www.chabad.odessa.ua | Блоги | Тижнева глава Тори — бесіди з рабином Авроомом Вольфом

СВОЯ МІСІЯ

Thu, 5 Nov 2026 7:42:00 AM

Запалювання суботніх свічок єврейськими жінками несе в собі глибокий зміст, який виходить далеко за межі практичного виконання відомої заповіді. Її коріння сягає часів нашої праматері Сари, світанку історії єврейського народу. Звернення до джерел Тори відкриває нам можливість глибше зрозуміти своєрідність жіночої ролі, силу окремих заповідей і те, яким чином кожна людина стає каналом, через який у світі відбуваються чудеса.

У тижневому розділі «Хайей Сара» перед нами постає дивовижна історія сватання нашого праотця Іцхака. Наш праотець Авраѓам покладає на свого вірного слугу Еліезера складну й відповідальну місію: вирушити до Харана, розташованого поблизу кордонів сучасних Туреччини та Сирії, щоб знайти наречену для Іцхака. Особливу увагу приділяли вимозі, щоб майбутня дружина неодмінно була з родини Авраѓама. Після подорожі, що супроводжувалася дивовижними проявами Б-жественного Провидіння, Еліезер повертається разом із нашою праматір'ю Ривкою, і вони прибувають до дому Авраѓама в Беер-Шеві. Там відбувається зворушлива зустріч Іцхака та Ривки.

Тора описує цю подію такими словами: «І привів її Іцхак до намету Сари, матері своєї, і взяв Ривку, і стала вона йому дружиною» (Берешит, 24:67). Великий коментатор Тори Раші пояснює, яким чином Іцхак міг з абсолютною впевненістю знати, що Ривка — призначена йому Небесами дружина. Річ у тім, що, доки наша праматір Сара була жива, у її наметі дивовижним чином горіла свічка від вечора однієї суботи до вечора наступної. Коли Сара відійшла в інший світ, це чудо припинилося. І ось, щойно Ривка увійшла до намету й запалила суботні свічки, чудо відновилося. Для Іцхака це відновлення чуда стало ясним і неспростовним доказом того, що Ривка — його справжня супутниця життя.

Обговорюючи цей епізод, Любавицький Ребе порушує глибоке питання. Як відомо, Іцхак одружився з Ривкою через три роки після смерті Сари. Якщо врахувати, що наш праотець Авраѓам виконував усю Тору й заповіді ще до того, як їх було даровано, стає очевидним, що в першу п'ятницю після смерті Сари, а потім упродовж усіх цих трьох років сам Авраѓам запалював суботні свічки в наметі. І все ж, коли свічки запалював Авраѓам — людина великої духовної сили, батько народу й видатний віруючий, — цього чуда не відбувалося. Свічки горіли природним чином і не продовжували горіти від вечора однієї суботи до вечора наступної. Чудо відновилося лише тоді, коли прийшла Ривка й сама запалила свічки. Чому ж свічки, запалені Авраѓамом, не спричиняли таких надприродних змін?

Щоб пояснити це, Ребе наводить аналогічну ідею з трактату «Брахот» Вавилонського Талмуду, де розповідається про зустріч рабі Йоханана бен Закая з рабі Ханіною бен Досою. Рабі Ханіна бен Доса, який жив наприкінці епохи Другого Храму, був відомий як праведник, молитви якого завжди отримували відповідь на Небесах. За це він отримав прізвисько «Мелумад бе-нісім» («умудрений чудесами»). Талмуд розповідає, що, коли захворів син рабана Гамліеля — глави єврейського народу, видатної людини й праведника, — сам рабан Гамліель не обмежився власною молитвою. Рабан Гамліель послав двох мудреців до рабі Ханіни бен Доси, щоб той благав Небеса про милість для дитини.

Рабі Ханіна негайно піднявся до своєї верхньої кімнати, помолився, а коли спустився, повідомив їм, що дитина одужала й гарячка в неї минула. Коли учні запитали його, чи він пророк, той відповів, що ні, але йому відоме таке правило: якщо молитва легко ллється з його уст, він знає, що її було почуто на Небесах. Учні записали точний час, а коли повернулися до рабана Гамліеля, з'ясувалося, що саме цієї години дитина заснула й одужала.

Далі Талмуд розповідає ще про один випадок: захворів і син рабі Йоханана бен Закая. Ріба́з (рабі Йоханан бен Закай) звернувся до свого учня, рабі Ханіни бен Доси, і попросив його помолитися за сина. Рабі Ханіна поклав голову між колінами, помолився, і дитина одужала. Дружина рабі Йоханана бен Закая здивувалася й запитала чоловіка, невже Ханіна вищий за нього, адже сам Рібаз був головою Санѓедрину й керівником свого покоління. Рабі Йоханан пояснив їй дивовижний принцип: рабі Ханіна подібний до слуги перед царем, а я подібний до царського міністра.

Різниця полягає в самій природі їхніх стосунків із царем. Міністр, безумовно, посідає важливе становище й має вплив, однак він може постати перед царем лише у визначений час. Слуга ж постійно перебуває в палаці, вільно пересувається ним і може звернутися до царя будь-якої миті. Звідси ми дізнаємося, що кожен єврей має свій особливий канал зв'язку з Творцем, свою унікальну роль, яку здатний виконати лише він.

Саме це є ключем до розуміння чуда зі свічками Сари та Ривки. Святий, благословенний Він, створив світ таким чином, що дім і турбота про його внутрішнє життя становлять головну сферу відповідальності жінки та посідають центральне місце в духовному житті. Хоча дім однаковою мірою належить обом із подружжя, саме жінка наділяє його душею й особливою атмосферою. Тому заповідь «освітлювати дім» була доручена саме їй, адже вона наділена необхідними для цього силами, почуттями та сприйнятливістю.

Коли наш праотець Авраѓам запалював суботні свічки, він виконував величну заповідь, однак це не призводило до надприродного подовження горіння свічок. Надприродне явище пов'язане саме з діяльністю тієї, кому Творець призначив це завдання, — господині дому. Авраѓамові була потрібна відповідна йому помічниця — спочатку Сара, а згодом Ривка. Завдяки їм Б-жественне світло могло й надалі виливатися в матеріальний світ і виявлятися в чуді свічки, яка горить від вечора однієї суботи до вечора наступної.

Це розуміння безпосередньо пов'язане з кампанією із запалювання суботніх свічок (Нерот шабес койдеш, НЕШЕК), яку започаткував Любавицький Ребе. У межах цієї кампанії він закликав юних дівчат, які досягли віку, коли їх починають привчати до виконання заповідей, запалювати по одній свічці, тоді як заміжні жінки запалюють дві свічки. Коли Ребе поставили запитання, чому він не закликає неодружених чоловіків, які живуть самі, запалювати свічки (хоча згідно із законом вони зобов'язані це робити), Ребе чітко відповів: правильніше, щоб господиня дому сповіщала про настання суботи, запалюючи свічки, адже саме це виражає первісне й глибинне призначення цієї заповіді.

Це вчення важливе для кожного єврея: певні заповіді слугують особливим каналом його особистого зв'язку з Б-гом. Чоловіки зобов'язані накладати тфілін, жінки — запалювати суботні свічки, коѓени — промовляти священницьке благословення, і так далі. Коли людина зосереджується на призначеній їй місії, сумлінно й радісно виконуючи її, вона стає каналом, через який Творець творить чудеса у світі. Завдяки такій відданості своєму призначенню ми незабаром удостоїмося найбільшого з усіх чудес — істинного й повного Визволення з приходом нашого праведного Машіаха.

СВОЯ МИССИЯ

Thu, 5 Nov 2026 7:37:00 AM

Зажжение субботних свечей еврейскими женщинами несет в себе глубокий смысл, выходящий далеко за рамки практического исполнения известной заповеди. Корни ее уходят ко временам нашей праматери Сары, к заре истории еврейского народа. Обращение к источникам Торы открывает нам возможность глубже понять своеобразие женской роли, силу отдельных заповедей и то, каким образом каждый человек становится каналом, через который в мире совершаются чудеса.

В недельной главе «Хайей Сара» перед нами предстаёт удивительная история сватовства нашего праотца Ицхака. Наш праотец Авраѓам возлагает на своего верного слугу Элиэзера сложную и ответственную миссию: отправиться в Харан, расположенный в районе границ современных Турции и Сирии, чтобы найти невесту для Ицхака. Особое внимание уделялось требованию, чтобы будущая жена была непременно из семьи Авраѓама. После путешествия, сопровождавшегося удивительными проявлениями Б‑жественного Провидения, Элиэзер возвращается вместе с нашей праматерью Ривкой, и они прибывают в дом Авраѓама в Беэр-Шеве. Там происходит трогательная встреча Ицхака и Ривки.

Тора описывает это событие следующими словами: «И привел ее Ицхак в шатер Сары, матери своей, и взял Ривку, и она стала ему женой» (Брейшит 24:67). Великий комментатор Торы Раши разъясняет, каким образом Ицхак мог с абсолютной уверенностью знать, что Ривка — предназначенная ему Небесами супруга. Дело в том, что, пока наша праматерь Сара была жива, в ее шатре чудесным образом горела свеча с вечера одной субботы до вечера следующей. Когда Сара отошла в мир иной, это чудо прекратилось. И вот как только Ривка вошла в шатер и зажгла субботние свечи, чудо возобновилось. Для Ицхака это продолжение чуда стало ясным и неопровержимым доказательством того, что Ривка — его истинная спутница жизни.

Обсуждая этот эпизод, Любавичский Ребе поднимает глубокий вопрос. Как известно, Ицхак женился на Ривке через три года после смерти Сары. Если учесть, что наш праотец Авраѓам исполнял всю Тору и заповеди ещё до того, как они были дарованы, становится очевидно, что в первую пятницу после смерти Сары, а затем на протяжении всех этих трех лет сам Авраѓам зажигал субботние свечи в шатре. И все же при зажигании свечей Авраѓамом — человеком великой духовной силы, отцом народа и выдающимся верующим — это чудо не происходило. Свечи горели естественным образом и не продолжали гореть с вечера одной субботы до вечера следующей. Чудо возобновилось только тогда, когда пришла Ривка и зажгла свечи сама. Почему же свечи, зажжённые Авраѓамом, не производили такого сверхъестественного изменения?

Чтобы объяснить это, Ребе приводит аналогичную идею из трактата «Брахот» Вавилонского Талмуда, где рассказывается о встрече рабби Йоханана бен Заккая с рабби Ханиной бен Досой. Рабби Ханина бен Доса, живший в конце эпохи Второго Храма, был известен как праведник, молитвы которого всегда получали ответ на Небесах. За это он получил прозвание «Мелумад бе-нисим» («умудренный чудесами»). Талмуд рассказывает, что, когда заболел сын раббана Гамлиэля — главы еврейского народа, выдающегося человека и праведника, — сам раббан Гамлиэль не ограничился собственной молитвой. Раббан Гамлиэль послал двух мудрецов к рабби Ханине бен Досе, чтобы тот попросил милости Небес для ребенка.

Рабби Ханина немедленно поднялся в свою верхнюю комнату, помолился, а когда спустился, сообщил им, что ребенок выздоровел и жар у него прошёл. Когда ученики спросили его, пророк ли он, тот ответил, что нет, но ему известно следующее правило: если молитва легко льется с его уст, он знает, что она была принята на Небесах. Ученики записали точное время, а когда вернулись к раббану Гамлиэлю, выяснилось, что именно в этот час ребенок заснул и выздоровел.

Далее Талмуд рассказывает ещё об одном случае: заболел и сын рабби Йоханана бен Заккая. Рибаз (рабби Йоханан бен Заккай) обратился к своему ученику, рабби Ханине бен Досе, и попросил его помолиться за сына. Рабби Ханина положил голову между коленями, помолился, и ребенок выздоровел. Жена рабби Йоханана бен Заккая удивилась и спросила мужа, неужели Ханина выше него, ведь сам Рибаз был главой Санѓедрина и руководителем своего поколения. Рабби Йоханан объяснил ей удивительный принцип: рабби Ханина подобен слуге перед царем, а я подобен царскому министру.

Разница заключается в самой природе их отношений с царем. Министр, безусловно, занимает важное положение и обладает влиянием, однако он может предстать перед царем лишь в определенное время. Слуга же постоянно находится во дворце, свободно перемещается по нему и может обратиться к царю в любую минуту. Отсюда мы узнаем, что у каждого еврея есть свой особый канал связи с Творцом, своя уникальная роль, которую способен исполнить только он.

Именно это является ключом к пониманию чуда со свечами Сары и Ривки. Святой, благословен Он, создал мир таким образом, что дом и забота о его внутренней жизни составляют главную сферу ответственности женщины и занимают центральное место в духовной жизни. Хотя дом в равной степени принадлежит обоим супругам, именно женщина наделяет его душой и особой атмосферой. Поэтому заповедь «освещать дом» была поручена именно ей, поскольку она наделена необходимыми для этого силами, чувствами и восприимчивостью.

Когда наш праотец Авраѓам зажигал субботние свечи, он исполнял великую заповедь, однако это не приводило к сверхъестественному продлению горения свечей. Сверхъестественное изменение связано именно с деятельностью той, кому Творец предназначил эту задачу, — хозяйки дома. Авраѓаму была необходима соответствующая ему помощница — сначала Сара, а впоследствии Ривка. Благодаря им Б-жественный свет мог продолжать изливаться в материальный мир и проявляться в чуде свечи, горящей с вечера одной субботы до вечера следующей.

Это понимание непосредственно связано с кампанией по зажиганию субботних свечей (Нерот шабес койдеш, НЕШЕК), которую инициировал Любавичский Ребе. В рамках этой кампании он призвал юных девушек, достигших возраста, когда их начинают приучать к исполнению заповедей, зажигать по одной свече, тогда как замужние женщины зажигают две свечи. Когда Ребе задали вопрос, почему он не призывает неженатых мужчин, живущих одних, зажигать свечи (хотя согласно закону они обязаны зажигать свечи), Ребе ясно ответил: правильнее, чтобы хозяйка дома возвещала наступление субботы, зажигая свечи, поскольку именно это выражает изначальное и глубинное предназначение данной заповеди.

