Приблизно сто шістдесят років тому, у 1867 році, відомий письменник Марк Твен відвідав Святу Землю. У ті часи серед мешканців Сполучених Штатів набував популярності особливий вид туризму – подорожі «слідами Біблії». Твен вирушив у цю подорож як кореспондент, регулярно надсилаючи свої нотатки до американських газет. Через два роки ці репортажі були зібрані в книгу, яка стала справжнім бестселером – «Простаки за кордоном, або Шлях нових прочан». Тираж видання на той час був вражаючим – близько сімдесяти тисяч примірників.
У своїх записках Твен детально описує, як їхня група, прибувши із Сирії, найперше відвідала район Дана (сучасний Тель-Дан). Він одразу ж пояснює своїм читачам значення біблійного виразу «від Дана до Беер-Шеви», що уособлює всю протяжність Землі Ізраїлю. І так у кожному місці своєї подорожі письменник неодмінно наводив пов'язану з ним біблійну історію.
Опинившись у Хацорі, Твен згадує про жорстокі битви, які вів тут Єгошуа, і розповідає, що приблизно в цих же місцях століттям пізніше пророчиця Двора наказала Баракові сину Авіноама зібрати десятитисячне військо для битви проти Сісри. Він яскраво описує, як Сісра втік з поля бою і знайшов прихисток у наметі Яель, де згодом був убитий нею. Стоячи на цій землі, Твен намагався уявити собі ті давні битви. Однак він зізнається, що виявив цікавий контраст: вивчаючи Танах, усе здавалося грандіозним, але в реальності його вразило, «як така маленька країна могла мати таку велику історію».
У шкільні роки, читаючи про те, як Єгошуа переміг усіх ханаанських царів, Твен уявляв собі монархів, подібних до правителів Англії, Франції чи Росії. Але, познайомившись із місцевими жителями та умовами життя, він зрозумів, що ці царі, найімовірніше, нагадували бедуїнських шейхів, які очолювали племена чисельністю не більше двох тисяч осіб.
Під час екскурсії провідник показав їм певний колодязь, з яким, згідно з переказами, пов'язана історія Йосефа Праведного, якого туди кинули його брати. Твен детально переповідає всю історію продажу Йосефа, його великодушне прощення братів і порятунок родини від голоду.
Далі мандрівники прибули на берег Кінерету. Вони хотіли найняти човен для прогулянки озером, але місцеві рибалки запросили вісім доларів, тоді як Твен та його супутники були готові заплатити лише чотири. Спроби торгуватися не увінчалися успіхом – арабські човнярі, не бажаючи слухати подальші пропозиції, одразу ж відчалили від берега. Коли мандрівники все ж вирішили погодитися на їхні умови і спробували їх покликати, було вже пізно.
Про Тверію Твен зазначає, що це місто не згадується в Танаху, проте саме тут в останні роки свого існування засідав Санхедрін. Тверія – одне з чотирьох святих міст юдаїзму. На Землі Ізраїлю є чотири міста, що мають звання «святого міста»: Єрусалим, Хеврон, Цфат і Тверія. Цікаво, що Твен був обізнаний із цим фактом. Він також згадує, що в Тверії жили великі та відомі рабини, чиї могили на місцевому кладовищі оточені похованнями двадцяти п'яти тисяч євреїв, які спеціально приїхали сюди, щоб спочити поруч із цими мудрецями.
З Тверії мандрівники попрямували до Цфату. Твен, звісно ж, згадує, що Цфат також входить до числа чотирьох святих міст і що, згідно з єврейською традицією, «саме тут має з'явитися істинний Месія, який принесе світові спасіння».
Однією з заповітних мрій кожного прочанина було перетнути Йордан, слідуючи стопами Єгошуа, який, згідно з Писанням, наказав коенам нести Ковчег Завіту, і води ріки розступилися. Коли група Твена прибула на берег Йордану раннього ранку, вода була холодною як лід, а течія – надзвичайно сильною. Тремтячи від холоду, мандрівники стояли на березі, доки один із них не набрався хоробрості увійти у воду. За ним пішли й інші. Письменник розповідає, що вода доходила їм до грудей, і переправу вони здійснили дуже швидко, після чого, промоклі до нитки, сиділи на березі, очікуючи сходу сонця та можливості зігрітися.
Якщо, описуючи ізраїльські краєвиди, Твен постійно проводив паралелі з біблійними сюжетами, то про місцевих жителів того часу він відгукується вкрай непривабливо. За його словами, вони були брудними, завошивленими, бідними, неосвіченими, з погаслим поглядом і відразливою зовнішністю. Країна, за його описом, перебувала в запустінні – ні садів, ні парків, усюди порожнеча й руїни. Побачене стало для нього справжнім розчаруванням порівняно з ідилічними картинами Святої Землі, які він бачив раніше на живописних полотнах.
Розмірковуючи над побаченим, Твен доходить висновку, що на Землі Ізраїлю здійснилося пророцтво Всевишнього, записане в книзі «Ваїкра» (Левіт). Коли Тора попереджає, що в разі недотримання єврейським народом своїх заповідей вони будуть вигнані з країни, там говориться: «І спустошу Я цю землю, і будуть здивовані нею вороги ваші, що оселилися в ній» (Ваїкра 26:32). Як додає коментатор Раші, «це благо для Ізраїлю – те, що вороги не знайдуть задоволення в їхній землі, яка буде пустельною без своїх мешканців».
