ДІМ СВЯТОСТІ
Жили-були два брати. Один із них був одружений і мав велику родину, другий був неодружений, і володіли вони спільним полем, розділеним межею. Одного разу вночі, під час жнив, неодружений брат лежав у своєму домі й думав: «От я самотній, багато мені не потрібно. А в мого брата велика родина, треба йому допомогти. Віддам-но я йому частину свого врожаю!» З цими словами він підхопився й попрямував до свого амбару. Наповнивши мішок, він тихенько рушив на «братову» половину. Тим часом другий брат міркував так: «От у мене велика родина, ми всі разом легко впораємося зі збиранням врожаю, а мій брат самотній… Треба йому допомогти!» І він, набравши у своєму амбарі зерна, рушив назустріч братові. Вони зіткнулися в темряві, але, зрозумівши, у чому річ, міцно-міцно обійнялися. А на тому місці, де так наочно була продемонстрована братня любов, пізніше був збудований Бейт га-Мікдаш, Єрусалимський Храм.
На території Ерец-Ісраель — землі, подарованої єврейському народові Всевишнім, є три місця, які євреї, не задовольнившись статусом подарованого, викупили. За дуже повноцінні шекелі. Це Махпела — печера з могилами праотців у Хевроні, гробниця Йосефа, одного із синів Яакова, у Шхемі, і поле, що належало останньому євусейському царю Єрусалима — Аравні, місце, де був зведений Храм.
Усього в єврейській історії було три Храми. Перший із них — переносний, який називався Мішкан, був споруджений за особистим велінням і безпосередньо під керівництвом Всевишнього. Цей Храм переносили з місця на місце, залежно від того, де в той момент перебували євреї, і він заслуговує на окрему розмову. Два інші Храми, відомі нам як Перший і Другий Храм, будувалися в одному й тому самому місці, знову ж таки за велінням Всевишнього, причому це веління стосувалося як місця, так і часу будівництва. Власне, почати спорудження постійного Храму мав намір ще цар Давид, однак йому це було заборонено. Єдине, що зміг зробити перший єврейський правитель Єрусалима — викупити місце «будівельного майданчика». Цікаво, що за ділянку було сплачено 600 шекелів, причому кожне з колін єврейського народу внесло по 50, і таким чином це місце — Храмова гора — однаковою мірою належить усім євреям (Єрусалим, нагадаємо, розташований на території коліна Біньяміна, але саме місто — власність Давида та його нащадків із коліна Єгуди).
Давид, якому було оголошено, що він не зможе побудувати Храм, оскільки він пролив за час свого правління чимало крові, все ж намагався зробити свій внесок у будівництво, почавши хоча б рити котлован, однак це закінчилося невдачею, і якби не винахідливість його радника Ахітофеля, то, можливо, навіть новим Потопом… Утім, Давид зміг заготовити певну кількість матеріалів для будівництва, а також підготував для свого сина проект майбутнього Храму (проект Давид отримав від Всевишнього, і тому намагався сам звести Храм).
Будівництво ж Першого Храму, який іноді називають «Храмом Соломона», було призначене синові Давида — мудрому царю Шломо (Соломону). Тривало воно 11 років, і в ньому брали участь 153 тисячі фінікійців (які славилися як умілі будівельники) і 30 тисяч євреїв. «Субпідрядником» робіт виступав цар сусіднього фінікійського міста Тіра — Хірам. Хірам постачав Шломо робітників і ліванський кедр, а після завершення будівництва Шломо розплатився з другом-царем, передавши йому у володіння два міста. Традиція говорить, що під час будівництва Першого Храму не постраждала жодна людина, і взагалі на будівельному майданчику панували надзвичайний спокій і умиротворення.
Перший Храм проіснував 410 років, поки не був зруйнований 9 ава царем Бавеля (Вавилона) Навухаднецаром (Навуходоносором). У Талмуді сказано, що Шломо (а він же був наймудрішим із людей) передбачав можливість руйнування, тому в надрах Храмової гори ним був влаштований тайник для найсвятіших предметів храмового начиння. Запис про це нібито зробили на мідних сувоях (для кращого збереження). Між іншим, серед текстів, знайдених у Кумрані, є мідний сувій. Зараз він зберігається в Аммані (Йорданія), і там справді перелічено величезну кількість різних коштовних предметів і вказано, як і де їх шукати! Проблема, однак, у тому, що за минулі 2500 років топографія і топоніміка місцевості сильно змінилися, вже немає тих пагорбів, колодязів і ущелин, та й сувій лише один, хоча повний перелік предметів займав сім(!) сувоїв. Водночас у ефіопів із цього приводу є своя, особлива думка. Вони впевнені, що Ковчег Завіту був викрадений із Єрусалима сином Шломо і цариці Шеви (Савської) — першим ефіопським царем Менеліком, і нині зберігається в підвалах церкви Марії Сіонської в ефіопському містечку Аксум.
