Б‑жественний наказ «Іди собі з землі твоєї, від рідні твоєї та з дому батька твого» (Берешіт, 12:1), яким відкривається тижневий розділ Тори, — це не лише відправна точка шляху нашого праотця Аврагама в напрямку землі Кнаанської, а й історичний початок звивистого шляху єврейських громад упродовж тисячоліть вигнання. Подібно до того, як Аврагам мандрував землею та споруджував на ній жертовники відповідно до обставин і випробувань, які траплялися йому на шляху, так і єврейські громади — як ті, що розселилися країнами Сходу, так і ті, що вирушили до Центральної Європи та інших європейських країн, — кожна виробила власні, притаманні їй звичаї, традиції та постанови єврейського релігійного закону.
Тепер, коли багато з цих традицій опинилися під одним дахом — в Ізраїлі або в інших благополучних країнах, — їхня зустріч породила цікаву суспільну реальність, яка часом викликає подив у сторонніх спостерігачів. Наприклад, майже в кожному місті й населеному пункті Держави Ізраїль служать два головні рабини: один ашкеназький, другий сефардський. Перше запитання, яке при цьому виникає: навіщо потрібне подвійне духовне керівництво? Відповідь криється в глибині відмінностей, що сформувалися впродовж історичного «Лех леха» кожної громади.
Відмінності між громадами починаються вже тієї миті, коли людина з’являється на світ. Серед євреїв східних громад поширений глибоко шанобливий звичай — давати онукові ім’я дідуся, поки той ще живий. Дідусь у східній єврейській громаді з нетерпінням чекає на це й бачить у такому вчинку особливу честь і благословення. Натомість в ашкеназькій традиції такий учинок сприймається як вияв неповаги й навіть як небажана прикмета, тому ашкеназький дідусь заперечуватиме проти того, щоб за його життя онука назвали його ім’ям.
Географічний шлях вплинув і на мовлення. Коли в Землі Ізраїлю відроджувалася розмовна івритська мова, за основу національної мови було взято сефардську вимову. Однак, хоча ашкеназькі євреї в повсякденному житті розмовляють івритом із сефардською вимовою, під час молитви до Творця вони ревно дотримуються первісної ашкеназької вимови, переданої їм від предків.
Відмінності у звичаях помітні й у громадському житті синагоги, особливо під час читання Тори. В ашкеназьких євреїв заведено класти сувій Тори горизонтально на стіл для читання. Євреї східних громад, навпаки, поміщають сувій Тори в оздоблений футляр і тримають його у вертикальному положенні протягом усього читання.
У сфері харчування ці відмінності особливо помітні, зокрема під час свята Песах. Звичаю не їсти бобові та інші продукти, що належать до категорії кітніот (наприклад, рис, нут і кукурудзу), дотримуються лише ашкеназькі євреї. Цю заборону встановили близько тисячі років тому ашкеназькі мудреці, побоюючись, що борошно з бобових можуть сплутати з борошном із п’яти видів зернових. Сефардські мудреці не прийняли цієї постанови, тому тим, хто не належить до ашкеназької громади, дозволено їсти рис на Песах. Аналогічна ситуація склалася з питанням так званої «збагаченої маци» — маци, тісто для якої замішують на фруктовому соку або вині. Ашкенази повністю утримуються від її вживання, тоді як сефарди дозволяють її їсти.
Найцікавіше зіткнення цих світоглядів відбувається у сфері законів сімейних відносин. Тора приписує заповідь левіратного шлюбу: якщо чоловік помирає, не залишивши дітей, його брат зобов’язаний одружитися з удовою, щоб увічнити ім’я померлого. Упродовж багатьох років ашкеназькі законоучителі воліли повсюдно постановляти про скасування левіратного шлюбу й проводити лише обряд халіци — звільнення вдови від обов’язку вступити в такий шлюб. У сефардських же громадах збереглася можливість виконувати заповідь левіратного шлюбу на практиці.
Це питання тісно пов’язане з однією з центральних подій тижневого розділу «Лех леха» — одруженням Аврама з Агар. Коли Сара розуміє, що не народжує дітей, вона каже Авраму: «Ось, Господь замкнув моє лоно, щоб я не народжувала; увійди ж до моєї служниці». Тора зазначає, що це сталося «після закінчення десяти років перебування Аврама в землі Кнаанській» (Берешіт, 16:3). Раші пояснює тут, що з цього вірша виводиться конкретний закон єврейського релігійного права: якщо жінка прожила в шлюбі десять років і не народила, її чоловік зобов’язаний одружитися з іншою жінкою, щоб виконати заповідь «плодіться й розмножуйтеся».
Згідно з первісним законом Тори, як і вчинив наш праотець Авраѓам у тижневому розділі, чоловікові дозволено мати більше ніж одну дружину. Однак близько тисячі років тому рабейну Гершом, світило діаспори, запровадив для ашкеназького світу безпрецедентну заборону, яка не дозволяла чоловікові одружуватися з другою жінкою, поки він перебуває в шлюбі з першою. Євреї східних громад, навпаки, не взяли на себе цієї заборони.
Коли було створено Державу Ізраїль, цивільне законодавство встановило заборону на двоєженство, за винятком випадків, коли є спеціальний дозвіл, підписаний обома головними рабинами. У минулому таке становище призводило до складних конфліктів. Коли сефардський чоловік просив дозволу одружитися відповідно до релігійного закону й традиції своєї громади, як ми дізналися з історії Сари та Аврама в нашому тижневому розділі, сефардський рабин був схильний підтримати його, тоді як ашкеназький рабин відмовлявся підписувати дозвіл через заборону рабейну Гершома. Глухий кут, що виник унаслідок цього, зрештою призвів до зміни закону, тож тепер достатньо підпису одного головного рабина.
Наш праотець Аврагам отримав наказ «Лех леха», щоб створити новий народ. Мандри й вигнання розділили цей народ на носіїв різних традицій, але він завжди залишався єдиним народом! Попри численні відмінності у звичаях і релігійних постановах, духовні лідери, і передусім Любавицький Ребе, наголошують, що ці відмінності не можна вважати причиною роз’єднання. Ребе рішуче заохочував шлюби між представниками різних єврейських громад і пояснював, що не можна зводити між ними бар’єри. Саме спільний єврейський дім, який об’єднує різні звичаї, втілює в життя ідею тижневого розділу «Лех леха» — перетворення всіх колін і традицій на один єдиний і згуртований народ.