Наш раввин рассказывал в субботу...
Cкажи Аарону и возвести ему: когда будешь зажигать светильники — семь светильников должны освещать пространство перед менорой».
Бемидбар 8:2»
Слово «беѓаалотха», по которому названа глава Торы, упрощенно переводят «когда будешь зажигать», но на самом деле это довольно редкое слово означает «поднимать», «воздымать». Раши, опираясь на Талмуд, объясняет смысл такого выбора: тот, кто зажигает светильник, должен держать огонь у фитиля до тех пор, пока пламя не начнёт подниматься само по себе.
Тора открывает нам великую тайну: зажигание меноры — это не просто сжигания масла. Перед нами самое очищенное, Б-жественное определение сути воспитания.
«Душа человека — светильник Г-сподень», — говорит царь Шломо. Когда мы приступаем к делу воспитания, нельзя ограничиться тем, чтобы просто держать огонь у фитиля. Задача воспитателя – разжигать пламя до тех пор, пока оно не будет подниматься самостоятельно. Тора не говорит: «зажги». Она говорит: «сделай так, чтобы пламя горело само». Разница колоссальная: в одном случае ты постоянно поддерживаешь горение, в другом — создаёшь внутренний огонь, который уже горит сам, не нуждаясь в твоей опеке.
Талмудический трактат «Эдуйот» рассказывает про последние часы жизни великого мудреца рабби Акавьи бен Маѓалальэля. Его сын попросил замолвить за него словечко перед его товарищами, мудрецами Торы. Казалось бы, что может быть более естественным, чем такая понятная человеческая просьба? Но отец смотрит на него и говорит всего лишь два слова: «Не буду».
- Но почему? – пораженно спрашивает сын. — Ты считаешь меня недостойным своей рекомендации?
И отец отвечает фразой, которая вошла в вечность: «Нет, — но пусть твои собственные поступки приближают тебя (к людям) или отдаляют от них».
Нам хочется возмутиться: разве помочь сыну — это не долг любящего отца? Но Акавья бен Маѓалальэль действовал именно из самой глубокой любви. Он понимал: открой он сыну двери своим именем, и тот всю жизнь будет чувствовать, что горит не своим огнём, что его пламя — одолженное, что без отцовской спички он — ничто. И он сказал сыну: «Я верю в тебя. Твое пламя должно подниматься само».
Здесь рав Авроом вспомнил своего учителя — главу ешивы, педагога с двадцатипятилетним стажем. «Мне неважно, как ведут себя мои студенты внутри этих стен, — однажды сказал он. — Придёт день, когда мой ученик выйдет за пределы этих стен и закроет за собой дверь. И вот тогда станет ясно, вложил ли я в него то, что останется с ним навсегда. Вложил ли я в него подлинную богобоязненность — или просто держал его в рамках с помощью кнута и пряника?
Это и есть то пламя, которое поднимается само. Или не поднимается...
В завершение раввин рассказал историю Авраама Петера — инженера, который участвовал в создании ВВС Израиля, а потом работал в НАСА. В 1970 году, во время аварии на корабле «Аполлон-13», он находился в командном центре и помог спасти экипаж космического корабля.
В годы войны семья Авраама Петера оказалась в лодзинском гетто. Однажды ему, в то время еще подростку, с риском для жизни — за такое расстреливали на месте, — удалось раздобыть яблоко. Он принёс яблоко больному, умирающему отцу. Нам трудно представить, какой голод царил в гетто. И все же отец медленно поднял яблоко, произнёс благословение на фрукты — «борей при а-эц», а затем благословение «шеѓехеяну»: то, которое произносят в знак благодарности Всевышнему за то, что человек дожил до радостного события. Потом отец откусил кусочек от яблока, а оставшееся разделил между всеми членами семьи.
«И это сделало меня евреем по-настоящему, — говорит доктор Петер. — Я увидел, что инстинкты не властны над нами. Отец победил голод, страх, унижение — одним благословением.»
Отец Авраама умер в гетто. Но то, что он вложил в сына тем утром, осталось в нем до конца жизни и помогло спасти троих астронавтов. Вот что значит — пламя, которое поднимается само.
============================
Наш рабин розповідав у суботу...
