ПАМ’ЯТАТИ ТА ДОПОМАГАТИ
Внутрішня сила, яка підтримує людину у важкі хвилини, походить не лише з її особистих можливостей, а й із твердого усвідомлення того, що за стінами в’язниці, лікарні, притулку є люди, які пам’ятають про неї, моляться за неї та діють заради неї. Це усвідомлення єдності, що долає час і кордони, є однією з основ виживання народу Ізраїлю протягом усіх поколінь — як на фізичному, так і на духовному рівнях.
У тижневому розділі «Толдот» ми зустрічаємося з непростою й приголомшливою подією — даруванням благословень. Наш праотець Іцхак кличе свого старшого сина Есава й просить його приготувати для нього частування, щоб його душа благословила сина перед смертю. Рівка чує ці слова, розуміє всю важливість цієї миті й наставляє Яакова вбратися в одяг Есава, щоб отримати призначені тому благословення. Тут постає давнє й наполегливе запитання: як могло статися, що Іцхак, один із найвидатніших представників нашого народу і святий праведник, захотів передати щедрі благословення Есаву? Адже наші мудреці вчать, що вже в день смерті Авраѓама Есав учинив найтяжчі злочини, заборонені Торою: кровопролиття, ідолопоклонство та кровозмішення. Невже Іцхак справді був цілковито введений в оману й не зумів відрізнити лагідну людину, яка живе в наметах, від нестримного мисливця?
Одне з пояснень цього епізоду полягає в тому, що Іцхак чудово знав внутрішню сутність Есава. Він бачив перед собою сина, який перебував у полоні сил злого начала, скутий темрявою, з якої не міг вибратися власними силами. Іцхак розумів, що сформульований нашими мудрецями принцип, згідно з яким ув’язнений не може сам звільнити себе з в’язниці, тим більше справедливий у духовній сфері. Іцхак хотів обдарувати його благословенням не як нагородою за його вчинки, а як рятівним колом, маючи намір наповнити його душу силами святості, що походять згори й могли б звільнити його від внутрішнього ув’язнення та спрямувати на правильний шлях.
Це уявлення про духовне визволення полонених і підтримку ближнього, який опинився в скрутному становищі, знаходить безпосереднє відображення у вченні Любавицького Ребе. Наші мудреці сказали в трактаті «Песахім» (аркуш 87-б), що Всевишній виявив милість до Ізраїлю, розсіявши його серед народів світу. Раші пояснює це просто: розсіяння не дозволяє одному ворогові знищити весь народ, оскільки євреї не перебувають під владою одного правителя. Ребе розвиває цю думку й стверджує, що розсіяння створює дієву духовну взаємну відповідальність: коли в одній частині світу запроваджують жорстокі постанови, які перешкоджають вивченню Тори та виконанню заповідей, євреї у вільних країнах продовжують вивчати Тору й виконувати заповіді, тим самим підтримуючи весь народ Ізраїлю.
Ребе поширює цей принцип на хасидське поняття «махшава моїлет» — глибокий душевний зв’язок, який дозволяє передавати духовний та емоційний вплив від однієї людини до іншої без фізичного дотику. Коли єврей, який перебуває в безпечному місці, виконує заповідь і подумки присвячує її іншому євреєві, який з тієї чи іншої причини не може виконати її сам, він наділяє його реальною силою, що допомагає вистояти перед випробуваннями. Так жінка, запалюючи суботні свічки, може думати про іншу жінку, яка з фізичних або духовних причин не здатна освітити свій дім. Чоловік, одягаючи талiт і накладаючи тфілін, може подумки присвятити виконання цих заповідей людині, яка томиться у в’язниці, або хворому, який фізично не може накласти тфілін. Таким чином вони поєднують «полоненого» з джерелом внутрішньої сили, яка допомагає йому витримати труднощі, з якими він зіткнувся.
