести пасхальную жертву, подошли к Моше-рабейну и воскликнули: «За что же мы будем лишены того, чтобы принести жертву Г-спода?!»

«Почему мы умалены? Почему нас лишают этого?»

Что, собственно, они предлагали? Всем известно, что нечистый не может принести жертву. Всем известно: «кто опоздал – тот не успел». Но они всё равно подходят и кричат: «Владыка мира, мы не смиряемся с этим! Дай нам шанс!»

И Святой, благословен Он, услышал этот крик и создал для них праздник Песах-Шейни — единственный «праздник второго шанса» в еврейском календаре.

Нет второго Суккота, нет второго Йом Кипура, нет второй субботы. Только второй Песах. Почему?

Потому что Святой, благословен Он, хотел показать: когда человек кричит из глубин своего желания, даже когда нет никакой возможности, — он создаёт эту возможность и порождает новую реальность.

Тот, кто ждёт по-настоящему, кто кричит по-настоящему, кто делает малый шаг — создаёт реальность.

Когда стоишь перед мечтой, которая кажется невозможной, — единственный вопрос: какое ймалое действие мы можем совершить прямо сейчас?

Одну молитву. Одну цдаку. Хотя бы отверстие с игольное ушко.

И из того действия, которое мы совершаем сейчас, удостоимся мы полного Избавления, прихода к Третьему Храму, — вскоре, в наши дни, омейн ве-омейн!

Записал Яаков Шапиро

=================================================================

Наш рабин розповідав у Суботу...

«Хто випередив Мене, щоб Я відплатив йому? Під усіма небесами — все Моє.» (Йов 41:3)

У людини бувають мрії, які вона носить у серці й відчуває, що справжня мета її життя — саме в них. Але роки минають, а мрія залишається мрією, і вона не бачить, як її досягти. І в ній наростає пекучий біль: «Чому Всевишній не дав мені можливості здійснити мету свого життя?»

Глава «Емор» і Песах-Шейні відкривають нам секрет: мрії, пов’язані з місією нашого життя, здійсненні — навіть тоді, коли ми не бачимо для цього жодної можливості.

Ми пов’язуємо бажання з можливістю його здійснення. Ми дивимося, чи є можливість здійснити свою мрію: якщо є — наше бажання розгорається ще більше, і ми діємо; якщо ні — змиряємося й стримуємо свої бажання. У цьому і криється наша головна помилка. Треба орієнтуватися на бажання, а не на можливість.

До вірша «Коли народиться теля, або ягня, або козеня» з глави «Емор» мідраш наводить вірш із книги Йова: «Хто випередив Мене, щоб Я відплатив йому? Під усіма небесами — все Моє».

Каже раббі Танхума: це не риторичне запитання — це обіцянка! Всевишній готовий відплатити тому, хто «випередить» Його, — і такі люди є!

Людина може почати діяти, ще не маючи потрібних інструментів — і тим самим створює собі ці інструменти.

Бездітний неодружений чоловік приходить у єшиву і сплачує за навчання: у нього ще немає дітей, але він уже може зробити дію — оплатити вивчення Тори своїм ще ненародженим дітям.

Каже Святий, благословенний Він: «Ця людина випередила Мене — і Я відплачу їй! Я зобов’язаний дати їй дружину і сина».

Є той, хто пише мезузу, ще не маючи дому. Є той, хто вивчає закони обрізання, не чекаючи народження сина.

Каже Святий, благословенний Він: ця людина виконала Мої заповіді раніше, ніж Я дав їй те, чим вона може їх виконати, — і Я зобов’язаний винагородити її.

Ось головний секрет: коли реальність не дозволяє — потрібно створити нову реальність. Не бажання залежить від можливості, а можливість з’являється відповідно до бажання.

Механізм, що стоїть за цим правилом, пояснює Талмуд у трактаті Макот:

«Дорогою, якою людина хоче йти, — її ведуть». Людина бажала, прагнула, наполягала й діяла, незважаючи на те, що не було можливості, — і своїми вчинками створила нові можливості.

Злий чаклун Білаам двічі просив у Всевишнього дозволу піти проклинати Ізраїль. У перший раз йому було відмовлено. У другий — Всевишній погодився.

Що змінилося? Продовжуючи бажати і просити, він створив для себе нові можливості. Тим більше це справедливо для бажань, спрямованих до добра.

«Відкрийте Мені вхід розміром з вушко голки — і Я відкрию вам вхід розміром із храмові ворота».

Коли наш праотець Яків прийшов до Харану, у нього не було ні родини, ні майна; він утікав від Есава, який прагнув його вбити. І він поставив пам’ятний камінь і дав обітницю:

«І цей камінь, який я поставив пам’ятником, буде домом Божим, і з усього, що Ти даси мені, я віддам Тобі десяту частину».

Згадаймо, як з’явився Песах-Шейні. Люди, які були ритуально нечисті й тому не могли принести пасхальну жертву, підійшли до Моше-рабейну і вигукнули: «Чому ж ми будемо позбавлені можливості принести жертву Господа?!»

«Чому ми применшені? Чому нас позбавляють цього?»

Що, власне, вони пропонували? Усім відомо, що нечистий не може принести жертву. Усім відомо: «хто запізнився — той не встиг». Але вони все одно підходять і кричать: «Володарю світу, ми не погоджуємося з цим! Дай нам шанс!»

І Святий, благословенний Він, почув цей крик і створив для них свято Песах-Шейні — єдине «свято другого шансу» в єврейському календарі.

Немає другого Сукоту, немає другого Йом Кіпуру, немає другої суботи. Лише другий Песах. Чому?

Тому що Святий, благословенний Він, хотів показати: коли людина кричить із глибин свого бажання, навіть коли немає жодної можливості, — вона створює цю можливість і породжує нову реальність.

Той, хто справді чекає, хто справді кричить, хто робить маленький крок — створює реальність.

Коли стоїш перед мрією, яка здається неможливою, — єдине питання: яку малу дію ми можемо зробити просто зараз?

Одну молитву. Одну цдаку. Хоча б отвір розміром із вушко голки.

І з тієї дії, яку ми здійснюємо зараз, ми удостоїмося повного Визволення, приходу до Третього Храму — незабаром, у наші дні, амейн ве-амейн!

Записав Яків Шапіро

ПОСМІШКА Б-ГУ

Thu, 30 Apr 2026 7:06:00 AM

Єврейська історія сповнена моральних дилем, що виникали внаслідок суперечностей між потребами громади та принципами справедливості й істини. Один із найзахопливіших оповідань, що ілюструють це явище, наведений у Вавилонському Талмуді й стосується видатної особистості — рава Йеѓуди бар Йехезкеля. Рав Йеѓуда, який очолював знамениту єшиву Пумбедити в III столітті н. е., був ключовою постаттю у формуванні світу Тори у Вавилонії. Його єшива, розташована неподалік від сучасного Багдада, проіснувала майже вісімсот років, однак один момент морального вибору в його місті визначив його спадщину не менше, ніж уроки, які він викладав.

Історія починається з мудреця Тори, що жив у Пумбедиті. Це була людина високого духовного рівня, чий вплив на суспільство був значним, однак він оступився і вчинив дії, негідні його духовного становища. Рав Йеѓуда опинився на роздоріжжі. З одного боку, існувала необхідність піддати його відлученню, щоб захистити честь Небес, з іншого боку — мудреці покоління потребували знань і мудрості цієї людини, і тому постало питання суспільної користі. І болісне «хейхи леавад?» («як мені вчинити?») рава Йеѓуди виражає трагедію вибору між оскверненням Імені та втратою цінного джерела знання.

Щоб вирішити це питання, рав Йеѓуда звернувся до традиції, що прийшла із Землі Ізраїлю. Він порадився з Раббою бар бар Хана, одним із мудреців Вавилонії, який подорожував до Землі Ізраїлю і назад, і попросив дізнатися думку раббі Йоханана, найбільшого аморая Землі Ізраїлю та редактора Єрусалимського Талмуду. Відповідь була однозначною і ґрунтувалася на вірші з книги пророка Малахі: «Бо уста священника повинні берегти знання, і Тору шукають з його уст, бо він — посланець Г спода Воїнств» (2:7). Раббі Йоханан встановив безкомпромісну норму: лише якщо вчитель подібний до посланця Господа — чистий у своїх якостях і бездоганний у поведінці — можна шукати Тору з його уст. Якщо ж цієї подібності немає, слід віддалитися від його вчення. Дотримуючись цього однозначного постановлення, рав Йеѓуда ухвалив рішення і піддав оступленого мудреця відлученню.

Підхід раббі Йоханана розкриває суттєву відмінність мудрості Тори від будь-якої наукової чи академічної дисципліни. У світі науки вчений може бути визнаним спеціалістом щодо шкоди цукру і при цьому сам уживати його в надмірних кількостях; об’єктивне знання не зобов’язане змінювати особистий характер. Однак Тора визначається як «Тора життя», і це не набір теоретичних даних, а керівництво до самого життя. Тому вчитель Тори не може відокремити передане знання від власної особистості. Інструментом передавання Тори є особистий приклад, і якщо цей інструмент пошкоджений, страждає вся Тора.

Продовження історії відбувається в останні миті життя рава Йеѓуди. Коли він лежав на смертному ложі, мудреці прийшли відвідати його, і серед них був і той самий відлучений. Побачивши його, рав Йеѓуда усміхнувся. Мудрець, який відчував біль і приниження через тривале відлучення, сприйняв цю усмішку як насмішку над собою. Він звернувся до рава Йеѓуди з докором, запитуючи, чи ж недостатньо болю від відлучення, що йому доводиться терпіти ще й зневагу в останні миті життя вчителя.

Відповідь рава Йеѓуди стала останнім і дивовижним уроком чесності. Він пояснив, що усмішка не є вираженням злорадства, а походить із почуття внутрішнього задоволення й спокою. «Я відходжу в майбутній світ із радісним серцем, — сказав він, — тому що навіть такій великій і важливій людині, як ти, я не лестував у суді». Рав Йеѓуда знав, що постає перед Небесним судом із чистою совістю, усвідомлюючи, що навіть під тиском суспільства і заради суспільної користі він не спотворював істину і не жертвував нею заради зручності. Його усмішка була усмішкою людини, яка прожила життя послідовно і з моральною чесністю.

Ми знаходимо глибоку схожість між равом Йеѓудою та особистістю раббі Шимона бар Йохая (Рашбі). День його відходу ми відзначаємо в Лаг ба-Омер як «гілула» — весілля і радість. Здавалося б, смерть такого праведника і великого танаїта повинна бути днем національної жалоби, однак традиція вчить інакше. У день своєї кончини, як описано в книзі «Зоѓар», Рашбі перебував у стані пророчого піднесення і відкрив своїм учням найглибші таємниці Тори.

Його відданий учень, раббі Аба, свідчить, що світло, яке виходило від Рашбі того дня, було настільки сильним, що неможливо було дивитися на його обличчя. Наприкінці цього святого дня раббі Шимон помер, будучи загорнутим у таліт, і «обличчя його усміхалося». Усмішка на обличчі Рашбі в момент смерті перетворила цей день на день радості для наступних поколінь. Це усмішка, що виражає гармонію між людиною та її призначенням, розуміння того, що життя було присвячене Б жественній істині без страху.

Любавицький Ребе часто цитував книгу «Зоѓар», згідно з якою вищий світ діє як відображення цього світу. «Прийди і подивись, — сказано в „Зоѓар“, — нижній світ завжди приймає, а верхній світ дає йому точно відповідно до його стану». Якщо людина приймає реальність із радістю і світлим обличчям, вона викликає щодо себе відповідне сяйво і радість згори. Навпаки, якщо вона перебуває в смутку, це викликає суворий суд над нею. Радість — це не лише результат позитивного стану, але й активний інструмент притягнення благословення і додаткової радості з вищого джерела.

Усмішка рава Йеѓуди і Рашбі в їхні останні миті не випадкова. Людина не може змінити свою природу в одну мить і стати оптимістом у час смерті, якщо вона не жила так усе життя. Рашбі, попри великі страждання і тринадцять років, проведені в печері під загрозою смерті від римлян, зберігав внутрішній рух радості й оптимізму. Він розумів, що передана ним Тора потребує внутрішньої усмішки, палкої віри в те, що добро — це справжня реальність.

На завершення: Лаг ба-Омер і оповідання наших мудреців навчають нас подвійного уроку. По-перше, моральна чесність мудреця Тори — обов’язкова умова; Тора повинна відображатися у вчинках учителя, як у посланця Г спода. По-друге, радість — це духовний обов’язок. Коли єврей живе з усмішкою, коли він відмовляється піддаватися лестощам чи смутку, він прокладає собі шлях світла: коли ми усміхаємося світові, Святий, благословен Він, усміхається нам у відповідь. Усмішка — це печать життя, прожитого по-справжньому, без компромісів і з повною впевненістю в правильності шляху.

УЛЫБКА Б-ГУ

Thu, 30 Apr 2026 6:59:00 AM

Еврейская история полна моральных дилемм, возникавших вследствие противоречий между потребностями общины и принципами справедливости и истины. Один из самых захватывающих рассказов, иллюстрирующих это явление, приведен в Вавилонском Талмуде и касается выдающейся личности рава Йеѓуды бар Йехезкеля. Рав Йеѓуда, возглавлявший знаменитую йешиву Пумбедиты в III веке н. э., был ключевой фигурой в формировании мира Торы в Вавилонии. Его йешива, располагавшаяся неподалеку от современного Багдада, просуществовала почти восемьсот лет, однако, один момент морального выбора в его городе определил его наследие не меньше, чем уроки, которые он давал.