Это учение важно для каждого еврея: определённые заповеди служат особым каналом его личной связи с Б-гом. Мужчины обязаны накладывать тфилин, женщины — зажигать субботние свечи, коѓены — произносить священническое благословение, и так далее. Когда каждый человек сосредоточивается на предназначенной ему миссии, исполняя ее добросовестно и с радостью, он становится каналом, через который Творец совершает чудеса в мире. Благодаря такой преданности своему предназначению мы вскоре удостоимся величайшего из всех чудес — истинного и полного Избавления с приходом нашего праведного Машиаха.

НА ПРАВИЛЬНОМУ ШЛЯХУ

Thu, 29 Oct 2026 12:02:00 PM

Кілька років тому на Голанських висотах, лише за пів години їзди від озера Кінерет, для відвідувачів відкрили чудовий комплекс давньої синагоги, заснованої близько півтори тисячі років тому. Бедуїни-кочівники, які жили тут у минулому, дали цьому місцю назву «Умм-ель-Канатир», що означає «мати арок», за вражаючими арками, які вони помітили біля місцевого римського джерела. Першими це місце виявили учасники експедиції Лоуренса Оліфанта, британського дипломата, який об’їжджав Землю Ізраїлю близько ста двадцяти років тому. Коли він уперше натрапив на це місце, то побачив лише величезну купу зруйнованого каміння.

Значний перелом у розумінні цієї пам’ятки відбувся 2003 року, коли розпочалися масштабні розкопки за безпрецедентною технологічною методикою. Замість того щоб покладатися на виснажливу ручну працю землекопів, археологи встановили інноваційний кран, який пересувався спеціальними рейками. Розчищення та переміщення каміння виконувалися майже повністю дистанційно. Кожен відкритий камінь піднімали з надзвичайною обережністю, йому присвоювали ідентифікаційний номер, а в деякі камені навіть вбудували цифровий штрих-код, що містив повну інформацію про їхні характеристики. Завдяки просторовому скануванню з висоти вдалося отримати всеосяжний огляд усієї пам’ятки. Це був перший випадок в історії археології, коли передові технології зі світу інженерії застосували під час розкопок.

Первісна назва давнього поселення, яке розташовувалося тут, сьогодні нам невідома, але цілком зрозуміло, що це було процвітаюче єврейське село талмудичної доби. Коли Оліфант прийшов до руїн, перед його очима не було жодного відчутного доказу того, що ця будівля призначалася для молитви. Він розглядав тесане каміння й припустив, що це синагога, але правильність його припущення підтвердилася лише після сучасних розкопок.

Під час розчищення будівлі виявили чудовий кам’яний кіот (хейхал), у якому містився арон-кодеш. Будівлю прикрашено рельєфами із зображеннями храмових менор, лулавів та інших єврейських символів. Фасад арон-кодешу був звернений на південь, у бік Єрусалима. Помітно, що мешканці цього місця вклали в цю громадську будівлю значно більше коштів, ніж у власні оселі.

Ще одну захопливу знахідку виявили під підлогою синагоги: археологи знайшли близько 7500 монет візантійського періоду, тобто доби Талмуду, із зображенням імператора Юстина II. Саму підлогу залили безпосередньо поверх цих монет. Ця знахідка свідчить про давній єврейський звичай розсипати монети перед заливанням підлоги — звичай, який допомагає дослідникам із великою точністю датувати історичні об’єкти.

Чудова будівля була зруйнована сильним землетрусом 749 року н. е., приблизно через 200 років після її спорудження. Коли дослідники прийшли сюди в останні роки, перед ними постала величезна купа руїн. Унікальність нинішньої реконструкції полягає в тому, що завдяки передовим комп’ютерним технологіям реставратори змогли встановити кожен камінь із хейхалу арон-кодешу точно на його первісне місце. Це інженерне досягнення вважається світовим прецедентом. Поряд із реконструкцією хейхалу було відновлено й стіни будівлі, а пам’ятка стала популярним туристичним центром. Сьогодні це найдавніший арон-кодеш у світі. Держава Ізраїль вклала в проєкт величезні кошти, щоб на очах усього світу довести існування безперервного єврейського поселення на Голанських висотах ще близько тисячі п’ятисот років тому.

У цю пору року ми вивчаємо особистість Авраѓама-авіну. Рабі Моше Софер, відомий також як Хатам Софер, один із видатних мудреців Угорщини, який жив близько 200 років тому, порушує у своїй книзі цікаве питання. Він дивується, як Авраѓам-авіну віддав свою душу в Ур-Касдимі, боровся з Німродом і розбив його ідолів, а коли прибув до землі Кнаан, де під кожним розлогим деревом панувало ідолопоклонство, ми не знаходимо згадок про те, щоб він боровся з ідолами.

Відома розповідь про розбиття ідолів у домі Тераха та про те, як Авраѓама кинули до вогняної печі, показує нам людину, яка самовіддано боролася проти ідолопоклонства. Але після прибуття до землі Кнаан ця войовничість зникає, наче її ніколи й не було. У Землі Ізраїлю Авраѓам поводиться м’яко й терпляче: купуючи печеру Махпела, він вклоняється синам Хета, а ще раніше укладає мирний союз з Авімелехом. Немає й сліду фанатизму чи відкритої війни. Що спричинило таку драматичну зміну?

Це можна пояснити тим, що на початку свого шляху, охоплений захопленням Творцем, який відкрився йому, Авраѓам не міг терпіти ідолопоклонників та їхнього заробітку на обмані за допомогою ідолів, а тому вступив у відкриту боротьбу, готовий до самопожертви. Але згодом Авраѓам переконався, що шлях фанатизму й війни не допомагає наблизити людей до віри. Навіть велике диво його порятунку з вогняної печі, яке мало стати для народу неспростовним доказом, не переконало жодного мешканця Ур-Касдима приєднатися до нього. Коли він залишив своє місто, його супроводжували лише найближчі члени родини: батько Терах, племінник Лот і дружина Сара.

Виходячи з цього, Авраѓам у Харані зрозумів, що шлях примусу, фанатизму й відкритих чудес не змінює сердець. Діяти потрібно м’якими методами. Відтоді в його підході стався перелом, про що розповідає Тора, описуючи його вихід із Харана разом із «душами, які вони придбали в Харані» (Берешит, 12:5). Раші пояснює, що Авраѓам і Сара наближали чоловіків і жінок, приводячи їх під крила Шхіни.

Цей підхід Авраѓам ще більше вдосконалив у Землі Ізраїлю, як написано: «І прикликав там ім’я Г-спода, Б-га вічного» (Берешит, 13:4). Раші пояснює, що за допомогою гостинності, їжі та пиття Авраѓам спонукав людей благословляти Г-спода й усвідомлювати, що світ належить своєму Творцеві. Ба більше, Авраѓам не лише утримувався від боротьби з нечестивцями, а й захищав їх. Коли Г-сподь повідомляє йому про гріхи Сдома (Содома) й Амори, Авраѓам молиться за їхній порятунок і навіть веде запеклу суперечку заради них. Це поворот на 180 градусів порівняно з його первісним шляхом в Ур-Касдимі.

Саме тому події в Ур-Касдимі не згадуються безпосередньо в Письмовій Торі. Тора не зосереджується на методі «відвертайся від зла», який не дав плодів, а навчає нас діяти за принципом «роби добро». Саме тому історія Авраѓама починається з наказу «Лех леха» («Іди собі»).

Натяк на це міститься у словах Рамбама в «Законах про ідолопоклонство», де описано, як Авраѓам розпочав свій шлях зі суперечок і розбиття ідолів в Ур-Касдимі, що призвело до спроби вбити його та його втечі до Харана. Лише в Харані та в землі Кнаан він почав переходити з місця на місце й шукати шляхи до людських сердець, звертаючись до людей із любов’ю та милосердям. Авраѓам зрозумів, що світові після Потопу потрібні не осуди й докори, а обійми та зближення.

Близько чотирьох поколінь тому єврейський народ пережив жахливе потрясіння. Уся громадська й духовна структура Європи після Голокосту впала й перетворилася на купу руїн. Нечисленні євреї, які вціліли, блукали, розтерзані болем і зневірені щодо майбутнього свого народу. У ті похмурі дні Любавицький Ребе взяв на себе керівництво хасидизмом Хабад і поставив собі за мету відбудувати споруду «Кнесет Ісраель» (єврейського народу). Ребе навчав, що відновлення єврейського дому здійснюється не криками, протестами чи суперечками, а дбайливим і терплячим збиранням камінь за каменем, виходячи з глибокої віри в те, що кожен єврей — невід’ємна частина цілісної споруди. Лише завдяки любові й милосердю ми зможемо виправитися та відбудуватися заново.

НА ПРАВИЛЬНОМ ПУТИ

Thu, 29 Oct 2026 12:01:00 PM

Несколько лет назад на Голанских высотах, всего в получасе езды от озера Кинерет, был открыт для посетителей великолепный комплекс древней синагоги, основанной около полутора тысяч лет назад. Жившие здесь в прошлом кочевые бедуины дали этому месту название «Умм эль-Кантир», что означает «мать арок», по впечатляющим аркам, которые они заметили у местного римского источника. Первыми это место обнаружили участники экспедиции Лоренса Олифанта, британского дипломата, объезжавшего Землю Израиля около ста двадцати лет назад. Когда он впервые наткнулся на это место, он увидел лишь огромную груду разрушенных камней.

Значительный перелом в понимании этого памятника произошел в 2003 году, когда начались масштабные раскопки по беспрецедентной технологической методике. Вместо того чтобы полагаться на изнурительный ручной труд землекопов, археологи установили инновационный кран, передвигавшийся по специальным рельсам. Расчистка и перемещение камней выполнялись почти полностью дистанционно. Каждый открытый камень поднимали с предельной бережностью, ему присваивали идентификационный номер, а в некоторые был даже встроен цифровой штрих-код, содержавший полную информацию о его характеристиках. Благодаря пространственному сканированию с высоты был получен всеобъемлющий обзор всего памятника. Это был первый случай в истории археологии, когда передовые технологии из инженерных миров были применены на раскопках.

Первоначальное название древнего поселения, находившегося здесь, нам сегодня неизвестно, но совершенно ясно, что это была процветающая еврейская деревня талмудической эпохи. Когда Олифант пришел к развалинам, у него перед глазами не было никакого осязаемого доказательства того, что это здание для молитвы. Он разглядывал обтесанные камни и предположил, что это синагога, но правота этого предположения подтвердилась лишь после современных раскопок.

В ходе расчистки здания был обнаружен великолепный каменный киот (хейхал), в котором помещался арон-кодеш. Здание украшено рельефами с изображением менор Храма, лулавов и других еврейских символов. Фасад арон-кодеша был обращен на юг, в сторону Иерусалима. Заметно, что жители этого места вложили в это общественное здание значительно больше чем в их собственные дома.

Еще одна захватывающая находка была обнаружена под полом синагоги: археологи нашли почти 7500 монет византийского периода, то есть эпохи Талмуда, с изображением императора Юстина II. Сам пол был залит непосредственно поверх этих монет. Эта находка свидетельствует о древнем еврейском обычае рассыпать монеты перед заливкой пола, обычае, который помогает исследователям с большой точностью датировать исторические объекты.

Великолепное здание разрушилось от сильного землетрясения в 749 году н.э., примерно через 200 лет после своего возведения. Когда исследователи пришли сюда в последние годы, перед ними предстала огромная груда развалин. Уникальность нынешней реконструкции заключается в том, что благодаря передовой компьютеризации реставраторы сумели поставить каждый камень из хейхала арон-кодеша точно на его первоначальное место. Это инженерное достижение считается мировым прецедентом. Наряду с реконструкцией хейхала были восстановлены и стены здания, а памятник стал востребованным центром туризма. Сегодня это самый древний арон-кодеш в мире. Государство Израиль вложило в проект огромные суммы, чтобы на глазах у всего мира доказать существование непрерывного еврейского поселения на Голанских высотах еще около тысячи пятисот лет назад.

В это время года мы занимаемся личностью Авраѓама-авину. Рабби Моше Софер, он же Хатам Софер, один из выдающихся мудрецов Венгрии, живший примерно 200 лет назад, ставит в своей книге увлекательный вопрос. Он недоумевает, как Авраѓам-авину отдал свою душу в Ур-Касдим, сражался с Нимродом и разбил его идолов, а когда прибыл в землю Кнаан, полную идолопоклонства под каждым раскидистым деревом, мы не находим, чтобы он боролся с идолами.

Известный рассказ о разбивании идолов в доме Террха и о том, как Авраѓама бросили в огненную печь, показывает нам человека, который с самоотверженностью боролся против идолопоклонства. Но по прибытии в землю Кнаан эта воинственность исчезает, словно ее и не было. В Земле Израиля Авраѓам ведет себя мягко и терпеливо: при покупке пещеры Махпела он кланяется сынам Хета, а еще раньше заключает мирный союз с Авимелехом. Нет и следа фанатизма или открытой войны. Что вызвало столь драматическую перемену?

Это можно объяснить тем, что в начале своего пути, из-за восторга перед раскрывшимся ему Творцом, Авраѓам не мог терпеть идолопоклонников и их заработка на обмане с идолами и потому вышел на лобовую войну, готовый к самопожертвованию. Но затем Авраѓам убедился, что путь фанатизма и войны не помогает приблизить людей к вере. Даже великое чудо его спасения из огненной печи, которое должно было стать для народа неопровержимым доказательством, не убедило никого из жителей Ур Касдима присоединиться к нему. Когда он покинул свой город, его сопровождали лишь ближайшие члены семьи: отец Терах, племянник Лот и жена Сара.

Исходя из этого, Авраѓам в Харане понял, что путь принуждения, фанатизма и открытых чудес не меняет сердец. Необходимо действовать путями мягкости. С того момента произошел поворот в его подходе, как рассказывает Тора о его выходе из Харана вместе с «душами, которые они приобрели в Харане» (Брейшит 12:5), и Раши объясняет, что Авраѓам и Сара приближали мужчин и женщин, приводя их под крылья Шхины.

Этот подход Авраѓам еще более усовершенствовал в Земле Израиля, как написано: «И призвал там имя Г-спода, Б-га вечного» (Брейшит 13:4). Раши объясняет, что с помощью гостеприимства, еды и питья Авраѓам заставлял людей благословлять Г-спода и понимать, что мир принадлежит своему Творцу. Более того, Авраѓам не только воздерживался от борьбы с нечестивцами, но даже защищал их. Когда Г-сподь сообщает ему о грехах Сдома (Содома) и Аморы, Авраѓам молится об их спасении и даже ведет ожесточенный спор ради них. Это перемена на 180 градусов по сравнению с его первоначальным путем в Ур Касдим.

