В одній із відомих хасидських майс розповідається про святого раббі Зушу з Аніполя, який був відомий своєю великою скромністю і величезною любов’ю до кожного єврея. Одного разу в Аніполь прийшов чоловік, відомий своїм запальним характером і схильністю гніватися на всіх навколо. Звісно ж, там почав сперечатися з одним із мешканців містечка, а потім почав кричати й кидатися тяжкими образами, так що всі, хто перебував у бейт-мідраші (домі навчання), прийшли в сум’яття, не знаючи, як вгамувати його лють і роздратування.
Раббі Зуша, побачивши те, що відбувається, не став ні дорікати йому, ні втручатися в суперечку безпосередньо. Натомість він відійшов у куток, тихо заплакав і сказав уголос, так щоб усі могли почути: «Зуша, ой Зуша! Як же тобі бракує любові й терпіння. Якби ти по-справжньому вмів дивитися добрим оком на кожного єврея, якби ти розумів, якої великої шкоди завдає гнів, то свята Шхіна не страждала б, і мир панував би серед усіх синів Ізраїлю».
Коли гість почув проникливі слова раббі Зуші, сказані з глибини по-справжньому сокрушеного серця, без тіні зарозумілості чи прямого докору, він злякався, і його гнів миттєво вщух. Він зрозумів, що буря емоцій позбавила його розсудку й змусила забути про свій елементарний обов’язок перед ближнім, і тому, підійшовши до раббі Зуші, він зі сльозами попросив пробачення й негайно примирився зі своїм опонентом.
У тижневих главах «Матот» і «Масей» ми знаходимо ясне свідчення руйнівного впливу гніву навіть на найвеличнішого лідера єврейського народу, Моше-рабейну. У главі «Матот» з’являється вислів «і розгнівався Моше», і це не єдиний випадок, коли ми зустрічаємо подібне у вірного пастиря Ізраїлю. Насправді, у П’ятикнижжі згадані три різні епізоди, коли в серці Моше спалахнув святий гнів, і щоразу Писання показує одну й ту саму духовну закономірність, яка супроводжує такі моменти.
Перший епізод стався на початку мандрів пустелею, ще до дарування Тори на Синаї. Після тридцяти днів, упродовж яких сини Ізраїлю їли мацу, винесену з Єгипту, хліб закінчився, і народ почав гірко скаржитися. Всевишній почув їх і пообіцяв посилати ман з небес, встановивши чіткі правила: збирати рівно денну порцію, а в шостий день — подвійну, для суботи. Моше підкреслив, що не можна залишати ман до ранку, адже це означатиме відсутність повної віри в щоденне Боже забезпечення.
Попри застереження, знайшлися ті, хто ослухався. Датан і Авірам залишили ман, і Писання розповідає, що він протух і вкрився хробаками. Тоді «розгнівався на них Моше». Одразу після цього, у шостий день, голови громади виявили подвійну порцію й прийшли запитати Моше про причину. Лише тоді Моше повідомив їм про заповідь суботи й про святий день відпочинку.
Мудреці в мідраші запитують: чому Моше не розповів їм заздалегідь про цю чудесну суботню нагороду? Відповідь розкриває важливий психологічний принцип: оскільки Моше розгнівався на тих, хто залишив ман, від нього приховалася частина закону, і він забув вчасно передати деталі суботніх приписів. Гнів створив духовну перешкоду, порушивши потік святої Тори.
Це явище — втрата закону через емоційний сплеск — не випадкове й повторюється в інших епізодах. Ми бачимо це в главі «Хукат», коли народ скаржився на відсутність води біля «вод Меріви». Моше звернувся до народу суворими словами: «Послухайте, бунтівники!», і через внутрішнє роздратування, замість того щоб, як було велено, звернутися до скелі словами, двічі вдарив по ній. Наслідком цієї помилки стало суворе постановлення — він не введе народ у Землю Обітовану.
