Стаття рабина Авраама Вольфа для підготовки до 3 тамуза
Один хасид прийшов до Ребе на єхидус і буквально зі сльозами поскаржився, що не може відчути духовну присутність Ребе серед повсякденних труднощів. Ребе поглянув на нього своїми святими очима, на обличчі його розквітла м’яка усмішка, і він благословенно сказав йому: «Коли хасид фізично перебуває в Севен Севенті й чує майморім, йому дуже легко відчувати зв’язок. Але справжня мета й сутність щирої прив’язаності перевіряється саме тоді, коли він виходить у шліхут, у своє посланництво в далекі місця світу, і там — із самої темряви та прихованості — він відкриває, що дух Ребе живе в ньому й спрямовує його кроки».
Коли Моше-рабейну посилає розвідників оглянути землю Кнаан, він дає їм точну географічну інструкцію: «Підніміться ось цим шляхом на південь і підніміться на гору». Раші, пояснюючи цей вірш, прагне зрозуміти, чому початок шляху вказано саме з південної частини країни. Він пояснює це притчею зі світу торгівлі: звичай купців — спершу показувати покупцеві товар менш якісний, відходи, а вже потім розкривати достоїнства й найкращі частини. Хеврон, розташований у цьому регіоні, описується далі в главі як найкаменистіше й найважче місце в Землі Ізраїлю, область, повна скель і непридатна для землеробства, і тому призначена для поховання померлих. Хеврон таким чином є точкою матеріальних «відходів».
Під час розвідки Калев бен Єфунé помічає, що його товариші по місії починають розвивати негативний погляд і прагнуть відмовити синів Ізраїлю від входу в землю. Побачивши цю духовну небезпеку, він вирішує відокремитися від групи й вирушає сам до Хеврона. Писання натякає на це яскравою зміною граматики: «І піднялися вони на південь, і прийшов він до Хеврона». Тора починає у множині, а завершує в однині. Наші мудреці благословенної пам’яті в Гмарі виводять звідси, що Калев пішов туди один, щоб поклонитися на могилах праотців у печері Махпела (Меарат га-Махпела), помолитися й попросити милосердя, щоб не піддатися поганій пораді інших розвідників. Він свідомо наражає себе на смертельну небезпеку, адже в той час у Хевроні жили Ахіман, Шешай і Талмай — грізні нащадки велетнів. Але попри фізичну загрозу, абсолютна вірність Калева Моше-рабейну веде його туди, щоб почерпнути духовні сили.
Коли розвідники повертаються в пустелю Паран, вони викликають паніку серед народу. Люди здіймають плач, а Моше й Аѓарон у безсиллі падають ниць. У цій відчайдушній порожнечі звучить єдиний голос — голос Калева бен Єфунé, який мужньо проголошує: «Піднімемося, піднімемося й успадкуємо її, бо зможемо, зможемо ми!» (Бемідбар 13:30). Це прояв подвійного самопожертву (месірус нефеш) — спершу перед велетнями Хеврона, а тепер перед бурхливою громадською думкою в рідному стані. За цю стійкість Всевишній дарує йому особливу нагороду: «А рабові Моєму Калеву, за те що був у ньому інший дух і він повністю слідував за Мною, Я приведу його в землю, куди він увійшов» (Бемідбар 14:24). І в книзі «Дварим» підкреслюється, що Калев успадкує ту землю, по якій ступала його нога (Дварим 1:36). Його нагородою стає Хеврон — та сама камениста земля, призначена для поховання. І виникає питання: невже це — гідна нагорода хасидові, який віддав свою душу?
Щоб зрозуміти це, потрібно вдивитися у взаємини покоління пустелі з Моше-рабейну. Народ живив до свого вождя величезну любов. Моше вивів їх із Єгипту, розсік море, спустив Тору, дбав про щоденну манну, про перепелів, про воду зі скелі, оточив їх хмарами слави. Він забезпечував їм досконалу оболонку духовності й матеріальності. Сини Ізраїлю відчували глибинний життєвий зв’язок із ним; вони вірили, що тільки він здатен вести їх і завоювати землю, і що без нього вони не мають самостійного існування. Але ця стійкість похитнулася, коли Ельдад і Мейдад почали пророкувати в стані: «Моше помре, і Єѓошуа введе Ізраїль у землю». Звістка про те, що Моше-рабейну, їхній матеріальний лідер, не перейде з ними через Йордан, приголомшила їх і викликала глибоку зневіру.