История начинается с мудреца Торы, жившего в Пумбедите. Это был человек высокого духовного уровня, чье влияние на общество было значительным, однако он оступился и совершил поступки, недостойные его духовного положения. Рав Йеѓуда оказался на распутье. С одной стороны, стояла необходимость подвергнуть его отлучению, чтобы защитить честь Небес, с другой стороны – мудрецы поколения нуждались в знаниях и мудрости этого человека и поэтому возникал вопрос общественной пользы. И мучительное «хейхи леавад?» («как мне поступить?») рава Йеѓуды выражает трагедию выбора между осквернением Имени и утратой ценного источника знания.

Чтобы решить этот вопрос, рав Йеѓуда обратился к традиции, пришедшей из Земли Израиля. Он посоветовался с Раббой бар бар Хана, одним из мудрецов Вавилонии, который путешествовал в Землю Израиля и обратно, и попросил узнать мнение рабби Йоханана, величайшего аморая Земли Израиля и редактора Иерусалимского Талмуда. Ответ был однозначным и основывался на стихе из книги пророка Малахи: «Ибо уста священника должны хранить знание, и Тору ищут из его уст, ибо он — посланник Г‑спода Воинств» (2:7). Рабби Йоханан установил бескомпромиссную норму: только если учитель подобен посланнику Господа — чист в своих качествах и безупречен в поведении — можно искать Тору из его уст. Если же этого подобия нет, следует удалиться от его учения. Следуя этому однозначному постановлению, рав Йеѓуда принял решение и подверг оступившегося мудреца отлучению.

Подход рабби Йоханана раскрывает существенное отличие мудрости Торы от любой научной или академической дисциплины. В мире науки ученый может быть признанным специалистом по вреду сахара и при этом сам употреблять его в чрезмерных количествах; объективное знание не обязано менять личный характер. Однако Тора определяется как «Тора жизни», и это не набор теоретических данных, а руководство к самой жизни. Поэтому учитель Торы не может отделить передаваемое знание от собственной личности. Инструментом передачи Торы является личный пример, и если этот инструмент поврежден, страдает вся Тора.

Продолжение истории происходит в последние моменты жизни рава Йеѓуды. Когда он лежал на смертном одре, мудрецы пришли навестить его, и среди них был и тот самый отлученный. Увидев его, рав Йеѓуда улыбнулся. Мудрец, ощущавший боль и унижение из-за длительного отлучения, воспринял эту улыбку как насмешку над собой. Он обратился к раву Йеѓуде с упреком, спрашивая, неужели недостаточно боли от отлучения, что ему приходится терпеть еще и презрение в последние мгновения жизни учителя.

Ответ рава Йеѓуды стал последним и удивительным уроком честности. Он объяснил, что улыбка не является выражением злорадства, а проистекает из чувства внутреннего удовлетворения и покоя. «Я ухожу в будущий мир с радостным сердцем, — сказал он, — потому что даже такому великому и важному человеку, как ты, я не льстил в суде». Рав Йеѓуда знал, что предстает перед Небесным судом с чистой совестью, осознавая, что даже под давлением общества и ради общественной пользы он не искажал истину и не жертвовал ею ради удобства. Его улыбка была улыбкой человека, прожившего жизнь в последовательности и нравственной честности.

Мы находим глубокое сходство между равом Йеѓудой и личностью рабби Шимона бар Йохая (Рашби). День его ухода мы отмечаем в Лаг ба-Омер как «хилула» — свадьбу и радость. Казалось бы, смерть такого праведника и великого танная должна быть днем национального траура, однако традиция учит иначе. В день своей кончины, как описано в книге «Зоѓар», Рашби находился в состоянии пророческого подъема и раскрыл своим ученикам глубочайшие тайны Торы.

Его преданный ученик, рабби Аба, свидетельствует, что свет, исходивший от Рашби в тот день, был столь силен, что невозможно было смотреть на его лицо. В конце этого святого дня рабби Шимон скончался, будучи завернутым в талит, и «лицо его улыбалось». Улыбка на лице Рашби в момент смерти превратила этот день в день радости для последующих поколений. Это улыбка, выражающая гармонию между человеком и его предназначением, понимание того, что жизнь была посвящена Б‑жественной истине без страха.

Любавичский Ребе часто цитировал книгу «Зоѓар», согласно которой высший мир действует как отражение этого мира. «Приди и смотри, — говорится в «Зоѓар», — нижний мир всегда принимает, а верхний мир дает ему в точности согласно его состоянию». Если человек принимает реальность с радостью и светлым лицом, он вызывает по отношению к себе ответное сияние и радость свыше. Напротив, если он пребывает в печали, то это вызывает строгий суд над ним . Радость — это не только результат позитивного состояния, но и активный инструмент привлечения благословения и дополнительной радости из высшего источника.

Улыбка рава Йеѓуды и Рашби в их последние моменты не случайна. Человек не может изменить свою природу в одно мгновение и стать оптимистом в час смерти, если он не жил так всю жизнь. Рашби, несмотря на большие страдания и тринадцать лет, проведенные в пещере под угрозой смерти от римлян, сохранял внутреннее движение радости и оптимизма. Он понимал, что переданная им Тора требует внутренней улыбки, пламенной веры в то, что добро — это подлинная реальность.

В заключение: Лаг ба-Омер и рассказы наших мудрецов учат нас двойному уроку. Во-первых, моральная честность мудреца Торы — обязательное условие; Тора должна отражаться в поступках учителя, как у посланника Г‑спода. Во-вторых, радость — это духовная обязанность. Когда еврей живет с улыбкой, когда он отказывается поддаваться лести или печали, он прокладывает себе путь света: когда мы улыбаемся миру, Святой, благословен Он, улыбается нам в ответ. Улыбка — это печать жизни, прожитой по-настоящему, без компромиссов и с полной уверенностью в правоте пути.

Суботня драша

Tue, 28 Apr 2026 5:30:00 PM

Наш раввин рассказывал в Субботу...

Не мсти и не храни злобы на сынов народа твоего, и люби ближнего своего, как самого себя; Я — Г-сподь.

Глава «Кдошим», Ваикра 19:18

На этой неделе мы читаем в Торе знаменитые слова, которые считаются отличительной чертой иудаизма: «Не мсти и не храни злобы на сынов народа твоего, и люби ближнего своего, как самого себя. Я Господь». Первая часть понятна: запрещено не только мстить, но даже и таить в себе ненависть, — но как можно любить другого человека буквально как самого себя?!

Любовь к себе — основа существования человека, она сама суть нашего «я», основа душевного здоровья. Как можно требовать от человека, чтобы он совершенно так же любил кого-то другого, причем не только родственника или друга, но даже просто еврея?

Однажды в Иерусалиме один нееврей пришёл в дом учения Шамая и сказал: «Обучи меня всей Торе, пока я стою на одной ноге». Шамай рассердился и прогнал его. Тогда нееврей пришёл в дом учения Гилеля с той же просьбой. И Гилель смог вместить всю суть иудаизма в одну фразу: «Не делай ближнему своему то, что ненавистно тебе. В этом вся Тора, — остальное комментарии».

Заметим, что Гилель выразил это в отрицательной форме, «не делай ближнему своему», а не в положительной форме, словами Торы: «Люби ближнего своего, как самого себя».

Истина состоит в том, что такое невозможно. Рамбан категорично заявляет: «Выражение “И возлюби ближнего, как самого себя” специально преувеличено. Ведь сердце человека не может принять тот факт, что он обязан любить другого, как любит себя самого.»

Более того, это не только невозможно, но ещё и галахически неверно. Через сто лет после истории с Шамаем и Гилелем рабби Акива спорит с Бен Патурой о том, как поступить в случае, когда двое идут по раскалённой пустыне, и лишь у одного есть кувшин воды. Как её разделить? Если тот, чья вода, не поделится с товарищем — второй наверняка умрёт, если разделить воду — возможно, умрут оба. Бен Патура выносит милосердное решение: пусть разделят воду пополам, и один не увидит смерти другого. А рабби Акива — тот самый рабби Акива, которому принадлежит знаменитая фраза «Люби ближнего своего, как самого себя — это великий принцип в Торе», — говорит обратное: «Твоя жизнь важнее жизни твоего ближнего». Как это совместить?

И вот что говорит Цемах Цедек — третий Любавичский Ребе, один из величайших гениев хасидизма. Тора, говорит он, здесь подсказывает нам путь любви к ближнему. Каждый человек наделён замечательным качеством — любить себя, невзирая на то дурное, что может с ним случиться. Человек совершает ошибку,ненавидит себя, стыдится, но лишь на миг. «Любовь покрывает все грехи», — говорит царь Шломо в книге «Мишлей». Любовь к себе заставляет нас в любой, даже самой неприятной ситуации защищать себя, искать оправдание своим поступкам и подчеркивать свое доброе начало. Из-за любви к себе мы злимся на ближнего: «почему он осуждает меня? Почему он меня не понимает, почему не судит меня снисходительно, почему не берет в расчет, что я был усталым, голодным, раздражённым, что меня как раз уволили с работы, — вот почему я сделал то, что сделал? Почему он не разделяет между мной и моим проступком, почему не понимает, что этот проступок не отражает суть моей личности?»

И требование «люби как самого себя» заключается вот в чём: суди ближнего с такой же любовью, с какой ты судишь самого себя. Применяй к нему тот же принцип: «любовь покрывает все грехи». Когда ближний причиняет тебе боль — остановись на миг и поставь себя на его место.

Когда дело касается нас самих — каждый является великим защитником, но когда дело касается ближнего — все мы превращаемся в обвинителей. На свои недостатки и проступки мы смотрим через уменьшительное стекло, но когда дело касается ближнего — здесь в дело идет стекло увеличительное.

Гилель заостряет свою мысль, чтобы она проникала в самое в сердце: «Не делай ближнему своему то, что ненавистно тебе». «То, что тебе ненавистно» — то, что тебя судят по твоим слабостям, по твоим сиюминутным провалам, превращая одну-единственную неудачу в решающий образ — вот чего не делай своему ближнему. Вот из-за чего умерли двадцать четыре тысячи учеников рабби Акивы: между ними не было братской любви и взаимоуважения.

На следующей неделе, в ночь на понедельник и во вторник, мы отмечаем Лаг ба-Омер — великий день для рабби Акивы. В тот день перестали умирать его ученики, и рабби Акива нашёл в себе душевные силы, чтобы воспитать пятерых мудрецов Торы — в том числе рабби Шимона бар Йохай. Любавичский Ребе призывал проводить в этот день детские парады, чтобы увереннее идти по пути рабби Акивы и его ученика и продолжателя — рабби Шимона бар Йохай. Нам сказано, что любовью к каждому еврею мы приблизим Избавителя, и день Лаг ба-Омера особенно благоприятен для этого — как обещал Машиах: «Когда же ты придёшь, господин?» «Когда распространятся твои источники вовне» — источники учения Рашби, — воистину скоро!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

==============

Наш рабин розповідав у Суботу...

Не мсти і не тримай зла на синів народу твого, і люби ближнього свого, як самого себе; Я — Г-сподь.
Глава «Кдошим», Ваїкра 19:18

Цього тижня ми читаємо в Торі знамениті слова, які вважаються відмінною рисою юдаїзму: «Не мсти і не тримай зла на синів народу твого, і люби ближнього свого, як самого себе. Я — Г-сподь». Перша частина зрозуміла: заборонено не лише мстити, але навіть і таїти в собі ненависть, — але як можна любити іншу людину буквально як самого себе?!

Любов до себе — основа існування людини, це сама суть нашого «я», основа душевного здоров’я. Як можна вимагати від людини, щоб вона так само любила когось іншого, причому не лише родича чи друга, але навіть просто єврея?

Одного разу в Єрусалимі один неєврей прийшов до дому навчання Шамая і сказав: «Навчи мене всій Торі, поки я стою на одній нозі». Шамай розгнівався і прогнав його. Тоді неєврей прийшов до дому навчання Гілеля з тим самим проханням. І Гілель зміг умістити всю суть юдаїзму в одну фразу: «Не роби ближньому своєму того, що ненависне тобі. У цьому вся Тора, — решта коментарі».

Звернімо увагу, що Гілель висловив це в заперечній формі — «не роби ближньому своєму», а не в стверджувальній формі, словами Тори: «Люби ближнього свого, як самого себе».

Істина полягає в тому, що це неможливо. Рамбан категорично заявляє: «Вираз “І полюби ближнього, як самого себе” свідомо перебільшений. Адже серце людини не може прийняти той факт, що вона зобов’язана любити іншого так, як любить саму себе.»

Більше того, це не лише неможливо, але ще й галахічно неправильно. Через сто років після історії з Шамаєм і Гілелем раббі Аківа сперечається з Бен Патурою про те, як вчинити у випадку, коли двоє йдуть розпеченою пустелею, і лише в одного є глек води. Як її поділити? Якщо той, чия вода, не поділиться з товаришем — другий напевно помре; якщо ж поділити воду — можливо, помруть обидва. Бен Патура виносить милосердне рішення: нехай поділять воду навпіл, і один не побачить смерті іншого. А раббі Аківа — той самий раббі Аківа, якому належить знаменита фраза «Люби ближнього свого, як самого себе — це великий принцип у Торі», — говорить протилежне: «Твоє життя важливіше за життя твого ближнього». Як це поєднати?

І ось що говорить Цемах Цедек — третій Любавичський Ребе, один із найбільших геніїв хасидизму. Тора, каже він, тут підказує нам шлях любові до ближнього. Кожна людина наділена чудовою рисою — любити себе, незважаючи на те погане, що може з нею статися. Людина робить помилку, ненавидить себе, соромиться, але лише на мить. «Любов покриває всі гріхи», — говорить цар Шломо в книзі «Мішлей». Любов до себе змушує нас у будь-якій, навіть найнеприємнішій ситуації захищати себе, шукати виправдання своїм вчинкам і підкреслювати своє добре начало. Через любов до себе ми сердимося на ближнього: «чому він засуджує мене? Чому він мене не розуміє, чому не судить мене поблажливо, чому не бере до уваги, що я був втомлений, голодний, роздратований, що мене щойно звільнили з роботи — ось чому я зробив те, що зробив? Чому він не відокремлює мене від мого вчинку, чому не розуміє, що цей вчинок не відображає суті моєї особистості?»

