Розповідають, що один із перших хасидів Алтер Ребе — автора «Танії» та засновника хасидизму Хабад — прийшов до нього в дні бейн мецарім («між тіснин», тритижневий період між 17 тамуза і 9 ава), зламаний і пригнічений. Хасид гірко плакав і скаржився на те, що його гріхи й провини повторюються знову і знову, і що, попри всі його зусилля та молитви, він знову й знову опиняється в тих самих духовних кризах і тих самих падіннях, знайомих йому з минулого. Він відчував себе безпорадним перед своєю особистою історичною петлею.
Алтер Ребе подивився на нього і сказав: «Знай, що не існує двох однакових падінь, і другий гріх не подібний до першого. Коли людина грішить уперше, це відбувається через силу кліпи й повне віддалення від святості. Але після того як вона вже розкаялася і плакала, друге падіння — це лише “решімо”, зовнішній слід і тимчасова слабкість. Сама душа вже перебуває на вищому рівні, і тому виправлення тепер значно легше й ближче». Ці слова оживили душу хасида, який зрозумів, що повторюваність — це не покарання, а тонший етап на шляху до повного очищення.
Коли ми глибше занурюємося в читання Хумаша (П’ятикнижжя), особливо в останні тижневі глави, що описують завершення сорокарічної мандрівки пустелею, перед нами відкривається вражаюче історичне явище. Існує дивовижна й майже лякаюча подібність між подіями Виходу з Єгипту і подіями, що сталися через сорок років — безпосередньо перед входом до Землі Ізраїлю. Майже кожна криза, гріх або ключова подія, що відбулися з поколінням пустелі, повторилися з вражаючою точністю у покоління синів, які стояли на порозі входу до Святої Землі.
Перший і найяскравіший приклад — криза з водою. Одразу після розсічення Червоного моря, у главі «Бешалах», сини Ізраїлю приходять до Рефідима й стикаються з нестачею води. Реакція народу різка: «І сперечався народ із Моше» (Шмот 17:3). Ситуація доходить до межі, і Моше вигукує: «Ще трохи — і поб’ють мене камінням» (Шмот 17:4). Божественна відповідь — вдарити по скелі, щоб із неї пішла вода. І ось, через сорок років, у главі «Хукат», історія повторюється: народ приходить у пустелю Цін, знову немає води, і знову звучить знайоме формулювання: «І сперечався народ із Моше» (Бемідбар 20:4). Моше отримує вказівку взяти посох і говорити до скелі, але зрештою б’є по ній і дає воду громаді.
Ці паралелі продовжуються і в сфері релігійних та національних гріхів. Жахливий гріх золотого тельця, що стався лише через сорок днів після дарування Тори, знаходить своє відображення через сорок років — у гріху Баал-Пеора в главі «Балак». В обох випадках йдеться про тяжке ідолопоклонство, яке викликало сильний Божественний гнів. Мідраш навіть підкреслює цей зв’язок і зазначає, що другий гріх є продовженням першого.
Так само і з відкиненням Землі Ізраїлю. У гріху розвідників у главі «Шлах» увесь народ плаче й відмовляється йти в землю, стверджуючи, що не зможе перемогти, що призвело до вироку сорока років блукань. Наприкінці шляху, у главі «Матот», коліна Гада і Реувена просять залишитися на східному березі Йордану й не входити в землю. Реакція Моше різка й викривальна: він прямо порівнює їх із їхніми батьками: «І ось ви стали замість батьків ваших — породження грішників» (Бемідбар 32:14).
Перший погляд на цю повторюваність може викликати глибоку тривогу й відчай. Якщо історія завжди повторюється, значить, ми замкнені в нескінченному колі помилок і страждань. Однак уважніше вивчення деталей виявляє принципову різницю: вдруге все завжди значно легше, ніж уперше.
У другій водній кризі Моше вже не боїться за своє життя і не говорить: «Ще трохи — і поб’ють мене камінням». Гнів народу помітно зменшився, і саме Моше дорікає їм. У гріху Баал-Пеора не було ідеологічної кризи повної втрати віри, як у гріху тельця, коли було сказано: «Ось бог твій, Ізраїлю» (Шмот 32:4). Цього разу це було захоплення пристрастю до дочок Моава, при тому що внутрішня віра в Бога залишалася.
Так само і в колін Гада та Реувена різниця величезна. Не весь народ відкинув землю — лише два коліна. Ба більше, їхній мотив був не страх, а суто економічне міркування — пасовища для їхньої худоби. Вони любили землю і навіть добровільно погодилися йти попереду війська, щоб брати участь у її завоюванні.
Висновок із цього величезний: історія справді повторюється, але накопичений досвід і навчання на минулому призводять до того, що шкода зменшується, а тяжкість слабшає. Виправлення стає легшим із плином часу та розвитком свідомості.
Цей принцип яскраво проявляється і в наші дні — у дні «між тіснин» і трьох тижнів, коли народ Ізраїлю сумує за зруйнуванням двох Храмів.
Перший Храм був зруйнований Навухаднецаром (Навуходоносором), царем Вавилона. Через сімдесят років було збудовано Другий Храм, який згодом також був зруйнований римлянами. На перший погляд — знову болісне повторення історії. Однак при уважному розгляді видно, що друге руйнування було менш тяжким. Перший Храм простояв 410 років, а Другий — 420 років.
Більше того, Ребе підкреслював важливу відмінність: руйнування Першого Храму було тотальним — «до основи», тобто вороги знищили навіть фундамент. Натомість під час руйнування Другого Храму залишилися основи і Західна стіна, від якої ніколи не відходила Божественна присутність. Фізична й духовна шкода вдруге була більш обмеженою.
Ребе часто цитував слова Талмуду: «Міра добра більша за міру покарання» (трактат «Сота», арк. 11-а). Якщо навіть у негативних подіях видно, що повторення стає м’якшим, то в добрі й святості це проявляється ще більше.
Історія народу Ізраїлю — це не замкнене коло страждань, а спіраль, що піднімається вгору. Кожна повторювана криза приходить у м’якшій формі, бо народ уже пройшов очищення. Звідси виникає тверда впевненість і велика надія: перше визволення з Єгипту було тимчасовим, але майбутнє визволення буде вічним. Третій Храм, який буде збудований невдовзі в наші дні, стане вічним і вже не буде підвладний руйнуванню, і після нього більше не буде вигнання.