Это также причина, по которой события Ур Касдим не упоминаются прямо в Письменной Торе. Тора не сосредоточивается на методе «отойди от зла», который не принес плодов, а учит нас, как действовать путем «делай добро», и потому история Авраѓама начинается с повеления «Лех леха» («Иди себе»).

Намек на это содержится в словах Рамбама в «Законах об идолопоклонстве», где описано, как Авраѓам начал свой путь со споров и разбивания истуканов в Ур Касдим, что привело к попытке его убить и к его бегству в Харан. Лишь в Харане и в земле Кнаан он начал переходить с места на место и находить пути к сердцам, призывая с любовью и милосердием. Авраѓам понял, что миру после потопа не нужны порицания и упреки, а нужны объятия и приближение.

Около четырех поколений назад еврейский народ пережил страшное потрясение. Вся общинная и духовная структура Европы после Холокоста рухнула и превратилась в груду развалин. Немногие уцелевшие евреи бродили, терзаемые болью и отчаявшись в будущем народа. В те мрачные дни Любавичский Ребе взял на себя руководство хасидизмом Хабад и поставил целью восстановить здание «Кнессет Исраэль» (еврейского народа). Ребе учил, что восстановление еврейского дома совершается не криками, протестами или спорами, а бережным и терпеливым собиранием каждого камня за камнем, исходя из глубокой веры, что каждый еврей — неотъемлемая часть цельного здания. Лишь путем любви и милосердия мы будем исправлены и отстроены заново.

СТАТИ ЄДИНИМ НАРОДОМ

Thu, 22 Oct 2026 12:07:00 PM

Б‑жественний наказ «Іди собі з землі твоєї, від рідні твоєї та з дому батька твого» (Берешіт, 12:1), яким відкривається тижневий розділ Тори, — це не лише відправна точка шляху нашого праотця Аврагама в напрямку землі Кнаанської, а й історичний початок звивистого шляху єврейських громад упродовж тисячоліть вигнання. Подібно до того, як Аврагам мандрував землею та споруджував на ній жертовники відповідно до обставин і випробувань, які траплялися йому на шляху, так і єврейські громади — як ті, що розселилися країнами Сходу, так і ті, що вирушили до Центральної Європи та інших європейських країн, — кожна виробила власні, притаманні їй звичаї, традиції та постанови єврейського релігійного закону.

Тепер, коли багато з цих традицій опинилися під одним дахом — в Ізраїлі або в інших благополучних країнах, — їхня зустріч породила цікаву суспільну реальність, яка часом викликає подив у сторонніх спостерігачів. Наприклад, майже в кожному місті й населеному пункті Держави Ізраїль служать два головні рабини: один ашкеназький, другий сефардський. Перше запитання, яке при цьому виникає: навіщо потрібне подвійне духовне керівництво? Відповідь криється в глибині відмінностей, що сформувалися впродовж історичного «Лех леха» кожної громади.

Відмінності між громадами починаються вже тієї миті, коли людина з’являється на світ. Серед євреїв східних громад поширений глибоко шанобливий звичай — давати онукові ім’я дідуся, поки той ще живий. Дідусь у східній єврейській громаді з нетерпінням чекає на це й бачить у такому вчинку особливу честь і благословення. Натомість в ашкеназькій традиції такий учинок сприймається як вияв неповаги й навіть як небажана прикмета, тому ашкеназький дідусь заперечуватиме проти того, щоб за його життя онука назвали його ім’ям.

Географічний шлях вплинув і на мовлення. Коли в Землі Ізраїлю відроджувалася розмовна івритська мова, за основу національної мови було взято сефардську вимову. Однак, хоча ашкеназькі євреї в повсякденному житті розмовляють івритом із сефардською вимовою, під час молитви до Творця вони ревно дотримуються первісної ашкеназької вимови, переданої їм від предків.

Відмінності у звичаях помітні й у громадському житті синагоги, особливо під час читання Тори. В ашкеназьких євреїв заведено класти сувій Тори горизонтально на стіл для читання. Євреї східних громад, навпаки, поміщають сувій Тори в оздоблений футляр і тримають його у вертикальному положенні протягом усього читання.

У сфері харчування ці відмінності особливо помітні, зокрема під час свята Песах. Звичаю не їсти бобові та інші продукти, що належать до категорії кітніот (наприклад, рис, нут і кукурудзу), дотримуються лише ашкеназькі євреї. Цю заборону встановили близько тисячі років тому ашкеназькі мудреці, побоюючись, що борошно з бобових можуть сплутати з борошном із п’яти видів зернових. Сефардські мудреці не прийняли цієї постанови, тому тим, хто не належить до ашкеназької громади, дозволено їсти рис на Песах. Аналогічна ситуація склалася з питанням так званої «збагаченої маци» — маци, тісто для якої замішують на фруктовому соку або вині. Ашкенази повністю утримуються від її вживання, тоді як сефарди дозволяють її їсти.

Найцікавіше зіткнення цих світоглядів відбувається у сфері законів сімейних відносин. Тора приписує заповідь левіратного шлюбу: якщо чоловік помирає, не залишивши дітей, його брат зобов’язаний одружитися з удовою, щоб увічнити ім’я померлого. Упродовж багатьох років ашкеназькі законоучителі воліли повсюдно постановляти про скасування левіратного шлюбу й проводити лише обряд халіци — звільнення вдови від обов’язку вступити в такий шлюб. У сефардських же громадах збереглася можливість виконувати заповідь левіратного шлюбу на практиці.

Це питання тісно пов’язане з однією з центральних подій тижневого розділу «Лех леха» — одруженням Аврама з Агар. Коли Сара розуміє, що не народжує дітей, вона каже Авраму: «Ось, Господь замкнув моє лоно, щоб я не народжувала; увійди ж до моєї служниці». Тора зазначає, що це сталося «після закінчення десяти років перебування Аврама в землі Кнаанській» (Берешіт, 16:3). Раші пояснює тут, що з цього вірша виводиться конкретний закон єврейського релігійного права: якщо жінка прожила в шлюбі десять років і не народила, її чоловік зобов’язаний одружитися з іншою жінкою, щоб виконати заповідь «плодіться й розмножуйтеся».

Згідно з первісним законом Тори, як і вчинив наш праотець Авраѓам у тижневому розділі, чоловікові дозволено мати більше ніж одну дружину. Однак близько тисячі років тому рабейну Гершом, світило діаспори, запровадив для ашкеназького світу безпрецедентну заборону, яка не дозволяла чоловікові одружуватися з другою жінкою, поки він перебуває в шлюбі з першою. Євреї східних громад, навпаки, не взяли на себе цієї заборони.

Коли було створено Державу Ізраїль, цивільне законодавство встановило заборону на двоєженство, за винятком випадків, коли є спеціальний дозвіл, підписаний обома головними рабинами. У минулому таке становище призводило до складних конфліктів. Коли сефардський чоловік просив дозволу одружитися відповідно до релігійного закону й традиції своєї громади, як ми дізналися з історії Сари та Аврама в нашому тижневому розділі, сефардський рабин був схильний підтримати його, тоді як ашкеназький рабин відмовлявся підписувати дозвіл через заборону рабейну Гершома. Глухий кут, що виник унаслідок цього, зрештою призвів до зміни закону, тож тепер достатньо підпису одного головного рабина.

Наш праотець Аврагам отримав наказ «Лех леха», щоб створити новий народ. Мандри й вигнання розділили цей народ на носіїв різних традицій, але він завжди залишався єдиним народом! Попри численні відмінності у звичаях і релігійних постановах, духовні лідери, і передусім Любавицький Ребе, наголошують, що ці відмінності не можна вважати причиною роз’єднання. Ребе рішуче заохочував шлюби між представниками різних єврейських громад і пояснював, що не можна зводити між ними бар’єри. Саме спільний єврейський дім, який об’єднує різні звичаї, втілює в життя ідею тижневого розділу «Лех леха» — перетворення всіх колін і традицій на один єдиний і згуртований народ.

СТАТЬ ЕДИНЫМ НАРОДОМ

Thu, 22 Oct 2026 12:00:00 PM

Б-жественное повеление «Иди себе из земли твоей, от родства твоего и из дома отца твоего» (Брейшит, 12:1), открывающее недельную главу Торы, — это не только отправная точка пути нашего праотца Авраѓама в сторону земли Кнаанской, но и историческое начало извилистого пути еврейских общин на протяжении тысячелетий изгнания. Подобно тому как Авраѓам странствовал по земле и возводил на ней жертвенники в соответствии с обстоятельствами и испытаниями, которые встречались ему на пути, так и еврейские общины — как те, что рассеялись по странам Востока, так и те, что удалились в Центральную Европу и другие европейские страны – каждая выработала собственные, присущие ей обычаи, традиции и постановления еврейского религиозного закона.

Теперь, когда многие из этих традиций оказались под одной крышей — в Израиле или в других благополучных странах, — их встреча породила интересную общественную реальность, которая порой вызывает недоумение у сторонних наблюдателей. Например, почти в каждом городе и населенном пункте Государства Израиль служат два главных раввина: один ашкеназский, другой сефардский. Первый вопрос, который возникает при этом: почему необходимо двойное духовное руководство? Ответ кроется в глубине различий, сложившихся в ходе исторического «Лех леха» каждой общины.

Различия между общинами начинаются уже в тот самый момент, когда человек появляется на свет. Среди евреев восточных общин распространен глубоко почтительный обычай — давать внуку имя дедушки, пока тот еще жив. Дедушка в восточной еврейской общине с нетерпением ожидает этого и видит в таком поступке особую честь и благословение. Напротив, в ашкеназской традиции этот поступок воспринимается как проявление неуважения и даже как нежелательное предзнаменование, поэтому ашкеназский дед будет возражать против того, чтобы внука назвали его именем при его жизни.

Географический путь повлиял и на речь. Когда в Земле Израиля возрождался разговорный иврит, за основу национального языка было принято сефардское произношение. Однако, хотя ашкеназские евреи, хотя в повседневной жизни говорят на иврите с сефардским произношением, во время молитвы перед Творцом они ревностно придерживаются первоначального ашкеназского произношения, переданного им от предков.

Различия в обычаях заметны и в общественной жизни синагоги, особенно во время чтения Торы. У ашкеназских евреев принято класть свиток Торы горизонтально на стол для чтения. У евреев восточных общин, напротив, свиток Торы помещают в украшенный футляр и держат в вертикальном положении на протяжении всего чтения.

В области питания эти различия особенно заметны, в частности в праздник Песах. Обычай не есть бобовые и другие продукты, относимые к категории китнийот (например, рис, нут и кукурузу), соблюдают только ашкеназские евреи. Этот запрет был установлен около тысячи лет назад ашкеназскими мудрецами из опасения, что муку из бобовых могут перепутать с мукой из пяти видов зерновых. Сефардские мудрецы не приняли этого постановления, поэтому тем, кто не принадлежит к ашкеназской общине, разрешено есть рис в Песах. Аналогичным образом обстоит дело с вопросом о так называемой «обогащённой маце» — маце, тесто для которой замешивают на фруктовом соке или вине. Ашкеназы полностью воздерживаются от нее, тогда как сефарды разрешают ее употребление.

Самое интересное столкновение этих мировоззрений происходит в области законов семейных отношений. Тора предписывает заповедь левиратного брака: если мужчина умирает, не оставив детей, его брат обязан жениться на вдове, чтобы увековечить имя умершего. На протяжении многих лет ашкеназские законоучители предпочитали повсеместно постановлять об отмене левиратного брака и совершать только обряд халицы — освобождения вдовы от обязанности вступить в такой брак. В сефардских же общинах сохранилась возможность исполнять заповедь левиратного брака на практике.

Этот вопрос тесно связан с одним из центральных событий недельной главы «Лех леха» — женитьбой Аврама на Агарь. Когда Сара понимает, что не рожает детей, она говорит Авраму: «Вот, Господь заключил мое чрево, чтобы мне не рождать; войди же к служанке моей». Тора отмечает, что это произошло «по истечении десяти лет пребывания Аврама в земле Кнаанской» (Брейшит 16:3). Раши поясняет здесь, что из этого стиха выводится конкретный закон еврейского религиозного права: если женщина прожила в браке десять лет и не родила, ее муж обязан жениться на другой женщине, чтобы исполнить заповедь «плодитесь и размножайтесь».

Согласно первоначальному закону Торы, как и поступил наш праотец Авраѓам в недельной главе, мужчине разрешено иметь более одной жены. Однако около тысячи лет назад рабейну Гершом, светоч диаспоры, ввел для ашкеназского мира беспрецедентный запрет, запрещающий мужчине жениться на второй женщине, пока он состоит в браке с первой. Евреи восточных общин, напротив, не приняли на себя этот запрет.

Когда было создано Государство Израиль, гражданское законодательство установило запрет на двоеженство, за исключением случаев, когда имеется специальное разрешение, подписанное обоими главными раввинами. В прошлом такое положение приводило к сложным конфликтам. Когда сефардский мужчина просил разрешения вступить в брак в соответствии с религиозным законом и традицией своей общины, как мы узнали из истории Сары и Аврама в нашей недельной главе, сефардский раввин был склонен поддержать его, тогда как ашкеназский раввин отказывался подписывать разрешение из-за запрета рабейну Гершома. Возникший тупик в конечном счете привёл к изменению закона, так что теперь достаточно подписи одного главного раввина.

Наш праотец Авраѓам получил повеление «Лех леха», чтобы создать новый народ. Странствия и изгнания разделили этот народ на носителей различных традиций, но он всегда оставался единым народом! Несмотря на множество различий в обычаях и религиозных постановлениях, духовные лидеры, и прежде всего Любавичский Ребе, подчеркивают, что эти различия нельзя считать причиной разобщения. Ребе решительно поощрял браки между представителями разных еврейских общин и разъяснял, что нельзя возводить между ними преграды. Именно общий еврейский дом, объединяющий различные обычаи, воплощает в жизнь идею недельной главы «Лех леха» — превращение всех колен и традиций в один единый и сплоченный народ.