Також під час гріха золотого тельця, коли Моше спустився з гори й побачив танці навколо ідола, його гнів спалахнув, і він розбив перші скрижалі. Але найбільш показовий випадок, що завершує цей повторюваний мотив, з’являється в нашій главі, у «Матот», у зв’язку зі складною війною проти Мід’яну.
Всевишній наказав Моше виступити у війну помсти проти Мід’яну за те, що їхні жінки ввели Ізраїль у гріх, спричинивши страшну епідемію, яка забрала двадцять чотири тисячі життів. Воїни вийшли на битву, здобули чудесну перемогу без жодної втрати й повернулися до табору. Коли Моше та Елазар-коен вийшли їм назустріч, Моше побачив, що воїни привели з собою мід’янських жінок — тих самих, що стали причиною гріха й духовного падіння.
У цей момент гнів Моше знову спалахнув, і він дорікнув їм: «Ось вони — ті, хто ввели синів Ізраїлю в гріх Пеора» (Бемідбар 31:16). Одразу після цього Тора повідомляє, що саме Елазар-коен навчив народ законам очищення посуду й кашерування трофеїв, кажучи: «Ось закон Тори, який заповідав Г-сподь Моше» (Бемідбар 31:21). Моше стоїть поруч, чує, як учень навчає закону в його присутності, і мовчить.
Раші пояснює ситуацію ясно й прямо: оскільки Моше впав у гнів на воїнів, він помилився, і закони очищення посуду, отримані на Синаї, сховалися від нього. Ребе підкреслює у своїх бесідах, що Тора зовсім не прагне вказати на недолік у досконалій особистості Моше-рабейну, а хоче дати вічний урок: коли людина діє або говорить із роздратування, її погляд затьмарюється, і вона схильна помилятися — незалежно від свого духовного рівня.
На противагу Моше-рабейну Тора показує нам зовсім інший образ — людину, яка була найближчою до Моше і про яку ми не знаходимо жодного прояву гніву чи докору, — Агарона-коена. Агарон уособлює протилежний полюс: полюс доброти, любові та повного прийняття кожного члена народу.
Є дивовижна деталь у главі «Масей», яка виділяє Агарона серед усіх постатей Танаха. Агарон — єдина людина, про яку Тора прямо вказує точну дату смерті. Ребе зазначає, що це безпрецедентно: ми не знаходимо подібного ні у праотців — Авраама, Іцхака та Яакова, ні в Адама, Ноаха, Мір’ям чи навіть у самого Моше.
Чому ж Агарон удостоївся такої винятковості? Пояснення криється в сутності його життя. Агарон був «тим, хто любить мир і прагне миру», людиною, яка присвятила свої дні примиренню тих, хто сперечається, і з’єднанню розбитих сердець. Він не гнівався на грішників, а м’яко наближав їх. Оскільки вся його сутність була єдністю і миром, Тора надала особливого значення дню його відходу, щоб увічнити його вплив.
Тора пише, що Агарон помер у сороковий рік після виходу з Єгипту, «у п’ятий місяць, у перший день місяця» (Бемідбар 33:38). П’ятий місяць — це місяць ав, і слід розуміти, що рош ходеш ав — день його йорцайту. Цей момент, який припадає саме на дні між тіснинами, коли ми сумуємо за зруйнованим Храмом, зруйнованим через безпричинну ненависть, закликає нас діяти шляхом Агарона.
Коли ми прагнемо подолати природні спалахи гніву й зміцнити в собі любов до ближнього, нашим зразком стає Агарон-коен. Навіть Моше-рабейну бажав, щоб ми вчилися у свого брата правильного шляху керування серцем. Нам слід прийняти підхід «любити творіння і наближати їх до Тори» — наближати кожного єврея з добрим обличчям, займатися справжньою єдністю та поширенням джерел святості. Адже лише примноженням безкорисливої любові ми зможемо усунути причину вигнання й наблизити прихід нашого праведного Машиаха найближчим часом.
Начало формы
Конец формы