І вимога «люби як самого себе» полягає ось у чому: суди ближнього з такою ж любов’ю, з якою ти судиш самого себе. Застосовуй до нього той самий принцип: «любов покриває всі гріхи». Коли ближній завдає тобі болю — зупинися на мить і постав себе на його місце.

Коли йдеться про нас самих — кожен є великим захисником, але коли йдеться про ближнього — ми всі перетворюємося на обвинувачів. На свої недоліки й проступки ми дивимося крізь зменшувальне скло, але коли йдеться про ближнього — тут у хід іде збільшувальне скло.

Гілель загострює свою думку, щоб вона проникала в саме серце: «Не роби ближньому своєму того, що ненависне тобі». «Те, що тобі ненависне» — це коли тебе судять за твої слабкості, за твої миттєві падіння, перетворюючи одну-єдину невдачу на визначальний образ — ось чого не роби своєму ближньому. Саме через це померли двадцять чотири тисячі учнів раббі Аківи: між ними не було братньої любові та взаємоповаги.

Наступного тижня, в ніч на понеділок і у вівторок, ми відзначаємо Лаг ба-Омер — великий день для раббі Аківи. Того дня перестали помирати його учні, і раббі Аківа знайшов у собі душевні сили, щоб виховати п’ятьох мудреців Тори — зокрема раббі Шимона бар Йохая. Любавичський Ребе закликав проводити цього дня дитячі паради, щоб упевненіше йти шляхом раббі Аківи та його учня і продовжувача — раббі Шимона бар Йохай. Нам сказано, що любов’ю до кожного єврея ми наблизимо Визволителя, і день Лаг ба-Омера особливо сприятливий для цього — як обіцяв Машіах: «Коли ж ти прийдеш, пане?» — «Коли поширяться твої джерела назовні» — джерела вчення Рашбі, — воістину скоро!

Слухав і переказав Яків Шапіро

КРОК У СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ

Thu, 23 Apr 2026 2:24:00 PM

Одного разу до рабина Елімелеха з Ліженська, автора книги «Ноам Елімелех», прийшов убитий горем батько. Його донька була заручена, але в нього не було грошей на придане, і це загрожувало скасуванням весілля.

Рабі Елімелех, відомий своєю палкою любов’ю до кожного єврея, звернувся до одного з багатих людей Ліженська з проханням про термінову позику, і той, знаючи святість ребе, одразу погодився. У день весілля, коли перед підписанням ктуби (шлюбного контракту) свати почали сперечатися про бракуючі гроші, рабі Елімелех увійшов до кімнати, поклав на стіл пачку грошей і сказав: «Ці гроші — викуп за душу в Ізраїлі. Не дозволяйте сварці зруйнувати радість». І в той самий момент на всіх зійшов спокій.

Питання, яке хвилює багатьох: який час є ідеальним для проведення весілля? Єврейська традиція вказує на вівторок як на найкращий день. Причина в тому, що в оповіданні про створення світу в книзі «Брейшит» про цей день двічі сказано «бо добре»: один раз про завершення створення вод, і другий — про виростання трав і дерев. Тому цей день вважається днем подвійного благословення та успіху. Проте, з точки зору галахи, всі дні тижня підходять для хупи. І, наприклад, у громадах Південної Америки взимку було прийнято влаштовувати весілля наприкінці суботи, оскільки святкування там тривають до пізньої ночі.

Однак існує червона лінія — ніч суботи. Єврейський закон (Галаха) забороняє здійснювати кідушин (заручини) у саму суботу. «Шульхан арух га-рав» пояснює, що мудреці постановили це через побоювання, що через клопоти, пов'язані з радістю та юридичними приготуваннями, людина може, забувшись, приступити до написання ктуби або інших документів і тим самим порушити святість суботи. З цієї причини зазвичай уникають проводити весілля і в п’ятницю після полудня, щоб не допустити переходу святкування на суботу.

Незважаючи на ці обмеження, ще приблизно сто років тому в багатьох громадах Східної Європи був досить поширений звичай влаштовувати весілля саме в п’ятницю вдень. Хупа проводилася незадовго до заходу сонця, і суботня трапеза фактично ставала весільною.

Що стояло за цим звичаєм? Одне пояснення — економічне. Сильна бідність у єврейських громадах змушувала сім’ї економити, а поєднання суботньої трапези з весільною дозволяло відсвяткувати гідно, не розоряючись. Однак історик, рабин доктор Давид Кац пропонує ще один погляд: у ті часи одружувалися в дуже юному віці — юнаки в 15 років і дівчата в 13. Економічне існування молодої пари повністю залежало від батьків, які обіцяли придане та житло (іноді це була додаткова кімната, спеціально прибудована в будинку батьків) .

Сватання велося через посередників, які лавірували між обіцянками обох сторін. Часто вирішальна зустріч сімей відбувалася лише в день весілля. Там, у закритій кімнаті, велися жорсткі переговори про розмір приданого. Суперечки тривали годинами, і весілля затримувалося, завдаючи страждань молодій парі. Щоб створити дедлайн, весілля призначали на п’ятницю. Посередники знали, що з настанням суботи не можна буде здійснити кідушин, і тому були зобов’язані дійти згоди щонайменше за двадцять хвилин до заходу сонця.

Винятковий випадок, що стався близько 450 років тому в місті Кракові, ілюструє силу галахи перед обличчям людських страждань. Йшлося про весілля сироти. Її дядько, брат матері, взяв на себе обов’язок видати її заміж після смерті батька. Але в день весілля з'ясувалося, що значна частина обіцяного приданого відсутня. Наречений категорично відмовився йти під хупу до отримання грошей, і суперечки тривали доти, доки сонце не зайшло і не настала субота.

У звичайній ситуації весілля мало бути скасоване або перенесене, що стало б страшною ганьбою для сироти. Рабі Моше Ісерлес (Рамо), один із найвидатніших законодавців, прийняв сміливе рішення і провів хупу в розпал суботи! У своїй галахічній відповіді (респонси Рамо, №125) він пояснив, що, хоча галаха дотримується думки Раші, яка забороняє кідушин у суботу, у такій важкій ситуації можна спиратися на думку Рабейну Тама, який це дозволяє. «Велика гідність людей, яка відсуває заборону», — написав Рамо. Він побоювався, що заручини будуть остаточно розірвані і наречена залишиться з ганьбою на все життя. Це рішення показує величезну чуйність мудреців Ізраїлю до сироти та вдови і важливість миру між людьми.

Зараз у нас дні лічби омеру, і це період, позначений звичаями жалоби через смерть 24 тисяч учнів рабі Аківи. Галаха встановлює, що жалоба триває 33 дні, проте існують два основних підходи до її тривалості:

1. Звичай сефардів: траур починається зі свята Песах і закінчується в Лаг ба-Омер — день, коли припинилася епідемія. З цього дня дозволено одружуватися.

2. Звичай ашкеназів: багато хто починає траур лише з початку місяця іяр і до свята Шавуот. Щоб врахувати всі думки, більшість ашкеназів уникають весіль протягом усього періоду, за винятком одного дня — Лаг ба-Омер.

Чому весілля викликає таке сильне хвилювання у всіх? Окрім соціальної радості та особистої ностальгії, Любавицький Ребе пояснює, що це має глибоку духовну причину. Кожне єврейське весілля є відображенням вічного зв’язку між народом Ізраїлю та Всевишнім. Біля гори Сінай відбулося велике «весілля» між Творцем і громадою Ізраїлю. Кожного разу, коли пара створює справжній єврейський дім, вони додають світла у світ і наближають остаточне визволення.

З приходом Машіаха цей зв'язок досягне свого апогею в нескінченній радості. Кожна хупа — ще один крок до цього світлого майбутнього, коли «як радіє наречений своїй нареченій, так радітиме тобі твій Бог» (Єшея 62:5).

Нехай буде так, щоб заслуга Рамо і заслуга Рашбі в Лаг ба-Омер, який настане незабаром, допомогли всьому дому Ізраїля, щоб ми удостоїлися примножувати доброту і чуйність один до одного і незабаром відсвяткували спільне весілля народу Ізраїля в істинному і повному Визволенні.

ШАГ В СВЕТЛОЕ БУДУЩЕЕ

Thu, 23 Apr 2026 2:22:00 PM

Однажды к рабби Элимелеху из Лиженска, автору книги «Ноам Элимелех», пришел убитый горем отец. Его дочь была обручена, но у него не было денег на приданое, и это грозило отменой хупы.

Рабби Элимелех, известный своей пламенной любовью к каждому еврею, обратился к одному из богатых людей Лиженска с просьбой о срочном займе, и тот, зная святость ребе, сразу согласился. В день свадьбы, когда перед подписанием ктубы (брачного контракта) сваты начали спорить о недостающих деньгах, рабби Элимелех вошел в комнату, положил на стол пачку денег и сказал: «Эти деньги — выкуп за душу в Израиле. Не позволяйте ссоре разрушить радость». И в тот же момент на всех снизошел покой.

Вопрос, который волнует многих: какое время является идеальным для проведения свадьбы? Еврейская традиция указывает на вторник как на предпочтительный день. Причина в том, что в рассказе о сотворении мира в книге «Брейшит» про этот день дважды сказано «ибо хорошо»: один раз о завершении создания вод, и второй — о произрастании трав и деревьев. Поэтому этот день считается днем двойного благословения и успеха. Тем не менее, с точки зрения ѓалахи, все дни недели подходят для хупы. И, например, в общинах Южной Америки зимой было принято устраивать свадьбы на исходе субботы, поскольку празднования там продолжаются до глубокой ночи.

Однако существует красная линия — ночь субботы. Еврейский закон (Ѓалаха) запрещает совершать кидушин (обручение) в саму субботу. «Шульхан арух ѓа-рав» объясняет, что мудрецы постановили это из опасения, что из-за хлопот, связанных с радостью и юридическими приготовлениями, человек может забывшись приступить к написанию ктубы или других документов и тем самым нарушить святость субботы. По этой причине обычно избегают проводить свадьбы и в пятницу после полудня, чтобы не допустить перехода празднования в субботу.

Несмотря на эти ограничения, еще примерно сто лет назад во многих общинах Восточной Европы был весьма распространен обычай устраивать свадьбы именно в пятницу днем. Хупа проводилась незадолго до заката и субботняя трапеза фактически становилась свадебной.

Что стояло за этим обычаем? Одно объяснение — экономическое. Сильная бедность в еврейских общинах заставляла семьи экономить, а объединение субботней трапезы со свадебной позволяло отпраздновать достойно, не разоряясь. Однако историк, раввин доктор Давид Кац предлагает еще один взгляд: в те времена вступали в брак в очень юном возрасте — юноши в 15 лет и девушки в 13. Экономическое существование молодой пары полностью зависело от родителей, которые обещали приданое и жилье (иногда это была дополнительная комната, специально пристроенная в доме родителей).

Сватовство велось через посредников, которые лавировали между обещаниями обеих сторон. Часто решающая встреча семей происходила только в день свадьбы. Там, в закрытой комнате, велись жесткие переговоры о величине приданого. Споры тянулись часами, и свадьба задерживалась, причиняя страдания молодой паре. Чтобы создать дедлайн, свадьбу назначали на пятницу. Посредники знали, что с наступлением субботы нельзя будет совершить кидушин, и поэтому были обязаны прийти к соглашению как минимум за двадцать минут до заката.

Исключительный случай, произошедший около 450 лет назад в городе Кракове, иллюстрирует силу ѓалахи перед лицом человеческого страдания. Речь шла о свадьбе сироты. Ее дядя, брат матери, взял на себя обязанность выдать ее замуж после смерти отца. Но в день свадьбы выяснилось, что значительная часть обещанного приданого отсутствует. Жених категорически отказался идти под хупу до получения денег и споры продолжались до тех пор, пока солнце не зашло и не наступила суббота.

В обычной ситуации свадьба должна была быть отменена или перенесена, что стало бы страшным позором для сироты. Рабби Моше Иссерлес (Рамо), один из величайших законодателей, принял смелое решение и провел хупу в разгар субботы! В своем ѓалахическом ответе (респонсы Рамо, №125) он объяснил, что, хотя ѓалаха следует мнению Раши, запрещающему кидушин в субботу, в столь тяжелой ситуации можно опереться на мнение рабейну Тама, разрешающего это. «Велико достоинство людей, которое отодвигает запрет», — написал Рамо. Он опасался, что помолвка будет окончательно разорвана и невеста останется с позором на всю жизнь. Это постановление показывает огромную чуткость мудрецов Израиля к сироте и вдове и важность мира между людьми.

Сейчас у нас дни отсчета омера, и это период, отмеченный обычаями траура из-за смерти 24 тысяч учеников рабби Акивы. Ѓалаха устанавливает, что траур длится 33 дня, однако существуют два основных подхода к его времени:

1. Обычай сефардов: траур начинается с праздника Песах и заканчивается в Лаг ба-Омер — день, когда прекратилась эпидемия. С этого дня разрешено вступать в брак.

2. Обычай ашкеназов: многие начинают траур только с начала месяца ияр и до праздника Шавуот. Чтобы учесть все мнения, большинство ашкеназов избегают свадеб на протяжении всего периода, за исключением одного дня — Лаг ба-Омер.

Почему свадьба вызывает столь сильное волнение у всех? Помимо социальной радости и личной ностальгии, Любавичский Ребе объясняет, что у этого есть глубокая духовная причина. Каждая еврейская свадьба является отражением вечной связи между народом Израиля и Всевышним. У горы Синай состоялся великий «брак» между Творцом и общиной Израиля. Каждый раз, когда пара создает настоящий еврейский дом, они добавляют свет в мир и приближают окончательное избавление.