ПРИКРИТИ ТАЛІТОМ

Thu, 15 Oct 2026 2:22:00 PM

Речі, що мають духовну цінність, із плином часу можуть зазнавати найрізноманітніших і несподіваних змін, за одну мить перетворюючись зі звичайних предметів релігійного вжитку на засіб фізичного й духовного порятунку. Це яскраво виявилося в незвичайній події, що сталася під час війни Судного дня, а також у тому, як традиції та заповіді супроводжують не лише історію народу Ізраїлю, а й усю історію людства, про що розповідає тижневий розділ Тори.

Під час запеклих боїв війни Судного дня, що раптово розпочалася суботнього полудня на кордоні з Єгиптом, бійці ЦАХАЛу переживали надзвичайно важкі години. Опорні пункти вздовж смуги укріплень — «лінії Бар-Лева» — один за одним упали протягом півтори доби. Уцілів лише один опорний пункт у північному секторі, який продовжував битися під безперервним артилерійським обстрілом. Командир цього пункту Гіль Офір отримав наказ відступити й прорвати щільне єгипетське оточення, щоб з'єднатися з резервним підрозділом розвідувального спецназу Генерального штабу, який чекав неподалік. На той час батальйон, що вже втратив чотирьох бійців, налічував 41 людину. Після кількох невдалих спроб прориву та зіткнення з єгипетською засідкою, у якій частина солдатів загинула, а деякі потрапили в полон, командирові вдалося під покровом темряви вислизнути від противника. З ним залишилося лише 24 бійці.

На світанку, коли вони відпочивали серед піщаних дюн, не знаючи, що принесе їм наступний день, двоє бійців дістали таліт і тфілін та почали ревно молитися. Це видовище глибоко вразило Офіра, який не дотримувався заповідей Тори. Він дивився на них, і йому здавалося, ніби перед його очима проноситься вся єврейська історія — історія самовідданості, важких випробувань і трагічних подій. Він дивувався, що навіть у цьому пеклі війни вони не розлучалися з предметами релігійного вжитку.

Тишу порушила потужна стрілянина з двох напрямків. Офір вирушив з'ясувати, звідки ведеться вогонь, і з жахом виявив, що одночасно по них стріляють єгиптяни й бійці ЦАХАЛу, які помилково прийняли їх за ворожий підрозділ. Розуміючи, що без чіткого розпізнавального сигналу їх знищать за лічені хвилини, Офір заліз в окоп, зняв таліт із солдата, який молився, і разом з іншим бійцем побіг угору по дюні в бік ізраїльських танків. Спочатку ізраїльтяни вирішили, що бачать куфію, але за кілька секунд розпізнали таліт, припинили вогонь і забезпечили бійцям прикриття. Солдатів підняли на ізраїльський танк та евакуювали. Усе, що відбувалося, нагадувало сюрреалістичну картину.

Через тридцять років Гіль Офір усе ще пам'ятав таліт, який урятував йому життя. Хоча від дня бар-міцви свого сина він не відвідував синагогу, у нього виникло сильне бажання вбратися в той самий таліт на Йом-Кіпур. Він спробував зв'язатися із солдатом, який тоді перебував в окопі, і зрештою йому це вдалося. Офір попросив позичити йому таліт для молитви. Під час молитви на Йом-Кіпур Офір розповів рабину історію свого порятунку. Рабин негайно перервав молитву й попросив його поділитися цією історією з усіма присутніми. Офір піднявся на біму, і в тиші, що запанувала, усі відчули святість того, що відбувалося, і присутність Шхіни.

Звернувшись до тижневого розділу Тори «Ноах», ми виявляємо дивовижну послідовність подій, у яких можна побачити передвістя пізніших традицій: звичаї та закони, відомі нам сьогодні, почали формуватися ще на світанку історії людства.

Перший приклад пов'язаний із поняттям чистих тварин. Перед тим як Ноах увійшов до ковчега, Святий, благословенний Він, наказав йому взяти по сім пар усіх чистих тварин, а нечистих — лише по дві особини. Як пояснює Раші, цей натяк свідчить про те, що Ноах уже вивчав Тору й умів розрізняти види тварин, хоча до дарування Тори на горі Синай залишалося ще вісімсот років. Ця відмінність одразу набула практичного втілення після виходу Ноаха з ковчега: він спорудив жертовник і приніс цілопалення виключно з чистих тварин і птахів. Ноах розумів, що додаткові тварини потрібні для жертвоприношень, оскільки жертви з чистих тварин більше до вподоби Творцеві. Тому, коли пізніше синам Ізраїлю було дано заповіді щодо кошерності тварин, ці заповіді не були для них цілком новими: вони ґрунтувалися на принципах, відомих із найдавніших часів.

Ще один приклад традиції, коріння якої сягає розділу «Ноах», — звичай семиденного трауру. Перед початком Потопу Святий, благословенний Він, повідомив Ноахові, що дощ почнеться через сім днів. Раші пояснює, що цю відстрочку було надано на знак поваги до смерті праведника Метушелаха (Мафусаїла), який прожив довше за всіх людей, згаданих у Танаху, — дев'ятсот шістдесят дев'ять років. Метушелах помер саме в шестисотий рік життя Ноаха, і Творець відклав лихо, щоб дати можливість дотриматися семиденного трауру за померлим. Хоча в ту епоху ще не сиділи на низьких стільцях і не читали кадиш, уявлення про семиденний траур зародилося вже тоді. Коли пізніше Моше-рабейну встановив у народі Ізраїлю звичай семиденного трауру, він спирався на давню традицію, уже відому в певній формі.

Третій і найважливіший приклад, що пов'язує тижневий розділ з історією про таліт, стосується звичаю вкривати тіло одягом і заповіді про цицит. Після Потопу Ноах посадив виноградник, випив вина й настільки сп'янів, що оголився у своєму наметі. Хам побачив наготу батька й розповів про це братам. Шем і Яфет, навпаки, взяли одяг, накинули його собі на плечі й, відступаючи спиною вперед, накрили наготу батька, не дивлячись на нього. Про цей вчинок Раші пише дивовижні слова: завдяки тому, що Шем виконав цю заповідь і прикрив батька, його нащадки удостоїлися отримати таліт із цицит.

Ми, народ Ізраїлю, вважаємося нащадками Шема (Сима), тому ненависть до євреїв називається антисемітизмом («антишемі» івритом). У нагороду за те, що Шем накрив батька одягом, Творець дарував народові Ізраїлю особливе покривало — таліт. Ми вбираємося в нього, коли приступаємо до молитви, і він ніби прикриває всі наші вади.

Звідси випливає важливий виховний і моральний принцип: зустрічаючи іншого єврея, ми повинні дивитися на нього так, ніби він укритий талітом, а не вишукувати недоліки, що ховаються під ним. І навпаки, якщо ми зустрічаємо єврея, який не носить таліт, нам слід допомогти йому здобути його й почати виконувати цю заповідь, адже під талітом ми всі рівні. Коментуючи вірш «Як побачиш нагого — одягни його» (Йешаягу 58:7), Ребе цитує Ребе Раяца: коли ми бачимо єврея, духовно нагого, без цицит і тфілін, ми зобов'язані подбати про те, щоб укрити його й надати йому ці священні предмети.

УКРЫТЬ ТАЛИТОМ

Thu, 15 Oct 2026 2:19:00 PM

Вещи, обладающие духовной ценностью, с течением времени могут претерпевать самые разные и неожиданные изменения, в одно мгновение превращаясь из обычных предметов религиозного обихода в средство физического и духовного спасения. Это ярко проявилось в необыкновенном событии, произошедшем во время войны Судного дня, а также в том, как традиции и заповеди сопровождают не только историю народа Израиля, но всю историю человечества, о чем рассказывает недельная глава Торы.

Во время ожесточенных боев войны Судного дня, внезапно начавшейся в субботний полдень на границе с Египтом, бойцы ЦАХАЛа переживали тяжелейшие часы. Опорные пункты вдоль полосы укреплений – «линии Бар-Лева» – один за другим пали в течение полутора суток. Уцелел лишь один опорный пункт в северном секторе, который продолжал сражаться под непрекращающимся артиллерийским обстрелом. Командир этого пункта Гиль Офир получил приказ отступить и прорвать плотное египетское окружение, чтобы соединиться с резервным подразделением разведывательного спецназа Генерального штаба, ожидавшим неподалеку. К тому времени батальон, уже потерявший четырех бойцов, насчитывал 41 человека. После нескольких неудачных попыток прорыва и столкновения с египетской засадой, в которой часть солдат погибла, а некоторые попали в плен, командиру удалось под покровом темноты ускользнуть от противника. С ним осталось всего 24 бойца.

На рассвете, когда они отдыхали среди песчаных дюн, не зная, что принесет им наступающий день, двое бойцов достали талит и тфилин и начали истово молиться. Это зрелище глубоко потрясло Офира, который не соблюдал заповедей Торы. Он смотрел на них и ему казалось, словно перед его глазами проносится вся еврейская история — история самоотверженности, тяжелых испытаний и трагических событий. Он удивлялся тому, что даже в этом пекле войны они не расставались с предметами религиозного обихода.

Тишину нарушила мощная стрельба с двух направлений. Офир отправился выяснить, откуда ведется огонь, и с ужасом обнаружил, что одновременно по ним стреляют египтяне и бойцы ЦАХАЛа, ошибочно принявшие их за вражеское подразделение. Понимая, что без ясного опознавательного сигнала их уничтожат в считаные минуты, Офир забрался в окоп, снял талит с молившегося солдата и вместе с другим бойцом побежал вверх по дюне в сторону израильских танков. Сначала израильтяне решили, что видят куфию, но спустя несколько секунд распознали талит, прекратили огонь и обеспечили бойцам прикрытие. Солдат подняли на израильский танк и эвакуировали. Все происходившее напоминало сюрреалистическую картину.

Тридцать лет спустя Гиль Офир все еще помнил талит, который спас ему жизнь. Хотя он не посещал синагогу со дня бар-мицвы своего сына, в нем возникло сильное желание облачиться в тот самый талит в Йом-Кипур. Он попытался связаться с солдатом, находившимся тогда в окопе, и в конце концов ему это удалось. Офир попросил дать ему талит для молитвы. Во время молитвы в Йом-Кипур Офир рассказал раввину историю своего спасения. Раввин немедленно остановил молитву и попросил его поделиться этой историей со всеми присутствующими. Офир поднялся на биму, и в наступившей тишине все ощутили святость происходящего и присутствие Шхины.

Обратившись к недельной главе Торы «Ноах», мы обнаруживаем удивительную последовательность событий, в которых можно увидеть предвестия более поздних традиций: обычаи и законы, известные нам сегодня, начали формироваться еще на заре истории человечества.

Первый пример связан с понятием чистых животных. Перед тем как Ноах вошел в ковчег, Святой, благословен Он, повелел ему взять по семь пар всех чистых животных, а нечистых — только по две особи. Как объясняет Раши, этот намек свидетельствует о том, что Ноах уже изучал Тору и умел различать виды животных, хотя до дарования Торы на горе Синай оставалось еще восемьсот лет. Это различие получило практическое воплощение сразу после выхода Ноаха из ковчега: он построил жертвенник и принес всесожжения исключительно из чистых животных и птиц. Ноах понимал, что дополнительные животные нужны для жертвоприношений, поскольку жертвы из чистых животных более угодны Творцу. Поэтому, когда позднее сынам Израиля были даны заповеди о кошерности животных, эти заповеди не были для них совершенно новыми: они основывались на принципах, известных с древнейших времен.

Еще один пример традиции, корни которой уходят в главу «Ноах», — обычай семи дней траура. Перед началом Потопа Святой, благословен Он, сообщил Ноаху, что дождь начнется через семь дней. Раши поясняет, что эта отсрочка была дана в знак уважения к кончине праведного Метушелаха (Мафусаила), прожившего дольше всех людей, упомянутых в Танахе, — девятьсот шестьдесят девять лет. Метушелах умер именно в шестисотый год жизни Ноаха, и Творец отложил бедствие, чтобы дать возможность соблюдать семидневный траур по умершему. Хотя в ту эпоху еще не сидели на низких стульях и не читали кадиш, представление о семидневном трауре зародилось уже тогда. Когда позднее Моше-рабейну установил в народе Израиля обычай семидневного траура, он опирался на древнюю традицию, уже известную в определенной форме.

Третий и наиболее значимый пример, связывающий недельную главу с историей о талите, касается обычая покрывать тело одеждой и заповеди о цицит. После Потопа Ноах посадил виноградник, выпил вина и опьянел настолько, что обнажился в своем шатре. Хам увидел наготу отца и рассказал об этом братьям. Шем и Яфет, напротив, взяли одежду, накинули ее на плечи и, пятясь, накрыли наготу отца, не глядя на него. Об этом поступке Раши пишет удивительные слова: благодаря тому, что Шем исполнил эту заповедь и прикрыл отца, его потомки удостоились получить талит с цицит.

Мы, народ Израиля, считаемся потомками Шема (Сима), поэтому ненависть к евреям называется антисемитизмом («антишеми» на иврите). В награду за то, что Шем накрыл отца одеждой, Творец даровал народу Израиля особое покрытие — талит. Мы облачаемся в него, когда приступаем к молитве, и он словно прикрывает все наши недостатки.

Из этого следует важный воспитательный и нравственный принцип: встречая другого еврея, мы должны смотреть на него так, словно он укрыт талитом, а не выискивать недостатки, скрывающиеся под ним. И наоборот, если мы встречаем еврея, который не носит талит, нам следует помочь ему обрести его и начать исполнять эту заповедь, ведь под талитом все мы равны.: Комментируя стих «Если увидишь нагого — одень его» (Йешаяѓу 58:7) Ребе цитирует Ребе Раяца: когда мы видим еврея, нагого в духовном смысле, без цицит и тфилин, мы обязаны позаботиться о том, чтобы покрыть его, и предоставить ему эти священные предметы.

ТРИ СТУПЕНІ

Thu, 8 Oct 2026 7:15:00 AM

Перебування у виправній установі — важке й складне випробування для будь-якої людини, а тим більше для єврея, який прагне дотримуватися способу життя відповідно до Тори. Особливо гостро це відчувається у дні головних свят єврейського календаря. Якщо на волі придбання чотирьох видів рослин або перебування в суці — прості й доступні дії, то за ґратами виконання кожної такої заповіді потребує розв’язання бюрократичних питань, попереднього планування та величезних зусиль.