Розвідники вирушили в дорогу під враженням цього пророцтва. Їхнє світобачення полягало в тому, що без фізичної присутності насі ѓа-дор (глави покоління) неможливо виконати місію завоювання землі й створення оселі для Б-га в нижніх світах. Тому, повернувшись, вони використовують аргумент: «Амалек живе в землі півдня» (Бемідбар 14:20). Вони нагадують народові, що в попередній війні з Амалеком перемога була досягнута лише завдяки піднятим рукам Моше. Без Моше, який стоїть тілесно на передовій, вони вважали, що немає шансів проти Амалека й велетнів землі, і що завдання освятити землю Кнаан неможливе.
Калев бен Єфунé представив зовсім інший підхід. Він теж був хасидом, глибоко пов’язаним душею з Моше, і його серце також розривалося від звістки про близький відхід. Але Калев зрозумів глибоку таємницю: зв’язок із цадиком не припиняється зі завершенням його фізичного життя. Як пояснює «Танія», життя цадика — це не життя тілесне, а життя духовне, що складається з віри, трепету й любові. Після відходу з цього світу цадик присутній у всіх світах ще більше, ніж за життя, і кожен, хто пов’язаний із ним, може отримати частку його внутрішнього духу. Дух насі ѓа-дор продовжує супроводжувати хасидів як у духовних, так і в матеріальних справах.
Тому Калев удостоївся звання «інший дух був із ним». Він був пов’язаний не лише з тілесною оболонкою Моше, а з його вічним духом. Ось чому він пішов у Хеврон — місце поховання праотців — щоб з’єднатися з неперервністю духовного життя, що існує понад тілом. Він знав, що навіть коли Моше не буде видно очима плоті, його духовна сила продовжить текти й давати їм можливість завоювати світ. Розвідники ж, повністю залежні від фізичної присутності, впали в страх перед власними фантазіями. Вони зовсім не дійшли до Хеврона й не бачили велетнів, але внутрішній страх змусив їх заявити, що вони бачили там гігантів. Калев, наповнений силою духу Моше, зовсім не злякався реальних велетнів, які жили там.
Коли розвідники стверджували: «Ми не зможемо піднятися» (Бемідбар 13:31), Калев відповів їм подвійним висловом: «Піднімемося, піднімемося… бо зможемо, зможемо ми». Це означає: «Піднімемося» — коли Моше веде нас відкрито, але також «піднімемося» — коли він прихований від наших очей, і лише його дух перебуває серед нас. «Зможемо» — коли ми бачимо його підняті руки в битві, але також «зможемо» — коли фізичне тіло не видно, і ми повинні підкорити своє серце Небу через внутрішній зв’язок. Нагородою за це стало отримання Хеврона. Хеврон, попри свою матеріальну каменистість, — це місце, що виражає вічне поєднання духу й матерії, місце спокою праотців, звідки черпають силу неперервності.
Сьогодні ми всі перебуваємо в складний період прихованості. Уже тридцять два роки ми не бачимо насі ѓа-дор, Ребе, очима плоті. Замість того щоб чути його вчення безпосередньо, ми піднімаємося до його святого ціону (місця поховання), до нашого «Хеврона», надсилаємо туди листи з проханнями й молитвами, бачимо там матеріальний надгробний камінь. Але саме в цьому місці, яке зовні виражає найбільшу прихованість, ми відчуваємо, що духовний зв’язок досягає свого піку. Звідти кожен із нас черпає силу продовжувати свій шліхут у цьому світі, перетворювати весь світ на оселю для Всевишнього, навіть коли ми діємо в реальності важкій і повній «скель».