«Скажи Ааронові і звісти йому: коли будеш запалювати світильники — сім світильників мають освітлювати простір перед менорою».
Бемідбар 8:2
Слово «беѓаалотха», за яким названа глава Тори, спрощено перекладають як «коли будеш запалювати», але насправді це доволі рідкісне слово означає «піднімати», «возносити». Раші, спираючись на Талмуд, пояснює сенс такого вибору: той, хто запалює світильник, має тримати вогонь біля ґнота доти, доки полум’я не почне підніматися саме по собі.
Тора відкриває нам велику таємницю: запалювання менори — це не просто спалювання олії. Перед нами найочищеніше, Б-жественне визначення суті виховання.
«Душа людини — світильник Г-сподній», — говорить цар Шломо. Коли ми приступаємо до справи виховання, не можна обмежитися тим, щоб просто тримати вогонь біля ґнота. Завдання вихователя — розпалювати полум’я доти, доки воно не почне підніматися самостійно. Тора не говорить: «запали». Вона говорить: «зроби так, щоб полум’я горіло саме». Різниця колосальна: в одному випадку ти постійно підтримуєш горіння, в іншому — створюєш внутрішній вогонь, який уже горить сам, не потребуючи твоєї опіки.
Талмудичний трактат «Едуйот» розповідає про останні години життя великого мудреця раббі Акав’ї бен Маѓалалеля. Його син попросив замовити за нього слово перед його товаришами, мудрецями Тори. Здавалося б, що може бути природнішим, ніж таке зрозуміле людське прохання? Але батько дивиться на нього і говорить лише два слова: «Не буду».
— Але чому? — вражено запитує син. — Ти вважаєш мене недостойним своєї рекомендації?
І батько відповідає фразою, яка увійшла у вічність: «Ні, — але нехай твої власні вчинки наближають тебе (до людей) або віддаляють від них».
Нам хочеться обуритися: хіба допомогти синові — це не обов’язок люблячого батька? Але Акав’я бен Маѓалалель діяв саме з найглибшої любові. Він розумів: відкрий він синові двері своїм ім’ям — і той усе життя відчуватиме, що горить не своїм вогнем, що його полум’я — позичене, що без батькової сірника він — ніщо. І він сказав синові: «Я вірю в тебе. Твоє полум’я має підніматися саме».
Тут рав Авроом згадав свого вчителя — голову єшиви, педагога з двадцятип’ятирічним стажем. «Мені неважливо, як поводяться мої студенти всередині цих стін, — якось сказав він. — Прийде день, коли мій учень вийде за межі цих стін і зачинить за собою двері. І тоді стане зрозуміло, чи вклав я в нього те, що залишиться з ним назавжди. Чи вклав я в нього справжню богобоязненність — чи просто тримав його в рамках за допомогою батога і пряника?»
Це і є те полум’я, яке піднімається саме. Або не піднімається...
На завершення рабин розповів історію Авраама Петера — інженера, який брав участь у створенні ВПС Ізраїлю, а потім працював у НАСА. У 1970 році, під час аварії на кораблі «Аполлон-13», він перебував у командному центрі і допоміг врятувати екіпаж космічного корабля.
У роки війни родина Авраама Петера опинилася в лодзинському гетто. Одного разу йому, тоді ще підлітку, ризикуючи життям — за таке розстрілювали на місці, — вдалося дістати яблуко. Він приніс яблуко хворому, вмираючому батькові. Нам важко уявити, який голод панував у гетто. І все ж батько повільно підняв яблуко, промовив благословення на фрукти — «борей при а-ец», а потім благословення «шеѓехеяну»: те, яке промовляють на знак подяки Всевишньому за те, що людина дожила до радісної події. Потім батько відкусив шматочок від яблука, а решту поділив між усіма членами родини.
«І це зробило мене євреєм по-справжньому, — говорить доктор Петер. — Я побачив, що інстинкти не владні над нами. Батько переміг голод, страх, приниження — одним благословенням.»
Батько Авраама помер у гетто. Але те, що він вклав у сина того ранку, залишилося в ньому до кінця життя і допомогло врятувати трьох астронавтів. Ось що означає — полум’я, яке піднімається саме.