С приходом Машиаха эта связь достигнет своего апогея в бесконечной радости. Каждая хупа — еще один шаг к этому светлому будущему, когда «как радуется жених невесте своей, возрадуется тебе Б-г твой» (Йешаяѓу 62:5).

Да будет угодно, чтобы заслуга Рамо и заслуга Рашби в Лаг ба-Омер, который наступит вскоре, помогли всему дому Израиля, чтобы мы удостоились умножать доброту и чуткость друг к другу и вскоре отпраздновали общую свадьбу народа Израиля в истинном и полном Избавлении.

ДЖЕРЕЛО ОЧИЩЕННЯ

Thu, 16 Apr 2026 11:11:00 AM

Розповідають, що одного разу Баал Шем Тов прибув до одного штетла (містечка) і попросив зануритися в місцеву мікву. Служитель мікви, не впізнавши гостя, вибачаючись, попередив, що вода дуже холодна і не придатна для занурення шанованої людини, але Баал Шем Тов не звернув уваги на його слова і увійшов у крижану воду. Коли він вийшов, його обличчя сяяло незвичайним світлом. А на запитання учнів він відповів: «Знайте: коли людина занурюється у воду в повному самозреченні і з бажанням приліпитися до Творця, вода перестає відчуватися як холодна чи тепла — вона стає тими вищими водами, з яких був створений світ».

Сьогодні, відвідуючи тунелі Західної стіни в Єрусалимі, людина переживає воістину потужний духовний і фізичний досвід. Ці підземні галереї відкривають перед нами шари стіни такими, якими вони були тисячі років тому — немов застиглими в часі, що зберігають велич минулого. Кульмінацією екскурсії, безумовно, є «великий камінь» — вражаюча інженерна споруда: брила вагою понад 570 тон, довжиною понад 13 метрів і висотою близько 3 метрів. До її відкриття вважалося, що найважчі будівельні блоки давнини знаходяться в єгипетських пірамідах, але цей камінь зруйнував колишні уявлення. І кожен відвідувач задається питанням: як стародавні зуміли перемістити таку масу без сучасної техніки? Одне з припущень стверджує, що камінь був висічений вище на схилі, а потім просто скочений вниз — так що його ніколи не доводилося підіймати.

Однак поруч із цими гігантськими каміннями близько десяти років тому було зроблено не менш вражаюче відкриття — ціла серія стародавніх мікв неподалік від Храмової гори. Вони свідчать про те, що за часів Другого Храму ритуальна чистота була не привілеєм обраних, а природною частиною повсякденного життя. Їхня архітектура вражає продуманістю: чіткий поділ між тими, хто входить нечистим, і тими, хто виходить очищеним, запобігав будь-якому контакту, здатного порушити чистоту. В одній з мікв вода тече досі — живе свідчення стародавньої інженерії, заснованої на природному потоці без втручання людини. Те, що мікви знаходять практично під час кожного археологічного розкопу в Ізраїлі, свідчить про центральну роль цього поняття в житті народу.

У чому ж таємниця мікви? Тора називає закони чистоти й нечистоти «хукім» — установками, що не піддаються простому раціональному поясненню. Адже чистота не пов'язана з гігієною: людина може годинами митися в гарячій мильній воді і все ж залишатися нечистою, тоді як коротке занурення в правильно влаштовану мікву робить її чистою, навіть якщо вода далека від ідеальної. Щоб зрозуміти глибинний зміст, потрібно звернутися до самого кореня слова «міква» в Торі. Вперше воно з'являється не в книзі «Ваїкра», а в оповіданні про створення світу в книзі Буття: «Зберуться води під небом в одне місце, і з'явиться суша» (Брейшит 1:9). Іншими словами, перша «міква» — це саме збирання вод, що дозволило з'явитися суші.

Згідно з мідрашем і вченням хасидизму, на початку світ був «водою у воді» — станом повної Б-жественної присутності, де не існувало окремої реальності творінь. Все було розчинено у Творці. Щоб з’явився світ, у якому людина може існувати як самостійна істота, знадобилося «скорочення» — цимцум. Води були зібрані й відступили, поступившись місцем суші — символу матеріального світу, де Б-жественне приховане, даючи людині свободу вибору.

З цієї точки зору міква — це свого роду «острівець» первозданного світу. Входячи в неї, людина на мить залишає світ «суші» — світ розділення, гордині та матеріальності — і повертається у світ води, де все розчинено в Б-жественному. Тому вода мікви має бути «живою» — дощовою або джерельною, не торкнутою людською рукою. Вона символізує первозданну силу — ті самі первісні води творіння.

Хасидизм звертає увагу на те, що слово «той, хто занурюється» (товель) складається з тих самих літер, що й «самоанулювання» (бітуль). Занурення — це акт внутрішньої відмови від власного «я». Людина повністю покривається водою і на короткий мить опиняється в стані, де вона не може існувати самостійно — вона цілком оточена Б-жественним. Виходячи з води, вона немов народжується заново, несучи з собою чистоту водного світу у своє повсякденне життя.

Раббі Аківа висловив це у своїй знаменитій фразі: «Щасливі ви, Ізраїль… Г-сподь — міква Ізраїлю» (Йома 8:9). Зазвичай слово «міква» розуміють як «надія», але тут воно розкривається інакше: сам Всевишній — це джерело очищення. Як міква очищає людину, так і Б-г очищає Ізраїль. Зв'язок людини з Творцем — це не тільки думка чи почуття, а реальне «занурення» у Б-жественну реальність.

Будь то обмивання в холодному джерелі Арізаля в Цфаті, що залишає глибокий слід у душі, або занурення в сучасну мікву з дощовою водою — суть залишається незмінною: це можливість доторкнутися до самого джерела творіння. Великий камінь біля Стіни нагадує про могутність матеріального, але мікви поруч із ним свідчать про справжню силу народу Ізраїлю — здатність очищатися, упокорюватися та відроджуватися знову й знову.

Іншими словами, чистота — це не лише поняття минулого, пов’язане з Храмом, а й живий духовний інструмент. Щоразу, коли людина прагне піднятися вище, звільнитися від тягаря минулого або знову знайти зв’язок зі своїм корінням, міква чекає на неї — як повернення до Б-жественного «лона», до оновлення та повної чистоти.

«І окроплю вас чистою водою, і ви очиститеся» (Єзекіїль 36:25) — ця обіцянка супроводжує нас від початку творіння і до повного визволення.

ИСТОЧНИК ОЧИЩЕНИЯ

Thu, 16 Apr 2026 10:37:00 AM

Рассказывают, что однажды Баал Шем Тов прибыл в один штетл (местечко) и попросил окунуться в местную микву. Служитель миквы, не узнавший гостя, извиняясь предупредил, что вода очень холодная и не пригодна для окунания для уважаемого человека, но Баал Шем Тов не обратил внимания на его слова и вошел в ледяную воду. Когда он вышел, его лицо сияло необычным светом. А на вопросы учеников он ответил: «Знайте: когда человек погружается в воду в полном самоотречении и с желанием прилепиться к Творцу, вода перестает ощущаться как холодная или теплая — она становится теми высшими водами, из которых был сотворен мир».

Сегодня, посещая туннели Западной стены в Иерусалим, человек переживает поистине мощный духовный и физический опыт. Эти подземные галереи открывают перед нами слои стены такими, какими они были тысячи лет назад — словно застывшими во времени, хранящими величие прошлого. Кульминацией экскурсии, безусловно, является «великий камень» — поразительное инженерное сооружение: глыба весом более 570 тонн, длиной свыше 13 метров и высотой около 3 метров. До ее открытия считалось, что самые тяжелые строительные блоки древности находятся в египетских пирамидах, но этот камень разрушил прежние представления. И каждый посетитель задается вопросом: как древние сумели переместить такую массу без современной техники? Одно из предположений гласит, что камень был высечен выше по склону и затем просто скатан вниз — так что его никогда не приходилось поднимать.

Однако рядом с этими гигантскими камнями около десяти лет назад было сделано не менее впечатляющее открытие — целая серия древних микв неподалеку от Храмовой горы. Они свидетельствуют о том, что во времена Второго Храма ритуальная чистота была не уделом избранных, а естественной частью повседневной жизни. Их архитектура поражает продуманностью: четкое разделение между входящими нечистыми и выходящими очищенными предотвращало любое соприкосновение, способное нарушить чистоту. В одной из микв вода течет до сих пор — живое свидетельство древней инженерии, основанной на естественном потоке без вмешательства человека. То, что миквы находят практически при каждой археологической раскопке в Израиле, говорит о центральной роли этого понятия в жизни народа.

В чем же тайна миквы? Тора называет законы чистоты и нечистоты «хуким» — установлениями, не поддающимися простому рациональному объяснению. Ведь чистота не связана с гигиеной: человек может часами мыться в горячей мыльной воде и все же оставаться нечистым, тогда как краткое погружение в правильно устроенную микву делает его чистым, даже если вода далека от идеальной. Чтобы понять глубинный смысл, нужно обратиться к самому корню слова «миква» в Торе. Впервые он появляется не в книге «Ваикра», а в рассказе о сотворении мира в книге Бытия: «Соберутся воды под небом в одно место, и явится суша» (Брейшит 1:9). Иными словами, первая «миква» — это само собирание вод, позволившее появиться суше.

Согласно мидрашу и учению хасидизма в начале мир был «водой в воде» — состоянием полного Б-жественного присутствия, где не существовало отдельной реальности творений. Все было растворено в Творце. Чтобы появился мир, в котором человек может существовать как самостоятельное существо, потребовалось «сокращение» — цимцум. Воды были собраны и отступили, уступив место суше — символу материального мира, где Божественное скрыто, давая человеку свободу выбора.

С этой точки зрения миква — это своего рода «островок» первозданного мира. Входя в нее, человек на мгновение оставляет мир «суши» — мир разделения, гордыни и материальности — и возвращается в мир воды, где все растворено в Б-жественном. Поэтому вода миквы должна быть «живой» — дождевой или родниковой, не затронутой человеческой рукой. Она символизирует первозданную силу — те самые изначальные воды творения.

Хасидизм обращает внимание на то, что слово «погружающийся» (товель) состоит из тех же букв, что и «самоаннулирование» (битуль). Погружение — это акт внутреннего отказа от собственного «я». Человек полностью покрывается водой и на короткий миг оказывается в состоянии, где он не может существовать самостоятельно — он целиком окружен Б-жественным. Выходя из воды, он словно рождается заново, унося с собой чистоту водного мира в свою повседневную жизнь.

Рабби Акива выразил это в своей знаменитой фразе: «Счастливы вы, Израиль… Г-сподь — миква Израиля» (Йома 8:9). Обычно слово «миква» понимают как «надежда», но здесь оно раскрывается иначе: сам Всевышний — это источник очищения. Как миква очищает человека, так и Бог очищает Израиль. Связь человека с Творцом — это не только мысль или чувство, но реальное «погружение» в Божественную реальность.

Будь то омовение в холодном источнике Аризаля в Цфат, оставляющее глубокий след в душе, или погружение в современную микву с дождевой водой — суть остается неизменной: это возможность прикоснуться к самому источнику творения. Великий камень у Стены напоминает о мощи материального, но миквы рядом с ним говорят о подлинной силе народа Израиля — способности очищаться, смиряться и возрождаться снова и снова.

Иными словами, чистота — это не только понятие прошлого, связанное с Храмом, но живой духовный инструмент. Каждый раз, когда человек стремится подняться выше, освободиться от тяжести прошлого или вновь обрести связь со своим корнем, миква ждет его — как возвращение в Б-жественное «чрево», к обновлению и полной чистоте.

«И окроплю вас чистой водой, и вы очиститесь» (Йехезкель 36:25) — это обещание сопровождает нас от начала творения и до полного избавления.

Суботня драша

Mon, 13 Apr 2026 5:17:00 PM

Только вот этих, отрыгивающих жвачку и имеющих раздвоенные копыта, не ешьте...

(Ваикра 11:4)

В нашем народе есть слова, которые не произносят вслух, настолько они отвратительны. Первое из этих постыдных слов — «свинья». В Талмуде её называют «другой вещью»: если человек, ослабленный после кровопускания, встретит «другую вещь», то может заболеть «другой вещью» (имеется в виду проказа, болезнь, которая считалась связанной со свиньями).

В современном Израиле даже в некошерных ресторанах, где подают мясо «другой вещи», его стыдливо именуют «белым мясом». В государстве Израиль их разводить запрещено законом (кроме христианских поселений), и это соответствует постановлению мудрецов Талмуда (Бава Кама 82): «Да не будет человек выращивать свиней в Земле Израиля».

В главе «Шмини» свинья упоминается в числе животных, запрещенных нам в пищу: хотя у неё есть один признак кошерности — раздвоенные копыта, но нет второго: она не отрыгивает жвачку.

Автор книги «Ор ѓа-Хаим» приводит мидраш о том, что в будущем ее мясо будет разрешено есть, то есть оно станет кошерным. Ведь слово «хазир» («свинья» на иврите) — от корня «хазара» («возвращение»), потому что в будущем свинья вновь станет чистой, как и все животные до греха Древа познания, когда весь мир был безгрешен.

Многие комментаторы отметают возможность «возвращения» свиньи. Автор книги «Яфе Тоар» в своем комментарии на «Ваикра рабба» вообще отрицает существование такого мидраша. Знаменитый каббалист Радбаз (Респонсы, ч. 2, 828) и многие другие пишут, что такой мидраш есть, но это намек на царство Эдом, которое разрушило наш Храм и «уподобилось свинье», а в будущем поднимется к святости и поможет нам в строительстве Храма. Однако в буквальном смысле, считают они, свинья так и останется нечистым животным.

Если же этот мидраш верен, то встают два вопроса: во-первых, как явный запрет может быть отменен, ведь заповеди Торы вечны и неизменны! Во-вторых, почему кошерным животным станет именно свинья? Если уж мы готовы, так сказать, принять в свое общество новых членов, то почему не станут кошерными другие – кстати, намного более симпатичные нечистые животные, упомянутые в нашей главе, например верблюд или заяц? Кстати, интересно: чем «другая вещь» заслужила такую ужасную репутацию? Чем она хуже обезьяны или слона?