Кінець цієї історії з Писання вказує на майбутнє. У книзі Єѓошуа описано, що після того як Калев завоював Хеврон і знищив велетнів, він дав своїй дочці Ахсі «джерела вод — верхні джерела й нижні джерела» (Єгошуа 15:19). Це подвійне достаток: духовне благословення разом із явним матеріальним добром. Це й є обітниця, що супроводжує нас: що саме завдяки відданості духові цадика ми удостоїмося перетворити місце нашого шліхут на землю, що тече молоком і медом, дуже й дуже добру. Наше найглибше прагнення — виконати святе бажання Ребе, завершити завоювання світу й удостоїтися знову з’єднатися з ним тут, унизу, у фізичному тілі, з приходом праведного Машіаха в найближчий час.
=====================================================
Статья раввина Авраама Вольфа для подготовки к 3тамуза
Один хасид пришел к Ребе на йехидус и буквально со слезами пожаловался, что не может ощутить духовное присутствие Ребе среди повседневных трудностей. Ребе посмотрел на него своими святыми глазами, на лице его расцвела мягкая улыбка, и он сказал ему благословенно: «Когда хасид физически находится в Севен севенти и слышит майморим, ему очень легко чувствовать связь. Но истинная цель и сущность искренней привязанности проверяется именно тогда, когда он выходит шлихут, в свое посланничество в далёкие места мира, и там — из самой тьмы и сокрытия — он обнаруживает, что дух Ребе живёт в нём и направляет его шаги».
Когда Моше-рабейну посылает разведчиков осмотреть землю Кнаан, он даёт им точную географическую инструкцию: «Поднимитесь вот этим путём на юг и поднимитесь на гору». Раши, объясняя этот стих, стремится понять, почему начало пути указано именно с южной части страны. Он объясняет это притчей из мира торговли: обычай купцов — сначала показывать покупателю товар менее качественный, отходы, а уже затем раскрывать достоинства и лучшие части. Хеврон, расположенный в этом регионе, описывается далее в главе как самое каменистое и трудное место в Земле Израиля, область, полная скал и непригодная для земледелия, и потому предназначенная для погребения умерших. Хеврон, таким образом, представляет собой точку материальных «отходов».
Во время разведки Калев бен Йефунэ замечает, что его товарищи по миссии начинают развивать негативный взгляд и стремятся отговорить сынов Израиля от входа в землю. Увидев эту духовную опасность, он решает отделиться от группы и отправляется один в Хеврон. Писание намекает на это ярким изменением грамматики: «И поднялись они на юг, и пришёл он до Хеврона». Тора начинает во множественном числе, а заканчивает в единственном. Наши благословенной памяти мудрецы в Гмаре выводят отсюда, что Калев пошёл туда один, чтобы поклониться на могилах праотцев в пещере Махпела (Меарат ґа-Махпела), помолиться и попросить милосердия, чтобы не поддаться дурному совету остальных разведчиков. Он сознательно подвергает себя смертельной опасности, ведь в то время в Хевроне жили Ахиман, Шешай и Талмай, грозные потомки великанов. Но несмотря на физическую угрозу, абсолютная верность Калева Моше-рабейну ведёт его туда, чтобы почерпнуть духовные силы.
Когда разведчики возвращаются в пустыню Паран, они вызывают панику среди народа. Люди поднимают плач, а Моше и Аѓарон в бессилии падают ниц. В этой отчаянной пустоте звучит единственный голос — голос Калева бен Йефунэ, который мужественно провозглашает: «Поднимемся, поднимемся и унаследуем её, ибо можем, можем мы!» (Бемидбар 13:30). Это проявление двойного самопожертвования (месирус нефеш) — сначала перед великанами
Чтобы понять это, нужно всмотреться во взаимоотношения поколения пустыни с Моше-рабейну. Народ питал к своему вождю огромную любовь. Моше вывел их из Египта, рассёк море, спустил Тору, заботился о ежедневной манне, о перепелах, о воде из скалы, окружил их облаками славы. Он обеспечивал им совершенную оболочку духовности и материальности. Сыны Израиля ощущали глубинную жизненную связь с ним; они верили, что только он способен вести их и завоевать землю, и что без него у них нет самостоятельного существования. Но эта устойчивость поколебалась, когда Эльдад и Мейдад начали пророчествовали в стане: «Моше умрёт, и Йеѓошуа введёт Израиль в землю». Весть о том, что Моше-рабейну, их материальный лидер, не перейдёт с ними через Иордан, потрясла их и вызвала глубокое уныние.
