До одного з великих хасидів, який самовіддано виконував заповідь гостинності, одного разу прийшов бідний мандрівник, чиє змучене обличчя свідчило про безліч тяжких випробувань, що випали на його долю. Хасид зустрів його з доброзичливою усмішкою, запропонував йому їжу та питво, а також дав притулок на ніч, щоб той міг відпочити.
Коли гість захотів подякувати йому, хасид м’яко зупинив його, сказавши: «Я побоююся, що за твоїми словами криється бажання скинути із себе тягар дружби, що виникла між нами. Мені не потрібні поверхові знаки ввічливості, які звільняють від будь-якого зв’язку зі мною. Я волію, щоб ми обоє відчували міцну нитку, яка пов’язує нас, і зберігали в серцях зроблене добро. Нехай воно стане не скороминущим епізодом, а союзом любові та близькості на все життя».
Ця історія торкається самої суті й глибини мовної культури та духу єврейського народу. Єврейська мова дуже багата й сповнена висловів, яким немає точних відповідників у мовах інших народів. Візьмімо, наприклад, звичне благословення: «До ста двадцяти». Коли зустрічають убіленого сивиною старця, який розмовляє їдишем, і запитують, як він почувається та скільки йому років, неможливо уявити, щоб він відповів, не вставивши попередньо у свою фразу ці благословенні слова. Так само поширене побажання батькам, щоб вони удостоїлися відчувати «нахат» від своїх дітей — духовне й глибоке поняття, яке кожен єврей чудово відчуває та розуміє, незалежно від мови, якою він розмовляє. А що сказати про поширене побажання «Ішар коах», або, як його вимовляють у народі, «яшкоях»? Кожен із цих висловів несе в собі багатий і унікальний ціннісний зміст, надзвичайно характерний для єврейського способу життя.
У тижневому розділі «Кі таво» ми знайомимося ще з одним єврейським висловом, у якому прихований глибочезний внутрішній зміст. Розділ починається із заповіді про первинки: коли єврей приходить на своє поле, оглядає свою землю й бачить, як достигають перші плоди, він не поспішає насолоджуватися ними наодинці. Він позначає перші плоди, дбайливо складає їх у кошик і вирушає разом із ними до Храму, щоб піднести їх священникові-коену. Свято Шавуот, як відомо, також називається святом бікурім (первинок, перших плодів), оскільки саме в цей час сини Ізраїлю здійснювали паломництво й приносили свій сповнений святості дар.
Мішна в трактаті «Бікурім» (3:2–4) описує цю подію як грандіозну й надихаючу подію для всієї громади. Жителі невеликих міст збиралися разом у головному місті округу. Рано-вранці лунав заклик: «Вставайте й піднімімося до Ціону, до Дому Г-спода, Б-га нашого» (Єрміягу 31:5), і в дорогу вирушала барвиста процесія. На чолі її йшов бик, роги якого були вкриті золотом, а на голові в нього був оливковий вінок. Коли паломники наближалися до околиць Єрусалима, вони посилали гінців повідомити про своє прибуття, а знатні єрусалимці виходили їм назустріч. На Храмовій горі кожен піднімав кошик на плече, входив до подвір’я Храму й із трепетом дякував Творцеві за даровану землю та за благословенний урожай, зібраний працею власних рук.
Описуючи цю церемонію, Раші додає несподіваний коментар. Він зазначає: коли людина завершує виконання заповіді про первинки, Небесний голос промовляє зворушливе благословення: «Ти приніс первинки сьогодні — принесеш і наступного року». Всевишній обіцяє людині: завдяки тому, що вона удостоїлася виконати заповідь цього року, вона удостоїться повторити її й у майбутньому.
Ребе ставить у зв’язку з цим фундаментальне запитання: в усіх інших місцях Святої Тори, де йдеться про винагороду за виконання заповідей, Тора обіцяє певну відплату. Іноді винагорода призначена окремій людині, як у заповіді шанування батьків, про яку сказано: «Щоб продовжилися твої дні» (Шмот 20:12), а іноді винагорода стосується всього народу, як сказано: «І дам дощ вашій землі свого часу» (Дварім 11:14). Однак благословення у формі «наступного року повториш це знову» не зустрічається в жодній іншій заповіді Тори. Це унікальне формулювання й цілком особливе побажання. Чому ж Тора вирішила дарувати саме тому, хто приносить перші плоди, це незвичайне благословення?
Щоб зрозуміти це, нам необхідно вдивитися в глибоку сутність заповіді про перші плоди. На перший погляд, це вираження вдячності за врожай і благо, якими Творець обдарував нас. Але хіба єврея не вчать дякувати Всевишньому в будь-який час і будь-якої миті? Благословення після їжі — наша неперервна вдячність за їжу, яку ми споживаємо, а слова «Моде ані», які ми промовляємо щоранку, — подяка за душу, яку нам було повернуто. Ми дякуємо за кожен подих. Якщо так, то що ж робить подяку за перші плоди настільки особливою та унікальною?
Відповідь криється у принциповій відмінності між одноразовим вираженням вдячності та внутрішнім почуттям глибокої вдячності. Звичайна подяка, якою б ввічливою вона не була, іноді може бути лише способом виконати вимоги пристойності. Людина каже «дякую» і тим самим відчуває, що питання вичерпане, а борг сплачений. Справжня ж вдячність, навпаки, являє собою неперервне відчуття внутрішнього боргу, яке з плином днів дедалі міцніше вкорінюється в серці. Коли людина рятує дитину з бурхливого моря, батьки не обмежуються скороминущою подякою: під час кожної нової зустрічі, коли бачать радість дитини й присутні на її весіллі, їхнє почуття вдячності до рятівника лише зростає.
Приклад цього можна побачити у ставленні Ребе до хасида рабі Йосефа Немойтіна. Цей хасид самовіддано допомагав батькові Ребе, коли той перебував у вигнанні. Через роки, коли рабі Йосеф приїхав до Сполучених Штатів, Ребе за кожної нагоди оточував його особливою любов’ю та увагою, кажучи, що не хоче «віддавати» цей борг і звільнятися від нього, а, навпаки, хоче завжди залишатися зобов’язаним йому за виявлену доброту.
Саме в цьому полягає сутність заповіді про перші плоди. Це не просто скороминущий вияв вдячності, а прояв вічної та неперервної вдячності, на який Святий, благословенний Він, відповідає вічним благословенням: «Наступного року повториш це знову».
Подібне ми знаходимо й у свято Сімхат-Тора, коли люди благословляють одне одного: «Удостоїшся дожити до наступного року». Цього дня єврей не обмежується проголошенням звичайного благословення, а виходить за межі звичного й із величезним натхненням танцює та веселиться зі сувоєм Тори. Тим самим він виражає безмежну вдячність за дарування Тори й удостоюється благословення на наступний рік.
А що є нашими першими плодами сьогодні? Найдорожче надбання людини — її діти. Коли ми виховуємо своїх дітей, приводимо їх до синагоги та школи й вкладаємо сили в їхнє духовне майбутнє, ми приносимо Творцеві світу найдорожчі первинки й із радістю удостоюємося отримати прекрасне благословення: «Наступного року повториш це знову».