Федеральна пенітенціарна система Сполучених Штатів за законом зобов’язана надати кожному ув’язненому можливість сповідувати свою релігію. Відповідальним за це у стінах в’язниці є капелан. У силу своїх обов’язків він має забезпечити ув’язненим можливість дотримуватися основних релігійних приписів. Зазвичай адміністрація в’язниці надає всім єврейським ув’язненим один набір чотирьох видів рослин, а за потреби та за наявності відповідного запиту на території установи також встановлюють суку.

Цікавий випадок описаний у книзі рабина Шалома Мордехая Рубашкіна. Рабин Рубашкін, відомий у США як людина, яка займається благодійністю та керує відомим підприємством із виробництва кошерного м’яса, був засуджений до тривалого й неспівмірного покарання у вигляді позбавлення волі. Цей вирок викликав хвилю занепокоєння та солідарності в усьому єврейському світі, доки рабина не було дивом звільнено. У своїх спогадах про цей період, у розділі, присвяченому святам місяця Тішрей, він розповідає про складнощі дотримання заповідей у в’язниці.

Капелан подбав про лулав та етрог для спільного користування, однак виникла практична проблема: деякі ув’язнені ніколи раніше не виконували заповідь про лулав і не знали, як поводитися з набором достатньо обережно. Через необережне поводження єдиний набір постійно перебував під загрозою стати непридатним для виконання заповіді.

Щоб цього не сталося, рабин Рубашкін попросив надати йому особистий набір чотирьох видів рослин. Адміністрація в’язниці задовольнила його прохання, а після того, як інші ув’язнені побачили, що це можливо, вони також звернулися з такими проханнями й отримали власні набори. Радість була величезною. Крім того, було облаштовано спільну суку, де молилися, трапезували та проводили хасидські фарбренгени.

Однак, коли здавалося, що все владналося, виникла несподівана перешкода. Американські правила дозволяють кожному ув’язненому заявити про свою релігійну приналежність. Цією можливістю стали користуватися й неєврейські ув’язнені — наприклад, представники секти «Адвентисти сьомого дня», які заявляли про свою приналежність до юдаїзму, щоб отримувати різні пільги. У в’язниці, де перебував рабин Рубашкін, ця група отримала всі права, які надавалися єврейським ув’язненим: наприклад, халу та виноградний сік на шабат, спеціальні святкові страви та мацу в ніч Песаха.

Коли настав Суккот, вони також зажадали доступу до суки. Для них вихід у тимчасову споруду просто неба був суттєвим покращенням порівняно з перебуванням у закритих камерах, тим більше що їм дозволили виносити їжу зі їдальні. Це призвело до серйозних тертів. Представники іншої групи заходили туди під час трапези євреїв, приносячи із собою некошерні продукти, запах яких заповнював усе приміщення. Порушувалися спокійна атмосфера та усамітнення, переривалися єврейські мелодії й розмови.

Побачивши лулав та етрог євреїв, вони зажадали й отримали власні чотири види рослин і почали зовні наслідувати звичаї єврейських ув’язнених.

Кульмінація настала в ніч Шміні-Ацерет і Сімхат-Тора. Єврейські ув’язнені зібралися для молитви та акафот на чолі з рабином Рубашкіним. Посеред молитви почулися гучні голоси. З іншого боку стояв один із членів неєврейської групи, одягнений у талес, який тримав лулав та етрог і вигукував різні слова, щоб перешкодити молитві.

Євреї не розгубилися й продовжили молитву. Після проголошення віршів «Ато горейсо» вони винесли сувій Тори. Рабину Рубашкіну було надано честь відкрити акафот, і він від усього серця вигукнув: «Оно А-дой, hошиа но!» — «Прошу Тебе, Г-сподь, спаси ж!», після чого громада з величезним натхненням повторила ці слова. Одразу ж почалися співи й танці.

І тут сталося щось незвичайне: члени другої групи замовкли. Вони застигли на місці, із подивом спостерігаючи за бурхливою радістю та танцями маленького єврейського міньяна. За кілька миттєвостей їхній лідер залишив приміщення, а слідом за ним усі вони мовчки вийшли.

Що сталося? Чому зовнішнє наслідування раптом припинилося саме тоді, коли під час акафот почалися співи й танці?

Щоб зрозуміти це, необхідно розглянути три основоположні поняття, які виражають різні рівні ставлення до Тори:

1. «Ломдей Торатеха» («ті, хто вивчає Твою Тору»): щоранку ми промовляємо благословення: «І удостой нас... бути тими, хто вивчає Твою Тору заради неї самої». Це прохання удостоїтися вивчення Тори та осягнення мудрості.

2. «Оскей Торатеха» («ті, хто займається Твоєю Торою»): вислів, який часто зустрічається у наших мудреців і в молитві «Аль га-нісім». Як пояснює Любавицький ребе, слово «оск» походить зі сфери ділових відносин. Ділова людина не сидить у закритому приміщенні в очікуванні покупців, а виходить назовні, рекламує свій товар і поширює його. Так і той, хто «займається Торою», не обмежується особистим вивченням, а робить Тору та заповіді своєю головною відмінною рисою і прагне поширювати їх у своєму оточенні.

3. «Оhавей Торатеха» («ті, хто любить Твою Тору»): у барайті, яку промовляють наприкінці молитви, сказано: «Великий мир тим, хто любить Твою Тору». Ребе пояснює, що це вищий ступінь: Тора стає не просто мудрістю, яку вивчають, і не справою, якою займаються, а зв’язком, заснованим на глибокій любові та сердечній прихильності, що веде до самовідданості.

Перший ступінь — вивчення мудрості — певною мірою існує й у народів світу, які зобов’язані вивчати закони семи заповідей синів Ноаха. Натомість ступінь «тих, хто займається Твоєю Торою» унікальний для народу Ізраїлю, оскільки Тора була дана йому як джерело життєвої сили. Але найвищий ступінь — «ті, хто любить Твою Тору»: духовне почуття любові, властиве лише єврейській душі.

У цьому й полягає сенс того, що сталося у в’язниці. Поки представники другої групи намагалися наслідувати практичне виконання заповіді — тримали лулав та етрог, — вони могли сприймати це як техніку або зовнішнє знання. Але коли почалися акафот і танці зі сувоєм Тори, вони зіткнулися з тим, чому неможливо наслідувати.

Жоден народ у світі не танцює зі своєю книгою законів. Цивілізовані суспільства й демократичні держави поважають свою конституцію, пишаються нею та охороняють її, але нікому не спадає на думку танцювати з нею, розкривши обійми. Танці та радість із Торою — це вираження «тих, хто любить Твою Тору», внутрішнього й духовного зв’язку, який здатен відчувати лише єврей. Цієї любові, що проявляється в самовідданості, сторонні не змогли зрозуміти або прийняти, тому завмерли в мовчанні та пішли.

Ще один важливий момент пов’язаний із порядком нашої щоденної молитви: єврей починає ранок із прохання «тих, хто вивчає Твою Тору», а протягом дня й молитви піднімається до ступеня «тих, хто займається Твоєю Торою», а далі — до «тих, хто любить Твою Тору». Коли ми приступаємо до того, щоб розпочати Тору знову, спалахуюча радість — це радість тих, хто всім серцем любить Тору Всевишнього. Цей внутрішній зв’язок, любов, яка не залежить від жодних умов, і гарантує, що народ Ізраїлю назавжди залишатиметься пов’язаним зі своєю Торою, бо зрештою справжня любов залишається й перемагає будь-яку перешкоду.

ТРИ СТУПЕНИ

Thu, 8 Oct 2026 7:13:00 AM

Пребывание в исправительном учреждении — тяжелое и сложное испытание для любого человека, а тем более для еврея, стремящегося соблюдать образ жизни в соответствии с Торой. Особенно остро это ощущается в дни главных праздников еврейского календаря. И если на свободе в Суккот приобретение четырех видов растений или пребывание в сукке — простые и доступные действия, то за решеткой исполнение каждой такой заповеди требует решения бюрократических вопросов, предварительного планирования и огромных усилий.

Федеральная пенитенциарная система Соединенных Штатов по закону обязана предоставить каждому заключенному возможность исповедовать свою религию. Ответственным за это в стенах тюрьмы является капеллан. В силу своих обязанностей он должен обеспечить заключенным возможность соблюдать основные религиозные предписания и обычно администрация тюрьмы предоставляет для всех еврейских заключенных один набор четырех видов растений, а при необходимости и наличии соответствующего запроса во дворе учреждения также устанавливается сукка.

Интересный случай описан в книге рабби Шалома Мордехая Рубашкина. Рабби Рубашкин, известный в США как человек, занимающийся благотворительностью и управляющий известным предприятием по производству кошерного мяса, был приговорен к длительному и несоразмерному наказанию в виде лишения свободы. Этот приговор вызвал волну обеспокоенности и солидарности во всем еврейском мире, пока рабби не был чудесным образом освобожден. В своих воспоминаниях об этом периоде, в главе, посвященной праздникам месяца тишрей, он рассказывает о сложностях соблюдения заповедей в тюрьме. Капеллан позаботился о лулаве и этроге для общего пользования, однако возникла практическая проблема: некоторые заключенные никогда прежде не исполняли заповедь о лулаве и не знали, как обращаться с набором достаточно осторожно. Из-за неправильного обращения единственный набор постоянно подвергался опасности стать непригодным для исполнения заповеди.

Чтобы этого не произошло, рабби Рубашкин попросил предоставить ему личный набор четырех видов растений. Администрация тюрьмы удовлетворила просьбу, а после того как остальные заключенные увидели, что это возможно, они тоже обратились с такими просьбами и получили собственные наборы. Радость была огромной. Кроме того, была устроена общая сукка, где молились, трапезничали и проводили хасидские фарбренгены.

Однако, когда казалось, что все устроилось, возникло неожиданное препятствие. Американские правила позволяют каждому заключенному заявить о своей религиозной принадлежности. Этой возможностью стали пользоваться и нееврейские заключенные — например, представители секты «Адвентисты седьмого дня», заявлявшие о своей принадлежности к иудаизму, чтобы получать различные льготы. В тюрьме, где находился рабби Рубашкин, эта группа получила все права, предоставлявшиеся еврейским заключенным, например, халу и виноградный сок на шабат, специальные праздничные блюда и мацу в ночь Песаха.

Когда наступил Суккот, они также потребовали доступа к сукке. Для них выход во временное строение под открытым небом был существенным улучшением по сравнению с пребыванием в закрытых камерах, тем более что им разрешили выносить еду из столовой. Это привело к серьезным трениям. Представители другой группы заходили туда во время трапезы евреев, принося с собой некошерные продукты, запах которых заполнял все помещение. Нарушались спокойная атмосфера, уединение, еврейские мелодии и разговоры.

Увидев лулав и этрог евреев, они потребовали и получили собственные четыре вида растений и начали внешне подражать обычаям еврейских заключенных.

Кульминация наступила в ночь Шмини-Ацерет и Симхат-Тора. Еврейские заключенные собрались для молитвы и акафот во главе с рабби Рубашкиным. В середине молитвы послышались громкие голоса. С другой стороны стоял один из членов нееврейской группы, облаченный в талит, державший лулав и этрог и выкрикивавший различные слова, чтобы помешать молитве.

Евреи не растерялись и продолжили молитву. После произнесения стихов «Ато ѓорейсо» они вынесли свиток Торы. Рабби Рубашкину была оказана честь открыть акафот, и он от всего сердца возгласил: «Оно А-дой, hошиа но!» — «Прошу Тебя, Г-сподь, спаси же!», после чего община с огромным воодушевлением повторила эти слова. Сразу же начались пение и танцы.

И тут произошло нечто необычное: члены второй группы умолкли. Они застыли на месте, с изумлением наблюдая за бурной радостью и танцами маленького еврейского миньяна. Через несколько мгновений их лидер покинул помещение, а вслед за ним все они молча вышли.

Что произошло? Почему внешнее подражание внезапно прекратилось именно тогда, когда начались пение и танцы во время акафот?

Чтобы понять это, необходимо рассмотреть три основополагающих понятия, выражающих разные уровни отношения к Торе:

1. «Ломдей Торатеха» («изучающие Твою Тору»): каждое утро мы произносим благословение: «И удостой нас... быть изучающими Твою Тору ради нее самой». Это просьба удостоиться изучения Торы и постижения мудрости.

2. «Оскей Торатеха» («занимающиеся Твоей Торой»): выражение, часто встречающееся у наших мудрецов и в молитве «Аль ѓа-нисим». Как объясняет Любавичский ребе, слово «оск» происходит из сферы деловых отношений. Деловой человек не сидит в закрытом помещении в ожидании покупателей, а выходит наружу, рекламирует свой товар и распространяет его. Так и тот, кто «занимается Торой», не ограничивается личным изучением, а делает Тору и заповеди своей главной отличительной чертой и стремится распространять их в своем окружении.

3. «Оhавей Торатеха» («любящие Твою Тору»): в барайте, которую произносят в конце молитвы, сказано: «Великий мир любящим Твою Тору». Ребе объясняет, что это более высокая ступень: Тора становится не просто мудростью, которую изучают, и не делом, которым занимаются, а связью, основанной на глубокой любви и сердечной привязанности, ведущей к самоотверженности.

Первая ступень — изучение мудрости — в определенной степени существует и у народов мира, которые обязаны изучать законы семи заповедей сыновей Ноя. Напротив, ступень «занимающихся Твоей Торой» уникальна для народа Израиля, поскольку Тора была дана ему как источник жизненной силы. Но высшая ступень — «любящие Твою Тору»: духовное чувство любви, присущее только еврейской душе.

В этом и заключается смысл произошедшего в тюрьме. Пока представители второй группы пытались подражать практическому исполнению заповеди — держали лулав и этрог, — они могли воспринимать это как технику или внешнее знание. Но когда начались акафот и танцы со свитком Торы, они столкнулись с тем, чему невозможно подражать.

Ни один народ в мире не танцует со своей книгой законов. Цивилизованные общества и демократические государства уважают свою конституцию, гордятся ею и охраняют ее, но никому не приходит в голову танцевать с ней в раскрытых объятиях. Непосредственные танцы и радость с Торой — выражение «любящих Твою Тору», внутренней и духовной связи, которую способен ощущать только еврей. Эту любовь, проявляющуюся в самоотверженности, посторонние не смогли понять или принять, поэтому замерли в молчании и ушли.

