Хасидська майса розповідає про хасида Алтер ребе – успішного купця. Згодом Святий, благословен Він, послав йому важкі випробування, і весь його чималий статок було втрачено. Хасид загруз у боргах, і кредитори не давали йому спокою, його родина терпіла голод і нужду, тож він не знаходив собі місця від переживань.
Зі зраненим серцем він вирушив до Ребе на йехідус (особисту аудієнцію), щоб попросити благословення на позбавлення від проблем. Увійшовши до кабінету, він розридався і почав детально розповідати Алтер ребе про низку страждань, труднощів і матеріальних лих, що обрушилися на нього.
Ребе уважно вислухав його, але замість того, щоб дати прохачу бажане благословення, він промовив слова, які вразили того до глибини душі: «Ти весь час говориш про те, що потрібно тобі і чого тобі бракує, але зовсім не замислюєшся про те, для чого потрібен ти там, Нагорі».
Почувши ці слова і зрозумівши, що він був зосереджений лише на зовнішній стороні випробувань, а не на їхній духовній меті, хасид знепритомнів. Коли він отямився, то відчув, що всередині нього стався глибокий переворот. Усвідомивши, що криза — не покарання, а випробування, призначене для того, щоб піднести його, він перестав скаржитися і тепер просив лише про те, щоб Всевишній дав йому сили служити Йому навіть серед випробувань.
І справді, завдяки цьому внутрішньому усвідомленню того, що все походить від Всевишнього — і все це на благо, — для нього розкрилися Небесні брами. Через короткий час до нього знову повернувся успіх, і він знову став багатим. Але головним було не саме повернення багатства, а те, що він навчився бачити світло, приховане всередині темряви.
На початку глави «Реє» Тора ставить людину перед фундаментальним і доленосним вибором, вираженим словами: «Дивись, Я пропоную вам сьогодні благословення і прокляття» (Дварим 11:26). При першому, буквальному прочитанні сенс цього вірша здається цілком зрозумілим. Перед нами постає проста й однозначна залежність: слухняність і слідування шляхами Всевишнього приведуть до достатку, добра і численних благословень, тоді як порушення Його наказів і ухилення від правильного шляху неминуче спричинять важкі наслідки, які називають прокляттями й суворими покараннями. Однак, щоб глибше зрозуміти сенс цих слів, варто звернутися до праці перекладачів Тори, мудреців попередніх поколінь. Дуже часто саме їхні переклади стають найважливішим тлумачним інструментом, що дозволяє розкрити внутрішні пласти біблійного тексту.
Коли ми порівнюємо арамейські переклади найбільших коментаторів — Таргум Онкелоса, Таргум Йонатана бен Узіеля та Єрусалимський таргум, — перед нами відкривається надзвичайно цікава і принципова відмінність у розумінні слова «прокляття».
Таргум Онкелоса, який завжди залишається вірним буквальному й точному сенсу тексту, перекладає слово «прокляття» найпрямішим чином: «лутін». Це арамейське слово повністю передає звичне негативне значення поняття прокляття, не намагаючись ані пом'якшити його сенс, ані запропонувати якесь інше тлумачення.
Цілком інший підхід обирає Таргум Йонатана бен Узіеля. Замість слова, що позначає пряме прокляття, він використовує слово «хілуфа», буквальне значення якого — «заміна», «те, що приходить замість іншого». Такий мовний вибір викликає серйозне здивування і потребує глибокого пояснення.
Чому перекладач відмовився передати слово в його найочевиднішому й найпростішому значенні? Більш того, саме поняття «заміна» на перший погляд здається тут неточним і навіть таким, що вводить в оману, адже процес заміни можливий лише тоді, коли між двома предметами чи поняттями існує певний зв'язок, схожість або спільна основа. Однак благословення і прокляття є повними протилежностями, між якими, здавалося б, немає жодної точки дотику.
Якщо це так, то яким чином можна назвати прокляття всього лише заміною благословення?