Гемара (Бава Кама, там же) связывает запрет на выращивание свиньи в Земле Израиля с тем, что из-за нее прекратились ежедневные жертвоприношения в Храме. Во время тяжелой осады Иерусалима, когда закончились кошерные животные для принесения ежедневных жертв, коѓены договорились с осаждавшими, что будут покупать двух кошерных животных за корзину золотых монет. И действительно, заслуга жертвоприношений хранила Иерусалим, и враг не мог пробить стену. Но один старик раскрыл вражеской армии секрет: «Пока в Храме приносят ежедневную жертву, Иерусалим неприступен». На следующий день, когда коѓены спустили корзину с золотом, враги посадили туда свиней, и когда корзина поднялась до середины стены, свиньи ударили копытами в стену Иерусалима, и «содрогнулась земля на четыреста парса вокруг города». В тот день прекратились ежедневные жертвоприношения, и городу был вынесен приговор.

Свинья считается символом лицемерия и притворства. Она любит валяться на спине, выставляя на всеобщее обозрение свои раздвоенные копытца, как бы притворяясь кошерным животным. То есть, она использует то немногое хорошее, что в ней есть, чтобы обмануть и ввести в заблуждение людей.

Как же символ разрушения и обмана может превратиться в нечто доброе и кошерное? «Ор ѓа-Хаим» говорит, что в будущем она станет отрыгивать жвачку, так что не будет причины её запрещать. То есть, изменится не Тора — изменится реальность. Однако остается второй вопрос: почему именно свинья? Что дает ей право измениться и вернуться к прежней чистоте (сделать тшуву)? Почему не изменится природа и других животных?

Любавичский Ребе в двух коротких строках в сноске внизу страницы дает нам великое прозрение о разнице между ней и остальными животными.

Свинья — единственное животное, которое имеет раздвоенные копыта, но не отрыгивает жвачку. Остальные нечистые животные либо вообще не имеют признаков кошерности, либо отрыгивают жвачку, но не имеют раздвоенных копыт. У свиньи все в порядке «с ногами», но проблемы с верхней частью тела, — с системой пищеварения. А тот, у кого все хорошо «с ногами» — с практическим действием — в будущем вернется к истокам и станет чистым. Копыта символизируют того, кто чист «в ногах», то есть, живет в соответствии с Галахой, строго исполняя практические заповеди. Утром он встает, совершает омовение рук, идет в синагогу, накладывает тфилин и молится. Отрыгивание жвачки, напротив, символ того, кто разбирается в теории и пренебрегает практическими действиями. Такой человек знаком с мнениями мудрецов по любому вопросу, он может подробно рассказать о различиях во взглядах между Рамбамом и книгой «Кузари» относительно «смысла заповедей», но пренебрегает их практическим исполнением. Для него исполнение заповедей — удел тех, кто не умеет мыслить.

И Тора здесь учит нас самим основам иудаизма: еврей стоит на ногах, а не на голове. У того, кто исполняет заповеди на практике, всё будет в порядке, его дети не отойдут от иудаизма, и даже те, кто отошел от еврейства, в конце концов к нему вернутся. Тот же, кто сосредоточен на идеях, так и останется в мире идей и не укоренится в реальности.

Вот история, случившаяся в начале девяностых годов. К раввину Исраэль- Меиру Лау, главе раввинских судов, пришел репатриант для подтверждения еврейства. У него не было подходящих документов, но он привел с собой двух надежных свидетелей: один засвидетельствовал, что участвовал в его обрезании сорок лет назад, а второй, пожилой хасид Хабада с длинной бородой, рассказал поразительную историю про мать этого человека. Она была врачом в государственной больнице в Москве и внешне ничем не отличалась от окружающих, но у нее была одна привычка, которую она соблюдала с самоотверженностью. Она была заядлой курильщицей. Каждую ночь она вынимала из пачки одну сигарету и клала в шкатулку под кроватью. Каждый год после праздника Пурим она доставала сигареты, скопившиеся за весь год, и отдавала этому хабаднику. Он продавал их на черном рынке, покупал два килограмма муки и пёк для нее мацу для пасхального седера. От этой заповеди она не отходила никогда. И вот сын этой матери поднялся в Израиль и стоит перед раввином, настаивая на своем еврействе. Разве это не чудо?

Слушал и записал Яков Шапиро

================================

Тільки ось цих, що відригують жуйку і мають роздвоєні копита, не їжте...

(Ваїкра 11:4)

У нашому народі є слова, які не вимовляють уголос, настільки вони огидні. Перше з цих ганебних слів — «свиня». У Талмуді її називають «іншою річчю»: якщо людина, ослаблена після кровопускання, зустріне «іншу річ», то може захворіти на «іншу річ» (мається на увазі проказа, хвороба, яка вважалася пов'язаною зі свинями).

У сучасному Ізраїлі навіть у некошерних ресторанах, де подають м'ясо «іншої речі», його сором'язливо називають «білим м'ясом». У державі Ізраїль їх розводити заборонено законом (крім християнських поселень), і це відповідає постанові мудреців Талмуда (Бава Кама 82): «Нехай людина не вирощує свиней на Землі Ізраїлю».

У розділі «Шміні» свиня згадується серед тварин, заборонених нам у їжу: хоча у неї є одна ознака кошерності — роздвоєні копита, але немає другої: вона не відригує жуйку.

Автор книги «Ор га-Хаїм» наводить мідраш про те, що в майбутньому її м'ясо буде дозволено їсти, тобто воно стане кошерним. Адже слово «хазір» («свиня» на івриті) — від кореня «хазара» («повернення»), тому що в майбутньому свиня знову стане чистою, як і всі тварини до гріха Дерева пізнання, коли весь світ був безгрішним.

Багато коментаторів відкидають можливість «повернення» свині. Автор книги «Яфе Тоар» у своєму коментарі до «Ваїкра рабба» взагалі заперечує існування такого мідрашу. Знаменитий каббаліст Радбаз (Респонси, ч. 2, 828) та багато інших пишуть, що такий мідраш є, але це натяк на царство Едом, яке зруйнувало наш Храм і «подібнилося до свині», а в майбутньому підніметься до святості та допоможе нам у будівництві Храму. Однак у буквальному сенсі, вважають вони, свиня так і залишиться нечистою твариною.

Якщо ж цей мідраш вірний, то постають два питання: по-перше, як явна заборона може бути скасована, адже заповіді Тори вічні й незмінні! По-друге, чому кошерною твариною стане саме свиня? Якщо вже ми готові, так би мовити, прийняти до свого суспільства нових членів, то чому не стануть кошерними інші — до речі, набагато симпатичніші нечисті тварини, згадані в нашому розділі, наприклад верблюд або заєць? До речі, цікаво: чим «інша річ» заслужила таку жахливу репутацію? Чим вона гірша за мавпу чи слона?

Гемара (Бава Кама, там само) пов’язує заборону на вирощування свині в Землі Ізраїлю з тим, що через неї припинилися щоденні жертвоприношення в Храмі. Під час важкої облоги Єрусалима, коли закінчилися кошерні тварини для принесення щоденних жертв, когени домовилися з обложниками, що купуватимуть двох кошерних тварин за кошик золотих монет. І справді, заслуга жертвоприношень захищала Єрусалим, і ворог не міг пробити стіну. Але один старий розкрив ворожій армії секрет: «Поки в Храмі приносять щоденну жертву, Єрусалим неприступний». Наступного дня, коли коені спустили кошик із золотом, вороги посадили туди свиней, і коли кошик піднявся до середини стіни, свині вдарили копитами по стіні Єрусалима, і «земля здригнулася на чотириста парсів навколо міста». Того дня припинилися щоденні жертвоприношення, і місту було винесено вирок.

Свиня вважається символом лицемірства та удавання. Вона любить валятися на спині, виставляючи на загальний огляд свої роздвоєні копитця, ніби вдаючи з себе кошерну тварину. Тобто, вона використовує те небагато хорошого, що в ній є, щоб обдурити та ввести в оману людей.

Як же символ руйнування та обману може перетворитися на щось добре та кошерне? «Ор га-Хаїм» каже, що в майбутньому вона почне відригувати жуйку, тож не буде причини її забороняти. Тобто, зміниться не Тора — зміниться реальність. Однак залишається друге питання: чому саме свиня? Що дає їй право змінитися і повернутися до колишньої чистоти (зробити тшуву)? Чому не зміниться природа й інших тварин?

Любавичський Ребе у двох коротких рядках у примітці внизу сторінки дає нам велике прозріння щодо різниці між нею та іншими тваринами.

Свиня — єдина тварина, яка має роздвоєні копита, але не відригує жуйку. Решта нечистих тварин або взагалі не мають ознак кошерності, або відригують жуйку, але не мають роздвоєних копит. У свині все гаразд «з ногами», але є проблеми з верхньою частиною тіла — з системою травлення. А той, у кого все добре «з ногами» — з практичною діяльністю — у майбутньому повернеться до витоків і стане чистим. Копита символізують того, хто чистий «у ногах», тобто живе відповідно до Галахи, суворо виконуючи практичні заповіді. Вранці він встає, здійснює обмивання рук, йде до синагоги, накладає тфілін і молиться. Випльовування жуйки, навпаки, символ того, хто розбирається в теорії і нехтує практичними діями. Така людина знайома з думками мудреців з будь-якого питання, вона може докладно розповісти про розбіжності в поглядах між Рамбамом і книгою «Кузарі» щодо «сенсу заповідей», але нехтує їх практичним виконанням. Для неї виконання заповідей — доля тих, хто не вміє мислити.

І Тора тут вчить нас самим основам іудаїзму: єврей стоїть на ногах, а не на голові. У того, хто виконує заповіді на практиці, все буде гаразд, його діти не відійдуть від іудаїзму, і навіть ті, хто відійшов від єврейства, зрештою до нього повернуться. Той же, хто зосереджений на ідеях, так і залишиться у світі ідей і не вкорениться в реальності.

Ось історія, що трапилася на початку дев’яностих років. До рабина Ісраель-Меїра Лау, голови рабинських судів, прийшов репатріант для підтвердження єврейства. У нього не було відповідних документів, але він привів із собою двох надійних свідків: один засвідчив, що брав участь у його обрізанні сорок років тому, а другий, літній хасид Хабада з довгою бородою, розповів вражаючу історію про матір цієї людини. Вона була лікарем у державній лікарні в Москві і зовні нічим не відрізнялася від оточуючих, але у неї була одна звичка, якої вона дотримувалася з самовідданістю. Вона була завзятою курцем. Щоночі вона виймала з пачки одну сигарету і клала в скриньку під ліжком. Щороку після свята Пурім вона діставала сигарети, що накопичилися за весь рік, і віддавала цьому хабаднику. Він продавав їх на чорному ринку, купував два кілограми борошна і пек для неї мацу для пасхального седеру. Від цієї заповіді вона ніколи не відступала. І ось син цієї матері приїхав до Ізраїлю і стоїть перед рабином, наполягаючи на своєму єврействі. Хіба це не диво?

Слухав і записав Яків Шапіро

ВСЕ НА ДОБРЕ

Fri, 10 Apr 2026 9:20:00 AM

Одного разу до рабина Елімелеха з Ліженська — нехай буде благословенна пам’ять праведника — прийшов єврей із розбитим і зломленим серцем. Відвідувач скаржився, що будь-яка свята річ, до якої він торкається, перетворюється у нього на лихо — заповіді важкі для нього, молитви не отримують відповіді, і він відчуває, що сама святість ніби переслідує його і завдає йому страждань.

Ребе подивився на нього люблячим поглядом і сказав: «Сину мій, знай, що у світі є одна мелодія, і тому, хто співає її з чистим серцем, відкриваються небеса. Але для того, хто співає її з гординею, сама мелодія перетворюється на звинувачення». – Ребе, а як я дізнаюся, що співаю її правильно? – простодушно запитав єврей. – Мелодія ніколи не змінюється, – відповів рабі Елімелех: – Ноти — ті самі. Те, що змінюється, — це посудина, яка містить мелодію, — твоє серце. Якщо ти перетвориш серце на посудину смирення, мелодія стане для тебе джерелом життя.

За часів священика Елі, коли Ковчег Завіту перебував у Шіло, народ Ізраїлю опинився у скрутному становищі через війни з філістимлянами. У першому бою євреї зазнали поразки, у пошуках порятунку згадали славну історію часів Єгошуа бін Нуна — тоді Ковчег йшов перед табором і підкорював усіх ворогів. Перебуваючи в безвихідній ситуації і не отримавши дозволу від Елі, вони вирішили винести Ковчег Завіту зі Скинії і принести його на поле бою, вірячи, що він принесе їм бажану перемогу.

«І сталося, коли Ковчег Завіту Г-споднього прибув до табору, і весь Ізраїль затрубив великим трубним звуком, і затремтіла земля» (Шмуель-I 4:5). Впевненість була повною. Філістимляни, почувши про прихід Б-га до табору Ізраїлю, дуже злякалися, але саме страх спонукав їх зміцнитися і зібрати сили. Наступного дня сталося страшне лихо: філістимляни перемогли, Хофні та Пінхас, сини Елі, були вбиті, і найжахливіше — Ковчег Завіту Г-споднього був захоплений у полон.

Пліштим захопили Ковчег як військову здобич, але дуже швидко виявили, що в кожному місці, куди він приходить, він сіє руйнування. Спочатку його принесли до храму Дагона в Ашдоді — там їхній ідол розбився, і вони були вражені хворобами. Звідти його перенесли до Гату, і там сказано: «настала рука Г-сподня на місто, великий переполох, і вразив Він людей цього міста від малого до великого» (Шмуель-I 5:9). І коли відправили його до Екрону, мешканці міста закричали від страху: «Перенесли до мене Ковчег Б-га Ізраїля, щоб убити мене і мій народ» (Шмуель-I 5:10). Протягом семи місяців мандрував Ковчег містами філістимлян і приносив їм смерть і лихо, поки вони не вирішили повернути його Ізраїлю. Але й у Бейт-Шемеші поразка не припинилася: мешканці міста поводилися з неповагою, заглянули до Ковчега, і багато з них загинули. Здавалося, що Ковчег — «магніт бід».