Еще один важный момент связан с порядком нашей ежедневной молитвы: еврей начинает утро с просьбы «изучающих Твою Тору», а в течение дня и молитвы поднимается до ступени «занимающихся Твоей Торой» и далее — до «любящих Твою Тору». Когда мы приступаем к тому, чтобы начать Тору заново, вспыхивающая радость — это радость тех, кто всем сердцем любит Тору Всевышнего. Эта внутренняя связь, любовь, не зависящая ни от каких условий, и гарантирует, что народ Израиля навсегда останется связанным со своей Торой, потому что в конечном счете настоящая любовь остается и побеждает любое препятствие.

Суботня драша (укр/рус)

Thu, 8 Oct 2026 6:47:00 AM

НАШ РАБИН РОЗПОВІДАВ У СУБОТУ...

КОЖЕН ВІДПОВІДАЄ ЗА ВЕСЬ СВІТ

Ця історія сталася сорок три роки тому в ніч свята Сукот.

26 вересня 1983 року в секретному радянському бункері військового містечка «Серпухов-15» підполковник Станіслав Петров стежив за комп'ютеризованою системою оповіщення про ядерний напад. Раптом завили сирени, і на екранах загорілося попередження: США запустили балістичну ядерну ракету в бік Радянського Союзу. За кілька секунд з'явилася друга ракета, за нею — третя, четверта і п'ята.

За суворим військовим протоколом Петров мав у ту ж секунду натиснути на «червону кнопку» і доповісти командуванню про те, що відбувається. Радянський Союз мав негайно відповісти потужним залпом ядерних ракет. Тривала «холодна війна», президент США Рональд Рейган називав Радянський Союз «імперією зла», і не було дивним, що Америка може завдати превентивного ядерного удару.

Але Петров вагався. Інтуїція підказувала йому, що стався збій системи. І він, усупереч усім правилам, не поспішає натиснути на кнопку, тим самим наражаючи себе і свою країну на страшну небезпеку.

Минуло кілька виснажливих хвилин — і ракети раптом зникли з екранів. Петров мав рацію. Як з'ясувалося пізніше, тривога спрацювала через те, що сонячні промені якимось особливим чином відбилися від високих хмар.

Експерти підрахували: якби Петров діяв згідно з протоколом, близько трьохсот мільйонів людей загинули б одразу, а подальша ядерна зима, радіація і голод забрали б життя ще сотень мільйонів. Виходить, одна людина запобігла Третій світовій війні й врятувала людську цивілізацію.

З цієї історії ми можемо винести чотири найважливіші уроки.

• Перший урок — це сила стриманості

Петров не зробив того, що мав зробити: він не натиснув на кнопку і цим врятував увесь світ. Іноді історія змінюється не через дії людини, а через те, від чого вона відмовляється.

Алтер Ребе в книзі «Танія» говорить про щоденну боротьбу з поганими думками й поривами. Іноді людині здається, що, придушивши лихий потяг, вона нічого не зробила. Алтер Ребе стверджує, що кожного разу, просто утримуючись від зла, відхиляючи погану думку, людина руйнує сили нечистоти і притягує величезне Божественне розкриття в усі світи.

• Другий урок: не плутати екранну картинку з реальністю

Комп'ютер Петрова показував не реальні факти, а їхню інтерпретацію. Реальність же полягала в тому, що жодних ракет не було.

Так буває і в житті: коли близька людина або друг каже щось неприємне, наша нервова система миттєво «вмикає сирену» і малює картину нападу. Але важливо вчасно спитати себе: «Це справді так — чи це лише відображення сонячних променів від хмар?» Багато конфліктів між друзями й подружжям розгоряються через те, що ми реагуємо на ілюзію як на реальність.

• Третій урок — не можна сліпо підкорятися протоколу

Петров казав, що зміг утриматися завдяки цивільному «бекграунду». Його співслужбовці-військові підкорилися б наказу, і оком не змигнувши.

У цьому полягає корінь єврейського самоусвідомлення. Авраѓам-авіну неспроста було названо «ѓа-іврі» — «той, що перебуває по інший бік». Бути євреєм означає вміти розпізнати брехню і відмовитися йти в неї на поводу. Ми не повинні сліпо поклонятися суспільним умовностям, модним ідеологіям чи спалахам ненависті. Наш обов'язок — завжди перевіряти, чи відображає той чи інший вчинок волю Всевишнього.

• Четвертий урок — у кожної людини є особиста відповідальність

Рамбам вчить, що кожен має дивитися на себе і на весь світ так, ніби шальки заслуг і гріхів перебувають у рівновазі. Одна добра справа, одна наша стриманість здатні схилити шальку терезів усього світу до добра і принести порятунок. Це може здаватися чистою теорією, але наша історія доводить її реальність. Петров, звичайний офіцер, тієї ночі просто підміняв колегу, але саме йому випало вирішувати долю людства. Маленький вчинок однієї людини, один прояв стриманості можуть врятувати цілий світ.

Тієї самої ночі Сукот 5744 року в Брукліні Любавицький Ребе проводив фарбренген. Протягом сорока семи хвилин Ребе з величезним душевним жаром говорив лише на одну тему: про мир у всьому світі.

Ребе почав із того, що на перший погляд будь-яка подія здається лише окремим, ні з чим не пов'язаним епізодом. Але якщо поглянути на загальну картину, то видно, що кожна людина і кожен вчинок — це частина величезної всесвітньої мозаїки. Ребе закликав кожну людину у світі відчувати цю всесвітню відповідальність, покладену на її плечі, — примножувати мир, гармонію та єдність, розуміти, що всі ми — діти одного Б-га.

Саме в ті хвилини, коли світ стояв на краю ядерної прірви, на іншому кінці світу праведник покоління говорив про місію кожної людини: не допустити руйнування і принести мир.

І тут не можна не згадати тих п'ятьох, які днями, завдяки своїй винахідливості й героїзму, врятували 174 людини на борту «Боїнга».

Ребе пов'язав ту бесіду про мир з унікальністю свята Сукот. На Песах ми святкуємо вихід з Єгипту нашого народу, на Шавуот — отримання Тори нашим народом. Але на Сукот ми дивимося з суці на все людство. В Єрусалимському Храмі в свято Сукот приносили в жертву сімдесят биків за сімдесят народів світу, щоб подарувати благословення, мир і достаток усім мешканцям Землі.

Кількість жертвоприношень на Сукот зменшувалася з кожним днем — від тринадцяти биків першого дня до одного бика на Шміні Ацерет. Як пояснюють наші мудреці, це символізує поступове скорочення чвар і розбрату у світі аж до досягнення абсолютної єдності, коли «буде Господь Один, і ім'я Його — Єдине».

Нехай і ми завжди удостоїмося обирати стриманість і мир — і пам'ятати, що один-єдиний наш вчинок здатен схилити шальку терезів усього світу на бік заслуг!

Слухав і переказав Яків Шапіро

===========================================

НАШ РАВВИН РАССКАЗЫВАЛ В СУББОТУ...

КАЖДЫЙ ОТВЕЧАЕТ ЗА ВЕСЬ МИР

Эта история произошла сорок три года назад в ночь праздника Суккот.

26 сентября 1983 года в секретном советском бункере военного городка «Серпухов-15» подполковник Станислав Петров следил за компьютеризированной системой оповещения о ядерном нападении. Вдруг завыли сирены и на экранах загорелось предупреждение: США запустили баллистическую ядерную ракету в сторону Советского Союза. Через несколько секунд появилась вторая ракета, за ней — третья, четвёртая и пятая.

По строгому военному протоколу Петров должен был в ту же секунду нажать на «красную кнопку» и доложить командованию о происходящем. Советский Союз должен немедленно ответить мощным залпом ядерных ракет. Шла «холодная война», президент США Рональд Рейган называл Советский Союз «империей зла», и было неудивительно, что Америка может нанести превентивный ядерный удар.

Но Петров колебался. Интуиция подсказывала ему, что произошел сбой системы. И он, вопреки всем правилам, не спешит нажать на кнопку, тем самым подвергая себя и свою страну страшной опасности.

Прошло несколько мучительных минут – и ракеты вдруг исчезли с экранов. Петров оказался прав. Как выяснилось позже, тревога сработала из-за того, что солнечные лучи каким-то особенным образом отразились от высоких облаков.

Эксперты подсчитали: если бы Петров действовал согласно протоколу, около трехсот миллионов человек погибли бы сразу, а последующая ядерная зима, радиация и голод унесли бы жизни ещё сотен миллионов. Получается, один человек предотвратил Третью мировую войну и спас человеческую цивилизацию.

Из этой истории мы можем извлечь четыре важнейших урока.

Первый урок — это сила сдержанности

Петров не сделал то, что должен был сделать: он не нажал на кнопку и этим спас весь мир. Иногда история меняется не из-за действий человека, а из-за того, что он отказывается делать.

Алтер Ребе в книги «Тания» говорит о ежедневной борьбе с дурными мыслями и порывами. Иногда человеку кажется, что, подавив дурное влечение, он ничего не сделал. Альтер Ребе утверждает, что каждый раз, просто воздерживаясь от зла, отклоняяя дурную мысль, человек сокрушает силы нечистоты и привлекает огромное Божественное раскрытие во все миры.

Второй урок: не путать экранную картинку с реальностью

Компьютер Петрова показывал не реальные факты, а их интерпретацию. Реальность же заключалась в том, что никаких ракет не было.

Так бывает и в жизни: когда близкий человек или друг говорит что-то неприятное, наша нервная система мгновенно «включает сирену» и рисует картину нападения. Но важно вовремя спросить себя: «Это действительно так — или это лишь отражение солнечных лучей от облаков?» Многие конфликты между друзьями и супругами разгораются из-за того, что мы реагируем на иллюзию как на реальность.

Третий урок – нельзя слепо подчиняться протоколу

Петров говорил, что он смог удержаться благодаря гражданскому «бэкграунду». Его сослуживцы-военные подчинились бы приказу, и глазом не моргнув.

В этом заключается корень еврейского самосознания. Авраѓам-авину не случайно был назван «ѓa-иври» — «находящийся по другую сторону». Быть евреем означает уметь распознать ложь и отказаться идти у нее на поводу. Мы не должны слепо поклоняться общественным условностям, модным идеологиям или вспышкам ненависти. Наша обязанность — всегда проверять, отражает ли то или иное ли поступок волю Всевышнего.

Четвёртый – у каждого человека есть личная ответственность

Рамбам учит, что каждый должен смотреть на себя и на весь мир так, будто чаши заслуг и грехов находятся в равновесии. Одно доброе дело, одна наша сдержанность способны склонить чашу весов всего мира к добру и принести спасение. Это может казаться чистой теорией, но наша история доказывает ее реальность. Петров, обычный офицер, в ту ночь просто подменял коллегу, но именно ему выпало решить судьбу человечества. Маленький поступок одного человека, одно проявление сдержанности могут спасти целый мир.

В ту самую ночь Суккота 5744 года в Бруклине Любавичский Ребе проводил фарбренген. На протяжении сорока семи минут Ребе с огромным душевным жаром говорил только об одной теме: о мире во всём мире.

Ребе начал с того, что на первый взгляд любое событие кажется лишь отдельным, ни с чем не связанным эпизодом. Но если взглянуть на общую картину, то видно, что каждый человек и каждый поступок это часть огромной вселенской мозаики. Ребе призывал каждого человека в мире чувствовать эту вселенскую ответственность, возложенную на его плечи — приумножать мир, гармонию и единство, понимать, что все мы — дети одного Б-га.

В те самые минуты, когда мир стоял на краю ядерной бездны, на другом конце света праведник поколения говорил о миссии каждого человека: не допустить разрушения и принести мир.

И здесь нельзя не упомянуть тех пятерых, которые на днях, благодаря своей находчивости и героизму, спасли 174 человека на борту «Боинга».

Ребе связал ту беседу о мире с уникальностью праздника Суккот. В Песах мы празднуем выход из Египта нашего народа, в Шавуот — получение Торы нашим народом. Но в Суккот мы смотрим из сукки на всё человечество. В Иерусалимском Храме в праздник Суккот приносили в жертву семьдесят быков за семьдесят народов мира, чтобы даровать благословение, мир и изобилие всем жителям Земли.

Количество жертвоприношений в Суккот уменьшалось с каждым днём — с тринадцати быков в первый день до одного быка в Шмини Ацерет. Как объясняют наши мудрецы, это символизирует постепенное сокращение розни и раздоров в мире вплоть до достижения абсолютного единства, когда «будет Господь Один, и имя Его — Единый».

Да удостоимся и мы всегда выбирать сдержанность и мир — и помнить, что единственный наш поступок способен склонить чашу весов всего мира в сторону заслуг!

Слушал и пересказал Яков Шапиро

НАОДИНЦІ З ЦАРЕМ

Thu, 1 Oct 2026 6:59:00 AM

Людські історії та духовна думка нерідко перетинаються на несподіваних шляхах, де окрема історична подія набуває глибокого сенсу крізь призму ідей Тори. Історія дитини, яка пережила Голокост і знайшла шлях назад до своєї початкової ідентичності, набуває особливого значення, якщо розглянути її у світлі свят місяця тішрей та образу Йосефа-праведника.

Абрахам (Ейб) Фоксман, який майже три десятиліття очолював Антидифамаційну лігу, розпочав життя за надзвичайно драматичних обставин. Він народився в Польщі навесні 1940 року, саме тоді, коли німецькі війська вторглися в цей регіон і почали створювати ґетто. Відчайдушно прагнучи врятувати життя єдиного сина, його батьки вирішили передати дитину під опіку няні-католички. Жінка взяла на себе обов’язок захистити немовля, але вдалася до крайніх заходів: охрестила його, змінила ім’я та дала своє прізвище. Протягом чотирьох років дитина росла у Вільні як католик, нічого не знаючи про своє походження.

Коли гарматні залпи стихли, а батьки, які дивом вижили, повернулися за сином, няня навідріз відмовилася віддавати вихованця. Лише після тривалої боротьби в радянських судових інстанціях дитину нарешті вдалося повернути до рідної сім’ї. Однак адаптація виявилася надзвичайно складною. Хлопчик, вихований у палкій християнській вірі та вже знайомий із побутовим антисемітизмом, не сприймав свою нову й водночас рідну ідентичність. Батько й мати розуміли, що примус не допоможе. Тому батько вирішив дочекатися слушного моменту, щоб допомогти синові встановити міцний зв’язок із юдаїзмом.