Після руйнування Першого Храму євреї були відведені у вавилонське вигнання, звідки повернулися за наказом царя Кореша (Кіра Великого). Їм було наказано (!) повернутися до Єрусалима і почати відновлення Храму. На це з державної скарбниці виділялася відповідна сума, а також поверталося все храмове начиння. Однак незабаром будівництво було призупинене. Шомронім (самаряни), які заселили за час вигнання Ерец-Ісраель, написали «куди слід» про «нецільове використання виділених коштів», і будівництво було заморожене «до розгляду скарги». Пізніше скаргу розглянули, звинувачення визнали неправдивими, і Храм усе ж було завершено. На жаль, багатьох предметів начиння, зокрема Ковчега, у цьому Храмі вже не було, та й у деяких аспектах Другий Храм відрізнявся від Першого (частково повторюючи Перший Храм, частково втілюючи пророцтва Єхезкеля про Третій Храм).
Другий Храм простояв 420 років, саме з ним пов’язані події Хануки. Незадовго до руйнування Храм був перебудований царем Гордусом (Іродом), який значно розширив території, прилеглі до Храму, і прикрасив його так, що, за словами мудреців, той, хто не бачив Храму часів Гордуса, той не бачив величі. Зокрема, його стіни були зведені із зеленуватих і білих каменів. Ряди каменів одного кольору чергувалися з рядами іншого, причому білі ряди виступали з поверхні стіни більше, ніж зеленуваті. Завершивши будівництво, цар хотів облицювати стіни золотом, однак мудреці заперечили. Річ у тім, що сонячні промені, падаючи в спекотний день на стіни Храму, створювали дивовижний ефект: здавалося, що стіни хвилюються, мов морські хвилі.
Другий Храм також був зруйнований 9 ава, але цього разу римськими військами під командуванням Тита Флавія. У Талмуді про це сказано так: «Коли первосвященик побачив, що Храм горить, він піднявся на дах Чертога, і разом із ним — безліч молодих коѓенів, які тримали в руках храмові ключі. «Владико світу! — звернулися вони до Всевишнього. — Не удостоїлися ми бути вірними скарбниками Твого Храму — то ось, ми повертаємо Тобі ключі!» З цими словами вони кинули ключі вгору — і з небес з’явилася ніби долоня і прийняла ключі. А коѓени і левіти, побачивши, що Храм згорає, взяли музичні інструменти Храму, кинулися у вогонь і згоріли» (Псикта равті, 26:7).
І все ж, незважаючи на деякі відмінності, загальна будова Першого і Другого (та й Третього теж) Храмів однакова: двір жінок, внутрішній двір, Гейхал (чертог, зал), Святилище і Святе Святих.
Двір жінок
Двір жінок — це зовнішній двір, оточений колонадою, на даху якої у свято Сукот збираються жінки, щоб дивитися на святкові веселощі, являє собою квадрат розмірами 135 на 135 ліктів (лікоть — міра довжини, приблизно 0,5 м). У чотирьох кутах двору розташовані приміщення без дахів розмірами 40 на 40 ліктів.
Південно-східне приміщення — так звана «Палата назірів». Назір — згідно з Торою, єврей, який узяв на себе обітницю вести протягом певного періоду особливий спосіб життя: не пити й не їсти нічого з винограду, не стригти волосся на голові та ретельно дотримуватися ритуальної чистоти. Назіром був, наприклад, Шимшон (Самсон). У цьому приміщенні після закінчення строку обітниці назири варять м’ясо принесених ними жертв і остригають своє волосся.
У північно-східному приміщенні знаходився склад дров, де священнослужителі (коѓени), які мають фізичні вади і тому не мають права брати участь у храмовому служінні, відокремлюють чисті поліна від червивих, непридатних для жертівника. Саме в північно-східному приміщенні брати Макабі сховали залишки жертівника, оскверненого греками.
У північно-західному приміщенні — міква (спеціальний басейн, занурення в який, згідно з Торою, очищає від ритуальної нечистоти) для тих, хто очищається від цараат (згідно з Торою — особливий стан людини, який зовні проявляється у вигляді яскраво-білих плям на шкірі та характеризується високим ступенем ритуальної нечистоти. Після одужання така людина повинна пройти процедуру ритуального очищення і, зокрема, здійснити певні жертвоприношення. Слід підкреслити, що стан «цараат», який не має нічого спільного зі звичайною проказою, викликається суто духовними причинами і має місце лише тоді, коли існує Храм, у якому Всевишній присутній серед народу Ізраїлю).
У південно-західному було сховище вина та оливкової олії для потреб храмової служби.
Наприкінці двору жінок, перед воротами Никанора, були розташовані 15 напівкруглих сходинок, якими піднімалися у двір чоловіки (внутрішній). Кількість цих сходинок відповідає 15 псалмам «Шир га-Маалот» у книзі Теѓілім. На них стояли левіти в дні свята Суккот і співали у супроводі музичних інструментів.
По обидва боки сходів знаходилися склади музичних інструментів.
