Як відомо, Ребе Маѓараш (рабі Шмуель із Любавичів) утримував свій хасидський двір із великим розмахом і надзвичайною розкішшю. У межах такого способу життя він купував для своєї дружини, праведної ребецн Ривки, нехай буде світлою її пам'ять, дорогі прикраси та розкішне начиння. Коли Ребе Маѓараш час від часу їхав у справах, він пропонував ребецн вирушити разом із ним, однак вона воліла залишатися вдома й просила, щоб призначену для її поїздки суму видавали їй готівкою.
Ребецн Ривка була відома своїм милосердним серцем і незвичайною добротою. Кожен бідняк, сирота та людина, яка перебувала у відчайдушному становищі, знали, що двері її дому широко відчинені. Усі гроші, які Ребе залишав на господарські витрати, разом із сумами, від яких вона відмовлялася, залишаючись удома, вона роздавала на благодійність і викуп полонених. Коли цих коштів виявлялося недостатньо, ребецн брала золоті та діамантові прикраси, які купував їй чоловік, і закладала їх у позикодавців, щоб здобути додаткові гроші для бідняків. Коли Ребе Маѓараш повертався з поїздки й привозив їй у подарунок нову прикрасу, він виявляв, що попередніх прикрас удома немає, і сам вирушав викуповувати закладені речі.
Ці вчинки є не лише піднесеними прикладами матеріального милосердя, а й містять у собі важливий духовний принцип, що стосується служіння Всевишньому взагалі та обов'язку радіти в йом-тов (святковий день) зокрема.
Щоразу на кожне свято та урочистий день знову й знову звучить постанова, закріплена в «Шулхан Аруху» Алтер ребе: існує приписана Торою заповідь радувати членів сім'ї у свято. Як їх радують? Чоловіка — вином і м'ясом, а жінці чоловік купує гарний одяг і прикраси відповідно до своїх фінансових можливостей. Саме згадування цієї галахи викликає в жінок усмішку й радість, тоді як для чоловіків це іноді означає непросте фінансове випробування. Однак за цією матеріальною заповіддю приховується значно глибша ідея.
У всіх поколіннях ми бачили два різні шляхи служіння Всевишньому. Були праведники, які обирали повне відречення від суєти цього світу. Їхній дім нагадував печеру, меблі були простими, дерев'яними й невифарбуваними, а їхнє задоволення малим було доведене до крайнощів. Були ж, навпаки, праведники, які утримували свій двір у легендарній розкоші та з великою пишністю. Особливо яскраво цей контраст виявлявся між Ребе Цемах-Цедеком і його сином, Ребе Маѓарашем. Цемах-Цедек жив надзвичайно скромно. Коли йому приносили в подарунок срібні та золоті предмети, він відмовлявся їх приймати й казав, що вони йому зовсім не потрібні, а якщо є бажання зробити подарунок, нехай віддадуть їх його синові Маѓарашу, який живе в достатку. І справді, у Маѓараша можна було побачити золоте начиння, золотий годинник і розкішні табакерки.
Дехто дивується: навіщо праведникам розкіш і золото? Хіба не краще взяти ці гроші й роздати їх бідним і нужденним? Це здивування виникло не сьогодні. Його висловлювали вже за часів, коли народ Ізраїлю перебував у пустелі, під час повеління Всевишнього спорудити Мішкан. Уже тоді знаходилися люди, які стверджували після того, як Всевишній наказав спорудити Ковчег, Менору та стіл із чистого золота, що йдеться про марнотратство ресурсів, які можна було б спрямувати на допомогу біднякам.
Однак відповідь на це криється в природі людської душі: людина поважає й цінує те, у що вкладає свої кошти. Коли людина купує своїй дружині особливо дорогий подарунок у престижному магазині, хоча подібну річ можна було б придбати в сусідньому магазині за мізерну суму, самі вкладені кошти й завищена ціна надають подарунку особливої значущості та пошани. Так само Храм, побудований із золота, свідчить про пошану до Царя царів, який перебуває в ньому. Дерев'яний палац не зрівняється із золотим палацом, і коли Всевишньому споруджують дім, Йому віддають найкраще й найдосконаліше.
Внутрішній зміст прикрас безпосередньо пов'язаний із відносинами між громадою Ізраїлю та Всевишнім. Народ Ізраїлю уподібнюється до дружини, а Всевишній — до її чоловіка. Прикраси, які чоловік дарує своїй дружині, щоб вона прикрашала себе й була йому приємною, — це заповіді та добрі справи. Коли єврей надягає тфілін, молиться або вивчає Тору, він прикрашає себе духовною прикрасою, яка посилює його привабливість в очах Творця.
Але саме тут з'являється головний урок з історії ребецн Ривки: іноді від нас вимагається «закласти духовні прикраси» заради іншої людини.
Практичний приклад цього можна побачити в поширених скаргах на порядок молитви в синагозі. Багато молільників скаржаться, що деякі люди розмовляють під час молитви, і висловлюють своє невдоволення тим, що це заважає їм зосередитися та знижує якість їхньої молитви. Таке ставлення приводить їх до питання: чому служителі синагоги або рабин не виженуть цих людей, які розмовляють, або не зроблять їм зауваження?
По-перше, подібно до того, як раніше в громадських місцях існували окремі зони для курців і некурців, так і в синагозі можна знайти різні місця. Той, хто хоче молитися з найвищою зосередженістю та повною самовіддачею, без перешкод, може сісти біля Арон га-Кодеш, у місці, призначеному для молільників, які моляться подібним чином.
По-друге, і це головне: ті євреї, які приходять до синагоги й розмовляють, роблять це тому, що саме таким є нині їхній зв'язок із місцем святості. Якщо ми будемо суворо їх сварити й заборонимо їм розмовляти, майже неминучим результатом стане те, що вони взагалі перестануть приходити до синагоги. Єдиний спосіб зберегти їхній зв'язок із традицією та громадою — прийняти теперішню ситуацію такою, якою вона є.
Це означає, що навіть людина, яка прагне виконувати заповідь молитви з особливою досконалістю та в усій повноті, іноді повинна «закласти» свою духовну прикрасу й терпіти певні перешкоди під час молитви, і все це заради того, щоб урятувати душу іншого єврея та зберегти його зв'язок з юдаїзмом. Це благодійність на найвищому духовному рівні.
Коли єврей відмовляється від власної досконалості заради іншої людини, йому гарантовано, що «чоловік» — Всевишній — прийде й викупить заставу. Свого часу з'ясується, що він не лише нічого не втратив через цю жертву, а й що те, що здавалося порушенням, тобто зниженням рівня досконалості виконання заповіді, здійснене заради іншої людини, дороге й любе Всевишньому навіть більше, ніж досконала заповідь, яку він хотів виконати заради себе.