218 років тому відбулося весілля, яке стало одним із найвідоміших в хасидській історії. Це було весілля між нащадками двох найвидатніших праведників — ребецн Бейлою, онукою Адмора а-Закен (Алтер ребе, автора «Танії»), і рабі Єкутієлем, онуком рабі Леві-Іцхака з Бердичева. Таким чином, два великі учні Магіда з Межерича стали родичами через шлюб.
Оскільки сім’ї жили далеко одна від одної, то весілля вирішили провести в білоруському місті Жлобін, що знаходиться приблизно посередині шляху між Лядами та Бердичевом. Завдяки цій події місто прославилося як місце «Жлобінського весілля».
Весілля відбулося в сівані 5567 (1807) року. Веселощі були величезними – тисячі хасидів зібралися, щоб розділити радість зі своїми вчителями. Як було прийнято в ті часи, хупу зробили напередодні суботи, а весільну трапезу об’єднали з суботною. Серед гостей був і відомий хасид, реб Шмуель Мункес, який був людиною дуже великою духовно, але водночас любив жартувати та веселити всіх.
У суботу вранці, наступного дня після весілля, реб Шмуель порадив деяким хасидам не чекати довгої молитви сватів, яка могла тривати майже до кінця дня, а краще помолитися на світанку і потім весь день веселитися та проводити хасидську трапезу. Так вони і зробили: помолилися, провели кідуш з вином, горілкою і частуваннями, а потім вирішили дістати з печі кугель для десерту. Сталося так, що вони вийняли саме той найкращий кугель, який приготувала дружина Алтер ребе, ребецн Штерна, спеціально для почесних родичів.
Коли прийшов час подавати кугель, ребецн виявила, що він зник, і в розпачі закричала. Зрозумівши, хто винен, вона поспішила до чоловіка і поскаржилася на реб Шмуеля, який не знав меж своїм витівкам. Ребе велів покликати Шмуеля. Той прийшов у страху. «Є двоє, що сперечаються, — сказав Алтер ребе, — нехай кожен викладе свої аргументи». Ребецн розповіла, скільки праці вклала в приготування особливого кугеля і як усе було зіпсовано. Ребе звернувся до Шмуеля: «А ти що скажеш?» — «З мого боку, — вигукнув Шмуель, — ніяких претензій немає: кугель був дуже смачний!»
Після весілля рабі Леві-Іцхак звернувся до свого свата – Алтер ребе: «Тепер, коли ми відсвяткували весілля, давай зробимо разом якусь добру справу». Алтер ребе погодився, і Бердичівський цадик сказав, що у нього є дівчина-сирота, яку потрібно видати заміж, але немає коштів. Тому вони вирішили разом збирати пожертви.
У місті жив гвір (заможний чоловік), відомий своїм милосердям. Зазвичай він щедро і шанобливо жертвував, особливо біднякам із хороших сімей і вченим. Тому бердичівський цадик сказав: «Підемо спочатку до нього, адже він — великий благодійник». Гвір зустрів їх радісно, вислухав прохання, але… дав лише пів копійки. Бердичівський цадик взяв і пішов. Через деякий час банкір наздогнав їх і, вибачаючись, дав десять рублів. Потім знову прибіг і зі сльозами пояснив, що того дня був засмучений, тому повівся негідно, і дав тисячу рублів на весілля сироти.
Потім рабі Леві-Іцхак пояснив Алтер ребе справжню історію: кілька тижнів тому гвір хотів дати милостиню біднякові, але в той момент у нього при собі була тільки пів копійки. Бідняк, обурившись, кинув монету йому в обличчя і ледь не пошкодив око. Відтоді багатій вирішив давати всім тільки по пів копійки. Так він перестав допомагати по-справжньому і цей гріх потягнув за собою інший гріх. Тому рабі Леві-Іцхак навмисне взяв від нього пів копійки, щоб відкрити для нього шлях до нової заповіді, адже «одна заповідь тягне за собою іншу». Таким чином гвір знову повернувся до колишньої щедрості.
Як бачимо, людина, яка колись робила багато добра, може замкнутися через образу і перестати допомагати. Але іноді достатньо звільнити її від внутрішнього болю, щоб вона знову повернулася до добрих справ.
Тижнева глава «Кі теце» містить найбільшу кількість заповідей у Торі. І якщо придивитися, то багато з них вчать нас чуйності та милосердю: до тварин, до птахів, до ворогів, до простих людей і навіть до Всевишнього.
До птахів – заповідь відпустити матір-птаха, що сидить на гнізді. Використати материнський інстинкт проти неї — це жорстокість.
До тварин – не можна орати на бику і ослі разом, бо один сильний, а інший слабкий. Це вчить співчуттю.
Навіть до ворогів («не гидуй єгиптянином, бо він дав вам притулок у часи голоду») – бо навіть якщо пізніше він зробив зло, треба пам’ятати добро.
До простих людей – не можна затримувати плату найманцю, який з нетерпінням чекає на неї.
Таким чином, Тора вчить бути чуйними до тварин, до ворогів, до ближніх. Але є ще одна «сторона», до якої ми повинні проявити чуйність — це наша власна душа. Душа не може сама по собі виконати заповіді: вона потребує нашої участі. Вона не може надіти тфілін або запалити свічки — це повинні зробити ми.
Більшу частину доби ми зайняті тілесними справами — їмо, спимо, заробляємо гроші. Але хоча б трохи потрібно приділити увагу душі: п’ять хвилин на день — молитва, заповідь, добра справа. І тоді Всевишній у відповідь проявить до нас Свою чуйність і дасть нам добрий і солодкий рік.