Разведчики отправились в путь под впечатлением этого пророчества. Их мировоззрение заключалось в том, что без физического присутствия наси ѓа-дор (главыпоколения) невозможно выполнить миссию завоевания земли и создания жилища для Б‑га в нижних мирах. Поэтому, вернувшись, они используют аргумент: «Амалек живёт в земле юга» (Бемидбар 14:20). Они напоминают народу, что в предыдущей войне с Амалеком победа была достигнута только благодаря поднятым рукам Моше. Без Моше, стоящего телесно на передовой, они считали, что нет шансов против Амалека и великанов земли, и что задача освятить землю Кнаан невозможна.
Калев бен Йефунэ представил совершенно иной подход. Он тоже был хасидом, глубоко связанным душой с Моше, и его сердце тоже разрывалось от вести о скором уходе. Но Калев понял глубокую тайну: связь с цадиком не прекращается с окончанием его физической жизни. Как объясняет «Тания», жизнь цадика — это не жизнь плотская, а жизнь духовная, состоящая из веры, трепета и любви. После ухода из мира цадик присутствует во всех мирах ещё больше, чем при жизни, и каждый, кто связан с ним, может получить часть его внутреннего духа. Дух наси ѓа-дор продолжает сопровождать хасидов как в духовных, так и в материальных делах.
Поэтому Калев удостоился звания «иной дух был с ним». Он был связан не только с телесной оболочкой Моше, но с его вечным духом. Вот почему он пошёл в Хеврон — место погребения праотцев — чтобы соединиться с непрерывностью духовной жизни, существующей выше тела. Он знал, что даже когда Моше не будет виден глазами плоти, его духовная сила продолжит течь и давать им возможность завоевать мир. Разведчики же, полностью зависящие от физического присутствия, впали в страх перед собственными фантазиями. Они вовсе не дошли до Хеврона и не видели великанов, но внутренний страх заставил их заявить, что они видели там исполинов. Калев, напитавшийся силой духа Моше, вовсе не устрашился реальных великанов, живших там.
Когда разведчики утверждали: «Мы не сможем подняться» (Бемидбар 13:31), Калев ответил им двойным выражением: «Поднимемся, поднимемся… ибо можем, можем мы». Это означает: «Поднимемся» — когда Моше ведёт нас открыто, но также «поднимемся» — когда он скрыт от наших глаз, и лишь его дух пребывает среди нас. «Можем» — когда мы видим его поднятые руки в битве, но также «сможем» — когда физическое тело не видно, и мы должны подчинить своё сердце Небу через внутреннюю связь. Наградой за это стало получение Хеврона. Хеврон, несмотря на свою материальную каменистость, — это место, выражающее вечное соединение духа и материи, место покоя праотцев, откуда черпают силу непрерывности.
Сегодня мы все находимся в сложный период сокрытия. Уже тридцать две года мы не видим наси ѓа-дор, Ребе, глазами плоти. Вместо того чтобы слышать его учение напрямую, мы поднимаемся к его святому циону (месту погребения), к нашему «Хеврону», посылаем туда письма с просьбами и молитвами, видим там материальный надгробный камень. Но именно в этом месте, которое внешне выражает наибольшее сокрытие, мы ощущаем, что духовная связь достигает своего пика. Оттуда каждый из нас черпает силу продолжать свой шлихут в этом мире, превращать весь мир в жилище для Всевышнего, даже когда действуем в реальности трудной и полной «скал».
Конец истории из Писания указывает на грядущее. В книге «Йеѓошуа» описано, что после того как Калев завоевал Хеврон и уничтожил великанов, он дал своей дочери Ахсе «источники вод — верхние источники и нижние источники» (Йеѓошуа 15:19). Это двойное изобилие: духовное благословение вместе с явным материальным благом. Это и есть обещание, сопровождающее нас: что именно благодаря приверженности духу цадика мы удостоимся превратить место нашей шлихут в землю, текущую молоком и мёдом, очень и очень добрую. Наше глубочайшее стремление — исполнить святое желание Ребе, завершить завоевание мира и удостоиться вновь соединиться с ним здесь, внизу, в физическом теле, с приходом праведного Машиаха в самое ближайшее время.