Такий момент настав на свято Сімхат-Тора 1945 року. Дорогою до зруйнованої віленської синагоги вони пройшли повз церкву. Маленький Фоксман машинально перехрестився. Батько промовчав і ніяк не відреагував.

У напівзруйнованій синагозі перед дитиною постала незвичайна картина: у центрі зали захоплено танцював солдат у радянській формі. Помітивши білявого блакитноокого хлопчика, він запитав батька, хто це. Дізнавшись, що це єврейська дитина, солдат попросив посадити її собі на плечі. Вони танцювали разом увесь вечір. Пережиті враження та людське тепло згодом спонукали хлопчика сказати матері, що він хоче належати до «єврейської церкви».

Згодом Фоксман розповів цю історію на офіційному заході в Єрусалимі. Одна з дослідниць зацікавилася нею та вирішила встановити особу невідомого солдата. У ході пошуку вона знайшла пісню Абіє Ротенберга “The Man From Vilna”, яка допомогла встановити зв’язок із рабином Лео Гольдманом.

Життєвий шлях самого Гольдмана був не менш бурхливим. З початком війни його, дев’ятнадцятирічного учня єшиви з Польщі, призвали до лав Червоної армії. Він був поранений у боях і після тривалого відновлення в Узбекистані вирушив на захід у пошуках родичів. Прибувши до Вільни під час свят, він вирушив до синагоги відсвяткувати Сімхат-Тору.

Після довгого шляху через зруйновані громади, де він не зустрів жодної єврейської дитини, Гольдман побачив маленького Фоксмана. Оскільки в зруйнованій синагозі не було сувоїв Тори, він обійняв хлопчика й танцював із ним як із уособленням майбутнього та спадкоємності єврейського народу. Вони знову зустрілися у 2010 році — приблизно через шістдесят п’ять років після того історичного танцю.

З ідейного погляду ця подія тісно пов’язана із сутністю свята Шміні-Ацерет. У кабалістичних і хасидських джерелах пояснюється, що три свята паломництва відповідають трьом праотцям: Песах — Аврааму, Шавуот — Іцхаку, а Суккот — Яакову. Шміні-Ацерет, навпаки, пов’язують із Йосефом-праведником. Ця відповідність пов’язується з віршем, який описує момент, коли Йосеф відкрився своїм братам у Єгипті: «І не було нікого з ним, коли Йосеф відкривався своїм братам».

Глибше пояснення цієї ідеї наводиться у вченні Хабаду. Під час голоду Йосеф годував і утримував увесь світ, піклуючись також про свою родину. Але коли настав момент відкрити братам свою справжню особу, він наказав усім стороннім вийти з кімнати, щоб ця зустріч відбулася лише між ними.

Подібним чином у дні Суккоту до Храму приносили сімдесят биків — за кількістю сімдесяти народів світу, молячись за мир і добробут усіх мешканців землі. А на Шміні-Ацерет синам Ізраїлю було велено принести лише одного бика.

Ця єдина жертва символізує, як кажуть наші мудреці, невелику приватну трапезу між Творцем і Його народом. Після днів, коли народ Ізраїлю піклувався про потреби всього світу, настає день, цілком присвячений безпосередньому та внутрішньому зв’язку між Святим, благословенний Він, та Ізраїлем — «Ізраїль і Цар — наодинці».

Тому не випадково дитина, яка загубилася в чужій культурі, знайшла шлях назад до свого народу та його спадщини саме в момент, коли відзначалася ця єдність. Ця історія нагадує долю Йосефа-праведника — сина, який віддалився від сім’ї, досяг високого становища в чужій країні, але зрештою повернувся до своїх близьких і своїх витоків.

НАЕДИНЕ С ЦАРЕМ

Thu, 1 Oct 2026 6:55:00 AM

Человеческие истории и духовная мысль нередко встречаются на неожиданных перекрестках, где частное историческое событие приобретает глубокий смысл через призму идей Торы и размышлений. История ребенка, пережившего Холокост, который нашел свой путь обратно к своей первоначальной идентичности, приобретает особое значение, если взглянуть на нее через призму праздников месяца тишрей и образа Йосефа-праведника.

Абрахам (Эйб) Фоксман, возглавлявший на протяжении почти трех десятилетий Антидиффамационную лигу, начал свою жизнь при крайне драматических и суровых обстоятельствах. Он родился в Польше весной 1940 года, как раз в тот период, когда немецкие войска вторглись в этот регион и начали создавать гетто. Отчаянно желая спасти жизнь своего единственного сына, его родители решили передать его под присмотр его няни-католички. Женщина взяла на себя благородную обязанность защитить младенца, однако пошла на крайние меры: крестила его, сменила ему имя и дала ему свою фамилию. На протяжении четырех лет войны ребенок рос в Вильне как настоящий католик, ничего не зная о своем происхождении.

Когда орудийные залпы стихли, а чудом выжившие родители вернулись, чтобы забрать сына, няня наотрез отказалась отдавать воспитанника. Лишь после длительной борьбы в советских судебных инстанциях ребенка наконец удалось вернуть в родную семью. Однако этот переход оказался невероятно сложным. Мальчик, воспитанный в истовой христианской вере и уже успевший впитать дух бытового антисемитизма, испытывал глубокое отторжение к своей новой и одновременно старой идентичности. Отец и мать понимали, что принуждение не поможет, и отец решил дождаться подходящего момента, чтобы сформировать у него прочную связь с иудаизмом.

Такая возможность представилась в праздник Симхат-Тора 1945 года. По дороге в разрушенную виленскую синагогу они прошли мимо церкви. Маленький Фоксман машинально перекрестился. Его отец промолчал и никак не отреагировал. Когда они вошли в полуразрушенное здание синагоги, перед ребенком предстала необычная картина: в центре зала с воодушевлением танцевал солдат в советской форме. Заметив светловолосого голубоглазого мальчика, он спросил у отца, кто это. Узнав, что перед ним еврейский ребенок, солдат попросил посадить его себе на плечи. Они танцевали вместе весь вечер, и сочетание пережитых ребенком впечатлений и человеческого тепла побудило его позднее заявить матери, что он хочет принадлежать к «еврейской церкви».

Позднее, когда Фоксман рассказывал эту историю на официальном мероприятии в Иерусалиме, одна исследовательница, услышав рассказ Фоксмана, решила установить личность неизвестного солдата. В ходе поиска она обнаружила песню Абие Ротенберга “The Man From Vilna”, что помогло установить связь с раввином Лео Гольдманом.

Жизненный путь самого Гольдмана был не менее бурным., С началом войны его, девятнадцатилетнего ученика йешивы из Польши, призвали в Красную армию. Он был ранен в боях и после длительного периода восстановления в Узбекистане отправился обратно на запад в поисках родственников. Прибыв в Вильну во время праздников, он пошел в синагогу, чтобы отпраздновать Симхат-Тора. Там, после долгого пути через разрушенные общины, где он не встретил ни одного еврейского ребенка, он заметил маленького Фоксмана. Поскольку в разрушенном здании не было свитков Торы, Гольдман обнял ребенка и танцевал с ним как с воплощением будущего и преемственности еврейского народа. Вновь они встретились в 2010 году — примерно через шестьдесят пять лет после того исторического танца.

С идейной точки зрения между этим событием и сущностью праздника Шмини-Ацерет существует глубокая внутренняя связь. В каббалистических и хасидских источниках объясняется, что три праздника паломничества соответствуют трем праотцам: Песах — Авраѓаму, Шавуот — Ицхаку, а Суккот — Яакову. Шмини-Ацерет, напротив, связывают с образом Йосефа-праведника. Это соответствие выводится из стиха, описывающего момент, когда Йосеф открылся своим братьям в Египте: «И не было никого с ним, когда Йосеф открывался своим братьям».

Более глубокое объяснение этой идеи приводится в учении Хабада. Йосеф кормил и содержал весь мир во время голода и в рамках этого заботился также о членах своей семьи. Однако в кульминационный момент, когда он открыл братьям свою истинную личность, он потребовал, чтобы все посторонние вышли из комнаты, чтобы встреча была интимной и происходила только между ними. Подобным образом, в дни праздника Суккот в Храм приносили семьдесят быков — по числу семидесяти народов мира, молясь о мире и благополучии всех обитателей земли. Однако когда наступал праздник Шмини-Ацерет, сынам Израиля было велено принести только одного быка.

Эта единственная жертва символизирует, как говорят наши мудрецы, небольшую и частную трапезу между Творцом и Его народом. После дней, когда народ Израиля заботился о нуждах всего мира, наступает день, целиком посвященный непосредственной и внутренней связи между Святым, благословен Он, и Израилем — «Израиль и Царь — наедине». Поэтому не случайно ребенок, затерявшийся в чужой культуре, нашел свой путь обратно к своему народу и его наследию именно в тот момент, когда отмечалось это единение, напоминающее историю Йосефа-праведника — сына, который отдалился и достиг высокого положения в чужой стране, но, в конце концов, вернулся в объятия своей семьи и к своим истокам.

Суботня драша (укр/рус)

Wed, 30 Sep 2026 5:22:00 PM

Наш рабин розповідав у суботу...

Б-жінні обійми сукки

Серед законів свята Суккот є дивовижна галахічна норма, що суперечить звичній логіці Тори: «Той, хто страждає, звільнений від перебування в суці». Якщо людині з якоїсь причини важко перебувати в шалаші — наприклад, через спеку, сильний дощ або неприємний запах, — людина має право забрати їжу й їсти її вдома.

Це дивно! Адже всі інші заповіді Тори ми зобов'язані виконувати незалежно від того, приносить це нам радість чи страждання. Торговець або бізнесмен не можуть продавати свій товар або укладати угоди в суботу, скільки б вони на цьому не могли заробити. Якщо немає кошерного м'яса, єврей не може їсти некошерне.

Рабі Єгуда, випиваючи чотири келихи вина на Песах, страждав від болю в животі аж до самого Шавуоту, але наступного Песаха знову випивав чотири келихи.

Більше того, Мішна говорить: «Чим більше праці та страждань, тим більша нагорода».

Якось рабі Хаїм-Ойзер Гродзенський приймав у своїй суці у Вільні рабі Іхіеля-Яакова Вайнберга. Було дуже холодно, і рабі Хаїм-Ойзер, уже літня людина, залишився в будинку, а його молодший гість вирушив до суки. Невдовзі рабі Хаїм-Ойзер теж прийшов до суки. «Від заповіді суки я звільнений через холод, — пояснив він, — але від заповіді гостинності — ні. Адже ця заповідь, як і всі інші, обов'язкова до виконання, навіть якщо вимагає зусиль і спричиняє страждання».

Чому ж почуття та зручності людини раптом стають такими важливими в заповіді про суку?

Ось просте пояснення. Заповідь говорить: «Живіть у суці, як живете в будинку». Але якщо в будинку зі стелі ллється вода, людина звідти піде. Так і сука — коли вона завдає страждань, вона втрачає статус «дому» і всього, що з цим пов'язано.

Але є й інше, глибше пояснення. Любавицький Ребе говорить: у заповіді про суку сказано: «Щоб знали покоління ваші, що в шалашах поселив Я синів Ізраїлю». Сукот — єдине свято, встановлене не на згадку про порятунок від смертельної небезпеки (як Песах, Пурім або Ханука), а на згадку про якість життя.

У пустелі Всевишній дав нашим предкам не лише їжу та воду. Він позбавив їх спеки, важкої дороги та багатьох інших тягарів мандрів пустелею, Він оточив їх з усіх боків Хмарами Слави, Він балував їх, якнайвищою мірою виявляючи любов і турботу. І головна мета заповіді жити в суці — нагадати нам про ці Хмари Слави та виявити близькість між Богом і єврейським народом. Заповідь суки унікальна: людина зобов'язана під час її виконання усвідомлювати, навіщо вона там перебуває — «бо в шалашах поселив Я синів Ізраїлю», — а без цього вона не виконує заповідь належним чином.

Сука створена для тіні та затишку. Мудреці кабали називають її «обіймами Всевишнього», як написано: «Ліва рука Його під моєю головою, а права обіймає мене». «Ліва рука» — це Дні Трепету та Суду на початку місяця тішрей, а «права обіймає мене» — це дні Сукоту та Шміні Ацерет, коли Всевишній обіймає єврея та світить Своєю любов'ю до нас. І якщо сука — це символ любові та божественних обіймів, то страждання в суці руйнує саму суть заповіді.

Ось яка історія сталася в родині Асулен із хабадської громади міста Кретея, на південь від Парижа. Глава сім'ї під час поїздки до США потрапив на фарбренген у «Севен севенти». Ребе саме роздавав пляшки зі спиртним своїм хасидами, які організовували різні заходи. Цей французький єврей через незнання теж попросив пляшку. Ребе вручив йому пляшку, сказавши французькою: «Це для весілля». Чоловік перелякався: він давно був одружений, а його діти були ще маленькими. Раптом це означає, що станеться щось жахливе, через що йому доведеться одружуватися вдруге? Але вдома, у Кретєй, його рабин заспокоїв його, сказавши, що все напевно проясниться пізніше. Єврей поклав пляшку в шафу і з часом забув про цю історію.

Через деякий час вони з дружиною вирішили влаштувати прийом для друзів і налити їм по чарочці з цієї пляшки. Свято влаштували в залі при синагозі. У розпал вечірки прийшов місцевий рабин і попросив гостей доповнити міньян для скромного весілля, яке відбувалося в сусідній синагозі. Одружувалися гер і розлучена молода жінка, у яких не було ні гостей, ні святкового столу. Після весілля молодят запросили до столу, і вечірка раптом перетворилася на справжню весільну трапезу. Тут чоловік і розповів історію з пляшкою Ребе.

І раптом наречена сказала, що хоче дещо додати до цієї історії. Вона пережила дуже важке розлучення, і, познайомившись зі своїм теперішнім нареченим, боялася знову виходити заміж. Вона надіслала Ребе листа з проханням, щоб Б-г дав їй знак, що в цьому шлюбі все складеться по-іншому. І ось, просто в день хупи, вона отримує довгоочікуваний знак...