Зрештою Ковчег був перевезений до дому Авінадава, де він зберігався двадцять років. Коли Давид зацарював у Єрусалимі, він вирішив перевезти його до святого міста. Давид побудував новий візок, і тридцять тисяч людей супроводжували Ковчег піснями та танцями. У дорозі здалося, що Ковчег ось-ось впаде; Уза, син Авінадава, простягнув руку, щоб підтримати його, і одразу «розпалився гнів Г-сподній на Узу» (Шмуель-II 6:7), і він помер на місці. Цар Давид злякався і сказав: «Як прийде до мене Ковчег Г-сподній?» (Шмуель-II 6:9) — і побоявся продовжувати шлях. Він направив Ковчег до дому Овед-Едома гатського, який був левітом.

Тут стався вражаючий поворот. Сказано: «І благословив Г-сподь Овед-Едома та весь його дім» (Шмуель-II 6:11). Благословення було великим — його дружина та його невістки народили синів, і він удостоївся великого багатства у всьому. Коли Давид побачив це, він зрозумів таємницю: Ковчег не є джерелом лиха. Мехільта (збірка законів і притч) говорить, що народ Ізраїлю думав, що Ковчег вражає і вбиває, і тому Святий, благословенний Він, показав у домі Овед-Едома, що Ковчег — джерело нескінченного благословення. Все залежить від поведінки людини та її ставлення до святині. Коментатори пояснюють, що Уза помер, тому що Ковчег потрібно було нести на плечі, а не на возі, і тому що тільки левітам було дозволено нести його. Проблема була не в Ковчезі, а у відхиленні від Б-жого наказу.

Ця ідея чітко виявляється в нашій тижневій главі — главі «Шміні». У розпал освячення Скинії та великої радості, Надав і Авігу, сини Аарона, приносять «чужий вогонь» і помирають перед Г-сподом. Знову — святе місце і свята дія закінчуються трагедією. Те саме сталося в розділі «Корах», коли двісті п’ятдесят осіб, які прагнули священства, були спалені під час принесення кадилу.

Після цих випадків народ Ізраїлю звернувся до Мойсея та Аарона з важким звинуваченням: «Ви вбили народ Г-сподній» (Бемідбар 17:6). Вони вірили, що кадіння — це «отрута смерті». Щоб довести їм, що вони помиляються, Б-г наказав Мойсею та Аарону в розпал епідемії, яка спалахнула серед народу: «Візьми кадильницю… і поклади пахощі… і спокутуй їх» (Бемідбар 17:11). Аарон побіг всередину зборів, став між мертвими та живими, і епідемія зупинилася. З цього приводу Раші пише у коментарі дивовижну річ: Святий, благословенний Він, хотів показати народу, що саме кадіння не вбиває, а гріх — вбиває. Кадіння — це посудина спасіння і благословення, коли воно відбувається з волі Б-га.

Також під час виходу з Єгипту ми знаходимо ту саму помилкову думку. Коли сини Ізраїля прийшли в Рефідім і прагнули води, вони скаржилися Мойсею, і Б-г сказав йому: «І посох твій, яким ти вдарив по Нілу, візьми в руку твою» (Бемідбар 20:8). Раші пояснює, що євреї говорили про посох, мовляв, він призначений тільки для лих, бо ним Мойсей вражав фараона та Єгипет. Тому Святий, благословенний Він, показав їм, що тим самим посохом можна вивести воду зі скелі й оживити народ. Посох — лише посудина; результат — на добро чи на зло — залежить від волі Б-га та заслуг Ізраїлю.

Це послання стосується кожного з нас у особистому житті. Іноді з людиною трапляється щось, що здається їй справжнім лихом. Наприклад, людина, яка втрачає роботу і відчуває, що її світ зруйновано. Але якщо вона має терпіння, то може виявити, що саме цей удар підштовхнув її створити власну справу й досягти успіху шляхом, про який вона не мріяла, будучи найманим працівником. Або людина, яка падає і отримує сильний удар, і завдяки обстеженню в лікарні у неї виявляють хворобу на дуже ранній стадії — виявляється, що падіння, яке здавалося лихом, врятувало їй життя.

Ковчег, кадильниця і посох — всі вони Б-жественні посудини, призначені принести спасіння і допомогу. Проблема не в «посудині», а в тому, як ми нею користуємося або як ми її тлумачимо. Коли ми діємо за велінням і з самозреченням, ми удостоюємося побачити, що все, що робить Б-г — на благо!

Ребе у своїх бесідах згадує мідраш, де говориться, що той самий посох, за допомогою якого Моше витягнув воду зі скелі, буде в руці нашого праведного Месії, який незабаром прийде і виведе нас із цього вигнання до справжнього і повного Визволення, до землі бажаної, доброї і просторої. Ми удостоїмося побачити, що все було на благо, і що всі «нещастя», які здавалися такими, були лише етапами на шляху до великого благословення.

ВСЕ К ДОБРУ

Fri, 10 Apr 2026 9:10:00 AM

Как-то раз к рабби Элимелеху из Лиженска да будет благословенна память праведника, пришел еврей с разбитым и сокрушенным сердцем. Посетитель жаловался, что всякая святая вещь, к которой он прикасается, превращается у него в бедствие — заповеди тяжки для него, молитвы не получают ответа, и он чувствует, что сама святость как будто преследует его и причиняет ему страдания.

Ребе посмотрел на него любящим взглядом и сказал: «Сын мой, знай, что в мире есть одна мелодия, и тому, кто поет ее с чистым сердцем, открываются небеса. Но для того, кто поет ее с гордынью, сама мелодия превращается в обвинение». – Ребе, а как я узнаю, что пою ее правильно? – простодушно спросил еврей.– Мелодия никогда не меняется, – ответил рабби Элимелех: – Ноты — те же. То, что меняется, — это сосуд, который содержит мелодию, — твое сердце. Если ты превратишь сердце в сосуд смирения, мелодия станет для тебя источником жизни.

Во времена священника Эли, когда Ковчег Завета находился в Шило, народ Израиля оказался в тяжелой ситуации из-за войн с плиштим (филистимлянами). В первом бою евреи потерпели поражение, в поисках спасения вспомнили славную историю времен Йегошуа бин Нуна — тогда Ковчег шел перед станом и покорял всех врагов. Находясь в отчаянной ситуации и не получив разрешения от Эли, они решили вынести Ковчег Завета из Скинии и принести его на поле боя, веря, что он принесет им желанную победу.

«И было, как прибыл Ковчег Завета Г-спода в лагерь, и протрубили весь Израиль трубление великое, и содрогнулась земля» (Шмуэль-I 4:5). Уверенность была полной. Плиштим, услышав о приходе Б-га в стан Израиля, очень испугались, но именно страх побудил их укрепиться и собрать силы. На следующий день произошло страшное бедствие: плиштим победили, Хофни и Пинхас, сыновья Эли, были убиты, и самое потрясающее — Ковчег Завета Г-спода был взят в плен.

Плиштим захватили Ковчег как военную добычу, но очень быстро обнаружили, что в каждом месте, куда он приходит, он сеет разрушение. Сначала он был принесен в храм Дагона в Ашдоде — там их идол разбился, и они были поражены болезнями. Оттуда он был перенесен в Гат, и там сказано: «настала рука Г-спода в городе, очень большой переполох, и ударил Он людей этого города от мала до велика» (Шмуэль-I 5:9). И когда отправили его в Экрон, закричали жители города в страхе: «Переместили ко мне Ковчег Б-га Израиля умертвить меня и народ мой» (Шмуэль-I 5:10). В течение семи месяцев странствовал Ковчег по городам филистимлян и приносил им смерть и бедствие, пока они не решили вернуть его Израилю. Но и в Бейт-Шемеше не прекратилось поражение: жители места вели себя с неуважением, заглянули в Ковчег, и многие из них погибли. Казалось, что Ковчег — «магнит бед».

В конце концов Ковчег был переведен в дом Авинадава, где он хранился двадцать лет. Когда Давид воцарился в Иерусалиме, он решил поднять его в святой город. Давид построил новую повозку, и тридцать тысяч человек сопровождали Ковчег песнями и плясками. В пути показалось, что Ковчег вот-вот упадет; Уза, сын Авинадава, протянул свою руку, чтобы поддержать его, и тотчас «воспылал гнев Г-спода на Узу» (Шмуэль-II 6:7), и он умер на месте. Царь Давид испугался и сказал: «Как придет ко мне Ковчег Г-спода?» (Шмуэль-II 6:9) — и побоялся продолжать путь. Он направил Ковчег в дом Овед-Эдома гатского, который был левитом.

Здесь произошел поразительный переворот. Сказано: «И благословил Г-сподь Овед-Эдома и весь дом его» (Шмуэль-II 6:11). Благословение было велико — его жена и его невестки родили сыновей, и он удостоился большого богатства во всем. Когда Давид увидел это, он понял тайну: Ковчег не является источником бедствия. Мехильта (сборник законов и притч) говорит, что народ Израиля думал, что Ковчег поражает и убивает, и поэтому Святой, благословен Он, показал в доме Овед-Эдома, что Ковчег — источник бесконечного благословения. Все зависит от поведения человека и его подхода к святыне. Комментаторы объясняют, что Уза умер, потому что Ковчег нужно было нести на плече, а не на повозке, и потому что только левитам было позволено нести его. Проблема была не в Ковчеге, а в отклонении от Б-жественного повеления.

Эта идея ясно появляется в нашей недельной главе — главе «Шмини». В разгар освящения Скинии и великой радости, Надав и Авиѓу, сыновья Аѓарона, приносят «чуждый огонь» и умирают перед Г-сподом. Снова — святое место и святое действие заканчиваются трагедией. То же самое произошло в главе «Корах», когда двести пятьдесят человек, которые желали священства, были сожжены при принесении воскурения.

После этих случаев народ Израиля пришел с тяжелым обвинением к Моше и Аѓарону: «Вы умертвили народ Г-спода» (Бемидбар 17:6). Они верили, что воскурение — это «яд смерти». Чтобы доказать им, что они ошибаются, Б-г повелел Моше и Аѓарону в разгар эпидемии, которая разразилась в народе: «Возьми кадильницу… и положи воскурение… и искупи их» (Бемидбар 17:11). Аѓарон побежал внутрь собрания, встал между мертвыми и живыми, и эпидемия остановилась. По этому поводу Раши пишет в комментарии удивительную вещь: Святой, благословен Он, хотел показать народу, что само воскурение не убивает, а грех — убивает. Воскурение — это сосуд спасения и благословения, когда оно совершается по воле Б-га.

Также при исходе из Египта мы находим ту же ошибочную мысль. Когда сыны Израиля пришли в Рефидим и жаждали воды, они жаловались Моше, и Б-г сказал ему: «И посох твой, которым ты ударил по Нилу, возьми в руку твою» (Бемидбар 20:8). Раши объясняет, что евреи говорили о посохе, что, мол, он предназначен только для бедствий, потому что им Моше поражал фараона и Египет. Поэтому Святой, благословен Он, показал им, что тем же посохом можно вывести воду из скалы и оживить народ. Посох — лишь сосуд; результат — к добру или к злу — зависит от воли Бога и заслуг Израиля.

Этот посыл касается каждого из нас в личной жизни. Иногда с человеком происходит вещь, которая кажется ему полным бедствием. Например, человек, который теряет свое место работы и чувствует, что его мир разрушен. Но если у него есть терпение, он может обнаружить, что именно этот удар подтолкнул его создать собственное дело и преуспеть путем, о котором он не мечтал, будучи наемным работником. Или человек, который падает и получает сильный удар, и благодаря обследованию в больнице у него обнаруживают болезнь на очень ранней стадии — оказывается, что падение, которое казалось бедствием, спасло ему жизнь.

Ковчег, воскурение и посох — все они Б-жественные сосуды, предназначенные принести спасение и помощь. Проблема не в «сосуде», а в том, как мы им пользуемся или как мы его истолковываем. Когда мы действуем по повелению и с самоотречением, мы удостаиваемся увидеть, что все, что делает Б-г — к добру!

Ребе в своих беседах упоминает мидраш, где говорится, что тот самый посох, с помощью которого Моше извлек воду из скалы, будет в руке нашего праведного Мошиаха, который вскоре придет и выведет нас из этого изгнания к истинному и полному Избавлению, к земле желанной, хорошей и просторной. Мы удостоимся увидеть, что все было к добру, и что все кажущиеся «бедствия» были лишь этапами на пути к великому благословению.

ХТО СКАЖЕ «ШЕГЕХЕЯНУ»?

Sun, 5 Apr 2026 6:31:00 AM

Розповідають, що одного разу до Третього Любавицького ребе, Цемаха Цедека, прийшов єврей. Його єдиний син тяжко захворів, лікарі втратили надію врятувати дитину, і батько з розбитим серцем благав про порятунок. Ребе подивився на нього і сказав: «Заповідь викупу первістка — це не просто обряд, це порятунок життя». Ребе наказав батькові перевірити, чи дитину правильно викупили в дитинстві. Після короткого з’ясування виявилося, що через війну та бідність обряд провели поспішно і не завершили належним чином. Цемах Цедек наказав негайно провести викуп заново, у присутності міньяну, і сказав: «Коли батько викуповує сина у когена, він пробуджує милосердя Зверху, щоб Всевишній викупив Своїх синів від усякої біди». Того ж вечора у дитини спала температура, і вона повністю одужала.

