Запалювання суботніх свічок єврейськими жінками несе в собі глибокий зміст, який виходить далеко за межі практичного виконання відомої заповіді. Її коріння сягає часів нашої праматері Сари, світанку історії єврейського народу. Звернення до джерел Тори відкриває нам можливість глибше зрозуміти своєрідність жіночої ролі, силу окремих заповідей і те, яким чином кожна людина стає каналом, через який у світі відбуваються чудеса.
У тижневому розділі «Хайей Сара» перед нами постає дивовижна історія сватання нашого праотця Іцхака. Наш праотець Авраѓам покладає на свого вірного слугу Еліезера складну й відповідальну місію: вирушити до Харана, розташованого поблизу кордонів сучасних Туреччини та Сирії, щоб знайти наречену для Іцхака. Особливу увагу приділяли вимозі, щоб майбутня дружина неодмінно була з родини Авраѓама. Після подорожі, що супроводжувалася дивовижними проявами Б-жественного Провидіння, Еліезер повертається разом із нашою праматір'ю Ривкою, і вони прибувають до дому Авраѓама в Беер-Шеві. Там відбувається зворушлива зустріч Іцхака та Ривки.
Тора описує цю подію такими словами: «І привів її Іцхак до намету Сари, матері своєї, і взяв Ривку, і стала вона йому дружиною» (Берешит, 24:67). Великий коментатор Тори Раші пояснює, яким чином Іцхак міг з абсолютною впевненістю знати, що Ривка — призначена йому Небесами дружина. Річ у тім, що, доки наша праматір Сара була жива, у її наметі дивовижним чином горіла свічка від вечора однієї суботи до вечора наступної. Коли Сара відійшла в інший світ, це чудо припинилося. І ось, щойно Ривка увійшла до намету й запалила суботні свічки, чудо відновилося. Для Іцхака це відновлення чуда стало ясним і неспростовним доказом того, що Ривка — його справжня супутниця життя.
Обговорюючи цей епізод, Любавицький Ребе порушує глибоке питання. Як відомо, Іцхак одружився з Ривкою через три роки після смерті Сари. Якщо врахувати, що наш праотець Авраѓам виконував усю Тору й заповіді ще до того, як їх було даровано, стає очевидним, що в першу п'ятницю після смерті Сари, а потім упродовж усіх цих трьох років сам Авраѓам запалював суботні свічки в наметі. І все ж, коли свічки запалював Авраѓам — людина великої духовної сили, батько народу й видатний віруючий, — цього чуда не відбувалося. Свічки горіли природним чином і не продовжували горіти від вечора однієї суботи до вечора наступної. Чудо відновилося лише тоді, коли прийшла Ривка й сама запалила свічки. Чому ж свічки, запалені Авраѓамом, не спричиняли таких надприродних змін?
Щоб пояснити це, Ребе наводить аналогічну ідею з трактату «Брахот» Вавилонського Талмуду, де розповідається про зустріч рабі Йоханана бен Закая з рабі Ханіною бен Досою. Рабі Ханіна бен Доса, який жив наприкінці епохи Другого Храму, був відомий як праведник, молитви якого завжди отримували відповідь на Небесах. За це він отримав прізвисько «Мелумад бе-нісім» («умудрений чудесами»). Талмуд розповідає, що, коли захворів син рабана Гамліеля — глави єврейського народу, видатної людини й праведника, — сам рабан Гамліель не обмежився власною молитвою. Рабан Гамліель послав двох мудреців до рабі Ханіни бен Доси, щоб той благав Небеса про милість для дитини.
Рабі Ханіна негайно піднявся до своєї верхньої кімнати, помолився, а коли спустився, повідомив їм, що дитина одужала й гарячка в неї минула. Коли учні запитали його, чи він пророк, той відповів, що ні, але йому відоме таке правило: якщо молитва легко ллється з його уст, він знає, що її було почуто на Небесах. Учні записали точний час, а коли повернулися до рабана Гамліеля, з'ясувалося, що саме цієї години дитина заснула й одужала.
Далі Талмуд розповідає ще про один випадок: захворів і син рабі Йоханана бен Закая. Ріба́з (рабі Йоханан бен Закай) звернувся до свого учня, рабі Ханіни бен Доси, і попросив його помолитися за сина. Рабі Ханіна поклав голову між колінами, помолився, і дитина одужала. Дружина рабі Йоханана бен Закая здивувалася й запитала чоловіка, невже Ханіна вищий за нього, адже сам Рібаз був головою Санѓедрину й керівником свого покоління. Рабі Йоханан пояснив їй дивовижний принцип: рабі Ханіна подібний до слуги перед царем, а я подібний до царського міністра.
Різниця полягає в самій природі їхніх стосунків із царем. Міністр, безумовно, посідає важливе становище й має вплив, однак він може постати перед царем лише у визначений час. Слуга ж постійно перебуває в палаці, вільно пересувається ним і може звернутися до царя будь-якої миті. Звідси ми дізнаємося, що кожен єврей має свій особливий канал зв'язку з Творцем, свою унікальну роль, яку здатний виконати лише він.
Саме це є ключем до розуміння чуда зі свічками Сари та Ривки. Святий, благословенний Він, створив світ таким чином, що дім і турбота про його внутрішнє життя становлять головну сферу відповідальності жінки та посідають центральне місце в духовному житті. Хоча дім однаковою мірою належить обом із подружжя, саме жінка наділяє його душею й особливою атмосферою. Тому заповідь «освітлювати дім» була доручена саме їй, адже вона наділена необхідними для цього силами, почуттями та сприйнятливістю.
Коли наш праотець Авраѓам запалював суботні свічки, він виконував величну заповідь, однак це не призводило до надприродного подовження горіння свічок. Надприродне явище пов'язане саме з діяльністю тієї, кому Творець призначив це завдання, — господині дому. Авраѓамові була потрібна відповідна йому помічниця — спочатку Сара, а згодом Ривка. Завдяки їм Б-жественне світло могло й надалі виливатися в матеріальний світ і виявлятися в чуді свічки, яка горить від вечора однієї суботи до вечора наступної.
Це розуміння безпосередньо пов'язане з кампанією із запалювання суботніх свічок (Нерот шабес койдеш, НЕШЕК), яку започаткував Любавицький Ребе. У межах цієї кампанії він закликав юних дівчат, які досягли віку, коли їх починають привчати до виконання заповідей, запалювати по одній свічці, тоді як заміжні жінки запалюють дві свічки. Коли Ребе поставили запитання, чому він не закликає неодружених чоловіків, які живуть самі, запалювати свічки (хоча згідно із законом вони зобов'язані це робити), Ребе чітко відповів: правильніше, щоб господиня дому сповіщала про настання суботи, запалюючи свічки, адже саме це виражає первісне й глибинне призначення цієї заповіді.
Це вчення важливе для кожного єврея: певні заповіді слугують особливим каналом його особистого зв'язку з Б-гом. Чоловіки зобов'язані накладати тфілін, жінки — запалювати суботні свічки, коѓени — промовляти священницьке благословення, і так далі. Коли людина зосереджується на призначеній їй місії, сумлінно й радісно виконуючи її, вона стає каналом, через який Творець творить чудеса у світі. Завдяки такій відданості своєму призначенню ми незабаром удостоїмося найбільшого з усіх чудес — істинного й повного Визволення з приходом нашого праведного Машіаха.