Внутрішній двір
Святість Внутрішнього двору Храму, призначеного для здійснення жертвоприношень, вища, ніж святість Двору жінок. Його територія (розмірами 187 на 135 ліктів) була оточена стіною. У двір ведуть сім воріт: три з північного боку (Шаар га-ніцоц, Шаар га-корбан і Шаар бейт га-мокед); три з південного (Шаар га-делек, Шаар га-бхорот і Шаар га-маїм) і одні зі східного (Шаар Никанор). Усі ворота — 10 ліктів завширшки і 20 ліктів заввишки. Двері всіх воріт Храму були вкриті золотом, виняток становили мідні Східні ворота між Внутрішнім двором і Двором жінок — Шаар Никанор. Вони були залишені у своєму первісному вигляді і названі так на пам’ять про диво. Єврей на ім’я Никанор вирушив до Єгипту, в місто Александрія, щоб тамтешні майстри виготовили ці двері, а коли він віз їх на кораблі, почалася страшна буря, і щоб полегшити корабель, моряки скинули одну зі стулок дверей у море. Другу ж стулку Никанор захистив, проявивши готовність до самопожертви. Яким же було загальне здивування, коли корабель увійшов у порт Ако: виявилося, що перша стулка не потонула, а припливла слідом за кораблем! До речі, на туніському острові Джерба, де проживала єврейська громада, майже повністю складена з коѓенів, ворота в синагозі села Хара-Загіра, за переказами, були воротами Першого Храму, врятованими з вогню пожежі.
Сам внутрішній двір поділявся на кілька частин.
Двір чоловіків — частина Внутрішнього двору, доступна для ритуально чистих чоловіків. Між ним і двором священнослужителів (коѓенів) — чотири сходинки, на яких під час здійснення жертвоприношень стояли левіти — музиканти і співаки.
У дворі чоловіків (іноді називався «двір Ізраїля») під час жертвоприношень стояла група євреїв, які читали спеціальні молитви. Робилося це для того, щоб у храмову службу були залучені всі три групи єврейського народу — коѓени, левіти та ісраелім (усі інші євреї).
Двір коѓенів. Тут виконують усе, що необхідно для принесення жертв: ріжуть жертовних тварин, кроплять їхньою кров’ю жертівник, знімають шкіру з туш, розчленовують їх і спалюють на жертівнику, а також здійснюють жертвоприношення з борошна й олії («мінха») і узливання на жертівник вина та води у свято Сукот.
Зовнішній жертівник. Жертівник цей потрібно було спорудити з каміння, до якого не торкалося залізо (залізо — символ убивства і руйнування, а жертівник — символ миру). Цар Шломо вирішив це завдання за допомогою черв’ячка шаміра, який мав здатність різати каміння. Після освячення Храму братами Макабі був споруджений тимчасовий, земляний жертівник. Щоб указати, на яку частину жертівника слід кропити кров жертовних тварин, посередині його оточувала вузька червона смуга. У чотирьох кутах жертівника — особливі виступи; на ньому постійно горіли три багаття. Попіл і перегоріле вугілля згрібали в купу в центрі верхньої поверхні жертівника. Пологий підйом, довжиною 32 лікті, на жертівник (пандус) знаходився з південного боку, з обох боків його — допоміжні, які доходили лише до карниза, що оточував жертівник. Коѓен, який мав нанести жертовну кров на виступи жертівника, піднімався східним допоміжним пандусом, обходив жертівник по карнизу і спускався із західного боку другим допоміжним пандусом. Із карниза ж жертівника проголошувалося благословення «біркат коѓанім» — одна з найдавніших молитов, що збереглася до наших днів.
На півночі Внутрішнього двору знаходилися вісім колон із гачками, на які вішали туші жертовних тварин, щоб знімати з них шкіру. Поруч із цими колонами — вісім мармурових столів для оброблення туш.
Біля самого входу в Гейхал знаходився умивальник, який називався «Мідне море», з якого коѓени омивали свої руки і ноги, приступаючи до роботи. Спочатку умивальник мав лише два крани, але в Другому Храмі там було встановлено пристрій із 12 (!) кранами. Воду в умивальник постійно доводилося носити великим, багато оздобленим бронзовим глечиком.
У тому ж дворі знаходилися два столи — один срібний, інший мармуровий. На срібний коѓени клали предмети, необхідні для здійснення жертвоприношень, на мармуровий — оброблені туші жертовних тварин.
У внутрішньому дворі було ще дев’ять приміщень. На півночі двору були Кам’яна палата, у якій засідав Великий санѓедрін (вищий судово-законодавчий орган єврейського народу, що складався з 71 мудреця Тори), Палата первосвященика і приміщення, де знаходився колодязь, що забезпечував водою весь Храм.
На півдні двору розміщувалися соляний склад, приміщення для первинної обробки шкур, знятих із жертовних тварин, і приміщення для промивання їхніх нутрощів.
На сході була Палата Пінхаса, хранителя одягу, і приміщення для випікання борошняного жертвоприношення, яке двічі на день здійснював первосвященик. У дворі коѓенів також знаходилися кілька допоміжних приміщень — зокрема, Палата левітського роду Автінас, який виготовляв пахощі для кадіння в Храмі, і Палата ткачів завіси.
Продовження буде