Однією з найцікавіших постатей у світі Талмуда є рабі Сімлай. Він був не тільки великим мудрецем, а й відомим проповідником, чиї слова торкалися сердець безлічі людей. Рабі Сімлай відомий своїм знаменитим висловом: «Тора починається справами милосердя і закінчується справами милосердя» (Вавилонський Талмуд, трактат «Сота», аркуш 14-а). Він доводить це тим, що Тора починається з одягу, який Всевишній створив для Адама і Хави («шкіряний одяг»), і закінчується тим, що сам Творець займається похованням Моше-рабейну.

Саме рабі Сімлай передав нам точну кількість заповідей — 613: 248 наказів, що відповідають органам людини, і 365 заборон, що відповідають дням сонячного року. Тим самим він показав, що Тора — це не просто звід законів, а жива структура, що відповідає тілу людини і космічному часу. Однак існує ще одна історія про рабі Сімлая, наведена в кінці трактату «Псахім», яка пов'язує нас із сутністю свята Песах і заповіддю викупу первістка.

Гмара розповідає, що рабі Сімлай опинився на церемонії викупу первістка. Ця заповідь зустрічається відносно рідко, оскільки вимагає дуже специфічних умов: дитина повинна бути хлопчиком, первістком у матері, народженим природним шляхом, і жоден з батьків не повинен належати до когенів або левітів. Тому лише невеликий відсоток людей удостоюється виконати цю заповідь, тож коли це трапляється, її святкують з великою урочистістю — із золотом, сріблом і величезною радістю.

Під час церемонії виник галахічне питання: всі знають, що батько промовляє благословення «на викуп первістка», але хто промовляє благословення «Шегехеяну»? Коген, який радіє тому, що отримує п’ять селаїм (п’ять монет вагою в одну селу кожна), чи батько, який радіє рідкісній можливості виконати заповідь зі своїм сином? Рабі Сімлай не відповів одразу; він повернувся до Дому навчання, і там було прийнято рішення: саме батько промовляє обидва благословення. Він радіє і самій заповіді, і своєму первістку.

На фарбренгені з нагоди свого шістдесятиріччя Ребе взяв цю талмудичну розповідь і «переклав» її на мову служіння Б-гу та спасіння. Він пояснив, що заповідь викупу первістка безпосередньо пов’язана з історією Виходу з Єгипту, яку ми святкуємо цими днями.

Ще до першої кари Всевишній посилає Мойсея до фараона з чіткою заявою: «Мій син, первісток — Ізраїль… відпусти Мого сина, щоб він служив Мені». Статус народу Ізраїлю як первістка Всевишнього — основа всього Виходу. У ніч Песаху, коли Всевишній вразив усіх первістків Єгипту і «пройшов повз» будинки Ізраїлю, Він «придбав» первістків Ізраїлю для Себе. Звідси виникає заповідь: «Освяти Мені кожного первістка». Ця заповідь — вічне нагадування про Божественне спасіння у Виході з Єгипту.

Ребе поглиблює обговорення рабі Сімлая, переходячи до кабалістичних рівнів майбутнього визволення. Згідно з мідрашем «Магід деварав ле-Яаков», Всевишній виконує ті заповіді, які Він заповідав нам. Тому, якщо Він наказав нам викуповувати сина, то, як би Сам зобов'язаний викупити Своїх синів — народ Ізраїлю — з вигнання.

І тут виникає питання рабі Сімлая: хто скаже «Шегехеяну»? Чи прийде визволення через посланця, ангела або силу природи (як «коген» в історії), чи ж Сам Отець — Всевишній — здійснить викуп? У пасхальній Агаді ми підкреслюємо: «Я — і не ангел, Я — і не сараф (вогняний ангел — прим.)». Справжнє визволення не може прийти через обмежені канали природи, адже вигнання — це подвійна і примножена темрява. Тільки пряме втручання «Отця», Самого Всевишнього, може вивести нас із тісноти вигнання у простір звільнення.

У пророцтві пророка Єшеягу, яке читають у контексті спасіння, описано дивовижний діалог між світом і Всевишнім. Світ запитує: «Хто це йде з Едома, у багряних шатах із Боцри?» (63:1). Едом символізує сили, що гнобили Ізраїль протягом історії. Всевишній постає ніби в одязі, забарвленому кров’ю, і світ дивується — адже шлях Творця зазвичай пов’язаний з милосердям і «чистим одягом».

Б-жественна відповідь: «Я говорю в праведності, великий у спасінні». Всевишній пояснює, що, коли Він бачить, що «немає помічника і немає того, хто підтримує», що народ Ізраїлю стоїть сам перед обвинувачами та переслідувачами, Він знімає звичайний одяг управління світом і одягається в одяг відплати ворогам Ізраїлю та нескінченної милості до Своїх синів. Це визволення відбувається «поза порядком світів» — диво, яке ламає всі закони логіки.

Рабі Сімлай вчить нас, що саме батько промовляє «Шегехеяну», тому що зв'язок між батьком і сином — суттєвий і не залежить від жодних умов.

У ці дні Песаху ми згадуємо, що Всевишній не залишив наше визволення в руках посланця. Як Він вивів нас з Єгипту «Я — і ніхто інший», так Він визволяє нас у кожному поколінні, і особливо в майбутньому остаточному визволенні.

Свято Песах — це час нового народження, час, коли кожен єврей відчуває себе «первістком». Нехай буде воля, щоб ми вже в це свято побачили Всевишнього «у багряних шатах з Боцри», який рятує Свій народ з праведністю та милістю і приводить нас до повного визволення найближчим часом. Омейн.

КТО СКАЖЕТ «ШЕЃЕХЕЯНУ»?

Sun, 5 Apr 2026 6:25:00 AM

Рассказывают, что однажды к Третьему Любавичскому ребе, Цемах Цедеку, пришел еврей. Его единственный сын тяжело заболел, врачи отчаялись спасти ребенка и отец с разбитым сердцем умолял о спасении. Ребе посмотрел на него и сказал: «Заповедь выкупа первенца — это не просто обряд, это спасение жизни». Ребе велел отцу проверить, был ли ребенок правильно выкуплен в детстве. После короткого выяснения оказалось, что из-за войны и бедности обряд провели поспешно и не завершили должным образом. Цемах Цедек распорядился немедленно провести выкуп заново, в присутствии миньяна и сказал: «Когда отец выкупает сына у коѓена, он пробуждает милосердие Свыше, чтобы Всевышний выкупил Своих сыновей от всякой беды». В тот же вечер у ребенка спала температура, и он полностью выздоровел.

Одной из самых интересных фигур в мире Талмуда является рабби Симлай. Он был не только великим мудрецом, но и известным проповедником, чьи слова трогали сердца множества людей. Рабби Симлай известен своим знаменитым высказыванием: «Тора начинается делами милосердия и заканчивается делами милосердия» (Вавилонский Талмуд, трактат «Сота», лист 14-а). Он доказывает это тем, что Тора начинается одеждами, которые Всевышний сделал для Адама и Хавы («кожаные одежды»), и заканчивается тем, что сам Творец занимается погребением Моше-рабейну.

Именно рабби Симлай передал нам точное число заповедей — 613: 248 повелительных, соответствующих органам человека, и 365 запретов, соответствующих дням солнечного года. Тем самым он показал, что Тора — это не просто свод законов, а живая структура, соответствующая телу человека и космическому времени. Однако существует еще одна история о рабби Симлае, приведенная в конце трактата «Псахим», которая связывает нас с сущностью праздника Песах и заповедью выкупа первенца.

Гмара рассказывает, что рабби Симлай оказался на церемонии выкупа первенца. Эта заповедь встречается относительно редко, так как требует очень специфических условий: ребенок должен быть мальчиком, первенцем у матери, рожденным естественным путем, и ни один из родителей не должен принадлежать к коѓенам или левитам. Поэтому лишь небольшой процент людей удостаивается выполнить эту заповедь, так что, когда это происходит, ее празднуют с большой торжественностью – с золотом, серебром и огромной радостью.

Во время церемонии возник ѓалахический вопрос: все знают, что отец произносит благословение «на выкуп первенца», но кто произносит благословение «Шеѓехеяну»? Коѓен, радующийся тому, что получает пять селаим (пять монет весом в одну сэла каждая), или отец, радующийся редкой возможности исполнить заповедь со своим сыном? Рабби Симлай не ответил сразу; он вернулся в Дом учения, и там было принято решение: именно отец произносит оба благословения. Он радуется и самой заповеди, и своему первенцу.

На фарбренгене по случаю своего шестидесятилетия Ребе взял этот талмудический рассказ и «перевел» его на язык служения Б-гу и избавления. Он объяснил, что заповедь выкупа первенца напрямую связана с историей Исхода из Египта, которую мы празднуем в эти дни.

Еще до первой казни Всевышний посылает Моше к фараону с ясным заявлением: «Мой сын, первенец — Израиль… отпусти Моего сына, чтобы он служил Мне». Статус народа Израиля как первенца Всевышнего — основа всего Исхода. В ночь Песаха, когда Всевышний поразил всех первенцев Египта и «прошел мимо» домов Израиля, Он «приобрел» первенцев Израиля для Себя. Отсюда возникает заповедь: «Освяти Мне всякого первенца». Эта заповедь — вечное напоминание о Б-жественном спасении в Исходе из Египта.

Ребе углубляет обсуждение рабби Симлая, переходя к каббалистическим уровням будущего избавления. Согласно мидрашу «Магид деварав ле-Яаков», Всевышний исполняет те заповеди, которые Он заповедал нам. Поэтому, если Он повелел нам выкупать сына, то, как бы Сам обязан выкупить Своих сыновей — народ Израиля — из изгнания.

И здесь возникает вопрос рабби Симлая: кто скажет «Шеѓехеяну»? Придет ли избавление через посланника, ангела или силу природы (как «коѓен» в истории), или же Сам Отец — Всевышний — совершит выкуп? В пасхальной Агаде мы подчеркиваем: «Я — и не ангел, Я — и не сараф (огненный ангел – прим.)». Истинное избавление не может прийти через ограниченные каналы природы, ведь изгнание — это двойная и умноженная тьма. Только прямое вмешательство «Отца», Самого Всевышнего, может вывести нас из тесноты изгнания в простор освобождения.

В пророчестве пророка Йешаяѓу, которое читают в контексте избавления, описан удивительный диалог между миром и Всевышним. Мир спрашивает: «Кто это идет из Эдома, в багряных одеждах из Боцры?» (63:1). Эдом символизирует силы, угнетавшие Израиль на протяжении истории. Всевышний предстает как бы в одеждах, окрашенных кровью, и мир удивляется — ведь путь Творца обычно связан с милосердием и «чистыми одеждами».

Б-жественный ответ: «Я говорю в праведности, велик в спасении». Всевышний объясняет, что, когда Он видит, что «нет помощника и нет поддерживающего», что народ Израиля стоит один перед обвинителями и преследователями, Он снимает обычные одежды управления миром и облачается в одежды возмездия врагам Израиля и бесконечной милости к Своим сыновьям. Это избавление происходит «сверх порядка миров» — чудо, которое ломает все законы логики.

Рабби Симлай учит нас, что именно отец произносит «Шеѓехеяну», потому что связь между отцом и сыном — сущностная и не зависит ни от каких условий.

В эти дни Песаха мы вспоминаем, что Всевышний не оставил наше избавление в руках посланника. Как Он вывел нас из Египта «Я — и не иной», так Он избавляет нас в каждом поколении, и особенно в будущем окончательном избавлении.

Праздник Песах — это время нового рождения, время, когда каждый еврей ощущает себя «первенцем». Да будет воля, чтобы мы уже в этот праздник увидели Всевышнего «в багряных одеждах из Боцры», избавляющего Свой народ с праведностью и милостью и приводящего нас к полному избавлению в ближайшее время. Омейн.

Суботня драша

Mon, 30 Mar 2026 4:46:00 PM

Наш раввин рассказывал в Субботу...

Если бы Он вывел нас из Египта, но не совершил бы суда над египтянами, нам и этого было бы достаточно!.. (Пасхальная Агада, «Даейну»)

Глава «Цав», Шабат ѓа-Гадоль

Нам выпало жить в сложные, судьбоносные дни. Мы явно видим, как Святой, благословен Он, помогает нам и повергает врагов Израиля. И вместе с тем нам, здесь и в Израиле, то и дело приходится бежать в бомбоубежища. Возникает вопрос: как можно, сидя в бомбоубежище, чувствовать себя свободными людьми?

Пасхальная Агада говорит: «В каждом поколении человек должен смотреть на себя, будто он сам выходит из Египта», и именно это мы делаем в ночи Седера. Но как это воплощается на практике?

Рав Нисан Мангель пережил Холокост. Во время печально знаменитого «марша смерти» ему было четырнадцать. Он вспоминает, что в какой-то момент его силы полностью иссякли, и он был готов сдаться и упасть. Нисан попросил еврея, который шел рядом, чтобы тот постарался запомнить дату и место, и если выживет, сказал кадиш в день и знал, где закопают его тело. Но за миг до того как упасть, перед его глазами возникла картина субботнего стола у него дома и он услышал голос своего отца: «Святой, благословен Он, всегда держит нас за руку. Он говорит каждому: Я с тобой, ты Мой сын, Я всё время рядом.» Этот голос придал ему сил. Он продолжал идти, выжил и живёт среди нас по сей день.

В годы юности я спросил у своего наставника: как сделать так, чтобы моя молитва не была простой формальностью, чтобы она была живой? Он дал один простой совет: перед молитвой «амида» остановись на несколько секунд и вспомни все благодеяния, которые оказал тебе Г-сподь. Подумай о том, что утром ты открыл глаза и встал с постели — тогда как миллионы людей не могут этого сделать. Когда вспоминаешь эти малые, привычные чудеса, вдруг ощущаешь, какую огромную милость творит тебе Вс-вышний каждое мгновение. И тогда молитва перестаёт быть привычкой и превращается в живые слова любви. Ты вдруг чувствуешь, что Всевышний действительно с тобой, что ты разговариваешь с Ним, и что Он слышит каждое твоё слово.

