Людські історії та духовна думка нерідко перетинаються на несподіваних шляхах, де окрема історична подія набуває глибокого сенсу крізь призму ідей Тори. Історія дитини, яка пережила Голокост і знайшла шлях назад до своєї початкової ідентичності, набуває особливого значення, якщо розглянути її у світлі свят місяця тішрей та образу Йосефа-праведника.
Абрахам (Ейб) Фоксман, який майже три десятиліття очолював Антидифамаційну лігу, розпочав життя за надзвичайно драматичних обставин. Він народився в Польщі навесні 1940 року, саме тоді, коли німецькі війська вторглися в цей регіон і почали створювати ґетто. Відчайдушно прагнучи врятувати життя єдиного сина, його батьки вирішили передати дитину під опіку няні-католички. Жінка взяла на себе обов’язок захистити немовля, але вдалася до крайніх заходів: охрестила його, змінила ім’я та дала своє прізвище. Протягом чотирьох років дитина росла у Вільні як католик, нічого не знаючи про своє походження.
Коли гарматні залпи стихли, а батьки, які дивом вижили, повернулися за сином, няня навідріз відмовилася віддавати вихованця. Лише після тривалої боротьби в радянських судових інстанціях дитину нарешті вдалося повернути до рідної сім’ї. Однак адаптація виявилася надзвичайно складною. Хлопчик, вихований у палкій християнській вірі та вже знайомий із побутовим антисемітизмом, не сприймав свою нову й водночас рідну ідентичність. Батько й мати розуміли, що примус не допоможе. Тому батько вирішив дочекатися слушного моменту, щоб допомогти синові встановити міцний зв’язок із юдаїзмом.
Такий момент настав на свято Сімхат-Тора 1945 року. Дорогою до зруйнованої віленської синагоги вони пройшли повз церкву. Маленький Фоксман машинально перехрестився. Батько промовчав і ніяк не відреагував.
У напівзруйнованій синагозі перед дитиною постала незвичайна картина: у центрі зали захоплено танцював солдат у радянській формі. Помітивши білявого блакитноокого хлопчика, він запитав батька, хто це. Дізнавшись, що це єврейська дитина, солдат попросив посадити її собі на плечі. Вони танцювали разом увесь вечір. Пережиті враження та людське тепло згодом спонукали хлопчика сказати матері, що він хоче належати до «єврейської церкви».
Згодом Фоксман розповів цю історію на офіційному заході в Єрусалимі. Одна з дослідниць зацікавилася нею та вирішила встановити особу невідомого солдата. У ході пошуку вона знайшла пісню Абіє Ротенберга “The Man From Vilna”, яка допомогла встановити зв’язок із рабином Лео Гольдманом.
Життєвий шлях самого Гольдмана був не менш бурхливим. З початком війни його, дев’ятнадцятирічного учня єшиви з Польщі, призвали до лав Червоної армії. Він був поранений у боях і після тривалого відновлення в Узбекистані вирушив на захід у пошуках родичів. Прибувши до Вільни під час свят, він вирушив до синагоги відсвяткувати Сімхат-Тору.
Після довгого шляху через зруйновані громади, де він не зустрів жодної єврейської дитини, Гольдман побачив маленького Фоксмана. Оскільки в зруйнованій синагозі не було сувоїв Тори, він обійняв хлопчика й танцював із ним як із уособленням майбутнього та спадкоємності єврейського народу. Вони знову зустрілися у 2010 році — приблизно через шістдесят п’ять років після того історичного танцю.
З ідейного погляду ця подія тісно пов’язана із сутністю свята Шміні-Ацерет. У кабалістичних і хасидських джерелах пояснюється, що три свята паломництва відповідають трьом праотцям: Песах — Аврааму, Шавуот — Іцхаку, а Суккот — Яакову. Шміні-Ацерет, навпаки, пов’язують із Йосефом-праведником. Ця відповідність пов’язується з віршем, який описує момент, коли Йосеф відкрився своїм братам у Єгипті: «І не було нікого з ним, коли Йосеф відкривався своїм братам».
Глибше пояснення цієї ідеї наводиться у вченні Хабаду. Під час голоду Йосеф годував і утримував увесь світ, піклуючись також про свою родину. Але коли настав момент відкрити братам свою справжню особу, він наказав усім стороннім вийти з кімнати, щоб ця зустріч відбулася лише між ними.
Подібним чином у дні Суккоту до Храму приносили сімдесят биків — за кількістю сімдесяти народів світу, молячись за мир і добробут усіх мешканців землі. А на Шміні-Ацерет синам Ізраїлю було велено принести лише одного бика.
Ця єдина жертва символізує, як кажуть наші мудреці, невелику приватну трапезу між Творцем і Його народом. Після днів, коли народ Ізраїлю піклувався про потреби всього світу, настає день, цілком присвячений безпосередньому та внутрішньому зв’язку між Святим, благословенний Він, та Ізраїлем — «Ізраїль і Цар — наодинці».
Тому не випадково дитина, яка загубилася в чужій культурі, знайшла шлях назад до свого народу та його спадщини саме в момент, коли відзначалася ця єдність. Ця історія нагадує долю Йосефа-праведника — сина, який віддалився від сім’ї, досяг високого становища в чужій країні, але зрештою повернувся до своїх близьких і своїх витоків.