Описуючи своє відвідування Єрусалиму, Твен говорить про незліченних бідняків, калік і нещасних, єдиним проханням яких було «бакшиш» (милостиня). Прикметно, що хоча в ті часи більше половини населення Єрусалиму становили євреї, письменник жодного разу не згадує про зустрічі з ними, лише побіжно говорячи про те, що в місті є «Стіна Плачу», до якої євреї приходять молитися.
Однак існує інший текст, де Марк Твен дуже докладно пише про євреїв – це його стаття «Стосовно євреїв». Приводом для її написання послужив лист від єврейського адвоката, який запитав письменника, як пояснити той парадокс, що євреї, будучи зразковими й законослухняними громадянами, тим не менш повсюдно зазнають ненависті. Адвокат також цікавився, чи бачить Твен кінець антисемітизму.
У своїй відповіді Твен погоджується з тим, що «єврей не порушує суспільного порядку та миру... не віддається ледарству й пияцтву, не бешкетує й не прагне до бійок, практично не причетний до вбивств та інших злочинів. Ніхто не заперечує, що єврейський дім – це дім у повному розумінні цього слова; вони ставляться один до одного з повагою, шанування старших для них святе. Коли єврей здоровий, він працює; коли ж не може працювати, одноплемінники піклуються про всі його потреби – і роблять це не скупо, а щиро, причому завжди скромно й непомітно».
Більше того, Твен зазначає, що євреї чесніші за середньостатистичну людину, і доказом цьому служить їхній успіх у діловій сфері. «Основа успіху в бізнесі – чесність; без взаємної довіри жодний бізнес неможливий», – пише він. І тому, незважаючи на те, що євреї становлять лише малу частину населення Нью-Йорка, саме вони домінують у діловому світі вздовж усього Бродвею.
На підтвердження чесності євреїв Твен наводить історію «герцога Гессенського», який жив у Франції. Коли вибухнула Французька революція, герцогу довелося спішно тікати з країни, залишивши все своє майно, яке оцінювалося на ті часи (двісті років тому) в дев'ять мільйонів доларів. Йому необхідно було довірити це багатство комусь надійному, і він вибрав не співвітчизника, а єврея на ім'я Ротшильд. Коли через тридцять років герцог повернувся, Ротшильд повернув йому весь вклад із відсотками.
Твен також розповідає про замітку в пресі, згідно з якою у Відні, столиці Австрії, сильний град завдав серйозної шкоди великому кладовищу: надгробки були розбиті, могильні ліхтарі знищені, сотні вікон розбиті вщент. Триста робітників понад три дні займалися прибиранням уламків. А в кінці замітки було одне прикметне речення: «Жодна градина не впала на єврейську ділянку поховання». Для Твена це ще одне свідчення особливої природи єврейського народу.
Виникає закономірне запитання: якщо все так добре, то чому ж усе так погано? Чому існує такий сильний антисемітизм? Твен стверджує, що основна причина криється не в християнській релігії (доказ цьому – існування антисемітизму задовго до християнства), а в тому, що єврей більш успішний і працьовитий, ніж його неєврейський сусід.
«Якщо єврей вирішував стати лікарем, то ставав найкращим із найкращих і завойовував ринок; якщо займався сільським господарством, то інші фермери були змушені шукати інші джерела заробітку, оскільки не могли з ним конкурувати. Саме тому в християнській Європі були «змушені» заборонити євреям працювати в багатьох професіях. Їм було закрито сільське господарство, юриспруденцію, медицину; наукові установи залишалися для них недоступними – і все це лише тому, що вони виявлялися більш талановитими та успішними. Це не релігійний фанатизм, а реакція на те, що успішний єврей самим своїм існуванням становить собою перешкоду на шляху своїх сусідів, що прагнуть до тих самих цілей».
Підсумовуючи, Твен зазначає, що євреї становлять лише один відсоток людства, але про них завжди і всюди чути. Їхній комерційний вплив колосальний, їхній внесок у світову культуру не піддається вимірюванню звичайними мірками. Єгиптяни, вавилоняни, перси – усі вони виникли свого часу і безслідно зникли. За ними прийшли греки та римляни з їхніми могутніми імперіями – і теж канули в Лету. «Єврей бачив їх усіх і пережив їх усіх». Усе творіння минуще, тільки єврей залишається. І Твен завершує свої роздуми запитанням: «У чому ж секрет цього вічного життя?»
Ми наближаємося день за днем до місяця нісан, місяць, у якому ми вийшли на свободу, і як Ребе завжди цитував, що в цьому місяці Всевишній обрав «взяти Собі народ із середовища народу» (Дварім 4:34). Всевишній обрав нас і вивів із Єгипту, щоб дарувати нам Тору. Секрет вічного життя єврейського народу полягає в його зв'язку з Всевишнім, Який вічний, і в слідуванні шляхом Тори, яка теж вічна. Дорогі друзі, очевидно, що народ Ізраїлю – це вічний народ, і він існуватиме вічно. Але на нас лежить відповідальність переконатися в тому, щоб і наші нащадки в майбутньому залишалися частиною цього вічного народу.
--