Цей механізм солідарності не обмежується лише фізичним полоном. Серед нас живе чимало людей, які зовні вільні, але внутрішньо скуті. Одна людина з радістю та натхненням поспішає на молитву й рано-вранці приходить до синагоги, однак, коли йдеться про її гроші, її охоплює тривога, і вона не в змозі розлучитися навіть із кількома монетами заради благодійності. Іншій же, навпаки, важко зосередитися під час молитви, але вона завжди готова допомогти кожному, хто потребує допомоги. Кожен із них перебуває в певному полоні. Коли той, хто молиться, присвячує свою молитву щедрому другові, а жертводавець — свою пожертву другові, який має труднощі з молитвою, вони звільняють одне одного від недоліків і допомагають одне одному завершити своє духовне виправлення.
Це усвідомлення єдності стало секретом виживання в’язнів Сіону за залізною завісою. У сорокові роки Радянський Союз являв собою величезну закриту в’язницю. Після укладення угоди між Росією та Польщею, яка дозволяла польським підданим повернутися на батьківщину після Другої світової війни, хасиди Хабаду побачили рідкісну можливість для порятунку. Завдяки ретельно організованій системі підроблення польських посвідчень особи сотням родин вдалося перетнути кордон і здобути свободу, хоча вони не знали жодного слова польською. Однак зрештою операцію було викрито владою, її учасників заарештовано, а багато інших на довгі роки залишилися відірваними від своїх близьких і опинилися під жорстокою «опікою» органів державної безпеки.
Протягом двадцяти років, коли зв’язок із ними було повністю перервано, здавалося, що їм судилося бути забутими. У 5725 році (1965) Ребе направив до Росії рабі Біньяміна Каца, молодого чоловіка з феноменальною фотографічною пам’яттю, щоб той запам’ятав імена євреїв, яким згодом можна було б надіслати офіційні запрошення для возз’єднання з родинами. У ніч перед його останнім візитом, під час таємної зустрічі на темній вулиці, Кац несподівано зіткнувся з двома місцевими молодими людьми. Виявилося, що їхні брати — хасиди, які вже втекли до Сполучених Штатів. І ось обидва вони зі сльозами на очах запитали: «Чи думають хасиди там, в Америці, про нас?» Кац одразу відповів, що не знає, що в серці кожної людини, але в одному можна бути впевненим: Ребе постійно думає про них і нікому не дозволяє забути про їхнє існування. Він розповів їм, як під час фарбренгену на свято Шавуот Ребе з болем зажадав відповіді: чому ніхто не піднімає келих «лехаїм» за євреїв Росії, які опинилися в облозі? Ці слова викликали в молодих людей сльози й вселили надію. Через роки, коли вони залишили Росію, вони свідчили, що знання про те, що їх бачать і моляться за них, було тією опорою, яка давала їм сили триматися.
Про щось подібне мені багато років тому розповів Натан Щаранський під час свого візиту до Одеси, згадуючи довгі роки ув’язнення в ГУЛАГу. Слідчі КДБ знову й знову намагалися зламати його дух, стверджуючи, що його боротьба безнадійна, що зовнішній світ живе своїм життям і давно залишив його самого. Його стійкість зміцнювалася завдяки підтримці делегацій та активістів, які приїжджали із Заходу й доводили йому, що радянська пропаганда брехлива, а його боротьба за свободу знаходить широкий відгук. Усвідомлення того, що він є частиною загальної боротьби, зміцнювало його впевненість у тому, що зрештою світло переможе.
Ця життєво важлива потреба особливо гостро виявилася кілька років тому в заручників, які перебували в тунелях ХАМАСу в Газі. Окрім їжі та даху над головою, найбільше їм був потрібен знак того, що про них не забули в темному підземеллі й що їхній народ невтомно бореться за їхнє повернення. Символічним кроком у цьому напрямку стала трансляція військовослужбовцями ЦАХАЛу через гучномовці в Газі слів молитви «Шма Ісраель», щоб вселити надію в серця полонених, які, можливо, перебували неподалік.
Поєднання фізичної дії та духовного наміру створює невидиму мережу безпеки. Коли кожна людина спрямовує на благо ближнього, який перебуває в полоні, свої сильні сторони у виконанні заповідей, руйнуються всі стіни, а така єдність наближає швидке й повне Визволення.