Ребе не раз говорил, что претензии и жалобы на жизнь мешают получать благословения Всевышнего. Один еврей написал Ребе большое письмо, подробно описывая, с каким огромным трудом он сводит концы с концами. В письме он мимоходом упомянул про жену и десять детей. Ребе в ответном письме начал с того, что рад слышать, что еврей живёт в Иерусалиме, что у него есть жена, десять детей, и все они, слава Б-гу, здоровы. А в конце письма Ребе написал: вы не благодарите Святого, благословен Он, за всё оказанное вам добро, и именно это перекрывает Б-жественный канал, по которому нисходят благословения — на пропитание и на все другие ваши дела. Ребе учит из святой книги «Зоѓар», что благодарность за полученное благо расширяет канал, по которому это благо нисходит. Не Всевышний удерживает изобилие неблагодарному — он сам перекрывает себе этот канал.

Талмуд говорит, что Адам был изгнан из рая за неблагодарность. Когда Б-г спросил, почему он ел запрещенный плод, Адам возложил вину на Самого Б-га – «это всё жена, которую Ты мне дал...» .

В ночь Песаха за праздничным столом мы поем «Даейну» — песню, где рефреном повторяются слова «нам и этого было бы достаточно». Если бы Всевышний только лишь вывел нас из Египта и не сделал нам все те многочисленные благодеяния, о которых поется в песне, нам и этого было бы достаточно, чтобы благодарить Его. «Даейну» учит: не жди, чтобы сказать «спасибо» Всевышнему. Начните благодарить за всё добро, которым Господь вознаградил вас. Ложась спать, вспомните три вещи, за которые вы признательны Ему. Это изменит ваш сон и понемногу изменит весь ваш взгляд на жизнь. Мудрецы учат, что в Грядущем мире будут отменены все жертвоприношения, кроме благодарственной жертвы, которая не отменится никогда. В совершенном мире будущего не будет нужды в жертвах искупления — но потребность говорить «спасибо» останется навеки. Давайте же начнём благодарить уже сейчас, и в заслугу нашей благодарности удостоимся пришествия нашего праведного Машиаха – вскоре, в наши дни!

Запомнил и пересказал Яков Шапиро

=======================

Наш рабин розповідав у суботу...

Якби Він вивів нас з Єгипту, але не здійснив би покарання над єгиптянами, нам і цього було б достатньо!.. (Пасхальна Агада, «Даейну»)

Глава «Цав», Шабат га-Гадоль

Нам випало жити у складні, доленосні дні. Ми ясно бачимо, як Святий, благословенний Він, допомагає нам і повалює ворогів Ізраїлю. І водночас нам, тут і в Ізраїлі, раз у раз доводиться бігти до бомбосховищ. Виникає питання: як можна, сидячи в бомбосховищі, відчувати себе вільними людьми?

Пасхальна Агада каже: «У кожному поколінні людина повинна дивитися на себе, ніби вона сама виходить з Єгипту», і саме це ми робимо в ніч Седеру. Але як це втілюється на практиці?

Рав Нісан Мангель пережив Голокост. Під час сумнозвісного «маршу смерті» йому було чотирнадцять. Він згадує, що в якийсь момент його сили повністю вичерпалися, і він був готовий здатися і впасти. Нісан попросив єврея, який йшов поруч, щоб той постарався запам'ятати дату і місце, і якщо виживе, прочитав кадиш у той день і знав, де поховають його тіло. Але за мить до того, як впасти, перед його очима постала картина суботнього столу у нього вдома, і він почув голос свого батька: «Святий, благословенний Він, завжди тримає нас за руку. Він каже кожному: Я з тобою, ти Мій син, Я весь час поруч». Цей голос надав йому сил. Він продовжував іти, вижив і живе серед нас донині.

У роки юності я запитав у свого наставника: як зробити так, щоб моя молитва не була простою формальністю, щоб вона була живою? Він дав одну просту пораду: перед молитвою «аміда» зупинись на кілька секунд і згадай усі благодіяння, які зробив тобі Господь. Подумай про те, що вранці ти розплющив очі і встав з ліжка — тоді як мільйони людей не можуть цього зробити. Коли згадуєш ці малі, звичні дива, раптом відчуваєш, яку величезну милість творить тобі Всевишній щомиті. І тоді молитва перестає бути звичкою і перетворюється на живі слова любові. Ти раптом відчуваєш, що Всевишній дійсно з тобою, що ти розмовляєш з Ним, і що Він чує кожне твоє слово.

Ребе не раз говорив, що претензії та скарги на життя заважають отримувати благословення Всевишнього. Один єврей написав Ребе великий лист, детально описуючи, з якими величезними труднощами він зводить кінці з кінцями. У листі він мимохідь згадав про дружину та десятьох дітей. Ребе у відповідному листі почав з того, що радий чути, що єврей живе в Єрусалимі, що у нього є дружина, десять дітей, і всі вони, слава Б-гу, здорові. А в кінці листа Ребе написав: ви не дякуєте Святому, благословенний Він, за все надане вам добро, і саме це перекриває Божественний канал, по якому сходять благословення — на прожиток і на всі інші ваші справи. Ребе вчить зі святої книги «Зоар», що вдячність за отримане благо розширює канал, яким це благо сходить. Не Всевишній утримує достаток від невдячного — він сам перекриває собі цей канал.

Талмуд каже, що Адам був вигнаний з раю за невдячність. Коли Б-г запитав, чому він їв заборонений плід, Адам поклав провину на Самого Б-га — «це все дружина, яку Ти мені дав...» .

У ніч Песаху за святковим столом ми співаємо «Даейну» — пісню, де рефреном повторюються слова «нам і цього було б достатньо». Якби Всевишній лише вивів нас з Єгипту і не зробив нам усіх тих численних благодіянь, про які співається в пісні, нам і цього було б достатньо, щоб дякувати Йому. «Даейну» вчить: не чекайте, щоб сказати «дякую» Всевишньому. Почніть дякувати за все добро, яким Господь винагородив вас. Лягаючи спати, згадайте три речі, за які ви вдячні Йому. Це змінить ваш сон і потроху змінить весь ваш погляд на життя. Мудреці вчать, що в Майбутньому світі будуть скасовані всі жертвоприношення, крім подячної жертви, яка не скасується ніколи. У досконалому світі майбутнього не буде потреби в жертвах спокути — але потреба говорити «дякую» залишиться навіки. Давайте ж почнемо дякувати вже зараз, і завдяки нашій вдячності удостоїмося приходу нашого праведного Машіаха — незабаром, у наші дні!

Запам'ятав і переказав Яків Шапіро

ВІЧНИЙ ВОГОНЬ У НАШИХ СЕРЦЯХ

Thu, 26 Mar 2026 2:17:00 PM

Розповідають про святого праведника, рабі Леві-Іцхака з Бердичева, «захисника Ізраїлю». Одного разу, напередодні Йом-Кіпура, рабі помітив простого єврея, що стояв у кутку й плакав гіркими сльозами. Рабі підійшов до нього й запитав: «Сину мій, про що ти плачеш з такою гіркотою?»

Той відповів: «Рабі, весь рік я був далеким, займався справами цього світу і забув свого Творця. Тепер, коли настав святий день, я відчуваю, що у мене немає навіть слів, щоб про щось просити».

Рабі Леві-Іцхак посміхнувся йому і сказав: «Знай, сину мій, що жертовник у Храмі стояв зовні, під дощами та вітрами, і все ж вогонь на ньому ніколи не згасав. Так і твоя душа — можливо, вона зазнавала «вітрів» цього світу, але внутрішній вогонь у тобі — це вічний вогонь, і в одну мить бажання він може перетворитися на велике полум’я».

Ця розповідь глибоко перегукується з образом відомого єврейсько-американського сенатора Джо (Йосефа Ісраеля) Лібермана, благословенної пам’яті, чий другий йорцайт ми відзначаємо цього тижня, 27 березня. Ліберман був унікальною постаттю у світовому політичному просторі: він служив живим мостом між протилежними світами — між лібералами та консерваторами, між іудаїзмом та широким світом, між тими, хто дотримується Тори та заповідей, і тими, хто ще не знайшов шлях до своїх коренів.

Він походив із релігійної родини, що мешкала в Нью-Гейвені, штат Коннектикут, але найбільший вплив на його духовний світ справила бабуся. Вона була емігранткою з Європи, жінкою, вся сутність якої була просякнута страхом перед Небесами та давньою традицією. Незважаючи на те, що Джозеф виріс у домі, де дотримувалися шабату, під час навчання в престижному Єльському університеті він почав віддалятися від практичної віри і в підсумку взагалі перестав дотримуватися шабату.

Поворотний момент у його житті настав саме після смерті бабусі. У цей момент він відчув, що відповідальність за продовження роду лягла на його плечі. Він зрозумів, що якщо досі бабуся була «жертвенником», на якому горів вогонь єврейства родини, то тепер йому самому потрібно розпалити цей вогонь. І тоді він вирішив взяти на себе це завдання і всім серцем повернувся до дотримання заповідей і святої суботи, яка стала його відмінною рисою.

Особливий зв'язок був у Джозефа Лібермана з Любавичським Ребе. Він виник завдяки посередництву посланця в Коннектикуті, рава Ісраеля Дерена. Ліберман кілька разів відвідував світовий центр Хабада — Севен Семті, брав участь у хасидських зібраннях і був присутній на зустрічі з Ребе. У записах цих зустрічей видно надзвичайне тепло, з яким Ребе його приймав, обсипаючи благословеннями на успіх у його громадській місії.

Піком його кар'єри стало висунення кандидатом у віце-президенти разом з Альбертом Гором — він став першим євреєм в історії США, який досяг такого рівня. Хоча через мінімальну поразку у Флориді він не обійняв цю посаду, Ліберман вирішив увічнити свою спадщину не через політику, а через книгу «Час шабату». Він заявив, що для нього важливіше, щоб його пам’ятали як «сенатора, який дотримується шабату», ніж як єврейського політика, що досяг вершини.

Дотримання шабату вимагало від нього величезних особистих жертв, і йому не раз доводилося годинами йти пішки вулицями Вашингтона, щоб потрапити на важливі голосування, не порушуючи шабат. У своїй книзі він писав, що саме його релігійна послідовність принесла йому повагу колег, які розуміли: людина, вірна Богу, буде вірна і своїм виборцям.

У книзі він описує зворушливий досвід: у синагозі він не «шановний сенатор», а Йосеф Ісраель. Він розповідає, як під час читання Тори відчуває, що слухає голос Всевишнього, а не політичні промови. Ліберман запропонував гарне порівняння: якщо під час трьох паломницьких свят народ піднімається до святості в Єрусалим, то в шабат святість спускається у вітальню кожного єврея.

Він вірив, що шабат — це об’єднуюча сила, і стверджував, що попри відмінності в молитовних традиціях, кідуш та авдала є спільними елементами, що об’єднують весь народ. В одному інтерв’ю, коли його запитали, як об’єднати ізраїльське суспільство, він з посмішкою запропонував: так само як у синагогах є той, хто «роздає цукерки» дітям, потрібно знайти спосіб «підсолодити» іудаїзм і для дорослих — у дусі підходу Ребе, який завжди шукав добро і позитив у кожній людині.

Образ Лібермана перегукується з початком нашої тижневої глави — «Цав»: «Нехай вогонь на жертовнику горить на ньому, не згасаючи» (Ваїкра 6:5). Єрусалимський Талмуд у трактаті «Йома» підкреслює: «Навіть у шабат, навіть у стані нечистоти» (гл. 1, алаха 1).

Ребе пояснює, що жертовник — це символ єврейського серця. Як у Храмі був зовнішній жертовник, так і вогонь єврея має бути видимим — «на зовнішньому жертовнику». Світ має бачити єврейський запал.

Вираз «навіть у шабат» вчить, що навіть єврей, який перебуває у стані «шабату» — духовного піднесення, вивчення Тори та молитви, відмовившись від смартфонів і суєти світу — може подумати, що йому достатньо інтелектуального зв’язку з Всевишнім. Тора попереджає: навіть на вершині духовності не відмовляйся від «вогню», від сердечного запалу.

А «навіть у нечистоті» звернено до єврея, який відчуває себе далеким і «заплямованим» гріхами: Тора обіцяє йому, що його внутрішня іскорка ніколи не згасне. Потрібно лише додати трохи «дров» — і вогонь спалахне знову.

Мудреці додають: «Хоча вогонь спускається з небес, заповідано приносити його й від людини» (трактат «Йома», аркуш 21-б). У Першому Храмі відбувалося диво — вогонь ніколи не гас, але все одно когенів було наказано приносити своє дрова. Послання ясне: не слід чекати «пробудження згори» або духовного дива. Потрібно приносити «людський вогонь» — власні зусилля у виконанні заповідей.

Коли ми виконуємо заповідь не як тягар, а з жвавістю та радістю, ми забезпечуємо передачу цього вогню далі.

Це ілюструє дивовижна історія: неєврей, одружений на єврейці, розповів, що у його дочки народився син. Дід-неєврей наполягав, щоб обрізання провів могель, тоді як мати — сама лікар за професією — хотіла медичну процедуру в лікарні. Єврейська бабуся намагалася відрадити чоловіка, але він не поступився. У підсумку, завдяки наполегливості діда, було запрошено хабадського могеля, і дитину обрізали за всіма законами.

Така сила вогню, принесеного «людиною»: коли людина показує, що їй це не байдуже, коли вона вкладає життя у заповідь — вогонь продовжує горіти і в наступних поколіннях.

Нехай буде воля, щоб ми вміли розпалювати цей вічний вогонь у наших серцях — «навіть у шабат і навіть у нечистоті» — і удостоїлися побачити, як єврейське полум’я освітлює весь світ світлом єдності та спасіння.