Всевишній піклується не лише про наше виживання, а й про нашу радість, душевний спокій та відчуття любові. Саме це ми й переживаємо в суці.

Слухав і записав Яків Шапіро

==================================================

Наш раввин рассказывал в субботу...

Б-жественные объятия сукки

Среди законов праздника Суккот есть удивительная галахическая норма, противоречащая привычной логике Торы: «Страдающий освобожден от нахождения в сукке». Если человеку по какой-то причине тяжело находиться сидеть в шалаше — например, из-за жары, проливного дождя или дурного запаха, — человек вправе забрать еду и есть ее дома.

Это удивительно! Ведь все остальные заповеди Торы мы обязаны исполнять независимо от того, причиняет это нам радость или страдания. Торговец или бизнесмен не могут продавать свой товар или заключать сделки в субботу, сколько бы они на этом ни могли заработать. Если нет кошерного мяса, еврей не может есть некошерное.

Рабби Йегуда, выпивая четыре бокала вина на Песах, страдал от боли в животе до самого Шавуота, но на следующий Песах вновь выпивал четыре бокала.

Более того, Мишна говорит: «Чем больше труда и страданий, тем больше награда».

Как-то рабби Хаим-Ойзер Гродзенский принимал в своей сукке в Вильно рабби Ихиэля-Яакова Вайнберга. Было очень холодно, и рабби Хаим-Ойзер, пожилой уже человек, остался в доме, а его более молодой гость отправился в сукку. Вскоре рабби Хаим Озер тоже пришел в сукку. «От заповеди сукки я освобожден из-за холода, — объяснил он, — но от заповеди гостеприимства — нет. Ведь эта заповедь, как и все остальные, обязательна к исполнению, даже если требует усилий и вызывает страдания».

Почему же чувства и удобства человека вдруг становятся так важны в заповеди о сукке?

Вот простое объяснение. Заповедь говорит: «Живите в сукке, как обитаете в доме». Но если в доме с потолка льется вода, человек оттуда уйдет. Так и сукка – когда она причиняет страдания, она теряет статус «дома» и всего, что с этим связано.

Но есть и другое, глубокое объяснение. Любавичский Ребе говорит: в заповеди о сукке сказано: «Дабы знали поколения ваши, что в шалашах поселил Я сынов Израиля». Суккот — единственный праздник, установленный не в память о спасении от смертельной опасности (как Песах, Пурим или Ханука), а в память о качестве жизни.

В пустыне Всевышний дал нашим предкам не только пищу и воду. Он избавил их от зноя, тяжелой дороги и многих других тягот скитаний по пустыне, Он окружил их со всех сторон Облаками Славы, Он баловал их, в высшей степени проявляя любовь и заботу. И главная цель заповеди жить в сукке — напомнить нам об этих Облаках Славы и проявить близость между Богом и еврейским народом. Заповедь сукки уникальна: человек обязан во время ее исполнения осознавать, зачем он находится там — «ибо в шалашах поселил Я сынов Израиля», — а без этого он не исполняет заповедь должным образом.

Сукка создана для тени и уюта. Мудрецы каббалы называют ее «объятием Всевышнего», как написано: «Левая рука Его у меня под головой, а правая обнимает меня». «Левая рука» — это Дни Трепета и Суда в начале месяца тишрей, а «правая обнимает меня» — это дни Суккота и Шмини Ацерет, когда Всевышний обнимает еврея и светит Своей любовью к нам. И если сукка — это символ любви и божественных объятий, то страдание в сукке разрушает самую суть заповеди.

Вот какая история произошла в семье Асулен из хабадской общины города Кретея, к югу от Парижа. Глава семьи во время поездки по США попал на фарбренген в «Севен севенти». Ребе как раз раздавал бутылки со спиртным своим хасидам, организовывавшим различные мероприятия. Этот французский еврей по незнанию тоже попросил попросил бутылку. Ребе вручил ему бутылку, сказав по-французски: «Это для свадьбы». Мужчина перепугался: он давно был женат, а дети его еще были маленькими. Вдруг это значит, что произойдет что-то ужасное, из-за чего ему придется жениться заново? Но дома, в Кретее, его раввин успокоил его, сказав, что все наверняка прояснится позже. Еврей положил бутылку в шкаф и со временем забыл об этой истории.

Спустя время они с женой решили устроить прием для друзей и налить им по рюмочке из этой бутылки. Праздник устроили в зале при синагоге. В разгар вечеринки пришел местный раввин и попросил гостей дополнить миньян для скромной свадьбы, происходившей в соседней синагоге. Расписывались гер и разведенная молодая женщина, у которых не было ни гостей, ни праздничного стола. После свадьбы новобрачных пригласили к столу, и вечеринка вдруг превратилась в настоящую свадебную трапезу. Тут-то мужчина и рассказал историю с бутылкой Ребе.

И вдруг невеста сказала, что хочет кое-что добавить к этой истории. Она прошла через очень тяжелый развод, и познакомившись со своим нынешним женихом, боялась снова выходить замуж. Она отправила Ребе письмо с просьбой, чтобы Б-г дал ей знак, что в этом браке все сложится по-другому. И вот, прямо в день хупы, она получает долгожданный знак...

Всевышний заботится не только о нашем выживании, но и о нашей радости, душевном спокойствии и ощущении любви. Именно это мы и проживаем в сукке.

Слушал и записал Яков Шапиро

Святкова драша (укр/рус)

Thu, 24 Sep 2026 10:53:00 AM

Наш рабин розповідав на Йом-Кіпур...

ЗАСКОЧИТИ В КОЛЯСКУ

Ми стоїмо перед молитвою «Неїла» — найважливішою молитвою року. Раніше ми просили: «І запиши нас у Книгу доброго життя», — тепер же, під час «Неїли», ми будемо волати до Нього: «Скріпи печаткою наш добрий вирок!»

Ця історія сталася два століття тому. У містечку Любавичі жив міський божевільний (на ідиші — мешуґінер), який жив на милостиню. Його так і називали: «божевільний із Любавичів» («Мешуґінер фун Любавичі»). Одного разу йому запропонували перебратися до Вітебська. Він подумав, що Вітебськ — велике місто і там божевільним подають набагато щедріше. З іншого боку, у Вітебську багато своїх божевільних, тож там висока конкуренція. Тому він вирушив до Любавицького Ребе за порадою. Але, звичайно, ґабай не пустив його до Ребе.

Тоді мешуґінер став чекати, коли Ребе кудись поїде. І коли коляска Ребе під'їхала до мосту через річку й поїхала повільніше, божевільний заскочив у неї та заговорив із Ребе.

Коли він нарешті зіскочив із коляски, хасиди оточили його.

— Що тобі сказав Ребе?

— Ребе не велів їхати до Вітебська, — відповів мешуґінер, — тому що в Любавичах має бути свій божевільний.

— Але як тобі вистачило розуму чекати на коляску Ребе біля мосту?

На це божевільний відповів так: Мешуґінер-мешуґінер, абер сейхл дарф мен hабн! («Божевільний-то божевільний, але розум теж треба мати!»)

Навіть божевільний повинен мати розум, щоб правильно поводитися у важливі моменти.

Інша історія сталася у вісімдесяті роки. Одна молода жінка з Єрусалима захворіла на страшну хворобу й приїхала до Америки на лікування. Вона чула, що щонеділі можна підійти до Любавицького Ребе, попросити благословення та долар на цдаку. Вона не була хабадницею, але всі знали, що благословення Ребе діють.

Вона попросила сестру, яка жила недалеко від Нью-Йорка, піти з нею до Ребе в неділю, щоб отримати благословення на зцілення. Але її сестра була заміжня за сатмарським хасидом і боялася, що чоловік розсердиться, дізнавшись, що вона просила благословення в хабадського Ребе, а не у свого, сатмарського. Її хвора сестра наполягала, і сестра-сатмарка погодилася — за умови, що її чоловік нічого не дізнається.

Вони вистояли багатогодинну чергу до Ребе. Коли підійшла їхня черга, жінка з Ізраїлю попросила у Ребе благословення на повне одужання, але Ребе лише поблагословив її звичайним побажанням: «Благословення та успіху» (брохэ вэ-ацлохэ), і дав долар на цдаку, — а ось її сестрі-сатмарці Ребе дав долар і чомусь побажав повного одужання (рефуа шлема).

Увечері, коли сатмарський хасид повернувся додому, дружина попросила його не гніватися, зізналася, що не встояла перед умовляннями сестри, і розповіла, як Ребе переплутав благословення...

Її чоловік, серйозна людина, зблід і сказав дружині: «Вставай, їдемо до лікарні! Тобі не слід було туди ходити, але раз уже ти пішла, май на увазі: Любавицький Ребе не плутає! Якщо він побажав тобі одужання, значить, щось є...»

Вони вирушили на обстеження, і справді з'ясувалося, що в неї розвивалася серйозна хвороба, і якби вони не схаменулися, могло б бути запізно. А сестра з Ізраїлю (як ви, напевно, вже зрозуміли) повністю одужала, наче нічим і не хворіла.

Є моменти, коли потрібно точно знати, як вчинити. Можна весь рік робити дурниці, але в момент, коли наш вирок скріплюється печаткою, кожен із нас має ухвалити добре рішення: у чомусь просунутися в єврействі, будь то кашрут, тфілін або запалювання суботніх свічок. Є моменти, коли не можна чекати, а потрібно заскочити в коляску, як той любавицький божевільний, і як той сатмарський хасид, якому вистачило розуму негайно відвезти дружину до лікарні.

І зараз, коли сонце заходить, коли Небесні врата ось-ось зачиняться, коли ми приступаємо до молитви «Неїла», коли Вс-вишній тримає печатку в руках, — не можна проґавити цей момент!

Нехай пошле всім нам Вс-вишній рік здоров'я та радості, достатку й спокою, рік істинного та повного Визволення!

Слухав і переказав Яків Шапіро

=====================================================

Наш раввин рассказывал в Йом-Кипур...

ЗАПРЫГНУТЬ В ПОВОЗКУ

Мы стоим перед молитвой «Неила» — самой важной молитвой в году. Раньше мы просили: «И запиши нас в Rнигу доброй жизни», — теперь же, во время «Неилы», мы будем взывать к Нему: «Скрепи печатью наш добрый приговор!»

Эта история произошла два века назад. В местечке Любавичи жил городской сумасшедший (на идише — мешугинер), который кормился подаянием. Его так и звали: «сумасшедш ий из Любавичей» («Мешугинер фун Любавичи»). Однажды ему предложили перебраться в Витебск. Он подумал, что Витебск — большой uород и там сумасшедшим подают гораздо щедрее. С другой стороны, в Витебске много своих сумасшедших, так что там высокая конкуренция. Поэтому он отправился к Любавичскому Ребе за советом. Но, конечно, габай не пустил его к Ребе.

Тогда мешугинер стал дожидаться, когда Ребе куда-нибудь поедет. И когда коляска Ребе подъехала к мосту через реку и поехала медленнее, сумасшедший запрыгнул в нее и заговорил с Ребе.

Когда он наконец спрыгнул с коляски, хасиды окружили его.

— Что тебе сказал Ребе?

— Ребе не велел ехать в Витебск, — ответил мешугинер,— потому что в Любавичах должен быть свой сумасшедший.

— Но как тебе хватило ума ждать коляску Ребе возле моста?

На это сумасшедший ответил так: Мешугинер-мешугинер, абер сэйхл дарф мэн hабн!» («Сумасшедший-то сумасшедший, но разум тоже нужно иметь!»)

Даже сумасшедший должен иметь разум, чтобы правильно вести себя в важные моменты.

Другая история случилась в восьмидесятые годы. Одна молодая женщина из Иерусалима заболела страшной болезнью и приехала в Америку на лечение. Она слышала, что каждое воскресенье можно подойти к Любавичскому Ребе, попросить благословение и доллар на цдаку. Она не была хабадницей, но все знали, что благословения Ребе работают.

Она попросила сестру, которая жила недалеко от Нью-Йорка, пойти с ней к Ребе в воскресенье, чтобы получить благословение на исцеление. Но ее сестра была замужем за сатмарским хасидом и боялась, что муж не рассердится, узнав, что она просила благословение у хабадского Ребе, а не у своего, сатмарского. Ее больная сестра настаивала, и а сестра-сатмарка согласилась, — с условием, что ее муж ничего не узнает.

Они выстояли многочасовую очередь к Ребе. Когда подошел их черед, женщина из Израиля попросила у Ребе благословение на полное выздоровление», но Ребе лишь благословил ее обычным пожеланием: «Благословения и успеха» (брохэ вэ-ацлохэа), и дал доллар на цдаку, — а вот ее сестре-сатмарке Ребе дал доллар и зачем-то пожелал полного выздоровления (рефуа шлема).

Вечером, когда сатмарский хасид вернулся домой, жена попросила его не злиться, призналась, что не устояла перед уговорами сестры, и рассказала, как Ребе перепутал благословения...

Ее муж, человек серьезный, побледнел и сказал жене: «Вставай, едем в больницу! Тебе не следовало туда ходить, но раз уж ты пошла, имей в виду: Любавичский Ребе не путает! Если он пожелал тебе выздоровления, значит, что-то есть...»

Они отправились на обследование, и действительно выяснилось, что у нее развивалась серьезная болезнь, и если бы они не спохватились, то могло бы быть поздно. А сестра из Израиля (как вы, наверное, уже поняли) полностью исцелилась, словно ничем и не болела.

Есть моменты, когда нужно точно знать, как поступить. Можно весь год делать глупости, но в момент, когда наш приговор скрепляется печатью, каждый из нас должен принять хорошее решение: в чем-то продвинуться в еврействе, будь то кашрут, тфилин или зажигание субботних свечей. Есть моменты, когда нельзя ждать, а нужно запрыгнуть в повозку, как тот любавичский сумасшедший, и как тот сатмарский хасид, у которого хватило ума тотчас повезти жену в больницу.

И сейчас, когда солнце садится, когда Небесные врата вот-вот закроются, когда мы приступаем к молитве «Неила», когда Вс-вышний держит печать в руках — нельзя упустить этот момент!

Да пошлет всем нам Вс-вышний год здоровья и радости, достатка и спокойствия, год истинного и полного Избавления!

Слушал и пересказал Яков Шапиро