Останнім часом багато людей запитують мене:
після більш ніж чотирьох років війни,
після сирен, ракет, втрат і накопиченої втоми,
і після болючих подій, що трапляються з євреями навіть далеко від нас — як те, що ми нещодавно бачили в Австралії —
звідки ще брати сили?
І як можна продовжувати говорити про світло, про надію, про будівництво?
Отже, ось моя відповідь.
Є світло, а є перше світло.
Є тепло, а є джерело тепла.
Є добрі вчинки, а є істина, яка їх народжує.
Перше світло не вимірюється кількістю темряви навколо.
Навпаки — воно вимірюється тим, що залишається світлом навіть тоді, коли його важко побачити.
Воно не тікає від реальності, а освітлює її зсередини.
Воно не скасовує біль, але надає йому сенс.
Воно не чекає тихих днів — воно народжується саме в буремні часи.
А тепло — це не лише миттєве відчуття полегшення.
Це сила, яка тримає довго.
А джерело тепла — це віра, відповідальність і зобов’язання, що не дозволяють нашим рукам охолонути, навіть коли серце втомлене.
Це те саме джерело, з якого черпали силу покоління до нас, і саме воно продовжує живити й нас сьогодні.
Не вперше в єврейській історії ми стоїмо перед темрявою.
Маккавеї стояли нечисленні проти багатьох — без певності, лише з однією свічкою і однією вірою.
У дні Голокосту були ті, хто запалював свічку навіть тоді, коли світ валився навколо, бо знав: майбутнє існує, навіть якщо його неможливо побачити.
І в кожній війні — та сама свічка, та сама віра і той самий погляд уперед тих, хто запалює світло не лише для себе, а й для тих, хто прийде після нього.
У нашій громаді в Україні ми не говоримо про надію як про теорію.
Ми живемо нею:
у кожній дитині, яка вранці йде до навчального закладу, незважаючи на важку ніч;
у кожному літньому чоловікові чи жінці, які отримують гарячу їжу й щиру усмішку;
у кожній родині, що знаходить тут дім, стабільність і людські обійми.
Це не само собою зрозуміло.
І це нелегко.
Але це — справжнє.
Світ іноді може здаватися розгубленим, жорстоким і навіть темним.
Але наша відповідальність — як євреїв, як людей, як громади — бути тими, хто не дозволяє темряві задавати тон.
Не з наївності, а з глибокої віри в те, що добро сильніше, навіть якщо воно тихіше.
Справжнє світло не шумить.
Воно просто горить.
І запалює інших.
Саме зараз, саме тут, саме після всього, що ми пережили —
ми обираємо додавати світло.
Продовжувати будувати.
Продовжувати виховувати.
Продовжувати піклуватися одне про одного.
І це не просто відповідь на запитання.
Це — місія.