Щоб розв'язати цю трудність, необхідно зрозуміти принципову відмінність у самому підході двох перекладів.
Якщо Онкелос зосереджений головним чином на передачі зовнішнього, буквального сенсу вірша, то Таргум Йонатана (як і Єрусалимський таргум) включає в себе мідрашистські традиції, галахічні положення і глибокі ідеї, що сягають школи наших мудреців, благословенна їхня пам'ять. Його мета — розкрити не лише буквальний сенс слів, а й їхній внутрішній зміст.
Саме цей внутрішній погляд ґрунтується на твердженні Талмуда: «Кожен, хто дає, дає добрим оком» (Бава Батра 71-а).
Коли Тора вживає вираз «даю», відносячи його безпосередньо до Святого, благословен Він («Я даю»), то неможливо уявити собі, що дар, який походить від Творця, за своєю сутністю може бути злим чи згубним. Адже один із основоположних принципів єврейської віри проголошує, що зло не сходить із Небес, і «з уст Всевишнього не виходять лиха» (Ейха 3:38).
Тому Таргум Йонатана роз'яснює, що первісна сутність усього, що походить від Творця, — це завжди благословення і добрий достаток. Однак перетворення цього благословення на «хілуфа», тобто на реальність, яку людина сприймає як прокляття, відбувається зовсім не через Б-жественне джерело. Воно є прямим наслідком вчинків самої людини. Саме неправильна поведінка людини призводить до того, що духовний достаток змінює спосіб свого прояву, вбирається у суворі одежі й приходить у світ у вигляді випробувань, труднощів і приховування.
Це розуміння знаходить своє відображення і в тому, як ми сприймаємо саме поняття вигнання, а також необхідність перекладу Тори на інші мови.
Сам факт того, що святу Тору доводиться перекладати з лашон кодеш (святої мови) на інші мови, став прямим наслідком духовної віддаленості й мороку вигнання.
Однак і тут існує відмінність у сприйнятті.
Таргум Онкелоса був створений у Вавилоні — там, де темрява вигнання відчувалася особливо сильно і була найгустішою. Тому випробування сприймаються в ньому як справжнє й безумовне прокляття — «лутін».
Натомість Таргум Йонатана був створений у Землі Ізраїлю, де атмосфера святості цієї землі дозволяє бачити крізь зовнішні покрови дійсності. Там можна розрізнити, що навіть труднощі вигнання є лише «хілуфа» — зовнішньою оболонкою, за якою криється цілком інша внутрішня сутність, а ця зовнішня оболонка покликана очистити людину, піднести її і привести приховане добро до його остаточного розкриття.
Ця глибока ідея отримує ще більш переконливе підтвердження у словах царя Шломо, сказаних у книзі Приповістей (Мішлей): «Бо кого любить Г-сподь, того Він напучує» (3:12).
Докір, страждання і випробування зовсім не свідчать про те, що Всевишній віддалився від людини або залишив її. Навпаки, саме вони є виявом глибшого, міцнішого і внутрішнього зв'язку між людиною та її Творцем.
Зовнішні прояви доброти іноді можуть бути поверхневими і не вимагати справжньої душевної участі. Однак коли батько вирішує покарати сина або зробити йому зауваження за його поведінку, це народжується з глибокої турботи, справжньої любові й щирого бажання привести його до досконалості.
Саме тому «прокляття», про яке йдеться в нашій главі, не є самостійною силою зла. Воно є лише прихованим і замаскованим проявом Б-жественної любові, що прагне піднести народ Ізраїлю на вищий духовний щабель.
Коли людина вчиться дивитися далі зовнішньої оболонки випробувань і усвідомлює, що будь-яка криза — це не що інше, як добро, приховане під чужими одежами, їй вдається перетворити цю «хілуфа» назад на явне благословення.
Тим самим вона відкриває шлях до того, щоб побачити милість Всевишнього та Його благословення вже не в прихованні, а в явному вигляді — у радості, ясності й видимому добрі.